П'ять років тому, наприкінці жовтня 2004 року, розпочалася журналістська революція, яка передувала Майдану. Журналістська революція була виявом протесту багатьох українських медійників проти цензури темників, яка в той час  впроваджувалася Адміністрацією президента Леоніда Кучми. Нагадаємо для нового покоління репортерів, що темниками називалося розповсюдження неофіційних інструкцій для медіа, як і які саме теми висвітлювати або не висвітлювати в інформаційних матеріалах. В результаті контролю за редакційною політикою з боку президентської Адміністрації, погодженого з власниками каналів, мовники вдавалися до незбалансованої подачі новин, цензури фактів або розміщення їх у маніпулятивному контексті, до супроводження політтехнологічних спецоперацій на користь одного з кандидатів президентської виборчої кампанії тощо.

Журналістська революція готувалася кілька місяців - за допомогою Київської незалежної медіа-профспілки, яку тоді очолював Єгор Соболєв, за допомогою окремих авторитетних журналістів (Андрія Шевченка, Романа Скрипіна, Євгена Глібовицького, Вахтанга Кіпіані та інших), незалежних інтернет-сайтів - «Детектор медіа», «Українська правда», «Майдан»... Серед масштабних подій тих днів згадаймо і марш київських журналістів по Хрещатику 23 жовтня 2004 року на захист 5-го каналу - тоді єдиного опозиційного - проти тиску влади й олігархів. І голодування 25 журналістів 5-го каналу, яке розпочалося 25 жовтня. І відкриту протестну заяву 41 журналіста 5 центральних телеканалів - ICTV, «Інтера», Нового каналу, ТОНІСа, НТН, - яку ті виголосили на сходах агентства УНІАН 28 жовтня, а за кілька днів на сайті «Детектор медіа» цю заяву підписали 346 тележурналістів із 19 вітчизняних телекомпаній. І публічно проголошене 10 листопада рішення журналістів Першого національного каналу працювати виключно за виписаними ними самими принципами редакційної політики. І знаменита покаянна заява до громадськості у прямому ефірі колективу ТСН та менеджменту «1+1» 25 листопада...

Були й менш резонансні, але водночас не менш суттєві події та кроки окремих журналістів проти цензури - як, наприклад, інтерв'ю «Детектор медіа» журналістки ТСН каналу «1+1» Лесі Сакади, в якому вона відкрито розповіла про те, що в результаті тиску в підготованому нею до ефіру біографічному сюжеті про Віктора Януковича - кандидата на президентську посаду від влади - не було зазначено факту його судимостей. Або вчинок ведучої сурдоперекладу Першого національного Наталії Дмитрук, яка у випуску новин 25 листопада розповіла своїм телеглядачам із вадами слуху, що результати виборів сфальсифіковано...

Було багато й інших кроків тих із нас, хто знаходив у собі сили відстоювати не лише власне право працювати чесно й щиро, за демократичними стандартами, але й - головне - право суспільства на отримання достовірної та повної інформації, внаслідок чого тільки й можна зробити відповідальний вибір.

Але найбільш радикальний вчинок проти цензури у вирі тих подій та емоцій здійснили семеро журналістів ТСН - Наталка Фіцич, Федір Сидорук, Віктор Заблоцький, Ігор Скляревський, Юлія Бориско, Галина Бецко та Мар'яна Воронович. Того ж самого 28 жовтня вони на знак протесту проти цензури звільнилися з каналу за власним бажанням. Сталося це внаслідок дуже складної ситуації в редакційному колективі «1+1». Спочатку більш ніж 30 журналістів ТСН збиралися оприлюднити власну заяву проти цензури - жорсткішу, ніж згадана заява 41 журналіста. Але під час зустрічі з колективом тодішній генеральний продюсер «1+1» Володимир Оселедчик заявив, що внаслідок приєднання журналістів «1+1» до акцій протесту може виникнути загроза його життю. Частина ТСН-івців відкликала свої підписи. Але названа сімка звільнилася. Журналісти зазначили, що пішли на такий крок після тривалих, але безрезультатних переговорів із керівництвом ТСН. «Наше телевізійне ремесло остаточно перетворилося на обслуговування інтересів тих, кому "1+1" відданий його власниками у політичне використання», - резюмували вони.

