Є речі, які однаково доведеться зробити, незалежно від того, що ми собі про них думаємо. Є й такі, коли дія співзвучна з мрією чи настроєм. В обох випадках усвідомлення власного чину створює таку систему координат, де ти стаєш важливою персоною, суб'єктом. І можна нарікати на долю або радіти - масштаб сприйняття при цьому не порушується.

А є явища, при яких світ чи якась там вища сила просто глузують з тебе, ігноруючи твоє відчуття власної важливості й непересічності. І водночас наче задають урок з предмету, про який ти й гадки не маєш, але не вийти до цієї «шкільної дошки» ти не маєш можливості. Бо сам ти є й тією вікопомною «табула расою», і тим, хто питає.

Історія, про яку далі мова, саме з таких. Пару років тому, щось попиваючи на мальовничих дніпровських берегах зі своєю дружиною, в товаристві професора і режисера Юрія Терещенка, я слухав (уже краєм вуха), як він розповідає про походеньки, пов'язані зі зйомкою його чергового фільму. Було схоже на захоплюючий репортаж із «Клубу кіномандрівників» про джунглі Амазонки - якісь непролазні хащі, вправні місцеві аборигени, біблійного масштабу зливи з блискавицями, а на додаток - люті гігантські комарі.

Я не дуже тямлю в тонкощах кіношного артхаусу й завжди чесно прошу друзів огородити мене від необхідності підтримувати розмови про різних альмодоварів, і вони мені здебільшого пробачають. І от в «есхатологічній» розповіді Терещенка я раптом почув власне прізвище, хоча йшлося точно не про мне, і назву «Велика Фосня». Село, звідки родом мій прадід.

Виявилося, що Терещенко знімає документальний фільм про Голодомор на прикладі історії цього села і що там на цвинтарі, - а як потім з'ясувалося, і заморених голодом - чимало моїх далеких родичів.

Мій брат Юрко на той час був вже в лікарні, й особливих надій, що він звідти вибереться, вже не було. Я його час від часу бавив різними історіями - і переказав, як умів, розповідь Терещенка про Фосню. Згадали одразу маркесівське Макондо зі «Ста років самотності», а Юрко саме писав продовження свого «Озерного вітру», і ми навіть склали історію, яка мала би розвиватися на теренах, описаних Терещенком.

Юрко сказав тоді - це, напевне, мені знак, що треба звернути увагу на ці місця. Бо я весь час займався генеалогією мами. А тато, напевне, ображається... Тут треба зауважити, що наш батько категорично не страждав на місцевий патріотизм і про обставини життя своїх предків говорив дуже туманно. Ясно було лише, що там трапилося якесь лихо.

Потім ми з сином якось говорили про Кастанеду, і я сказав, що справжня індіанська містика в тому, що індіанець із племені черокі Джеймс Мейс сказав українцям: «Ваші мертві покликали мене», і став по суті сповідником, речником тих невідомщених душ, які загинули страшною смертю.

Згодом я був на прем'єрі цього фільму - «Пейзаж після мору». І з подивом відчув, що вийшов звідти злегка заплаканий. Моя підсвідомість у черговий раз виявилася мудрішою за набутий свідомістю пострадянський цинізм. Та потім вгодовані народні депутати з найрізноманітніших таборів влаштували такий кегельбан черепами на темі Голодомору, що сам Антон Ла Вей, головний сатаніст, залюбки записав би їх до своїх однодумців. Приєднуватися до цього хоч у якій якості було б щонайменше неповагою до теми.

І ось наштовхуюся в інтернеті знову на цей фільм.

Згідно з тибетською традицією, викладеною в Книзі Мертвих «Бардо Тодоль», ми приходимо у світ, щоб стати кращими і взяти з собою необхідний досвід. Щоб його не розгубити, важливо, втямивши це, дисциплінувати своє життя аж до останньої миті.

