Чи є мистецтву місце у ЗМІ?

11 Серпня 2008
47854
11 Серпня 2008
11:57

Чи є мистецтву місце у ЗМІ?

47854
Про це за організованим «ТК» круглим столом дискутують «культурні» журналісти столичних медіа. Повний текст.
Чи є мистецтву місце у ЗМІ?
України і Росії. Цього разу їхню програму розширив виїзний круглий стіл «Детектор медіа». Кілька днів спеціалісти з культури столичних мас-медіа споглядали арт-проект на вулицях Гурзуфа, спілкувалися з його авторами, аби потім у професійній дискусії окреслити ситуацію з висвітленням мистецтва в українських ЗМІ. До розмови у ресторані «Скальний» також було запрошено науковців та меценатів мистецтва.
 
Костянтин Дорошенко (директор із розвитку проекту «Детектор медіа»):
– Як ви оцінюєте висвітлення мистецтва в українських ЗМІ?
 
Леся Сакада-Островська (кореспондент телеканалу «1+1»):
– В українському телевізійному просторі ситуація із цим не просто прикра – вона ганебна. Оскільки зараз керівником каналу «1+1» став румун, у нас явно будуть зміни, бо він просто не знає українських митців. При попередньому ж керівництві, якщо генеральний директор або генеральний продюсер знав якогось художника особисто, мав до нього симпатію, то й камеру швидко знаходили, і виставка обов’язково була в ефірі. Але якщо, наприклад, підходжу я і кажу, що є цікава виставка, її треба людям показати, то одразу чую відповідь (напевно, судять по собі): «Сакада, мабуть, має картину від того художника в домашньому інтер'єрі». Тому я вже поставила хрест на пропозиціях знімати якісь художні виставки.
 
Соломія Вітвицька (кореспондент 5 каналу):
– Взагалі, наш канал профільований на політику, він новинний, але нашим людям цікава не тільки політика. Розбавляти її все рівно потрібно, то ж добре би це робити якісними мистецькими подіями. У нас зараз, наприклад, ситуація така, що одному редактору це більше цікаво, другому – менше. Може бути взагалі така відповідь: «Мене цікавить лише Шишкін, і все». Доводиться стрибати через голову, звертатися до заступника шеф-редактора, переконувати інших людей. Тобто, це є рішення або не рішення якоїсь однієї людини і її суб'єктивна думка.
 

Соломія Вітвицька

Сергій Семенов (редактор відділу культури журналу «Эксперт Украина», двічі лауреат премії «Культурний провідник року»):
– Очень многие наши СМИ, когда пишут о культуре, обнаруживают два главных недостатка. Первый – субъективность, которая часто связана с тем, что у журналиста не хватает знаний о предмете. Но если с этим можно бороться достаточно легко, то второй недостаток преодолеть сложнее. Это отсутствие контекста. Большинство публикаций и телесюжетов рассказывают о том или ином событии, не ставя его в контекст ни культурной жизни в целом, ни биографии конкретного персонажа. Они рассказывают о фильме так, как будто у этого режиссера не было других работ, будто он не учился у других режиссеров, и все это снималось на необитаемом острове, а не в стране, у которой есть своя история и кинематограф. Бывает, что контекст отсутствует у самого журналиста, или он просто не считает нужным его создавать. Ведь если я буду писать новость о чем-то, то для читателя глянцевого журнала я создам один контекст, для читателя делового журнала – другой, а для читателя общественно-политического издания – третий. Дальше я скажу об «Эксперте». Страна у нас молодая, и так сложилось, что в Украине очень многое начинается заново. Казалось бы, кинематограф существует с такого-то года на всей территории Советского Союза, а Украина строит свой кинематограф заново. То же касается отчасти и украинской литературы. Многие культурные явления мы стараемся рассматривать как точки роста, то есть обнаружить в них в первую очередь потенцию. И это то, чего я не вижу в очень многих изданиях. Я читаю в них отчет о событии, но не могу понять, а что оно может дать городу, его жителям или художникам, которые принимают в нем участие, в конце концов – стране и культуре?
 