П'ять років потому багато хто зневірився, на жаль, не лише у Майдані, а й у результатах журналістської революції. І сьогодні, в 2009 році, ми кажемо про низьку якість теленовин, про тиск власників на редакційну політику ньюзрумів, про відсутність у країні суспільного мовлення, про перепони в доступі до інформації тощо. Напевне, прийшов час ревізії. Наша тодішня невідстороненість від політичних баталій, підтримка опозиційних політиків зіграли злий жарт, адже опозиція, що прийшла до влади, продовжувала вважати, що медіа мають беззастережно її підтримувати, хворобливо реагувала на критику. Наше захоплення від перемог нас же й розслабило - і вже у 2006 році ми виявилися неготовими до масштабної корпоративної солідарності, коли на «Інтері» розпочалися великі звільнення, а в 2007 році те саме відбулося й на «1+1». Журналісти виявилися безпомічними розпізнати лицемірство власників, які наголошували на начебто суто економічних причинах звільнень, хоча насправді звільняли насамперед найдосвідченіших та неслухняних репортерів.

І все-таки, визнаючи власні помилки і не зважаючи на те, що результати нашої боротьби 2004 року не зовсім такі, на які ми сподівалися, можна сказати: ті події таки зіграли для української журналістики величезну роль. Ми отримали досвід погоджених спільних дій на захист демократичних стандартів журналістики. Ми досягли й суттєвих змін у редакційний політиці своїх ЗМІ - все ж таки й плюралізм, і можливість вільного висловлення думок нині є в нашому телеефірі. А головне - Вчинок з великої літери завжди залишається вчинком, і навіть якщо він не має великого безпосереднього впливу на події, то ментальний вплив на свідомість поколінь має обов'язково.

Тож до 5-річчя жовтневих подій 2004-го ТК вирішила поставити кілька запитань нашим експертам та безпосереднім учасникам журналістської революції щодо їхньої оцінки найбільш радикального кроку, до якого вдалися семеро журналістів «1+1». Чи мав цей крок сенс? Чи зрушив він щось у вітчизняній журналістики? Чи маємо ми бути готовими саме до таких радикальних дій під час будь-якої загрози вільній журналістиці, вільним ЗМІ, свободі слова?

Ставлення до нашої ідеї виявило, на наш погляд, актуальність аналізу журналістської революції. Адже з'ясувалося, що й нині немає однозначності в оцінці тих подій. Також неоднозначною виявилася реакція самої сімки журналістів. Частина з них, до речі, вже не працює в журналістиці - що також свідчить про незавершеність процесу демократизації українських ЗМІ, звільнення їх від тиску. Віктор Заблоцький і Федір Сидорук не захотіли згадувати ті часи, Юлія Бориско, яка тепер працює на «1+1», ухильно пообіцяла висловитися тільки за умови, що всі семеро її колег візьмуть участь в опитуванні.

Також не захотіли згадувати подій 2004-го ані тодішній генеральний продюсер «1+1» Володимир Оселедчик, ані керівник інформаційного мовлення каналу В'ячеслав Піховшек. Щоправда, пан Піховшек зауважив, що вважає те звільнення «спецоперацією "Детектор медіа" проти ТСН», і цим обмежився. Журналіст Сергій Швець на пропозицію відповісти на запитання ТК попросив надіслати їх прес-службі. І таки надіслав відповіді, в яких своє ставлення до подій 2004-го охарактеризував максимально лаконічно: «Однозначної оцінки не маю». І все. Крапка.

Тож дякуємо тим, хто знайшов у собі сили згадати 2004 рік. А це Наталка Фіцич, Роман Чайка, Максим Равреба, Борис Фуксман, Леся Сакада-Островська, Ірина Геращенко, Олекса Шалайський, Олена Бондаренко, Сергій Васильєв, Юлія Жмакіна, Єгор Соболєв.

