Член Партії регіонів Максим Луцький профінансував цьогорічну «Журналістську весну» в Інституті журналістики Національного університету імені Тараса Шевченка. Це викликало обурення багатьох випускників, котрі завітали на щорічний інститутський захід.

Директор інституту Володимир Різун сказав «Детектор медіа», що не поділяє обурення випускників. «Для нас не має значення, чи це Партія регіонів, чи БЮТ, чи НУНС, чи комуністи, чи соціалісти. Максим Георгійович тут себе позиціонує не як політична сила, а як народний депутат. Тим більше, він очолює Комітет Верховної Ради України з питань науки і освіти», - прокоментував директор. 

«Детектор медіа» поцікавилася думкою відомих журналістів, поставивши їм такі запитання:

1. Чи є, на вашу думку, прийнятною практика залучення політиків до подібного спонсорства, як у випадку з Максимом Луцьким і «Журналістською весною»?

2. Якби спонсором журналістської освіти став політик, якому ви симпатизуєте, якою була б ваша реакція?

Ігор Куляс, медіатренер:

1. Це є, звісно, повною дискредитацією місця й ролі журналістики в суспільстві. Бо коли будь-яку журналістську структуру в будь-якому вигляді починають фінансувати представники політичної партії - зрозуміло, що на цьому журналістика закінчується. Тим більше коли такими спонсорами виступають партії, які послідовно знищують свободу слова як таку. І зрозуміло, що керівництво Інституту журналістики може вигадувати будь-які красиві пояснення цьому факту, але воно мало б розуміти елементарні речі.

2. Як тільки політики, неважливо, які саме, починають спонсорувати журналістів, на цьому припиняється журналістика як така. Це хабар. Коли журналіст бере хабар, він перестає бути журналістом. Він перестає розповідати про те, що відбувається, за журналістськими законами. Тому не має значення, який саме політик підкуповує - це принципове питання.

Інша річ, що нинішня влада настільки показала свою «прихильність» до демократичних цінностей - у тому числі до свободи слова - що, звісно, спонсорство з рук її представників виглядає аж занадто одіозно.

Яніна Соколовська, головний редактор газети «Известия в Украине»:

1. Ризун сказал и другое: «Журналистская весна» - это дипломный проект нескольких студентов, для выполнения которого они сами должны были искать деньги. И у меня вопрос: до какого состояния должно быть доведено государственное образование в стране Украине, чтобы выпускники без спонсора не могли диплом защитить?

Что касается Луцкого, то показательно, как к его спонсорству относятся отдельно взятые выпускники вуза. Я видела посты Александра Бригинца на эту тему, другие высказывания в Facebook и думаю, что это - личное дело каждого. Если Бригинца и его единомышленников ситуация не устраивает, если они не хотят участвовать в «Журналистской весне», то фестиваль от этого становится беднее - по той причине, что это выпускники, ставшие звездами в политике, в журналистике. Но создается впечатление, что они протестуют, ничего не предлагая взамен.

Нужно помнить и то, что студенческие фестивали - это наследие советского прошлого, когда такие акции финансировались централизованно, государством. Сейчас же вуз заявляет, что денег нет, и в это трудно не поверить.

В итоге мы видим ситуацию, при которой депутат очень грамотно пропиарился за не самые большие деньги. О нем пишут в социальных сетях, о нем рассказывает «Детектор медіа»... При минимальном вложении он получил максимальный результат. И в этой ситуации он, конечно, выигравшая сторона. А «Журналистская весна» - проигравшая.

Жаль, что так получилось. Но что с этим делать? Выход, думаю, не в разнообразии спонсоров, о котором сейчас говорят в вузе, а в официальном финансировании таких мероприятий - от Министерства образования, от государственных структур. Тем более что таких вузов, как Институт журналистики, в стране очень мало.

2. Я не хочу вдаваться в особенности биографии Луцкого, изучать их, его бизнес, его проекты. В данном случае важна не фамилия спонсора и не мои симпатии-антипатии, а сам принцип. Нужно ответить на вопросы: должны ли политики спонсировать журналистские акции? Готова ли общественность принимать деньги, которые ей фактически навязывают? До каких пор государство будет за деньги частных структур вытягивать инициативы, которые оно должно проводить за свои, бюджетные, средства?

Інна Кузнецова, «Радіо Свобода»:

1. Мені не зовсім подобається, коли політики спонсорують такі речі, тому що, з одного боку, це студенти, а з іншого боку, зрозуміло, що це робота «на вибори». Я, звісно, не цікавилася, звідки капітал у пана Луцького, хоча це теж, очевидно, питання. І, можливо, не студенти Інституту журналістики, а їхні старші колеги й товариші могли б поцікавитися. Я думаю, що це могло би стати предметом журналістського розслідування.