Олеся Авраменко (куратор «Гурзуфських сезонів», кандидат мистецтвознавства, завідуюча лабораторією візуальних практик Інституту проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України):
– Когда я занимаюсь наукой, то в целом все нормально – есть где публиковаться, так что только пиши. А с такими проектами как «Гурзуфские сезоны» ни к кому не достучаться. Нет объективного подхода, особенно на телеканалах. Печатные СМИ иногда прорываются – я вижу интересные статьи в «Коммерсанте», «Эксперте», «Корреспонденте». Но в большинстве других случаев заинтересованности нет. Слишком много эпатажности – акценты делаются только на том, что может привлечь внимание. Но это внимание не глубокое и не культурное, а обывательское. Например – вот что-то, что стоит очень дорого. Или что-то уничтожили. Акт вандализма – это сенсация! Но ведь сенсацией может стать и оригинальный неповторимый арт-проект.
 
Марія Шкепу (доктор філософії, заступник директора Інституту проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України):
– Те, що мистецтво використовується для того, щоб розчинювати передачі про політику – це абсолютна аномалія. Це аж ніяк не може призвести до відродження культури в нашій державі. Адже вчора ви бачили дуже цікаву ситуацію, коли мешканці Гурзуфа демонстрували дуже агресивну реакцію на експоновані на вулиці твори сучасного мистецтва. Вони, звичайно, не мають аргументів, чому їм це не подобається. Але це не найголовніша проблема. Вона полягає в тому, що художники не мають аргументів для того, щоб захистити свої твори! В принципі, сьогодні немає вузькопрофесійних проблем, тому що ми живемо в інформаційному суспільстві. Сьогодні бути професіоналом у будь-якій галузі, і на телебаченні в тому числі, не означає просто володіти сучасними технологіями. Зараз це означає, що людина повинна на високому професійному рівні розбиратися в усіх питаннях, які демонструються на телебаченні. Колись Дідро написав лист про сліпих, який він рекомендував читати тим, хто добре бачить. Він запитав сліпого: «Що таке дзеркало?» І сліпий відповів: «Це предмет, в якому всі інші предмети відображаються опукло». Але звідки сліпий знав, що таке відображення, адже він позбавлений органу бачення? І звідки він знав, що предмет у дзеркалі відображається опукло, оскільки якщо торкатися дзеркала, воно, все-таки, плоске? Так ось, за аналогією – ситуація така. Сучасне мистецтво, звичайно, не сприймається як мистецтво. Це дуже серйозна проблема, тому що за будь-яких умов мистецтво, як і будь-яка форма суспільної свідомості, є опосередкованим відображенням реальності. Але на відміну від класичного мистецтва сучасний арт може розумітися не безпосередньо, а через подвійне опосередкування. Зрозуміло, що це є деформоване відображення деформованої реальності. А вона, звичайно, є потворною. І ця потворна реальність позбавляє людей естетичної насолоди, естетичного сприйняття. Художник Анатолій Криволап висловив дуже гарну думку. Не можна стати великим художником, якщо не пам'ятати про те, що глядач, який сприймає цей твір мистецтва, розумніший за творця. Я дивлюся телевізор тільки через те, що пишу монографію з естетики потворного. Але говорити про те, що мистецтво, культура нецікаві глядачу, є неповагою до глядача. Відсутність політики розвиває глядача як людину, як особистість.
 

Марія Шкепу

Сакада-Островська:
– Дозвольте, я скажу про особисте. Моя радість була дуже великою, коли в бізнес каналу «1+1» увійшов пан Рональд Лаудер. Це онук Есте Лаудер. Він високоосвічена людина і насправді дуже любить мистецтво. У його власний колекції є Густав Клімт. Це одна з найдорожчих робіт. Але змінити нашу систему виявилося неможливо. Тому що там далеко, в Лондоні, він любить мистецтво, а каналу тут не до цього.
 