Запитання ТК:

1. Як ви оцінюєте сьогодні вчинок сімох журналістів із «1+1», які звільнилися з каналу на знак протесту проти цензури?

2. Якими методами має захищати журналіст право працювати за професійними стандартами?

Наталія Фіцич, журналіст, генеральний продюсер продакшну «Закрита зона»:

1. Я нинішня, 5 років потому, вважаю, що це був єдино правильний та єдиновірний на той момент вчинок. Ні про що не шкодую. І те, що відбувається у моїй долі тепер, ще раз доводить, що тоді все було зроблено правильно та щиро. На той момент ми вірили в ідею та йшли за нею, ми не підтримували жодної з політичних сил, ми просто відстоювали наше право, як журналістів, писати правду.

Я вважаю, що тоді ми вчинили правильно. Те, що відбулось потому, теж про це свідчило: «1+1» за місяць змінив свою політику. Щоправда, згодом почався наступ жовтої та комерційної журналістики, але це вже інша історія, і вона пов'язана з іншими журналістами, яким потрібно відстоювати право на професійну, виважену журналістику.

2. На сьогодні для захисту професійних стандартів підходять будь-які легальні засоби. Тодішній вчинок - це крайній метод, але це єдине, що нам лишалося. Тепер є більше можливостей: відстоювати свою позицію, говорити, сперечатися, дискутувати. І мені здається, що це заслуга тодішньої боротьби за свободу слова. Інша справа, що вона повернулася дещо інакше - в якомусь сенсі цієї свободи стало забагато. Адже нині журналісти дуже часто відстоюють свободу, забуваючи про відповідальність.

Роман Чайка, журналіст, ведучий програми «5 копійок» (5 канал):

1. Оцінювати сьогодні ті події - це десь те саме, що нині обговорювати Переяславську раду чи Чорну раду полковників козацького війська: ми б це уявляли як доповіді РНБО та політбюро, а насправді тоді в людей була зовсім інша мотивація. Так само й мотивація людей у 2004 році була іншою, ніж у нас теперішніх... Вони мали досвід гри у темники (чи «проти темників»), роботи під керівництвом Піховшека, досвід того, що 5-хвилинка лайнометів Корчинського та Джангірова йшла як частина ТСН... А ТСН - це був бренд, де працювали дуже професійні журналісти (не порівняти з нинішнім ТСН...). Тобто тих людей це просто дістало, і вони щиро вірили, що як один раз різко сказати «досить», це справді припиниться. В принципі, той вчинок не був простими емоціями. Те, що він не дав жодного результату з огляду на сьогоднішній день, то це так само можна порівняти з багатолітньою боротьбою УПА, коли хлопці, які йшли в ліс, знали наперед, що вони ніколи не зможуть подолати військ НКВС та діючу армію, але іншого виходу задекларувати позицію не було. І ці люди залишилися, принаймні перед собою, чесними.

2. На сьогодні жодні колективні методи я не вважаю ефективними, оскільки це все залежить від позиції кожної окремої людини. Результативність акцій спротиву є не надто високою. Приміром, ми були свідками, як останнім часом журналістів двічі використали всліпу. Перший раз був, коли президент збирав журналістів, щоб пояснити, що це вони зупинили широку коаліцію, що насправді виявилось абсолютною брехнею. А другий раз був тоді, коли саме журналісти зайнялися розповсюдженням абсолютно неперевірених фактів та прямих звинувачень, плюнувши на всі стандарти.

Якщо людина, приміром, не хоче виконувати редакційне завдання на мочилівку або брати участь у якомусь скандалі, де журналістів просто використовують, то варіант захисту журналістів може бути лише персональним.. Тому що в нашому цеху працюють десятки тисяч тупих зомбі, які не мають жодних знань, практики перевірки інформації чи факту з трьох джерел, для яких мають значення зарплата, робочий графік і можливість красиво тримати мікрофон перед мордою політика. Тому я вважаю, що, на жаль, колективні дії у стилі романтики 2004 року закінчилися.