З одного боку, якщо Інститут журналістики не фінансується, але вони хотіли зробити свято, і нібито це було б добре. Але, з іншого боку, коли вони залучають політиків, то виходить, що спочатку вони використовують політиків - а потім політики використають їх.

2. Це одне й те саме - це було б погано все одно. Суть у принципі. Ми не маємо ділити політиків на поганих і хороших. Вони політики, і якщо вони спонсорують - то зрозуміло, що вони хочуть отримати від цього якийсь зиск. Тим паче, перед виборами. Не має значення, хто б це не був.

А якби це була якась філантропія, тоді не мало бути написано, що спонсор свята такий-то. Якби він хотів це зробити, допомогти студентам, він би: а) не приїхав туди; б) не було б ніде написано, що це він.

Олексій Мустафін, консультант Партії регіонів, заступник голови правління СТБ:

1. Я не оканчивал Институт журналистики, и мне трудно сказать, каковы традиции этого института. С другой стороны, безусловно, специфика журналистской профессии такова, что журналист должен критически относится к действиям любых политиков и любых политических сил. И, безусловно, с моей точки зрения, есть очевидный конфликт интересов в такой попытке провести журналистский фестиваль за средства определенного политика или под эгидой определенного политика, потому что непонятны условия, на которых оказывается такая помощь, и многие другие нюансы. Поэтому, конечно, я считаю, что прежде чем даже предлагать такую помощь, не говоря уже о том, чтобы ее принимать, стоило бы трижды подумать. В конце концов, думаю, что журналисты, как и любые другие выпускники, могут проводить свои встречи, фестивали - не обязательно тратить на это большое количество денег. Полагаю, что если бы не было спонсоров, это не помешало бы выпускникам, журналистам, встречаться между собой.

2. Моя реакция была бы такая же абсолютно. Вопрос не в симпатиях к конкретным политикам или конкретной политической силе. Вопрос в принципе - возможно ли спонсирование политиком, политической силой, подобных мероприятий.

В'ячеслав Піховшек, журналіст:

1. Во-первых, я не оканчивал Институт журналистики, и очень этим горжусь. Я окончил философский факультет Киевского государственного университета, защитил диссертацию по Максу Веберу. Если люди, которые возглавляют Институт журналистики, считают приемлемым какое-то спонсорство - Луцкого или кого-то другого - то они могут принимать от него деньги. Если считают его неприемлемым, то они могут эти деньги не принимать.

Дело в том, что в Украине, не только в Институте журналистики, а практически везде, сбиты стандарты. Например, выброс компромата, которым занимается «Украинская правда», называется журналистским расследованием. Например, люди строят гражданское общество - и при этом не заключают трудовые договора или тянут с заключением трудовых договоров. Почему претензии при этом должны быть только к Институту журналистики? Эта страна во многом построена на симулякрах. В конце концов, украинский народ называет себя европейским - и при этом не хочет европейских правил приватизации земли. Представьте себе, что вы едете по Лондону и видите биллборды с надписями «Вітаю тебе, кохана!». Это возможно? Поскольку страна создана из симулякров, склеена из симулякров, удивляться поведению Института журналистики я тоже не могу. Европа начинается с самого европейского поведения каждого человека - человека, который, если нельзя курить в общественных местах, не курит в общественных местах.

У меня есть знакомый в одном из райцентров в Винницкой области, он вырвался из милиции по той простой причине, что не мог там никого оштрафовать - там у него все родственники. Это ситуация, которая немыслима в Европе. Рассказываешь такую историю европейцу - европеец не понимает, о чем ты говоришь. «У вас есть законы, - он спрашивает, - у вас их выполняют вообще?».

2. Моя реакция никак бы не изменилась. Я считаю, что проблема не в предложении Луцкого, а в том, что люди считают возможным принимать поддержку от политиков. Хорошо, что Луцкий это предложил, хорошо, что у Луцкого есть деньги это предлагать, какая разница? Луцкий же не под дулом пистолета навязал эти деньги, и не шантажом заставил их взять. Максим может предлагать деньги на что угодно, это его деньги, как и я могу предлагать, как и вы можете предлагать на что угодно. А другое дело - как себя ведут люди, которые при этом воспитывают студентов, насколько я понимаю, рассказывающие, что студенты должны быть независимыми от политиков. Вот вам слова и действия.

