Порушенням прав журналістів в Україні нікого не здивуєш - це відбувається дуже часто, а якщо врахувати випадки у регіонах, де потерпілі не поспішають надавати подібним випадкам розголосу, то, напевно, щодня. Однак події 25 червня, коли протягом кількох годин постраждали дві знімальні групи - «Закритої зони» та СТБ - спричинили закономірний резонанс. У текстах двох відомих авторів - народного депутата Віктора Уколова та публіциста Андрія Кокотюхи - пролунала ідея надання журналістам недоторканності на зразок депутатської, яка, можливо, захистить їх від сваволі. «Детектор медіа» звернулась до журналістів (зокрема й тих, чиї права порушувались), народних депутатів та експертів із проханням висловитись щодо цієї ідеї.

1. Чи підтримуєте ви ідею надання журналістам недоторканності?

2. Якщо таку недоторканність буде встановлено, як захистити професію від напливу людей, які не є журналістами, але захочуть нею скористатися?

3. Які ще ви бачите механізми захисту журналістів від постійного порушення їхніх прав, тиску з боку влади та правоохоронців, перешкоджання їхній професійній діяльності?

Відповідають: Маргарита Ситник, Жан Новосельцев, Олесь Бузина, Юрій Луканов, Сергій Гузь, Максим Біроваш, Юрій Стець, Олена Бондаренко, Олексій Подольський, Ігор Лубченко, Володимир Павлюк, Мустафа Найєм, Ігор Луценко, Сергій Гармаш.

Олена Бондаренко, народний депутат (Партія регіонів):

1. Если она будет иметь такой же вид, как и депутатская неприкосновенность, а именно особая форма уголовной ответственности, то, в принципе, почему бы и нет, рассмотреть можно. Но чтобы не было такого же соблазна, какой есть у некоторых отдельных депутатов, скрыться от уголовного преследования с помощью корочки, например, издания, которое зарегистрировано только вчера и у которого тираж в 100 экземпляров... Впрочем, с другой стороны, нет законов, которые исполняли бы все, т. е. на все законы всегда найдутся свои нарушители.

Другое дело, что нужно смотреть, насколько сейчас это необходимо, нужна ли именно сейчас эта норма, насколько она поможет, защитит, есть ли предпосылки её введения. Сейчас предпосылок к этому нет. Журналистов у нас не убивают, с журналистами, слава Богу, у нас научились вести себя цивилизованно, с ними разбираются через суд, то есть -какие основание именно сейчас вводить журналистскую неприкосновенность? Сейчас появились отдельные несистемные вещи. Например, увольнение Владимира Павлюка с Нового канала за нелицеприятный для премьера сюжет. Сейчас эта же проблема у команды новостей «1+1» - их тоже прессуют за подобный сюжет. Но скажите, пожалуйста, как введение журналистской неприкосновенности поможет им в вопросе дальнейшего трудоустройства и работы на этом канале. Да никак! Собственник всегда найдёт не уголовную причину и уволит неугодных ему людей, т. е. на данный момент это норма мне непонятна и даже странна.

2. Первое, что мне приходит на ум, - это, конечно же, ограничение по следующим пунктам: 1) рекомендации от издания, от имени которого работает журналист. Это должны быть всем известные издания; если местное - то как минимум в городе, в котором оно издаётся. Это должна быть постоянная периодика, издающаяся не менее года, потому что даже по официальным данным зарегистрировано более 35 000 изданий (те, что прошли регистрацию), а живых из них - меньше 9000, т. е. все остальные - липовые или неработающие издания. Такими вещами очень любят заниматься под выборы. Чтобы ходить на участках, просто выдают удостоверение от зарегистрированных неработающих редакций, и такие аферисты ездят по участкам, бузят, при этом прикрываются журналистским удостоверением и говорят: «Я приехал, хочу посмотреть, что у вас тут происходит». Получается, что человек реально вмешивается в работу комиссии и избирательного участка. Такие вещи были и в 2004 году - мы это наблюдали в Донецкой области, когда просто приходили и бузили на участках, - и в 2006-м, и в 2007-м.

Олексій Подольський, журналіст, був викрадений у 2007 році:

1, 3. Це повна дурниця. Ніде в світі такого немає. У мене одразу виникає запитання, хто даватиме згоду. Якщо Верховна Рада - це одне, якщо місцеві ради - це зовсім інше. Ще не відомо, яка там корупція буде. Або, може, самі журналісти даватимуть згоду... Я прибічник недоторканності кожної людини, в тому числі депутата. А недоторканність кожної людини дається судовою системою. Ви ж знаєте про такий судовий інститут недоторканності, як суд присяжних? От його не хочуть вводити, а всілякі дурниці пропонують. А суд присяжних - це елемент недоторканності будь-якого громадянина, це права людини. Так от, замість того, щоб вигадувати якісь нісенітниці, треба запровадити в Україні справжні демократичні інститути, й тоді не буде потрібно ані депутатської, ані журналістської недоторканності.