Максим Равреба, заступник головного редактора інформаційної агенції «Інтер медіаконсалтинг»:

1. Тогда каждый поступал, исходя из собственных взглядов, и каждый решал сам для себя - стоит ему что-то делать или нет, уволиться в знак протеста, или подписать петицию, или просто молча делать свою работу на своем месте. Но тогда ситуация была иной. Тогда внутренне каждый знал, где добро, а где зло, что правильно, а что лукавство. А сейчас ситуация сложнее. Сейчас все гораздо непонятней, да еще и усугублено кризисом. Сильно снижена престижность журналистского труда, в первую очередь благодаря «безлюдовщине» 2007 - 2009 годов. Анна Безлюдная - и я в этом уверен - продемонстрировала, как журналиста можно превратить в колхозника, который примитивно выполняет неквалифицированную работу. А как могут защищать престиж профессии люди, которые фактически ничего не знают? Понимаете, смена поколений произошла не диалектически.

2. Поэтому еще долго принимать решение будет каждый за себя. Но правильнее было бы, если бы журналисты пошли по пути солидарности, создали какие-то третейские организации, которые занялись бы люстрацией, изгнанием из профессии людей, которые запятнали себя заказухой и политическим мочиловом. Например, у Безлюдной была такая политика: если ты лоялен - работаешь, не лоялен - не работаешь. И вот сидит такой человек, делает все то, что ему скажет менеджер, и думает, что ему за это ничего не грозит. А в это время некая профессиональная организация принимает решение, что этот человек не является журналистом, потому как нарушает профессиональные стандарты. И менеджер должен его, такого лояльного, уволить. Это мои собственные разработки, и я считаю, что это очень неплохие идеи. Но для того чтобы это появилось, необходимо, чтобы журналистская элита перестала думать о собственном благополучии и нашла в себе силы объединиться и договориться. Но это, наверное, невозможно. Сейчас каждый думает больше о собственном благополучии и не хочет интегрироваться в серьезные профессиональные объединения.

Борис Фуксман, бізнесмен, екс-власник «1+1»:

1. На тот момент я был очень далек от оперативного управления каналом. Лично я за время своей деятельности и в качестве учредителя, и в качестве оперативного менеджера никогда не оказывал давления ни на одного журналиста или ведущего. Потому я считаю, что если такая проблема и возникала, то были другие способы высказать свое неудовлетворение и продемонстрировать его журналистскому сообществу. Но прежде чем выносить что-то на суд общественности, не стоит ли обсудить это на канале? Я не могу подтвердить проявления какой-то борьбы или недовольства внутри - ни на внутренних страницах сайта канала, ни в кулуарных разговорах... Может быть, люди таили в себе какое-то недовольство, а потом предприняли этот шаг? Я не сужу их, а отвечаю на ваш вопрос. Знаете, при том, что никто не проявлял недовольства, как я уже сказал, у нас в тот момент было много людей, лояльных к революционному движению, где-то 90% сотрудников канала «1+1» были сторонниками Оранжевой революции. А может даже и больше: многие, может быть, делали не то, что они думали, но сердцем и душой они были все с Оранжевой революцией.

2. Если перейти к сегодняшней ситуации, то мы в Украине живем в достаточно открытом обществе: каждый имеет право на свою точку зрения. Но надо понимать одну вещь - если ты работаешь в СМИ, то его информационную политику определяют главные редактора. У тебя, по сути, есть альтернатива - либо работать в режиме предложенной информационной политики, либо же уволиться. И если ты выступаешь или пишешь «я журналист канала "1+1"», то, естественно, должен работать в рамках корпоративных правил, но как гражданин страны ты имеешь право говорить что хочешь и где хочешь. Это две разные позиции: личная и профессиональная.

Леся Сакада-Островська, незалежний журналіст, екс-ТСНівка:

1. Я вважаю, тоді не варто було звільнятися... Втратив, передусім, глядач «1+1», якого «звільнення на знак протесту» позбавило сюжетів таких суперміжнародників, як Віктор Заблоцький та Федір Сидорук. Благо, дівчата повернулися... Тільки Наталці Фіцич вдалося запалити цікавий авторський проект на іншому каналі, решті ж - ні.