Анатолій Ульянов (головний редактор сайту «Проза», заступник головного редактора журналу «ШО»):
– Мне не нравится, что проблематика поднимается в виде претензии к тому, как работают наши СМИ. Потому что на самом деле современный украинский художник является лентяем и алкоголиком, изъясняющимся на птичьем, заикающемся языке. В большинстве случаев у них напрочь отсутствует умение донести публике собственный месседж. Так же, как и умение составить вовремя грамотный пресс-релиз, а не изъясниться в трех томах. Так что это проблема не только СМИ. Если же формулировать претензию все-таки к медиа, то Соломия ее очень хорошо выразила фразой: «Разбавлять искусством некие более важные события». Но ведь сегодня вывеска «Выставка современного искусства» совсем не означает наличие искусства. Не о творчестве идет речь. Речь идет о светском рауте, на который собираются богачи и который популяризирует их репутацию. Это может быть интересным, актуальным событием для деловой прессы. Что касается специализированных СМИ, то их существование вообще искусству не нужно. То есть профессионалы-искусствоведы, говорящие на своем академическом языке, искусству сегодня не нужны, потому что его пропаганде они помочь не могут. Возможно, следовало бы искать помощи в консьюмерских медиа вроде «Афиши» или «Тайм-аута», но поскольку культурой в них занимаются в основном девушки, спящие с художниками, то ждать от них какой-то интересной оценки процессов в искусстве тоже не стоит.
 

Анатолій Ульянов

Аглая Топорова (відповідальний секретар української газети «Коммерсантъ»):
– Что касается деловой прессы в лице нашего издания, то здесь как раз очень внимательно следят за всем, что происходит в мире изобразительного искусства. Надо сказать, что арт-критика, особенно в газетном формате, это довольно трудная профессия, потому что тут очень важно не впасть ни в академизм, ни во что-то детсадовское. Что касается других изданий, то, честно говоря, большая часть из того, что там пишут, у меня вызывает глубокий ужас. Особенно там, что Анатолий охарактеризовал как «консьюмерские СМИ». На уровне редакций эти «Тайм-ауты» и «Афиши» давным-давно забыли, что они – консьюмерские СМИ и должны предлагать продукт своего ценового сегмента. Вместо того чтобы сообщать, где какая выставка и кто художник, они впали в какую-то сложную, странную, рейдерскую идею и пытаются писать что-то из собственного переживания. Честно говоря, я всегда считала, что статья о выставке или театральной премьере должна быть написана так, чтобы деловой человек, прочитав заметку, пришел к жене, после вечера, проведенного с любовницей, и рассказал в подробностях, что он видел в театре или на выставке. Со всеми ощущениями, со всеми ассоциациями, как будто сам там побывал.
 
Сергій Нузброх (засновник компанії «Парфенон», меценат «Гурзуфських сезонів»):
– Я не против того, чтобы получать информацию об искусстве из рецензий, не видя работы. Но рецензия эта может быть подготовительным или, наоборот, каким-то шлифовальным элементом, оттачивающим восприятие искусства. А господину Ульянову я бы хотел посоветовать – больше общаться с художниками. Если бы вы это делали, то поняли бы, что более четкое определение некоторых вещей мало чем поможет. Вот как вы определите, что такое талант?
 
Ульянов:
– Да я вообще против подобных абстракций – талант, гений. Мне важно, в какой коллекции хранится конкретная работа, сколько она стоит, и очень короткое и ясное изложение того, что хотел сказать автор. Я не считаю, что сегодня разговор о культуре должен вестись в высоко духовных понятиях типа таланта. Потому что это старообрядческий гной. Это не помогает пропаганде культуры. А то, что затуманивает мозги. Это абстрактная болтовня для самооправдания людей, называющих себя философами, что само по себе является абсурдом.
 
Нузброх:
– Я по первому образованию товаровед. И для меня, например, было непонятно, чем отличается талант от мастерства. Один из художников объяснил это одной фразой, очень четко: «Мастер – это тот, кто делает лучше других, а талант делает то, что не делает никто другой».
 
Ульянов:
– Это поэтическая конструкция. Но когда художник бормочет и запинается – он не уважает меня как журналиста. Сегодня нужно быть оратором, чтобы пропагандировать свое искусство. Надо элементарно уметь говорить.
 
Семенов:
– Предположим, Сальвадор Дали был в состоянии много говорить, поэтому продал много картин. Но художник, не уступающий ему классом, по имени Хуан Миро, говорил мало. От этого он не стал рисовать хуже. И, наверное, когда в XXII веке будут решать, кто представлял искусство первой половины ХХ-го – Дали или Миро, голосование будет в пользу Миро. Я хотел бы вспомнить кураторов. Куратор – это не журналист, а человек, который, как правило, получил искусствоведческую подготовку и работает со словом совсем не так, как профессиональный журналист. А потому задача журналиста, который основывается на кураторском тексте, адаптировать его под своего читателя. Кстати, тот же куратор не может писать тексты для разных целевых аудиторий.
 
