Щоправда, з кожним роком усе слабше й слабше (наче, запал минув), а вона, хоч і тримається за життя, але потроху здається. «Золотий передзвін Придесення» - це Чернігівський обласний фестиваль регіональних ЗМІ, що проходить удев'яте. Хоча, коли я запитую далеких від журналістики знайомих, які асоціації викликає в них це словосполучення, вони кажуть, що, напевно, то назва якогось шоу. 

Працівники практично всіх районних газет області по три-п'ять місяців не отримують зарплати. Подекуди, кажуть, лишилася заборгованість ще за минулий рік. З-поміж 22-х редакцій районок власне приміщення мають, у кращому разі, півдесятка. Транспорт, пальне, комп'ютерне обладнання, Інтернет, сучасні диктофони і фотоапарати для переважної більшості малих журналістських колективів - також у розряді нагальних проблем.

Про молоді кадри вже десятиліття годі й говорити: хто хоче працювати в районах, маючи пристойну освіту? Наклад нашої найуспішнішої районки - вісім з «хвостиком» тисяч примірників, а є такі, що не набирають і двох. Отож практично всі означені суб'єкти господарювання є неприбутковими: їх трохи дотують співзасновники (райради й райадміністрації), ще трохи мають від передплати (двічі на рік), а ще якусь скромну копійку заробляють на рекламі (добре, як на дворі вибори). Так і животіють у невизначеності, з початку незалежності, колишні агітатори й пропагандисти комуністичних ідей найпершої ланки.

Аби підрахувати, скільки коштів міжнародних фондів було «закопано» в семінари з роздержавлення цих самих комунальних регіональних ЗМІ за 18 років - вийшла б цікава сума. Але проблема не зрушилася з місця ні на крок, хоча всім очевидно, що старий формат себе вичерпав, а нового досі ніхто не запропонував. І все тому, що, попри ніби демократичну риторику, місцева влада не хоче і не збирається відмовлятися від контролю над районними газетами. Бо звідки тоді виборці знатимуть, як добре працює влада? Адже у повсякденному житті змін на краще не видно...

Цензура в районках Чернігівщини - звичайне явище, яке веде свій початок із незапам'ятних часів, хоча після помаранчевої революції тотальний контроль нової влади над редакторами дещо послабився. Правда, багатьох із них, хто «проштрафився прислужуванням не тим», відправили на пенсії або в центри зайнятості. Коли «революційний» запал пройшов, з апартаментів райдержадміністрацій і райрад почастішали дзвінки до редакцій з наказами «дати на прочитання» перед друком той чи інший матеріал. Звісно, що без правок і «роз'яснень» матеріал не повертають...

Отож виходить, що після всієї цієї псевдореволюційної колотнечі й семінарної говорильні злиденні редакції знову «сидять на короткому повідку» - їх позбавлено можливостей писати, що вони вважають за потрібне, а відтак і можливості нарощувати тиражі. Бо, як відомо, читачі хочуть правди, а не казок про чиновників-благодійників. У «розкручені» газети з пристойними тиражами приходить більше реклами, а це - запорука певної фінансової незалежності, принаймні, самодостатності редакції. То як же тоді цим колективом керувати із владних кабінетів?

Цьогоріч деякі райради активізували наступне питання: для правильного випуску газети терміново треба створити комунальне підприємство ради. Тим самим від участі в газетах автоматично відсторонюються два інші співзасновники, трудовий колектив і райдержадміністрація, що випливає із запропонованого проекту статуту підприємства. Також цей проект чомусь не бере до уваги основні журналістські закони: «Про друковані ЗМІ (пресу)...», «Про державну підтримку...», «Про висвітлення діяльності органів влади ЗМІ...».

Не відомо, хто в такому разі формує редакційну політику і відповідає за зміст публікацій, якщо журналісти викреслені зі співзасновників, а їхня роль зводиться фактично до ролі службовців рад. Про роздержавлення (воно ж - розкомуналення) вже ніхто й не заїкається.

А на цьому фоні нерозберихи, нещирості (часто-густо ворожнечі) й прихованих намірів збирається група людей від влади, яка ніби демократичним чином визначає... найкращих

журналістів року в різних номінаціях. На великій обласній сцені влаштовується свято з роздаванням грамот і подарунків (за кошти не вельми прозорої каси), концертом і, звісно, «останнім питанням».

Коли я розповідала про це польським колегам, вони щиро дивувалися, чому українські журналісти беруть на сцені хабарі від влади, і за яким правилом здорового глузду влада їх номінує? Адже влада і журналісти - природні опоненти, між якими мають бути рівноправні стосунки. І, зрештою, чому журналісти не влаштовують чиновникам фестиваль і не номінують їх? Не дано західним сусідам зрозуміти нашу логіку і наше життя...

Жодна область України не має такого фестивалю, якому навіть економічна і політична кризи не стали б на заваді. Образно кажучи, заповідна територія, здатна передавати досвід консервування абсурдів і алогізмів. Під жалобний передзвін по регіональній журналістиці.