2. Захист журналістів? Тільки суспільний, суспільні інструменти. Тільки суспільство може захистити журналіста, й ці елементи ми спостерігаємо вже нині. Згадати хоча б справу Ґонґадзе... Суспільство все-таки показало, що воно не байдуже до цього. Якщо суспільство буде байдужим, то журналіста ніхто не захистить.

Ігор Лубченко, голова Спілки журналістів України:

1. Звісно, я підтримую таку ідею, але ж треба розробити такі нормативи, щоб усе було чітко визначено і щоб цих норм дотримувалися всі, тобто влада, правоохоронні органи і бізнес-структури. Потрібно, щоб відповідальність за порушення недоторканності було чітко визначено.

2. Проблема ось у чому: у Франції якщо ти не маєш базової журналістської освіти, ти ніколи не отримаєш членського квитка. В Німеччині вчаться у вищих навчальних закладах, де опановують майбутню професію, а після того 2 роки вчаться на спеціальних курсах чи відділеннях саме журналістського спрямування, після того ще 2 роки працюють - і тільки тоді вони можуть претендувати на право зватися журналістами й одержувати професійну картку. У нас, на жаль, цього немає, і взагалі точиться дискусія, чи обов'язково має бути журналістська освіта. Людина, яка не має журналістської освіти, але любить журналістику - і в неї це добре виходить, - має право займатися цією професією, й тут не треба встановлювати заборон. Я сам знаю десятки людей, які за освітою не є журналістами, але які стали дуже хорошими, відомими журналістами.

Найстрашніше, що в нас є редакційні колективи, в яких немає жодної людини з базовою освітою. Ми надіслали прем'єру листа з пропозицією зробити всеукраїнські збори журналістів, де обговорюватимуться такі важливі питання діяльності нашої професії. Одним із питань там буде, як вчити людей, які прийшли в журналістику для того, щоб бути журналістами. Ми хочемо запропонувати вчити не тільки журналістів, а й приватних осіб, які є власниками видань. Принаймні, провести для них хоча б короткі курси, щоб вони знали, що таке журналістика і що таке газета.

Я мав багато розмов із оцими власниками, вони впевнені: якщо дали гроші - ви робіть собі газету, а заглиблюватися в суть не вважають за потрібне. Іноді тільки кажуть, мовляв, цього не критикуйте, а цього похваліть. Оце й уся їхня робота. Це ще одна проблема, з якою можуть боротися редакційні колективи. Дуже багато редакторів, які думають, що якщо він написав кілька віршів, то він уже журналіст і має право власноруч редагувати газету.

У нас більше 5000 друкованих ЗМІ, а зареєстровано 30 000. Більшість порозвалювалося тому, що їх робили бездарні люди. Може, й справді потрібно зробити так, щоби спочатку, рік чи два, людина працювала на посаді не кореспондента чи редактора, а стажера - й отак щоб і в посвідченні було написано: «стажер». Щоб людина, яка не вчилася на факультеті журналістики, складала якісь професійні заліки.

Мустафа Найєм, хронікер програми «Шустер live», «Савік Шустер Студіос»:

1. Я думаю, что нет. Я думаю, если и надо давать, то региональным журналистам. Потому что там влияние власти на журналистов очень большое, и это не всегда в хорошую сторону. А насчёт господина Уколова - пускай господин Уколов, если он так хочет сделать журналистам статус неприкосновенности, начнёт со СМИ, которыми руководит супруга господина Кожемякина, пусть там они и ставят свои эксперименты, и не пытаются в больших масштабах придумывать какие- то абсолютно бредовые идеи.

2. Ну, только культура и, собственно, больше ничего. Если это не придёт на уровне понимания, то никакими законодательствами мы не сможем это регулировать. А с другой стороны, надо понимать, что журналисты тоже бывают разные. К примеру, регистрируется газета «Жёлтое солнце», это не запрещено, там будут журналисты, которые получат определённые привилегии, и будет, например, журналист из «Украинской правды» или из газеты «Сегодня» - ну как этих людей можно ставить рядом?

