Першим призером І Київського міжнародного кінофестивалю став фільм «Турне» сербського режисера Горана Марковича. На жаль, сам режисер не завітав до Києва, і обидві нагороди для фільму - «Турне» також отримав приз за кращий сценарій - отримував представник Сербського посольства пан Броніслав Радойчич. «Я думаю, Горан буде дуже задоволений, - подякував пан Броніслав, - це ще одна причина для нього, аби приїхати до Києва».

Справа в тому, що Горан Маркович у 2008 році вже відвідував столицю у рамках Першого сербського кінофестивалю. Тоді київські глядачі також мали нагоду ознайомитися з ретроспективою стрічок Горана Марковича, режисера так званої чеської школи кіно і випускника Празької кіноакадемії.

Стрічка-переможниця розповідає історію групи акторів із Белграда, які у 1993 році, у самий розпал військового конфлікту на Балканах, вирушають у турне Сербією в пошуках легкого заробітку, мало замислюючись над тим, які пригоди чекатимуть на них у роздертому війною краї. Загалом вибір журі був майже прозорим, адже щасливці, які переглянули всі конкурсні картини на закритих показах для журі, так само робили ставки на перемогу «Турне».

Стороннім вхід...

Члени журі фестивалю розглянули 13 конкурсних картин, 14-та стрічка, попередньо заявлена німецька «Інший в мені» була знята з конкурсного показу через те, що творці не надали організаторам ліцензійну копію для перегляду.

Дивовижне нововведення, а радше великий прорахунок фестивалю - закриті конкурсні покази - залишили «за бортом» чимало бажаючих переглянути картини, які не мали відповідної акредитації. Тим часом жодних церберів, які б перевіряли бейджі на вході до невеликого конференц-залу готелю «Рів'єра», де провадили покази, не спостерігалося. У самому завше напівпорожньому залі, окрім журі і кількох акредитованих журналістів, можна було побачити навіть поціновувачів мистецтва дошкільного віку. Напевно, комусь із адміністраторів фестивалю ніде було залишити дитину. Буває...

Тим часом самі творці фільмів чи то через брак інформації про можливість увійти на перегляд, чи то справді через їхню закритість і для самих безпосередніх учасників кінофесту, не змогли навіть ознайомитися з роботами своїх закордонних колег.

Український режисер Володимир Тихий каже: «Я не бачив конкурсних робіт, тому що в цьому плані організація бажає кращого. Фестиваль не обов'язково має бути Канським, головне, щоби люди зустрічалися, дивилися фільми один одного і обмінювалися враженнями, досвідом. А якщо ти не бачиш конкурсних фільмів, то не можеш спілкуватися з цього приводу з цікавими людьми, які сюди приїздили. Це важливий момент».

Здивувала закритість конкурсних показів і гостя з Великої Британії Аластера Кларка, продюсера стрічки «Кращі речі», що отримала приз КМКФ за кращу операторську роботу. Аластер зазначив: «Я був на багатьох маленьких фестивалях. Закритий перегляд - це дуже дивний елемент фестивалю, тому що хто бачить фільми? На щастя, є фільми поза конкурсної програми, на які глядачам є можливість піти, але чому б не зробити всі покази доступними?»

ТК звернулася за коментарем щодо організації конкурсних показів до пані Ірини Гордійчук, голови відбіркової комісії КМКФ. Вона пояснила, що покази конкурсної програми в столичному Домі кіно були унеможливлені певними технічними проблемами, в той час як кінотеатр «Жовтень» видавав лімітовану кількість запрошень на фестивальні покази, і єдиний фільм конкурсу - «Юнкери», показаний у кінотеатрі, пройшов у залі, заповненому лише на третину. «Те, що зал був заповнений на 1/3 - прикро, - каже пані Ірина. - Ці, звісно, технічні накладки. Я думаю, що цей досвід дозволить їх уникнути наступного разу». «Вважаю, що фестиваль відбувся. Те, що в ньому було дуже багато слабких місць, - це природно, адже його робили в дуже стислий термін», - додала Ірина Гордійчук.

Ще одним розчаруванням для гостей і журі було те, що фільми показувалися на плазмовому телеекрані з DVD. Режисери шкодували, що ані звук, ані зображення, ані власне сприйняття картини не може бути рівнозначним нормальному перегляду з кіноекрану. «Було не так погано, могло бути набагато гірше», - зауважив Кшиштоф Зануссі про досвід перегляду конкурсних фільмів і додав: «Важливіше, щоб перегляд проводився на кіно-, а не на телевізійному екрані».

Grand Finale

Бідненько, але чистенько - це якщо про церемонію закриття в двох словах. Гранд-ляпи відкриття не могли повторитися в принципі. Звісно, не в останню чергу з причини відсутності гранд-гостя Грінвея і гранд-тата фестивалю Богдана Ступки, який у цей час був за океаном і привітав гостей фесту заочно письмовим посланням.