Я еще раз говорю, я не обвиняю Институт журналистики, поскольку вся страна создана из симулякров. И «европейскость» украинского народа - это один из симулякров.

Суть в том, чтобы по-европейски слова отвечали действиям, а действия отвечали словам. Здесь мы видим, что во многих других случаях сказанные слова никоим образом ни с убеждениями, ни с действиями не соотносятся.

Микола Княжицкий, генеральний директор ТВі:

1. Мені сказати складно, тому що в нашого курсу в цьому році було двадцять років, ми зібралися біля інституту, не були присутні на «Весні», поїхали і, будучи самі собі спонсорами, винайняли ресторан і з великим задоволенням там посиділи - тому, що відбувалося в інших ситуаціях, я не знаю.

Я можу сказати, що взагалі-то якщо хтось захоче підтримати якусь громадську акцію - бізнесмен, або ще хтось - я в цьому нічого поганого не бачу.

Інша річ, що я не можу зрозуміти, наприклад, звідки в пана Луцького гроші, якщо він державний чиновник? І журналісти, яких він підтримує, в чому нічого поганого немає, мали б його про це запитати - ось я би запитав, якби був. Але оскільки мене там не було, зібрався біля корпусу й поїхав, то й не запитав відповідно.

2. Ще раз кажу: бути спонсором будь-якої освіти - це дуже добре. Тому що я сам, скільки можу, підтримую - в невеликих обсягах, звісно, оскільки у великих я не можу - навчальні заклади, яким я симпатизую. Навчальні заклади всюди в світі підтримуються громадськими діячами.

Інша справа, що оскільки тут підтримує політик, то треба знати, звідки в цього політика гроші. Оце питання. Незалежно від того, чи це Луцький, чи це не Луцький, це вже значення не має.

І якщо журналісти, які хочуть будувати майбутнє, беруть гроші в якогось політика, то вони повинні розуміти: а) яка його мотивація - вона може бути благородною, а може бути й ні; б) звідки він ці гроші взяв. Якщо є на ці питання правильні відповіді, то нічого поганого я в цьому не бачу.

Олександр Чекмишев, викладач Інституту журналістики, медіаексперт:

1. Журналістика, - навіть коли йдеться про бізнесові проекти, видання, телекомпанії чи сайти, спрямовані передусім на отримання прибутку, - не може бути пов'язаною з політикою. Чи з конкретними політиками, чи з конкретними політичними силами. Оскільки такі медіа, крім усього іншого, передусім виконують соціальну функцію. І тому журналістика, в будь-якому вияві, починаючи від журналістської освіти і закінчуючи безпосередньою журналістською діяльністю, за жодних обставин не може спонсоруватися політиками.

2. Я би так само обурювався, якби це були, наприклад, представники тих політичних сил, яким я симпатизую.

Тетяна Даниленко, ведуча 5-го каналу:

1. Спонсор «Журналістської весни» - депутат Партії регіонів Максим Луцький - мені ця новина здалася фейсбук-жартом Богдана Кутєпова. І лише коли цей «жарт» передрукувало півінтернету, коли його на повному серйозі прокоментував директор Інституту журналістики Володимир Різун, я усвідомила це як серйозний факт. Що тут скажеш? Оксюморон. Як можна навчати студентів журналістським стандартів і брати гроші в політиків водночас? Журналістський фестиваль коштом політика - це все одно що вечірка Greenpeace коштом китобоїв. Тим більше, що Максим Луцький - не просто депутат і потенційний кандидат-мажоритарник, він ще й голова парламентського комітету з питань науки та освіти, людина, близька до міністра Дмитра Табачника. Можна залишити за дужками причетність партії Луцького до ситуації зі свободою слова в країні й дії міністра, спрямовані на згортання освітніх реформ. Але не забуваймо, що сам він нещодавно зареєстрував законопроект про можливість закриття інтернет-сайтів без рішення суду. Скільки б Луцький не запевняв, що його неправильно зрозуміли, цей законопроект - не якась несвідома дія чи прикра помилка. Про інтернет він не з газет дізнався, бо, по-перше, є молодою людиною, а по-друге, навіть освіту має з цим пов'язану.

Зрештою, я не зовсім розумію, навіщо «Журналістській весні» спонсори. Для мене, як і для багатьох, це свято студентського креативу і можливість побачитися в альма-матер із колегами. Буржуйський розмах тут не зовсім доречний.

2. Регіонал Луцький, опозиціонер Парубій чи будь-який інший політик - суті це не змінює.