Є така мудрість: якщо хтось повертається туди, звідки пішов, гримнувши дверима, - значить, він визнав свої помилки... Найприкріше в цій історії, що боролися з цензурою, а образили мудрого Володимира Оселедчика, який вже тоді прозорливо передбачив сценарій відносин людей і майданної влади і щиро намагався провітрити наші ТСН-івські мізки від помаранчевих ілюзій... А його, як керівника одного з найвпливовіших каналів, цензура за часів Медведчука-Кучми душила ще дужче за нас, усіх разом узятих... А от щодо себе... Так, я пам'ятаю тоді своє інтерв'ю «Детектор медіа» «К сожалению, я солдат»... Я тоді розповіла все чесно і ні про що не шкодую.

2. Річ у тім, що для мене як для тележурналіста, який бачить себе лише в культурі, яка є нині неформатом для ТБ, найлютіший ворог - телебоси! Вони безсилі або надихнути меценатів на культурні телеподвиги, або придумати неординарні проекти, які б мали шалені рейтинги, - і мені залишається лише чекати, коли споживацьке ТБ накриє повна криза... Щоби прискорити процес - благати найкультурніших телевізійників усіх каналів об'єднатися в творчому пориві й на знак протесту проти безкультурного ТБ всім дружньо позвільнятися! І будемо разом ходити в архіви, читати книжки, писати в стіл - і готуватися до культурного прориву в українському ефірі! :)

Ірина Геращенко, народний депутат (фракція «Наша Україна - Народна  самооборона»):

1. По-перше, мені шкода, що серед тих, хто тоді звільнився, не всі повернулися в медіа. Зокрема Віктор Заблоцький, якого я вважаю одним із найсильніших журналістів-міжнародників.

Що стосується вчинку, а це був справжній вчинок, на який сьогодні в Україні мало хто здатен, то я високо його оцінюю. Ми знаємо, що найстрашніший цензор живе у нас самих, ми самі можемо дати об'єктивну оцінку тому, що ми робимо. Тоді люди самі собі сказали, що те, чим вони займаються, не є журналістикою.

Сьогодні також складна ситуація в журналістиці, але на відміну 2004 року діагноз дещо інший. Нині мову треба вести не про цензуру в українських медіа, а про надзвичайно низькі професійні й особистісні стандарти. Тому для української журналістики буде значним випробуванням виборча кампанія 2010 року. Ми це добре бачимо в новинах, коли політичні новини перетворюються на прес-релізи прес-служб. І проти цього ніхто не протестує...

2. Захищати себе журналіст має своєю професійністю. У нас проблема з професійністю в усіх сферах: влади, державних інституцій, журналістиці. Про які стандарти можна говорити, коли люди просто не володіють професією? Подивіться на ТСН на «Плюсах». Глядачі їх просто не упізнають. Мені здається, що навіть у пік цензури вони були сильнішими, переважно за рахунок особистостей, які там працювали. А сьогодні це якась кримінальна хроніка...

Олекса Шалайський, головний редактор proUA:

1. Як оцінював тоді, так оцінюю й тепер. Оскільки вчинок залишається вчинком незалежно від часу, який минув з тих пір. А це був вчинок. По-перше, тому що ніхто з них не озолотився від свого кроку. По-друге, тому що тоді такий спосіб застосувала мінімальна кількість журналістів.

2. На жаль, впливів журналістів на редакційну політику не додалося. Тож свобода висловлювань журналіста найчастіше залежить просто від того, чи пощастило йому з власником. При чому про те, чи пощастило, працівник дізнається лише після кількох місяців роботи.

Єдиний шанс вижити в таких звірячих умовах - спробувати стати відомим журналістом. Принаймні, професійнішим за інших колег. Все-таки хороший журналіст з ринку не зникає. А якщо репортер нікчемний, то чи він грюкне дверима, чи тихо піде - це нікого не обходить. Окрім того, професійний журналіст має шанс захистити від морального ламання і молодого-перспективного товариша.