Ігор Луценко, головний редактор сайту «Фінансист», постраждав у бійці на Кловській:

- Ця ідея фантастична, на мій погляд. Де журналіст, а де не журналіст - неможливо чітко визначити. Тому, звісно, річ хороша - але в теорії; а на практиці це абсолютно нереалістично. Ну яка недоторканність? У журналіста має бути певний статус - власне, той, який у нього й тепер є, просто треба його реалізовувати як слід, підвищити відповідальність правоохоронних органів, якщо вони не реагують на посягання на журналіста. Фактично будь-які перешкоджання журналісту вони можуть трактувати як іншу статтю, тобто хуліганство, крадіжку і т. д. Власне, треба, щоб це правильно й трактувалося.

Крім того, я думаю, що в нинішніх умовах оптимальний шлях - це просто надання журналістам права самозахисту (носіння вогнепальної зброї і т. д.). Зробити чіткіший розподіл: якщо ти журналіст, ти маєш цей статус довести.

Сергій Гармаш, головний редактор інтернет-видання «Остров»:

1. Ні не підтримую. Я взагалі проти будь-якої недоторканності. Бо нині дуже мало справжніх журналістів і дуже багато людей, які йдуть у журналістику для того, щоб самостверджуватися, підтримувати трибуну, висловлювати свої шизофренічні думки. Якщо їм дати ще й недоторканність, це буде вже фініш.

3. Звичайні законні засоби. Журналісти - такі ж люди, як усі. Я не бачу потреби в жодних додаткових механізмах захисту журналістів. Просто виконувати закони про інформацію, наприклад, більше нічого не треба.

Маргарита Ситник, журналіст «1+1»:

Я вважаю, що не потрібно впроваджувати недоторканність для журналістів, бо, як і депутат, журналіст повинен відповідати за свої сюжети й матеріали. Головна заповідь журналіста - не нашкодь, і ми завжди повинні дотримуватися її. Якщо ж медіапрацівник щось накоїв, він повинен відповідати за свій вчинок перед законом. Журналіст - звичайна людина. Як у нас люблять казати: «Закон - один для всіх!».

3. Навіть якщо таку недоторканність буде впроваджено, журналістів не битимуть менше. Єдиний механізм захисту - це дотримання законів. Суди повинні захищати журналістів, має злагоджено працювати правозахисна система. А говорити про недоторканність, на мою думку, просто недоречно.

Олесь Бузина, письменник, публіцист:

1. Я думаю, що це все просто розмови перед виборами, і партії таким чином намагаються привернути до себе увагу. Такий закон ніколи не приймуть. По-перше, тому, що відразу постає питання: кого ми можемо вважати журналістом? Людину, яка написала одну статтю? Штатного працівника? Члена Спілки журналістів? Тоді всі повально записуватимуться в журналісти і під цим прикриттям робитимуть, що завгодно, це може зробити будь-який злочинець.

Гадаю, це не більше ніж популістська ініціатива. У нашій країні і так забагато розмов про вплив сонячного випромінювання на зростання собачих хвостів.

3. Єдиний спосіб захисту журналіста - укладання довгострокових контрактів із виданнями. Але, як показує досвід телеканалів, вони на це ніколи не підуть. У цьому й уся проблема, журналісти перебувають у непевному становищі. Фактично немає контрактів із програмами, укладеними більше ніж на 5 років, в яких передбачалося б невтручання каналу в діяльність журналістів. Наскільки я знаю, щось подібне є в Шустера з ТРК «Україна», але цей контракт недовгостроковий, десь на один рік.

Юрій Луканов, журналіст, голова Київської незалежної медіа-профспілки:

1. Пропозиція радикальна, і я не готовий оцінити її з правової точки зору. Швидше за все, тут необхідно консультуватися з юристами. Однак абсолютно очевидно, що вона стала наслідком того, що журналісти все більше й більше зазнають нападів. Упевнений, що з наближенням і початком передвиборної кампанії таких випадків стане більше. Тому пропозиція Віктора Уколова є індикатором того, що він усвідомлює цю проблему й шукає, як її належно вирішити. В будь-якому випадку, якщо й буде внесено законопроект про журналістську недоторканність, то до його ухвалення мине чимало часу. Але буде його ухвалено чи ні - все одно треба реагувати на кожен факт перешкоджання журналістській діяльності.

Зокрема, Київська незалежна медіа-профспілка звернулася до комітету зі свободи слова Верховної Ради з пропозицією створити тимчасову слідчу комісію відносно випадку невтручання міліції у побиття журналістів на вулиці Первомайського у Києві. Одному з яких навіть зламали руку. Досі КНМП отримувала від прокуратури всілякі відписки відносно цього випадку. Тож сподіваюся від профільного парламентського комітету підтримки в цьому питанні.