Ульянов:
–Почему он не может?
 
Семенов:
– А зачем ему это делать? Это не его работа. Если вы журналист, который пишет о культуре, то это ваша задача – приложить немного усилий для того, чтобы искусство было понятнее массам.
 

Сергій Семенов

Вітвицька:
– Але якщо я цей зарозумілий кураторський текст або прес-реліз перешлю своєму редактору, він нікого на виставку не відправить. У редактора 150 подій на день, і він має вибрати десять, на які поїдуть камери чи підуть журналісти із диктофонами.
 
Нузброх:
– Может быть, проблема в том, что рубрика, в которой обозревают искусство, не пользуется спросом у рекламодателей?
 
Топорова:
– Еще как пользуется! Зачастую просто невозможно поставить статью про выставку только потому, что она не помещается из-за рекламы.
 
Сакада-Островська:
– Про те, що рекламодавець не цікавиться культурою, люблять говорити телепродюсери. Але це неправда, що підтверджують хоча би результати якісного дослідження «Імідж підсумкових новинних телевізійних передач», реалізованого в 2006-2007 роках TNS Ukraine для «1+1». Фокус-групи проводилися у Донецьку, Львові, Києві. Серед найважливіших речей у категорії «Глядацькі очікування» респонденти означили культуру. Тобто, глядач очікує культурні події. Серед головних споживацьких цінностей фігурує розвивальна. Наприклад, людина із Києва говорить: «Я хочу щось, щоб не відставати від життя, щось нове дізнаватися, розвиватися». Ось чого хоче від теленовин глядач, на якого робить ставку рекламодавець.
 

Леся Островська-Сакада

Топорова:
– Я могу привести классический пример украинского пиара актуального искусства. Редкий пресс-релиз, посвященный какой-то выставке, не начинается словами: «Такой-то, один из немногих украинских художников, по-настоящему известных на Западе…»
 
Дорошенко:
– Каюсь, це вперше я написав, у 2001-му. Але тоді мова йшла про першу виставку в державному музеї України вітчизняного митця contemporary art Олександра Ройтбурда, учасника 49-ї Венеційської бієнале, чиї роботи знаходилися в нью-йоркському МОМА й інших легітимних колекціях Заходу. Піар дійсно тоді був удалим – за тиждень у художника вийшло п’ять телеінтерв’ю.
 
Шкепу:
– Коли ЗМІ орієнтується тільки на інформацію, це класичне – «многознание уму не научает». Навіть виходячи з ідеалу, що це якісна інформація. Але якщо вона орієнтована на споживача для того, щоб він, як заявили, «розвивався», вона не може досягти жодного результату. Тому що це чиста інформація. Вона забувається, бо пам'ять людини очищується від того, чого вона не розуміє. Тому для мене є дуже важливим, якої цілі ви домагаєтеся.
 
Ульянов:
– Современный журналист выступает фильтром. Те, кто не нужен, отсеиваются, а те, кто нужен – доносится до аудитории. Журналист всегда субъективен.
 
Нузброх:
– Кому это нужно? Отсеивать?
 

Сергій Нузброх

Ульянов:
– Чистоте мира, потому что это гигиеничный метод. Мы, журналисты, пишущие о культуре, выступаем прокладкой, чтобы не протекало. Если хотите – тоталитарным органом, отсеивающим фиговых художников.
 
Топорова:
– Так нельзя рассуждать – «фиговый художник, хороший художник». Потому что это
субъективно. Но насколько само современное искусствоведение успевает за современным искусством? На самом деле, не очень интересно читать бред пиарщика галереи. Гораздо интереснее прочитать искусствоведческую статью о современном художнике, потом пойти на его выставку и соотнести то, что написано в статье, с тем, что висит на стене. Журналист, который пишет об изобразительном искусстве, должен поступать именно так, а не выслушивать, что ему рассказал художник и что ему рассказал куратор. Насколько современное искусствоведение успевает описывать происходящие процессы? Не успевает. А если делает это, то на птичьем языке, в узком кругу.
 