Щодо заяв, звернень і пікетів: вони потрібні, але вони вже будуть боротися з наслідками. Врятувати слово в Україні стратегічно може прихід сюди кількох західних медіа. А зламати - об'єднання найбільших політичних сил у чергову «широку коаліцію». На жаль, друге поки що більш імовірне. Західний капітал, як бачимо, сюди приходить, а потім намагається втекти.

Хоч як дивно це звучить, але всякий журналіст, який зробить бодай щось для цивілізованого ринку розповсюдження, замірів аудиторії і т. д., - наблизить цих інвесторів сюди, а отже посприяє і свободі слова.

Олена Бондаренко, народний депутат (фракція Партії регіонів):

1. Тогда это всем казалось подвигом. Но прошло 5 лет, предреволюционный флер развеялся, поблекли краски, и есть объективная данность, зачатие которой состоялось именно 5 лет назад. Один из моих коллег как-то выразился: «Ранее журналисты работали как невольницы в гареме, зато теперь как падшие личности в борделе. Разве второй вариант лучше? Бунт против нелюбимого султана закончился продажной любовью...». Молчание об ошибках оранжевых любимцев публики, которое демонстрировало большинство журналистов в 2004 - 2009 годах, практически подтвердило эту точку зрения.

На самом деле дефицит свободы слова компенсировался только за счет «цькування» неоранжевых. Демонизация их образа была возведена чуть ли не в обязательную миссию пишущих и снимающих. Чего стоил один из материалов все тех же «Плюсов» о трагической смерти гендиректора Артемовского завода шампанских вин, который в результате неверного обращения с оружием застрелился дома на глазах у своих друзей. Помните, какую версию обнародовали ТСН? Предполагалось, что он застрелился потому, что именно в бутылке из-под шампанского в Украину завозили диоксин, которым был отравлен Ющенко. Бред вообще!

Крайности приводят к крайностям. Тогда журналисты подписали заявление о том, что они не могут профессионально исполнять свои обязанности и предоставлять обществу правдивую информацию: «Наше телевизионное ремесло окончательно превратилось в обслуживание интересов тех, кому телеканал отдан его владельцами для политического использования...». Хочу спросить: вам это не напоминает год эдак 2009-й?

2. Метод - один: соблюдать стандарты журналистской работы. Как минимум, подавать две различные точки зрения на одну и ту же проблему. И максимально избегать субъективных оценок, личного отношения к событиям, фактам. Знаю не одну редакцию, где именно так и стараются работать. Есть журналисты, на которых стоит равняться. Сейчас же у нас не репортажи, а какие-то «заметки о Простоквашино», журналистика все более скатывается к блоготристике, где, в общем-то, и ответственности никакой. Факты все более вытесняет отсебятина (я имею в виду оценки, отношения, мнения). Грани и детали стираются неумными обобщениями. Дай бог нам эту болезнь пережить.

Сергій Васильєв, заслужений журналіст України, екс-керівник Головного управління інформаційної політики Адміністрації президента Кучми, на думку багатьох експертів - один із провідників темниківської цензури в період 2002 - 2004 років:

1. Це була політична кон'юнктура і нічого більше. Події, які відбулися потім, і все, що згодом сталося з так званими незалежними журналістами, додає справедливості моїй оцінці.

2. Стосовно того, як журналісти мають захищатися. Для цього є українське законодавство і Конституція. Треба бути принциповим в усьому, пропагувати правовий спосіб мислення і життя, намагатися вимагати цього від інших. Тобто створювати правове середовище, у якому будь-яка людина, в тому числі й журналіст, зможе забезпечити право на безперешкодну професійну діяльність. Не треба нічого вигадувати, не треба революції проводити. Є чинне законодавство, і треба всіма можливими і доступними засобами робити так, щоб воно працювало. А в нас, на превеликий жаль, програми правового навчання населення ні на телебаченні, ні на радіо (за рідкісним винятком) практично немає. Телепрограму, яка займалася правовим всеобучем населення, яку я робив більше 10 років, із приходом президента Ющенка 2005 року зняли з ефіру Першого національного каналу лише тому, що я працював в Адміністрації президента Кучми. Ось вам і відповідь. Якби всі жили в правовому середовищі, то у журналістів, які нині працюють із Ющенком, за умови зміни президента не повинно виникати проблем із працевлаштуванням. Вони повинні мати змогу продовжувати свої цікаві й корисні проекти. Право є гарантією, яка дасть можливість представникам мас-медіа бути незалежними і не зважати на примхи політичної погоди. Журналісти мають займатися суспільно-корисною працею на благо людей, незалежно від того, хто прийде до влади.