Інша річ, що фінансування саме цією людиною додає особливого єзуїтства ситуації. На рівні емоцій вона асоціюється з призначенням Дарки Чепак, активістки руху «Стоп цензурі!» та журналістки з красивим послужним списком, прес-секретарем Президента Януковича.

Михайлина Скорик, журналіст:

1. Журналістська весна - це день випускників факультету журналістики. В останню суботу травня зникають посади, ранги та відзнаки - тут відбуваються десятки несподіваних зустрічей із давніми знайомими. Так було завжди - пам'ятаю, як у цей день щороку до Києва їздили мої тато й мама, випускники 60-70-х років. І от вперше у цей процес втрутився хтось третій, чужий - не причетний ані до інституту, ні до журналістики. Його мета очевидна і банальна - особистий піар. Напередодні виборів консультанти Максима Луцького чомусь вирішили, що випускники-журналісти - належна цільова група для підвищення його впізнаваності. Тому депутат дав грошей і прийшов на чуже свято, замаскувавшись під «свого». З одного боку, це обурює, а з іншого - викликає жаль за рідний Інститут журналістики, який упав до такого рівня, що не може залучити гроші з інших джерел, окрім як від випадкового політика далеко не першого штибу.

Припускаю, що Луцький міг мати й добрі наміри. Але через брак розуміння й толерантності зі своїми грішми він з'явився не в тому місці й не в той час. Ми хотіли зустрітися з друзями в рідних стінах, а виявилося, що ці стіни вже стали його політичною сценою, а ми - його виборцями. Тому Богдан Кутєпов і запропонував єдино можливий вихід - змінити сцену.

Володимиру Володимировичу потрібно зрозуміти головне: Журвесна - це не день Інституту на чолі з директором, хто б ним не був. Це день випускників. Ми розуміємо, як важко шукати гроші на такі заходи. Але насправді для такої зустрічі не потрібні політики та їхні концерти: достатньо місця й відчуття, що нас раді бачити, ким би ми не стали за ці роки. Ситуація, що склалася, не потребує загострення конфлікту: вона проста й очевидна. Важливо, щоб більше такого не було. Адже головний журналістський виш країни завжди був сильний своїми традиціями - не варто продавати їх за гроші жодним політикам.

2. Журвесна для мене - це день випускника. Я не проти, щоби хтось із них - як випускник, а не як політик - допомагав у проведенні нашого свята. Головне, щоби суть свята була такою, як вона є: зустріч давніх знайомих без рангів, посад і відзнак.

Анжеліка Рудницька, випускниця Інституту журналістики:

1. Коли ми вчилися в університеті на факультеті журналістики, ще менше було фінансових можливостей, і в університету, й у всіх нас. Але, як на мене, ніяких особливих речей, необхідних для того, щоб зібрати своїх випускників, власне інституту й не потрібно, тому що випускники приїжджають самі, їм ніхто не оплачує дорогу. Годувати-поїти їх не потрібно, бо якщо вони захочуть випити чаю, кави чи води, чи там келих шампанського, вони знайдуть можливості, а концерти, які влаштовують в університеті, якщо чесно... От наш курс уже вкотре просто всі урочистості проігнорував. Ну, може, це не дуже гарно з нашого боку, але, звісно, нас шокував сам підхід, розташоване на всіх банерах прізвище депутата, яким би він не був. І тим паче, коли йдеться про депутата, який належить до партії влади, яка власне займається утисками свободи. І оскільки наш курс ще під час навчання завжди був такий, альтернативний - а це Сергій Руденко, це Тарас Петрів, це Андрій Кокотюха, це Микола Княжицький, це Олена Фроляк, це Олександр Чекмишев, це Віта Гоян - ніхто з нас, ніхто з нашого курсу взагалі не зайшов у зал.

2. Якби це був політик, якому ми симпатизуємо, то було б, напевне, легше. Легше це б усе сприймалося. Тобто це не було би настільки болючим питанням. Нам не потрібні артисти. Ми можемо дозволити собі самі... По-перше, всі журналісти, всі, кому цікава музика, ходять на концерти. І займаються питаннями культури. Інші... Ну, всі дорослі люди можуть дозволити собі сходити на той концерт, який вони хочуть. І коли ми приходимо, ми хочемо поспілкуватися між собою, поспілкуватися з своїми улюбленими викладачами. Можливо, навіть подивитися на ное покоління журналістів, які прийдуть до нас же ж працювати.