2. Наявність людей, які не є журналістами, але дістануть собі посвідчення й користуватимуться недоторканністю - це один із можливих мінусів, якщо журналістську недоторканність було б ухвалено. На відміну від недоторканності членів парламенту, яких є лише 450 осіб, кількість журналістів у країні не обмежено. Тому виводити шахраїв на чисту воду буде дуже складно.

3. Єдиного механізму не існує. За свою свободу, за право на професію необхідно боротися постійно. Зокрема, використовуючи медіа-профспілку. Я вже казав якось «Детектор медіа», що профспілка не є нянькою, яка повирішує проблеми всіх журналістів і замість журналістів. Вона лише інструмент, яким можна скористатися чи не скористатися. От у 2004 році журналісти використали профспілку для подолання цензури. Були досить радикальні акції. Вони домоглися свого. Сьогодні журналісти не хочуть вдаватися до масових акцій протесту навіть тоді, коли їх відверто кидають на гроші. Вони надають перевагу судовим розбіркам, які тривають рік-півтора. Профспілка допомагає журналістам у таких випадках, але гарантій перемоги не існує.

Сергій Гузь, заступник голови Комітету Незалежної медіа-профспілки України.

1. Взагалі-то я не чув про таку практику в інших країнах світу, тому навіть не знаю. Але, по-моєму, до всіх громадян повинні ставитися з однаковою повагою й однаково повинні дбати про захист їхніх прав. Проблема не в кількості недоторканностей, а в тому, як працюють правоохоронні органи. І поки не буде практичного захисту прав громадян, ситуації не зміниться.

3. Власне, немає якихось особливих механізмів. Механізм - один для всіх. Коли ми створювати профспілку, я багато спілкувався з колегами з Великобританії. Так от, вони акцентують на тому, що в них немає ніяких особливих привілеїв. Для всіх громадян єдиним джерелом захисту мають бути правоохоронні органи та ефективна судова система. Проблема в тому, що у випадках із побиттям журналістів винні постійно залишаються безкарними.

Недоторканність не вирішить проблеми. Краще, щоб закон невідворотно діяв щодо порушень не лише проти журналістів, а й щодо всіх громадян. Оце було б класно! А то знаєте, як кажуть, б'ють же не по недоторканності, а по писку.

Максим Біроваш, журналіст газети «Бізнес», був побитий невідомими у 2007 році:

- Так, звичайно. В нас є люди, той же Андрій Шевченко та інші відомі журналісти, які зараз стали народними депутатами. Я думаю, вони й підніматимуть такі питання. Бо є багато журналістів, таких як я, хто починав із журналістських розслідувань, а потім наривався на великі проблеми від тих чи інших чиновників, які тиснули не так на мене, як на видання, а потім видання просто не витримувало і я або мої начальники були змушені піти звідти. Журналіст написав правду - і потрапив під тиск тих же депутатів, які прикривають того чи іншого ділка. Тому недоторканність журналістів, я думаю, має бути пріоритетом у русі України до європейських стандартів, в тому числі і право на нерозкриття джерел інформації.

Юрій Стець, народний депутат України («Наша Україна - Народна Самооборона»):

- Прикладів недоторканності і використання недоторканності неконструктивно є багато. Якщо це буде розумна недоторканність, яка стосується журналістів, які займаються політикою, криміналом, - тоді так. А якщо це стосується журналістів, які займаються, наприклад, спортом чи культурою, - тоді ні. Так само я не підтримую недоторканності і в депутатів. У нас в Україні близько 20 млн журналістів. Зрозуміло, що буде багато спекуляцій, зловживань і т. ін. Мають бути розумні речі, прописані у відповідній постанові, в законопроекті, які справді обмежуватимуть і унеможливлюватимуть такі спроби. Проте випадки, які стаються із журналістами тепер, свідчать про те, що журналісту іноді потрібна ця недоторканність більше, ніж президенту, депутатам чи суддям. Для тих журналістів, які займаються політикою, корупцією, це було б варто зробити. Але за умови, якщо буде добре прописано закон, щоб не було, як із тими людьми, які приходять у Верховну Раду тільки для того, щоб отримати цю недоторканність... І якщо це не буде черговий піар-хід, який потім буде використано.

Жан Новосельцев, кореспондент телеканалу «1+1»:

1, 2. Чому б ні, загалом я не проти журналістської недоторканності. Але це потягне  за собою зловживання професійним становищем. Серед нас, на жаль, вистачає... не дуже хороших людей. Крім того, таке ставлення до журналістів спровокує ажіотаж, тому без зловживань, я думаю, не обійдеться.

3. В тім-то й річ, що механізм є. Як на мене, в нас хороша нормативно-правова база, інше питання - якби цих законів у нашій державі так само добре дотримувалися. Тоді все було б інакше.