Свічки роздавали кожному, хто прийшов у призначений час на майдан Незалежності. На 19-ту годину 16 вересня, у десяту річницю пам`яті Георгія Ґонґадзе, зібралося близько двохсот людей.

У натовпі можна підійти до будь-кого, аби підпалити свічку - лунає траурна музика, і присутні мовчать, звернувши погляд до транспаранта «Георгій, ми не забули». За якісь двадцять метрів на великому екрані транслюється веселий кліп співачки Росави, стікаються в отвори метро працівники довколишніх офісів і прогулюються групи міліціонерів.

Голос, знайомий з часів акцій «Україні без Кучми» 2000-го року,  розповідає про  Георгія, небажання влади знайти справжніх замовників його вбивства,  перелічує імена загиблих журналістів за роки незалежності України, яких сьогодні вшановують. Їх 63 - поки список дочитують до кінця, свіча згорає на третину.

Далі всіяна жовтими вогниками процесія рушає Інститутською до Адміністрації президента. Ми з редактором відділу політики видання «Главред» Мар`яною Олійник звертаємо з проїжджої частини на тротуар, де під акомпанемент окремих невдоволених перехожих («О господі! Зачєм ето?!»), намагаємося поговорити.

Мар`яна Олійник розповідає, що не дуже знала Георгія особисто, а чимало з журналістів, яких сьогодні вшановують, не знала взагалі. Втім, участь у акції вважає обов'язковою. «Найголовніше, що і десять років по тому ми не знаємо правди і напевне нам її не скажуть, - підсумовує редактор, перш ніж знову влитися у процесію з напівпорожнього, але незатишного тротуару. - І я згодна кожного року приходити - можливо, і не раз на рік, і кожного разу нагадувати про те, що правда, якої ми усі очікуємо так і не звучить. Це має бути великим докором для влади і для журналістів. Мабуть, ми чогось не зробили...»

У самій колоні - тиша, порізана тонкими картонними транспарантами з написами «Він казав правду», виведеними на чорному тлі крейдою.

Між перебіжками фотографів і операторів, учасники акції (зараз здається, що поряд щонайменше триста людей, а можливо, й набагато більше) підходять на Банкову і.. спиняються перед кордоном з міліціонерів, які далі не  пропускають процесію. «У президента світиться», - у паузі багатозначно сказала інтелігентна жінка.

За кілька хвилин по тому світло в єдиному вікні Адміністрації згасає, а журналісти передають один-одному інформацію - охорона пропускає лише фотографів. До міліціонерів рушає редактор політичного блоку газети «Коммерсантъ-Україна» Валерій Калниш. «Дядя» просить у нього посвідчення, й, уважно розглядаючи документ, кидає: «Ви всі тут учасники акції», і повертається назад.

ТК намагається з`ясувати, чим президенту не догодили учасники акції, і представник охорони з готовністю рапортує: «Звертайтеся до прес-служби».

До представників міліції рушає колишній журналіст, а нині народний депутат від БЮТ Андрій Шевченко. Йому теж ніхто не може пояснити, чому нікого не пускають. «Дурний ексцес виконавців, коли керівники середньої ланки намагаються перестрахуватися там, де перестраховка непотрібна. Але це абсолютно доповнює той образ нинішньої влади, який ми зараз бачимо. Це влада, яка абсолютно не турбується про те, як вона виглядає, це влада, для якої свобода слова не є цінністю, і це влада, для якої гідність людини теж не є цінністю. Навіть в такий день треба обов'язково зразково-показово принизити людську гідність, показати «своє» місце. Це портрет тих, хто зараз керує країною. Влада, якою б вона не була, має мати терпіння, щоб приймати під своїми стінами людей, яким є що сказати, вислуховувати їх, а не намагатися зразково показово демонструвати їхнє безправ'я», - робить висновки після спілкування з правоохоронцями Шевченко.

 «Є речі, які раціонально дуже важко пояснити, але вони дуже правильні за своєю суттю, - каже Андрій Шевченко. - Всі ці роки ми ходили до Адміністрації президента з однієї простої причини - ми знали, що насправді рішення по  Гії приймалося тут, в цьому будинку, і ця чорна карма за цим будинком залишається. Тому люди саме сюди йдуть, саме сюди повертаються, щоб нагадати: саме тут, в цьому будинку мають прийматися світлі речі, а не віддаватися якісь злочинні накази. В ідеалі, це має стати уроком на майбутні роки».

Сам Шевченко каже, що прийшов на акцію пам'яті, щоб згадати Гонгадзе і ті моменти яскравості і позитиву, які він дарував людям. І підкреслює, що прийде сюди і наступного року. Будь-що.

