24 лютого у “Квартирі Бабуїн” на Подолі українська служба ВВС вперше вручила власну літературну премію, яка так і називається – “Книжка року ВВС”. Переможець одержить досить пристойні 10 тисяч гривень, з такою умовою, що має написати новий роман. З огляду на те, що переможцем стала книжка “Весняні ігри в осінніх садах” Юрія Винничука, автора чудових романів “Діви ночі”, “Мальва Ланда” і основоположник чорного гумору в українській літературі (оповідання “Ги-ги-ги”), цього року має з’явитися ще один культовий текст.

Перше вручення нагороди ВВС – історична подія. Про відсутність в Україні своєї авторитетної літературної премії списано стільки друкованих шпальт, що ними можна заклеїти всі стіни приміщення, де відбувається засідання комітету з вручення Шевченківської премії.

Ця проблема насправді дуже болюча. Національна премія імені Т.Шевченка так і не стала українською відміною Букерівської чи Ґонкурівської премій, почасти через шлейф радянщини, почасти через те, що найвагоміші тексти останніх 15 років вона проігнорувала. Адже існує така річ, як невиправдані сподівання читачів: якщо книжка, що зачепила їх найбільше, не дістає якоїсь нагороди, тим гірше для нагороди. Ніякої ж альтернативи Шевченківській премії так і не постало, і рейтинг “Книжка року” з проблемами виконував функції сурогату національної літературної відзнаки. Все-таки формат не той: нагорода для видавців і нагорода для письменників – різні речі.

ВВС – авторитетний бренд, будь-яка акція за участі якого сприйматиметься серйозно. Частину свого авторитету ВВС передасть і премії, що присуджуватиметься від його імені. Додайте сюди відсутність політичної заанґажованості, незалежність від влади, ілюзію зв’язку із європейською літературою – і ви одержите те, про що так довго мріяли українські письменники і читачі.

Історія проекту у викладі самої української служби ВВС виглядає так: восени торік продюсер Богдан Цюпин, який уже давно пропонував запровадити таку літературну відзнаку, оголосив на сторінці про початок прийому пропозицій, якими фани окремих авторів стали одразу після того завалювати редакцію. П’ятірка книжок, які набрали найбільше голосів, увійшла до півфіналу, де журі у складі літературознавця Віри Агеєвої, видавця Івана Малковича, критика Костянтина Родика, поета-депутата Володимира Цибулька, письменниці і журналістки ВВС Світлани Пиркало визначило остаточний склад фіналістів шляхом обговорення.

Таким чином, до фіналу, де ті самі члени журі визначали переможця, потрапили такі книжки: “Фройд би плакав” Ірени Карпи, “З цього можна зробити декілька оповідань” Тараса Прохаська, “Друга спроба” Оксани Забужко, “Він: ранковий прибиральник. Вона: шості двері” Ірен Роздобудько та, кінець кінцем, книжка-переможець – Винничукові “Весняні ігри в осінніх садах”.

І тут, власне, не можна не запитати з подивом: а де ж “Anarchy in the UKr” Сергія Жадана? Це текст, який однозначно заслуговує на звання книжки не тільки минулого року, а й усіх 2000-х років, і це не тільки моя думка: провідні видання, в числі яких “Критика” і “Дзеркало тижня”, відзначили “Анархію”.
Як розголос, так і суто мистецькі якості роману безперечні, і за всієї поваги до Юрія Винничука, саме цей його текст поступається книжці Жадана, яка була тільки шістнадцятою в читацькому рейтингові ВВС з п’ятдесятьма голосами. Немає особливих претензій до професіоналізму журі, але прикро, що “Анархія” навіть не потрапила до фіналу. На впливовості новонародженої премії це може позначитися не найліпшим чином.

Щодо самої церемонії нагородження, то на неї зійшлися буквально всі більш-менш знані письменники й дотичні до літератури особи, за нечисленними винятками (не було того-таки Жадана, приміром). Почали із запізненням на півгодини, що навіть для літературних заходів незвично. Трохи згодом причина запізнення стала ясною: чекали на двох фіналісток, Оксану Забужко та Ірену Карпу, які прийшли через сорок хвилин після запланованого початку.

Незважаючи на затримку, власне нагородження пройшло дуже динамічно. Світлана Пиркало запрошувала по черзі всіх номінантів на сцену, де ті намагалися кількома словами описати свій захват (виходило в кого гірше, а в кого краще), а ще – зачитати якийсь фрагмент із своїх творів, які, по ідеї, представляли українську літературу в різних площинах. Забужко прочитала старий вірш, Винничук – уривок із свого роману-переможця, Ірен Роздобудько – містифіковану “пояснювальну записку” про пиятику з деякими українськими письменниками в Харкові.

“Приз глядацьких симпатій” одержав Павло Солодько, “Четверта революція” якого здобула найбільше голосів на сайті ВВС. Пізніше, вже під час “афтепаті”, хтось із відвідувачів випадково розбив келих із пивом, заливши незаламінований диплом лауреата. Диплом пізніше викинули разом зі склянками – показова повага до премії.

Вийшовши по нагороду, Юрій Винничук пообіцяв написати після роману “Весняні ігри в осінніх садах” роман “Зимові ігри у весняних садах”. Переможця оголосив Микола Вересень, що, напевне, мало символізувати “руку помочі” українській літературі від українського телебачення та масової культури. Втім, особливого резонансу на телебаченні премія так і не викликала, чи принаймні його не було помічено. Тільки “1+1” у вечірньому випускові присвятив доволі розлогий сюжет події, запросивши у студії одну з фіналісток Оксану Забужко. Отож премія, яка, безперечно, за правильного підходу до її просування, має всі шанси витіснити Шевченківську і стати головною національною літературною премією, поки що не здобула широкої публічності.

Можливо, все ще попереду. Однак знаючи нелюбов українських телеканалів до висвітлення подій культури, навряд чи телебачення слід вважати лояльною до мистецтва територією.

Роман Горбик, для “Детектор медіа”