Дорошенко:
– Певний час тому Соломія Вітвицька у своєму репортажі поставила питання про те, що взагалі кожна цікавість до мистецтва в наших медіа замінилася цікавістю до так званого світського життя. Опинитися на телеекрані виставка має можливість майже виключно як тусовка. Пан Ульянов вважає, що це здоровий спосіб легітимізації художньої події. У сучасному мистецтві виставку давно називають шоу, не користуючись терміном exhibition. Усім зрозуміла різниця між цими поняттями. Зрозуміло й те, що під шоу не маються на увазі додаткові розваги на відкритті.
 
Вітвицька:
– Насправді, коли я готувала той матеріал, у мене було одне бачення того, який результат я сподіваюсь отримати. А от у процесі роботи сюжет вийшов зовсім у іншому ракурсі. Експерти висували звинувачення журналістам, що вони звертаються не до тих людей і не з тими питаннями, і через те у нас виходить викривлене уявлення глядачів про те, що відбувається насправді. Розмови точаться не про мистецтво, не про картини і не про те, кого ми зараз презентуємо, а про те, скільки у кого коштують штани чи хто де відпочивав, скільки хто готовий сьогодні витратити. І, відповідно, чим більш пафосна вечірка на відкритті, тим більше шансів, що вона потрапить на екрани телевізорів. Але відповідно змінюється сам ракурс подачі цієї новини – форма світських теревенів відкидає справжній інформаційний привід. Питання про те, чи гламур наступає на територію мистецтва, чи мистецтво відступає і не відвойовує, досі залишається риторичним.
 
Ульянов:
– Пространство искусства надо лишить ложной сакральности, права называться некоей территорией избранных. Безусловно, современный куратор не должен брезговать технологиями привлечения внимания. Безусловно, хорошо, когда вокруг выставки происходит светская тусовка. И хорошо это по двум причинам. Во-первых, так, в принципе, полезно завлекать на искусство пузатую денежную саранчу. Потому что таким образом мы можем спасти художников от умирания от туберкулеза под лестницей. Во-вторых, вокруг любого светского раута можно собрать гадкую, экстравагантную публику, которой художник воспользуется, чтобы привлечь внимание к своему искусству. Те, кто хочет увидеть и подумать, например, о «Распятом Будде» Ройтбурда, увидит картину и подумает. Но момент привлечения внимания, безусловно, первоочереден для современного куратора. Особенно в условиях, когда выставок миллиард. Поэтому правильно, что современная выставка – это шоу, и современный куратор – это не только тот, кто выстраивает некую интеллектуальную территорию, но и тот, кто создает ситуацию, привлекающую внимание. Брезгливость тут неактуальна.
 
Авраменко:
– Как десакрализовать искусство? Как раз из этого и нужно делать шоу! Всегда должна быть тайна, которая интригует. И этим можно управлять. Безусловно, шоу должно присутствовать. Жизнь настолько динамична, настолько все уже исколоты информацией, что для того, чтобы привлечь внимание, надо уколоть еще сильнее. Безусловно, это дело журналистов, а задача куратора – подать информацию так, чтобы журналист взял и использовал. Тут должен быть тандем.
 

Олеся Авраменко

Вітвицька:
– Я вважаю, що зовсім непогано, коли із відкриття роблять світську подію. Інша справа, що в ефірі воно виглядає викривлено. Тому в репортажі є сенс говорити принаймні про мистецтво і про те, що у цьому просторі відбувається, а не про те, про що можна поговорити у будь-якому іншому місці.
 
Семенов:
– Конечно, в любой выставке должны быть элементы шоу. Но если мы начинаем сводить выставку к демонстрации неких знаковых лиц, которые зритель привык видеть, и их присутствие определяет значимость данного события, то рано или поздно мы придем к тому, что телезрителю будет фактически все равно – художественная ли это галерея, выставка ювелирных изделий или автомобильный салон. Более того, поскольку эти персонажи являются знаком общественного интереса, то и журналист будет бегать на этой выставке не от картины к картине, он будет бегать от одной знаменитости к другой. Если вы будете делать упор на этом, вы сами породите это чудовище. Потому что именно вы делаете рейтинги, воспитываете своего телезрителя. Вы его приручаете, а потому в ответе за него.
 
Нузброх:
– Есть в бизнесе, в науке менеджмента, такое понятие как пирамида потребностей Маслоу. Так вот, запрос на духовность возникает уже после того, когда обеспечена безопасность, сытость, жилье и здоровье. То есть мы приходим к тому, что искусство, которое есть сегодня, интересно тем людям, у которых все нормально с финансами, безопасностью и прочими базовыми потребностями.
 
