10 лютого Форум видавців у Верховній Раді завершує роботу. Як годиться, на останній день не призначено ніяких важливих заходів. А напередодні видавці збиралися обговорити з продюсерами головних телеканалів тему, якої “Детектор медіа” торкалася у своїх публікаціях ще торік: взаємодія телебачення і літератури; значення телевізійного і медіа ресурсу в популяризації сучасної літератури; можливість виходу української літератури на телеекран у форматі серіалу або телекіно.

Коли історія повторилася втретє, тобто,  коли після депутатів і міністрів на круглий стіл не прийшли не те що продюсери, а й навіть представники провідних чи будь-яких взагалі телеканалів, було вже навіть не смішно й не сумно. Хотілося поспівчувати бідолашним видавцям, проте співчуття якраз не бракувало – в тісному колі, межи своїх, видавці жалілися на життя одне одному.

Кінець кінцем, за всі мас-медіа довелося відповідати Анатолію Ульянову, головному редакторові порталу Проза.com.ua – видання вельми популярного, хоч і дещо однобічного у своїх смаках. Тезово пропозиції пана Ульянова зводилися до такого: видавці повинні забути про старі підходи до просування книжки; треба якомога швидше освоїти нові, нестандартні прийоми промоції – “зняти з літератури штани”, як фігурально висловився Анатолій; задля популярності авторів можна знехтувати авторським правом і викладати тексти в Інтернеті.

Певне, що виступ Ульянова був свідомою провокацією. Багато хто, навіть, здавалося б, такі не позбавлені почуття гумору люди,  як брати Капранови, звинуватили редактора “Прози” в цинізмі. У відповідь той назвав цинізмом гонорари у двісті гривень, які видавці виплачують авторам. Далі закрутилось: обопільні звинувачення у непрофесіоналізмі, “жовтизні” тощо. Пролунало зауваження, що про літературу мають писати тільки фахові філологи (яких навчають цьому п’ять років – але, додамо спостереження з власного досвіду, чомусь не вчать ані Поля Рікера, ані Мішеля Фуко). Потім пішли ностальгійні спогади про те, як добре було років з двадцять тому, коли люди читали, а пересічний рознощик книжок міг годинами розповідати про Льва Толстого. Словом, атмосфера виглядала, порівняно з попереднім круглим столом, значно веселішою, однак навряд чи здоровішою.

І сміх, і гріх, як то кажуть. Форум видавців у Верховній Раді залишив по собі водночас і приємне, і гіркувате враження. Приємне – бо книжку в нас все-таки видають, і видають зазвичай дуже гарно і красиво, а досить часто видають ще й гарні самі собою тексти. А гіркота від того, що ці милі й ошатні томи або класичні покет-буки нікому не потрібні. Звичайно, є коло тих, на кого вони спрямовані, і це коло складає десь приблизно 3 – 5 тисяч чоловік (пересічний наклад української тиражної книжки). Тобто,  коло тих, хто ці книжки видає, пише або пише про них: письменники, філологи, видавці, журналісти. Ті, хто професійно займається текстами. Поза це коло книжка не може вийти. Політики і домогосподарки, селяни і городяни, вчителі і лікарі – звичайні, пересічні люди не люблять і не читають книжки. Принаймні, сучасної української книжки, як вона є. Вони не потребують її.
А що їм, зрештою, залишається після “Няні”?

Чому так сталося? Може, йдеться про феномен, описаний Маклюеном: телебачення відбирає аудиторію у книжки, стимулюючи “модерну неписьменність”? Легке задоволення (переглядання лубочних картинок) виграло боротьбу за життєвий простір у важчого (читання). Все просто стало на свої місця: добірна меншість може собі дозволити читати книжки, решта задовольняється, як і в середньовіччі, дресированими ведмедями з мандрівного балагану. Книжка потрібна тим, хто здатний її зрозуміти. Умберто Еко ніби спростовував теорію Маклюена, принаймні, її незворотність, але його міркування теж не мають властивостей фізичного закону.
Може, книжці бракує PR’у? Великою мірою – так, дуже великою. Але навіть у сучасному медіа-суспільстві не варто все зводити до іміджевих технологій. Зрештою, Сергій Жадан – розкручений бренд, за яким стоїть ще й дуже серйозної якості текст, нехай в чомусь і “на любителя”. Але і його наклади не перевищують тих-таки 3-5 тисяч.

Зрештою, не варто чіпляти усіх собак на когось одного – це неприпустиме спрощення. Скоріше за все, винні всі – як видавці, так і читачі, як письменники, так і ми, ті, хто пишуть і розповідають про книжки. Не кажучи вже про депутатів та міністрів – їхні руки по лікті у целюлозній крові української книжки. Після Першої світової війни був такий пацифістський фільм – “J’accuse” – “Я звинувачую”. Якщо хтось зніме фільм про українську книжку всієї доби незалежності України, він має називатися саме так.

Нехай мене звинуватять у песимізмі. Але у маршрутці, якою добираюся додому від тієї-таки Верховної Ради, я бачу час від часу – зрідка – людей, що читають. І читають вони книжки, видані не в Україні. І написані не українцями. І не українською.

Від великих сподівань до втрачених ілюзій

Віктор Ющенко читатиме Андруховича й Цибулька

Велосипед для спікера і 449 його колег

У будинку Верховної Ради відкрився Форум видавців