Дещо покоробив той факт, що деякі відомі українські актори, проживши все життя в країні і навіть зігравши в культовому кіно, відомому своєю українськістю - уникнемо імен, - мають неабиякі труднощі з прочитанням коротенького нагороджувального тексту українською. Але всі незручності пом'якшували поважні члени журі, які намагалися розважити глядачів як могли: Леван Учанейшвілі з Русланою Писанкою та Тетяною Бовкаловою танцювали на сцені, а Івар Калниньш так ще і заспівав.

Одне слово, свої люди, ще б пак, деякі журналісти мали нагоду з ними разом переглядати конкурсні фільми. От Руслана Писанка, наприклад, розташовуючись не за столом журі, де треба чемненько сидіти і занотовувати в папірець, а на стільчиках поруч із нечисельними глядачами, під час особливо напруженого перегляду могла і голосову пошту на мобільному перевірити. І правда, а що дарма час витрачати? Але на прес-конференції із нагоди закриття фестивалю пані Руслана повідомила, що зараз мріє зняти своє власне кіно і наступного разу, ну, може, за два роки, бути безпосередньо учасницею фестивалю: «Після роботи в журі я зрозуміла, що хочу працювати в кіно».

Кшиштоф Зануссі чесно сказав, що під час перегляду конкурсних фільмів йому хотілося вийти і не раз. Але не з причини їхньої малої цікавості, а просто через утому, тому що «дивитися чотири картини в день - це противно природі».

Взагалі пан Зануссі був тактовний у висловлюваннях щодо організаційної частини фестивалю: «Якщо мене після вечері запитати, як упоралась господиня, що я можу відповісти? Я приїхав сюди з доброї волй і нічого не втратив. А недоліків, звісно, багато, у перший фестиваль людина сподівається труднощів. Є момент кризи, видно, що казкового кошторису не було». (За словами генерального продюсера КМКФ Федора Крата, на фестиваль витратили трохи більше чотирьох мільйонів гривень.) «Так, найголовніше - це участь глядачів, але не на всі картини можна було потрапити, потрібні були різні дозволи, - зазначив Кшиштоф Зануссі. - Найголовніше - участь молодих. Важливо, щоб і студенти технічних та гуманітарних вузів приходили на покази».

Тактовність, щира захопленість своєю справою і харизматичність пана Зануссі на майстер-класі остаточно підкорили серця журналістів, студентів і гостей фестивалю, яких організатори дощового недільного вечора змусили таки побігати між театром Франка і готелем «Рів'єра» на Подолі - двома основними базами фестивалю - через чергові накладки і неточності у графіку фестивальних заходів. Пан Зануссі був одним із трьох режисерів, майстер-класи яких запропонували організатори фестивалю. З бажаючими повчитися у метрів кінематографії також спілкувалися Марк Рудінштейн та Олександр Прошкін. Додатковою вишенькою на торті поціновувачів усіх видів мистецтв, дотичних до кіно, були також майстер-клас Олега Кулика та розлога філософська лекція великого і жахливого експериментатора від кіномистецтва Пітера Ґринвея.

Чотири тиранії Ґринвея

Технічні труднощі були Немезидою кінофесту від самого початку: то екран не спускається, то титри стрибають екраном, то мікрофон відключається або його і взагалі нема. Негаразди з технікою врешті зачепили і підкреслено витриманого Ґринвея. Його суботня лекція в театрі Франка, яка тривала близько трьох годин, трималася весь той час лише на його присутності в залі. Фрагменти своїх робіт містер Ґринвей зміг показати лише насамкінець, коли техпрацівники театру, які періодично сновигали по сцені, таки спромоглися підключити звук і відео з ноутбука режисера на екран для залу.

«Якщо ви хочете щоб цей фестиваль продовжувався, маєте владнати технічні проблеми», - сказав Ґринвей, його слова, вкотре за день, загубилися у перекладі, однак публіка в залі була освічена, на кінець лекції його фразу українською і російською вже переказували одна одній театральні бабусі у фойє. Коротше кажучи, те, що врешті додало металевих ноток у голос маестро, можна із сміливістю назвати тиранією пост-совку в світовому контексті.

Але що таке технічні труднощі, коли осьде сидить на сцені творець «Книг Просперо» та «Контракту рисувальника» і розповідає про «чотири тиранії кіно». І згідно з заявою метра, кіно, наче той пацієнт, скоріше мертве, аніж живе. Ґринвей, великий експериментатор у своїх власних фільмах, зараз прокламує теорію про тиранії, що руйнують кіно: тиранію тексту, кадру, актора та камери. Текст спрямовує візуальну креативність чи то пак божевілля чийогось артистичного бачення у логічну послідовність розповіді, однак маестро вважає, що кіно не має бути переповіданням книги чи сценарію.