Ульянов:
– А я говорю о том, что современный журналист должен преодолевать эту иерархию потребностей, доказав, что искусство – отнюдь не духовная пища, а чуть-чуть ниже по пирамиде Маслоу. Доказать, что надо хорошо покушать, и сразу искусство.
 
Денис Шевченко (засновник компанії TaurusDevelopment, меценат «Гурзуфських сезонів»):
– Есть еще гражданская позиция. Деньги, безусловно, не решают все. Многое зависит и от личности каждого журналиста, в конце концов. Он должен что-то свое человеческое привнести в свою профессию.
 

Денис Шевченко

Дорошенко:
– А насколько мы вообще осознаем присутствие личностного фактора в освещении изобразительного искусства?
 
Ульянов:
– Это освещение всегда обречено на субъективность. И вопрос только в том, весит ли твой голос что-нибудь, слушает твою субъективность кто-то или нет.
 
Семенов:
– Вопрос в том, насколько личность рецензента сопоставима с личностью художника. Если это совершенно разные масштабы, то субъективность здесь просто неуместна. Я не буду цитировать, как Лев Николаевич Толстой называл критиков, потому что эта фраза очень неприличная.
 
Ульянов:
– Я не понял вашего суждения о сопоставимости личностей. Например, берем Дэмиана Херста. Кто будет с ним сопоставим? Может, три человека?
 
Семенов:
– Речь идет не о том, что о великом должен писать равновеликий. Речь идет о том, что когда журналист пишет о каком-то представителе искусства, он должен выбирать тон и контекст, исходя из масштаба своего профессионализма.
 
Авраменко:
– Чем выше культура самого критика, тем корректнее он высказывается. Даже самые сложные, самые отрицательные вещи он скажет, соотнеся, встроив в контекст, в ситуацию. Конечно, у нас есть разные критики. Титаренко, который много пишет, – это уже одиозная фигура, хотя он очень индивидуален и достаточно образован. Но надо уходить от штампов и клише. Это огромный талант – быть критиком. Ведь он тоже художник. Насколько свободный – отдельный вопрос, а то, что он художник, это для меня очевидно.
 
Семенов:
– Я не считаю художником того, кто строит свое произведение на произведении кого-то другого.
 
Ульянов:
– Вы, по-моему, где-то прогуляли постмодернизм.
 
Семенов:
– А кто придумал термин «постмодернизм», как не арт-критики?
 
Топорова:
– Я вижу тут совершенно другую проблему. Кто у нас, как правило, становится заведующими отделами культуры? Синефилы и меломаны. Об изобразительном искусстве очень часто пишут те же самые люди, что пишут про концерт певицы Ламы. Можно посмотреть спектакль или концерт и пересказать его. А вот посмотреть на картину и пересказать нельзя. Это не фильм про Индиану Джонса, когда можно открыть американский сайт и переписать оттуда все прекрасные мысли. Нужно действительно разбираться хотя бы в том, какие на сегодняшний день существуют материалы и техники. А ведь зачастую те люди, которые все это освещают, даже не подозревают, что надо что-то знать. Какие там художественные школы и направления? Пришел, увидел – картина большая, красивая, на ней дерево, и все чувства в душе перевернулись.
 

Аглая Топорова

Шевченко:
– Я читаю «Эксперт» и «Коммерсантъ» с тех пор, как они появились в России. Но их создатели с самого начала всеми силами старались следовать достаточно высоким международным стандартам. Телевидение, являясь наиболее массовым по воздействию медиа, соответствует тому состоянию, в котором общество находится в данный момент – и экономически, и ментально, и культурно. Но ему ничто не мешает использовать зарубежный, в том числе российский опыт. Например, тот, что накоплен каналом «Культура». Вообще это очень положительно. То же касается и современного искусства. У современного украинского искусства есть шанс стать международным явлением именно за счет того, что оно существует на этом постсоветском пространстве.
 
Сакада-Островська:
– Знаєте, що відповів мій продюсер, коли я казала йому: «Подивіться, в Росії ж є канал «Культура», є Дуня Смірнова. Їх же дивляться! – В Росії є нафтодолари, а в Україні їх нема. Й до побачення, Леся».
 