Юлія Жмакіна, редактор програми «Сніданок з "1+1"»:

1. Для чого оцінювати події 2004-го? Ці люди пішли, і пішли гідно, не загубилися в інформаційному просторі, і ми всі їх пам'ятаємо. Чи може повторитися подібне за нинішніх умов, за нинішньої президентської кампанії - от у чому питання.

2. Ми можемо розпочати довгу і безплідну, як показує ситуація в Україні, дискусію про те, що має бути редакційна рада, яка підписує договір із власником каналу, і що в цьому договорі має бути обумовлено політику невтручання і так далі. І тільки тоді журналіст, умовно кажучи, буде захищеним. Але це все - глибока теорія, у чому я пересвідчилася під час роботи в новинних службах кількох телеканалів. Тому скажу відверто: я не знаю, як захищатися. Напевне, працювати на пристойних каналах, які, в крайньому разі, можуть чинити опір, якщо ситуація виходить за межі не лише професійної відповідальності, а й персональної відповідальності і совісті.

Єгор Соболєв, керівник бюро журналістських розслідувань «Свідомо»:

1. З кожним роком цей вчинок видається дедалі... справжнішим. Я, як лідер профспілки, з цією шляхетною сімкою тоді сперечався, що не треба звільнятися, треба залишатися на робочих місцях і, не виконуючи наказів цензорів, тиснути своєю поведінкою на тих, хто виконує темники. З Ігорем Скляревьким навіть сварився... Зараз хочу вибачитися перед ним. Він першим написав заяву і надихнув усіх інших. Зараз хочу сказати, що Ігор для мене - справжній герой. І хоча він залишив журналістику, він для мене героєм журналістики залишиться назавжди.

Тоді я був дуже засмучений їхнім рішенням, переконував інших, що ні, не можна їм звільнятися, не треба. Але це було важливо... Для того, щоб журналісти, які працювали в редакціях, бачили, що поруч із ними є колеги, які займають справжню журналістську позицію. І що ці колеги продовжують працювати, але працювати чесно, під оплески суспільства, під оплески людей, які про це знають, а не, втягуючи голови в плечі, займаються невідомо чим. І, врешті-решт, саме така тактика спрацювала. Люди, які залишилися на «Інтері», на «1+1», на Новому, на ICTV, і продовжували не виконувати темників, змінили думку більшості журналістських ньюзрумів. Я за те, щоби про вчинок цих людей знімали фільми і вивчали в журналістських вишах.

2. Це не питання якогось прийому. Це як бути хорошим сім'янином - насамперед треба цього захотіти. Далі треба з повагою ставитися до інших членів родини. Третє - треба за ними доглядати, не вимагаючи чогось собі, навзаєм. Четверте - треба не зраджувати дружину або чоловіка, не забувати дітей, проводити якомога більше часу разом.

Те саме - бути хорошим журналістом. Треба цього хотіти в будь-яких умовах. А коли це не вдається, треба ще більше хотіти. А далі життя підкаже. Не виконувати вказівок, які суперечать журналістським стандартам. А якщо не вдається переконати людей, краще вчинити, як зробила ця героїчна сімка: звільнитися. Ігор Скляревський, який зараз є блискучим веб-архітектором, - щаслива людина. Я з ним час від часу спілкуюся і бачу в ньому внутрішній спокій, задоволення життям. І просто справжність. Здається, коли він зранку дивиться у дзеркало, йому не соромно. Я точно впевнений, що не соромно...

Фото - Яни Новосьолової, www.agitclub.ru, www.day.kiev.ua, www.liga.net, mayor.benkendorf.kiev.ua, focus.ua, www.umoloda.kiev.ua