Валерій Калниш поспішає з репортажем  для «Коммерсанта». Він переконаний: ці акції- вияв журналістської солідарності: «Завдяки таким мітингам, завдяки тому, що журналісти нагадуватимуть про свою присутність таким чином, влада думатиме головою, перш ніж віддавати накази, які були віддані стосовно Ґонґадзе». Та набагато важливіше, на думку Калниша, писати про такі акції.

 «Справу не зам`яли, як наприклад було, як я більш ніж упевнений, зі справою Александрова, про якого говорили, здається протягом, можливо, року-двох... Про Ґонґадзе говорять десять років. Я звичайно списую це на те, що це був все ж київський журналіст... Та в той же час реальні розправи з журналістами в регіонах, не отримують такого розголосу. І це погано, адже не може бути такого поділу - місцевий журналіст, немісцевий. От зараз голосно обговорюють справу Климентьєва. Побачимо, скільки в нас стане сил, щоб тримати цю справу на контролі. Хоча, мені здається, через півроку про це вже не згадуватимуть - хіба що, коли читатимуть міліцейські зведення», - говорить Валерій.

У паузах між скандуванням лозунгів «Кучму - за грати!», «Литвина - за грати!» редактор сайту Теxty.org.ua Роман Кульчинський намагається прокричати в диктофон ТК, що в Україні відчутний брак журналістських розслідувань справи Ґонґадзе. «Мені здається, що медіа і телебачення мало докласти більше зусиль в цьому плані, - наголошує екс-головний редактор журналу «Український тиждень». - Я не бачив жодного документального фільму чи розширеного сюжету, в якому було б детально досліджено цю історію. Здебільшого, маємо коротенькі повідомлення новин. Не було опубліковано докладних розслідувань і в багатьох мейнстрімових виданнях».

Його точку зору не поділяє ведучий ток-шоу «Свобода слова» на каналі ICTV Андрій Куликов. Він особисто знав Георгія, працював з ним в «Інтерньюзі», не вперше приходить на акції і в сотий раз відповідає молодшим колегам на одне й те ж запитання. Тим не менше, перш ніж відповіти знову, замислюється. «Це дуже складне запитання, - каже журналіст про роль ЗМІ у справі Ґонґадзе. - Не є функцією журналістів виявляти справжніх замовників вбивства. Але вони змушені намагатись виконати цю функцію, коли бачать що, на їхню думку, цього не роблять». Також він зазначив: «Я вважаю, що багато журналістів в Україні зробили все від них залежне, щоби ця історія набула розголосу і щоби було поставлено питання про справжніх замовників».

Ключовий момент настає, коли на подвір`ї з`являється заступник завідуючого відділу звернень Адміністрації Олександр Сивобород, приймає від учасників пікету письмову вимогу встановити замовників у справі Ґонґадзе, обіцяє зареєструвати її й передати Президенту.

Організатори пропонують присутнім поставити свічки під «огорожею». Спостерігаючи реакцію охоронців, дехто не хоче до них підходити, і прикріплює свічки просто на залізні і непридатні для цього перила турнікетів по периметру.

Не поспішає поставити свою свічку екс-хронікер ток-шоу «Шустер live», доцент Києво-могилянської академії Михайло Вінницький. На акцію він прийшов з дітьми, і терпляче чекає, доки розійдеться натовп. Розмірковуючи щодо можливих наслідків у розслідуванні справи Ґонґадзе, він відзначає: «На превеликий жаль, я не думаю, що остаточних замовників буде покарано. Буде названо лише Кравченка як основного замовника. Це зрозуміла схема, Кравченка вже серед нас немає, отже немає кого судити. І відповідно справа буде закрита, четверо людей будуть посаджені, а реальних ляльководів навряд чи покарають».

Присутніх просять залишити свічки і розійтися. Біля свічок лишаються міліціонери і фотографи.

З іншого боку турнікетів, від будівлі Адміністрації я помічаю Сергія Лещенка. Спілкуватися з ним доводиться через паркан. «Якби я зайшов з того боку, що й усі, я б теж сюди не пройшов», - пояснює Сергій. Цьогорічну акцію із перекриттям Банкової він характеризує як промовистий символ, який уособлює новий підхід влади до демократії в країні. «Всі п'ять років до цього всі акції відбувалися просто перед будинком, в якому було віддано наказ про вбивство Гонгадзе, тобто на ганку адміністрації президента. Тепер влада не допустила учасників акції безпосередньо до АП, і це, в принципі, краще за будь-які слова Ганни Герман демонструє нове ставлення до демократії команди на чолі з Віктором Януковичем», - каже Сергій Лещенко. Поки він говорить, сама картинка того, що відбувається, здається далекою і чужою: диктофон, турнікет, Лещенко, три маленькі літери «ГІЯ»...

Фото Максима Поліщука