В цьому плані особливо допекли Ґринвею «Гаррі Поттер» та «Володар перснів». Режисер порадив сценаристам тут таки звільнитися з роботи і зайнятися ділом. Ну, хоч би романи писати. Тиранія прямокутного кадру також здається режисерові штучною вигадкою людства - врешті ми не бачимо світ у прямокутнику, тож із таким же успіхом, чому б не зробити екран у вигляді напівсфери - так само, як і тиранія кінокамери, що той прямокутний кадр продукує. Добре, що тиранії актора в Україні за відсутності системи зірок просто не існує. Ну нема кому у майже відсутньому як класі українському кінематографі хворіти зірковими хворобами і одноосібно надягати на себе лавровий вінок за успішність фільму, як це роблять голлівудські зірки, коли їхня роль у створенні картини, за справедливим зазначенням Пітера Ґринвея, мізерна.

Глядачів, що побували на лекції, неабияк схвилювало питання передсмертних конвульсій кінематографу, який ми знаємо зараз. У неділю всі, хто прийшов послухати майстер-клас Кшиштофа Зануссі, почули, що, на щастя, наративне, оповідальне кіно ще має шанс. Зануссі зауважив під час спілкування із слухачами свого майстер-класу, що Ґринвей каже про загибель кіно вже двадцятий рік підряд. А кіно ще живе і в деяких країнах навіть процвітає.

А що Україна?

Українське кіно було представлене на фестивалі двома стрічками: «Таємничий острів» Володимира Тихого та «Контракт» Віри Яковенко, - її фільм отримав диплом фестивалю «За гарний акторський ансамбль».

Фільм Тихого - вже знайома українському глядачеві містична історія про загадково зниклу під час відрядження журналістку та її сміливого чоловіка, знята за сценарієм Ірен Роздобудько. До речі, наступний проект Володимир також планує творити у співавторстві з популярною письменницею і сценаристкою: «Я знайшов свого сценариста в Ірен Роздобудько. А наш наступний спільний проект ще досить примарний, бо залежить від стабільності, як не дивно, російських телеканалів. Дай Бог, щоб вони зібрали бюджет...»

Зараз Володимир Тихий спільно з іншими українськими режисерами працює над проектом своєрідного кіножурналу. «Маленькі трихвилинні фільми на тему, болісну для нашого суспільства, - розповідає Тихий. - «Проект називається ‘Мудаки'. Показувати плануємо, як кіножурнал, перед прокатним кіно на вечірніх сеансах».

Не можна оминути увагою ще дві картини, які представляли Росію, але хоч на один відсоток, а таки дотичні до нашої держави. Йдеться про картину «Місяць у зеніті», про який ТК вже писала, створену українським режисером Дмитром Томашпольським, та художню стрічку «Юнкери», відзняту колишнім киянином і випускником Інституту імені Карпенка-Карого Ігорем Черницьким за мотивами творів Купріна, сюжети яких частково навіяні і життям письменника у Києві. Не знайшовши можливості знімати це кіно в Україні (Міністерство культури заявило режисерові, що фільм «не національний»), Черницький подався до Москви, де згодом знайшов фінансування для цього великого костюмованого проекту, події якого розгортаються в Російській імперії за пару років до Першої світової війни. До речі, «Юнкери» були єдиним фільмом конкурсної програми, який показувався на широкому екрані, і КМКФ став першим фестивалем, де пройшов показ картини.

Фільм - біографія Анни Ахматової «Місяць у зеніті» Дмитра Томашпольського був відзначений на КМКФ призом за кращу жіночу роль. Призом подвійним, адже одну роль у фільмі виконували дві актриси. Пан Томашпольський відзначив, що ця подвійна нагорода була дуже символічною, перегукуючись із лейтмотивом картини «сон уві сні».

Що ж до суто національного кіно, то закордонні представники кіноіндустрії одностайні: ті українські фільми, які зараз з'являються, не мають чіткої ідентичності. Член журі, угорський кінокритик та історик кіно Іван Форгач зауважив: «Мені здається, що українське кіно не знаходить своїх шляхів».

Кшиштоф Зануссі, який на своєму недільному майстер-класі зосередився на темі «героя в кіно», вважає, що український кінематограф не має шансів вирізнитися у творчій боротьбі з тими ж російськими стрічками не лише через брак коштів, але й через відсутність героя. Суто національного українського кіногероя, асоціація з яким буде приємна вітчизняному глядачеві і зрозуміла закордонному любителю десятої музи. Наскільки близькою українцеві буде традиція того ж польського романтичного героя, що незадоволений собою і світом, і замість плисти за течією бореться з обставинами, незважаючи ні на що? Зрозуміємо тоді, коли такий герой на екрані з'явиться.