17 березня в Українському домі в Києві відбулася церемонія роздачі слонів зубрам вітчизняного книжкового ринку. Хоч насправді роздавали там усе, що завгодно – від картин до статуеток янголят. І, звісно ж, дипломи лауреатів книжкового рейтингу “Книжка року-2005” – йдеться саме про нього.

“Книжка року” уже давно числиться українським видавничим “Оскаром”, але з об’єктивних причин – ані найменшої провини організаторів, експертів чи номінантів тут нема – відмінність між нею й справжнім “Оскаром” десь така, як між станом української літератури і американського кінематографу. Але навіть у той час, як найбільші наклади белетристики не перевищують у нас п’яти тисяч, “Книжка року” спромоглася буквально витіснити Шевченківську премію на марґінеси спілчанських загумінків і стати відповідником національної літературної відзнаки. Це й добре (бо премія ніби є), і погано (бо видавнича відзнака – таки видавнича, а не літературна, і це позначилося й на результатах цьогорічного конкурсу). Що ж, серед лісу і вовк – собака.

На тлі величезних банерів із обличчями найрозкрученіших українських літераторів, серед величезних пластикових муляжів книжок, що височіли на сцені, по-оскарівському імпозантний Костянтин Родик виглядав волаючим у пустелі віртуальної реальності. Слід відзначити, захід він провів бездоганно, попри жахливі проблеми з технікою, передусім, величезним демонстраційним телевізором, де, за задумом, мали з’являтися експерти “Книжки року” й представляти найкращі, на їх думку, книжки. Так само бездоганно забезпечила музичний супровід заходу група “Схід-Side” – попри “конфлікт” з Іваном Малковичем, якого не влаштувала музика з серіалу про Штірліца, що нею музиканти прикрасили його вихід.

Вечір приніс не одну несподіванку. Передусім, найбільшою з них стало гран-прі – виданий ще 2004 року київським видавництвом “Емма” фоліант “Україна – козацька держава”. Більшість експертів визнали саме цю книжку найкращою, і це виглядало, м’яко кажучи, не зовсім однозначним. Певне, тут якраз і стало видно відмінність між преміями для видавців, письменників і вчених. З погляду видавця, на шаленому поліграфічному рівні видана “Україна – козацька держава”, звісно ж, залишає аутсайдером покет-буки/пейпер-беки, наприклад, Сергія Жадана, а ті, якщо порівнювати розголос серед читацької публіки і значення для сучасної літератури, не залишають жодних шансів уже “Козацькій державі”. До речі, в номінації сучасної прози Жаданова “Anarchy in the UКr” – на думку багатьох, однозначна прозова книжка року номер один – пролетіла і тут точнісінько так, як і з премією ВВС. Химерно, якщо зважити на переможця в галузі українського письменства – антологію сучасної жіночої прози та есеїстики, про яку заледве чи чули ті, хто спеціально не цікавиться ґендерними студіями.

У перекладній прозі перед веде “Бляшаний барабан” Ґюнтера Ґраса (вийшов у “Юніверсі”) – безперечно, справедливе рішення, і так само справедлива першість серед критичних праць книжки Тамари Гундорової про українську літературу останніх двадцяти років під показовою назвою “Післячорнобильська бібліотека”. Найкраща поетична книжка, і то з великим відривом, – збірка віршів Віктора Неборака, що не виглядає таким самим безсумнівним вибором. Цікаво, що перші три позиції поетичних книжок – перевидання вибраного (відповідно, Неборака, Жадана та Забужко), і це недобре натякає на прикру відсутність нових імен. Серед дитячої та підліткової літератури, як завжди, перемагає “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, хоч у спину дихає львівське “Видавництво Старого Лева”. Цьогорічний Шевченківський лауреат Григорій Гусейнов переміг і в “Книжці року” – в підномінації сучасних мемуарів. Найкращими серед української та перекладної філософії та гуманітаристики визнали відповідно чотиритомник Дмитра Чижевського (“Смолоскип”) та “Сексуальне дисидентство” Джонатана Долімора (“Основи”).

Звісно, це не повний перелік усіх переможців та найцікавіших номінантів – він би забрав удвічі більше місця. Цікаво натомість буде спинитися ще й на “рейтингові видавничого іміджу”, який для кожного видавництва складався зі загальної суми “індивідуальних” рейтингів виданих ним книжок. Цього року на першому місці київська “Критика”, якій вдалося серйозно випередити харківського монстра “Фоліо” – і приємно, й дивно водночас, що видавництво, спеціалізоване головно на продукції для інтелектуалів у вигляді перекладної і української гуманітаристики та “серйозної” літератури може конкурувати з велетенським видавничим концерном. Третє місце – так само диво – у “Духу й Літери”, ненабагато відстають “Факт” і “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. “Основи”, “Юніверс”, “Піраміда” та “Лілея-НВ”, всі як один видавництва престижні, опинилися навіть поза першою десяткою.

А тепер повернімось до церемонії нагородження і констатуймо одну цікаву і вельми характерну подробицю. Першим на сцену запросили міністра культури і туризму Ігоря Ліхового, що виголосив привітання від себе і від Президента. Спеціальні нагороди – вже згадані статуетки янголят – вручив видавцям Український Народний Блок Костенка-Плюща. Потім не один раз переможці, виходячи по свої відзнаки, згадували про небувалу увагу влади до культури і видавничої справи, вбачаючи в цьому дуже позитивні тенденції – “на нас вперше звернули увагу”. А коли вже було зовсім по всьому і поруч з  виходом із зали відбувалося неформальне спілкування, почали ширитися чутки: “Україна – козацька держава” завдячує своє піднесення Віктору Ющенку, – мовляв, сподобалась книжка Президентові, і це (казали) мало визначальний вплив на думку журі.

Тому коли на сцені з’явився фронтмен “Мертвого півня” Місько Барбара заспівати разом із “Схід-Side’ом” двоє пісень на вірш Андруховича, і коли він дійшов до слів “влада собі як влада: суцільні бандити. /Тодішні хоч мали страх, а ці /нічим не кращі”, здалося, що ці написані за часів режиму Кучми рядки якось неприємно резонують з усім попереднім контекстом і з присутністю чинного міністра культури. Звісно, відповідна частина публіки провела Барбару вигуками “ганьба!”, які стосувалися переважно попередньої пісні – з уже класичним “сто баксів на місяць, і всі тебе трахають, трахають”.

Загальне місце свідомості багатьох українських інтелектуалів оголилося і постало перед світлом прожекторів, поряд з пластиковими муляжами книжок. Будь-яка культурна подія досі сприймається в контексті того, як на неї реагує влада; захід, відзначений увагою останньої, автоматично підвищує свій рейтинг, зрештою, тамтой рейтинг і визначається рівнем чиновника, делегованого на подію. Інтелектуали цілком серйозно вважають за свою місію привертати увагу влади. Відповідно і культура реалізується сповна тільки в священному і такому сексуальному злитті з владою, в долученні культурного до сакральності влади, в поцілункові, яким влада винагороджує залицяння і шлюбні ігри культуртреґера: тебе зауважили, тебе наділили частинкою власного чарівного випромінювання. Ти став об’єктом еманації влади.

Навряд чи така практика є продуктивною для культури. Нема іншого виходу, як констатувати: доки не станеться відмежування дискурсу влади від невладних дискурсів (мистецького, наукового і т.д.), українське суспільство не зможе вийти із свого зачарованого порочного кола. І це завдання і проблема вже не для влади, це завдання і проблема для самих інтелектуалів.