Сергій Руденко, журналіст:

1. У випадку з Луцьким ішлося не про допуск політиків до фінансування журналістської освіти, бо «Журналістська весна» - це формат зустрічі колишніх випускників факультету й Інституту журналістики та студентів Інституту журналістики. Це свято, яке проводиться щорічно в стінах Інституту журналістики. І дотепер, наскільки я пам'ятаю, ну, принаймні, двадцять п'ять «Журналістських весен» я пам'ятаю, не залучалися спонсори. Мені здається, взагалі глупо до художньої самодіяльності, якою є власне «Журналістська весна», де цінується перш за все студентський гумор, гумор випускників, і якісь номери, які разом із нинішніми студентами випускники показують на сцені, залучати Максима Луцького. Я дотепер не можу зрозуміти, що саме він фінансував. Світло, яке там висіло на сцені, чи колонки для гуртів, які там виступали, чи мікрофони? Тобто його функція на цьому святі, яке завжди є кулуарним і домашнім, абсолютно незрозуміла і невмотивована. Мені здається, що й директор Інституту журналістики не зміг пояснити толком, для чого був тут Максим Луцький. Як людина, яка давно займається політичною журналістикою, я бачу таку логіку присутності максима Луцького на святі Інституту журналістики. Гуртожиток Інституту журналістики розташований у Солом'янському районі на вулиці Єреванській. Власне, це виборці того округу, де буде балотуватися Максим Луцький. Очевидно, цим було продиктовано й участь Максима Луцького у всіх цих заходах. Тобто все набагато простіше, ніж ми думаємо.

2. Я взагалі проти політизації «Журналістської весни». Ну якщо б, наприклад, її спонсором був народний депутат України Андрій Шевченко, який закінчив цей факультет журналістики, чи Інститут журналістики, я б нічого не мав проти. Але зважаючи навіть не на те, що він є політиком і там представником блоку Юлії Тимошенко, а на те, що він є випускником Інституту журналістики. Або, наприклад, Олександр Абдуллін, який теж, між іншим, закінчив факультет журналістики Київського університету. Тобто в мене б такої якоїсь відрази не було, а тут просто невмотивоване спонсорство, зрозуміле лише двом людям, які домовилися - Максиму Луцькому й Володимиру Різуну.

Юрій Луканов, голова НМПУ:

1. Я думаю, що гіпотетично, мабуть, політики можуть бути спонсорами цього свята. Ну а чому ні, якщо вони хочуть зробити добру справу, хай собі, значить, фінансують. Зрештою, це ж не вкрасти щось.

Марія Старожицька, журналіст:

1. Знаючи Різуна досить довго, я просто вражена його креативом, якого досі не спостерігала. Це все одно що спонсорувати Новий рік, 8 Березня, мій день народження, це просто доволі унікальна ситуація... Нас з нашого курсу приходило небагато, але ми цього разу навіть не зайшли до приміщення самого інституту.

Ба більше, ті щасливчики, наші друзі з сусідніх курсів, які отримали унікальну краватку зеленого кольору з написом «Всі свої» срібними літерами (це, мабуть, за спонсорства саме пана Луцького), - вони теж досить натхненно розшифровували, що це може означати і що це вони саме взяли. Чи це нова партія, де всі свої, чи вони мусять ще за це заплатити, чи їм заплатять. Насправді цей вчинок Різуна - просто непродуманий, бо надалі ми вже домовилися. Наступного року наш ювілей. Це був ювілей попередників - двадцять п'ять років випуску, а наступного року - наш. І ми вже вирішили зустрічатися біля жовтого корпусу, де ми колись вчилися, а не біля інституту, і далі, звісно, йти в ресторан і святкувати без залучення викладачів.

2. Суть у тому, чи має ця людина, політик чи не політик, відношення до Інституту журналістики. Якщо це наш випускник, який хоче щось зробити, а таких досить багато, це інша річ. На що взагалі пішли гроші? Не було ніяких сувенірів, не було нічого, звичайний концерт... За які гроші цей величезний банер висів на вулиці Мельникова, в залі, в інтернеті... Жоден наш випускник (а політиків у нас дуже багато), якщо б він спонсорував, не вимагав би внесення власного імені. Це відмінність журналістів, які стали політиками, або просто розбагатіли, від тих людей, які хочуть на чужому святі зробити власне. Саме з журналістом цього ніколи не вийде. Буде зворотна реакція. Пан Луцький мав би це зрозуміти.

Фото - more.lviv.ua, obozrevatel.com, С. Бечко, П. Довгань, П. Старостенко, tobi.in.ua, www.ukrcenter.com,