Головний герой фільму «Пейзаж після мору» - саме така людина. Яків Грищук. Якби я його не побачив на власні очі, то подумав би, що таких не буває. Дядько багато років власним коштом не лише по архівах розшукує імена загиблих під час Голодомору, а й самотужки відкриває пам'ятники з їхніми іменами. Виявилося, що в район Великої Фосні залізницею звозили тіла померлих і напівживих, і закопували в глухому лісі. Грищук демонструє в кадрі документи - слідчі справи розстріляних «куркулів».

Стаття звинувачення, за якою винесено вирок, - «грамотний»....

Під час примусової депортації черокі у 1838 - 1839 роках від голоду і хвороб загинуло понад 4 тисячі індіанців - п'ята частина всього народу. Щоденники Джеймса Мейса, цитовані у стрічці Терещенка, своїм стриманим трагізмом перекидають місток між культурами і епохами.

Можливо, українці зі своїм дивовижним стоїцизмом недалеко пішли від американських індіанців? У 1933 році 64 з 86 хат було намертво спустошено Великим голодом, а в минулому, 2007-му, році на 92 померлих припадало лише 25 новонароджених - каже один із персонажів фільму, сільський історик Олексій Кравчук.

Власне, оцей акцент робить фільм Юрія Терещенка, з одного боку, неполітгламурним, а з іншого - вкрай правдивим. І від того ще більш болючим. Бо одне - під добру закуску на державні свята урочисто ганити «клятих комуняк», а зовсім інше - показати, що сатанинська історія з Голодомором незворотно знищила українські села, і не треба плекати жодних ілюзій, що політичні ритуали якось повернуть цю втрату.

Фільм Юрія Терещенка водночас ліричний і безжальний. За радянськими мірками він цілком тягнув років на п'ятнадцять виправних таборів десь у Пермській області. Думаю, сидів би пан Юрій в одній зоні разом зі своїм сценаристом Тарасом Унгуряном, а інший сценарист - Ольга Унгурян - на жіночій зоні окремо. Це дуже висока оцінка якості. Без жартів.

А от за новоукраїнськими мірками - тут недогледіла яка-небудь комісія з якої-небудь моралі. Бо цей фільм  - з одного боку, ода чесним і совісним людям, яких щоразу менше. З іншого - докір шароварній нашій владі, при якій у цьому селі немає клубу, але є генделик, і церква, і 120 хат. Генделик ніяк не впорається - самогон женуть на продаж, бо навіть підлітки не просихають.

Фільм «Пейзаж після мору» - не так про геноцид, як про постгеноцидність. Наталя Дзюбенко-Мейс, дружина Джеймса, слушно каже: постгеноцидність паралізує наше життя. Додам від себе - вона паралізує наше сприйняття, адекватну оцінку того, що відбувається довкола.

Найголосніше нас закликають тікати в минуле і квилити над невинно загиблими ті, хто роками розкрадав державний бюджет. Якщо у духовності був би якийсь кількісний еквівалент, вони б і його перекинули в офшори.

З фільму стає очевидним, що в житомирських лісах було створено справжні резервації привидів - огороджені гебістами гігантські трупарні, які охоронялися аж до розпаду СРСР. Я зрозумів, від якого жаху втікали мої предки з Великої Фосні. Але цей жах вони забрали з собою у вигляді важкого мовчання.

Фільм Юрія Терещенка «Пейзаж після мору» лише починає розривати завісу цієї мовчанки. Він потребує продовження. Подібна тональність у суспільному діалозі - рідкісне явище. Вона незручна, як індіанське походження Джеймса Мейса для його ідеологічних супротивників. Але дуже дієва.

В традиціях індіанців черокі є звичай - коли мисливець зустрічає гримучу змію, то просить її більше ніколи не зустрічатися на дорозі. Якщо він вбиває її, то приречений натикатися на змій все своє подальше недовге вже життя. Ми повинні не воювати з привидами минулого, а просити їх більш ніколи не зустрічатися на нашому шляху. Фільм Юрія Терещенка пропонує саме такий спосіб боротьби з українськими національними страхами - йти назустріч своєму поклику. Навіть якщо це поклик мертвих.

На фото - кадр з фільму «Пейзаж після мору», www.molodist.com