Шевченко:
– В Украине все хорошо. Медиапространство и искусство в Украине, я думаю, очень потенциальны. У украинского искусства есть огромные шансы не остаться на уровне какой-то Венгрии или Эстонии, а действительно сделать прорыв мирового значения, как это удалось России и Китаю.
 
Сакада-Островська:
– Але поки що це не надто цікавить телеменеджмент. Я, наприклад, зробила концепцію меценатського телепроекту. Якщо вже саме рекламодавці спасають наш ефір – канали працюють для рекламодавця, то давайте створимо культурні програми на засадах меценатської підтримки. Бо меценати в Україні готові підтримувати культуру і з особистих переконань, і заради іміджу. Я запропонувала розробити схему, коли меценат, підтримуючи культурну програму, отримує ротацію відповідного іміджевого ролику на каналі, що разом рекламує й телепередачу. Продюсер погодився: «Так, це альтернатива». Марина Вільямс на мої листи з подібними проектами неодмінно відповідає: «Прекрасно, будемо над тим працювати». Але цей проект, як і багато інших, десь так і завис.
 
Дорошенко:
– Себто, Марина Вільямс на «1+1» – це та людина, що підтримує створення проектів про культуру?
 

Костянтин Дорошенко

Сакада-Островська:
– Так, я зберігаю наше електронне листування з цього приводу. Я їй запропонувала й історичний проект, і справжній королівський. Справа у тому, що восени в Україну вперше приїздить король Швеції. Мені було запропоновано ексклюзив із королівською родиною. Але це – не найцікавіше. Тут можна розгорнути вражаючий культурно-просвітницький міжнародний проект. Візит короля Швеції – лише нагода показати суспільству його підданих, що зберігають нашу українську історію. Наприклад, архітектора, що зберіг будинок Пилипа Орлика у Крістіанштадті, або шведського пенсіонера, що присвятив життя пошукам могили цього гетьмана. На все це керівництво каналу «1+1» із Лондону реагує дуже схвально та пише: «Володя й Юра цім займаються». Але ні Володі, ні Юри. Володя поїхав до Москви, Юру звільнено. Хто ж займається нині моїми проектами? У нас немає на щось подібне схеми.
 
Ульянов:
– Три коротких тезиса, которые мне кажутся адекватными в сложившихся обстоятельствах. В первую очередь, можно долго говорить о том, что плохо, а также о том, что украинские СМИ нынче больше интересуются «расчлененкой», нежели картинами. И, может быть, эту ситуацию надо как-то изменить. Но как журналист я считаю, что если украинское общество так любит «расчлененку» – дайте ему это, а сбоку положите картину. И пусть картина пока будет фоном. А дальше будем говорить об интеллектуальном уровне.
 
Второй момент. Украинской арт-среде нужно осознать просто жизненную необходимость идти сегодня навстречу медиа, не ждать, когда они придут сами. Ей жизненно необходимо искать тот язык, который позволит коммуницировать с этими медиа.
 
И надо прекратить относиться к искусству, как к сакральной территории, как к чему-то очень святому, и понять, что «бабло побеждает зло», и это самое «бабло» сегодня ни в коей мере не унижает искусство, а наоборот, помогает ему. Это – третье.
 
Так что пресса, «бабло» и «расчлененка» – это то, что спасет сейчас искусство.
 
Семенов:
– Я думаю, что к концу нашей дискуссии мы пришли к единому мнению, что главная задача средств массовой информации по отношению к культуре и искусству на сегодняшний день – генерировать общественный интерес к этим явлениям в Украине. А уже кто и какими путями это будет делать, не столь важно. В конечном итоге читатель и зритель окажутся в выигрыше. Тем большем, чем более разнообразными способами, в том числе и спорами, эта информация ему будет подана. А вот когда этот интерес уже будет сгенерирован, причем и со стороны потребителя, и со стороны тех, кто этому искусству помогает, тогда мы сможем вернуться к вопросу о том, как это сделать лучше.
 

Фото НАТАЛІЇ МАШАРОВОЇ

Матеріал вперше надрукований у журналі "Детектор медіа" № 6/2008.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
47854
Коментарі
11
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
читач
5903 дн. тому
@Мне не нравится, что проблематика поднимается в виде претензии к тому, как работают наши СМИ. Потому что на самом деле современный украинский художник является лентяем и алкоголиком, изъясняющимся на птичьем, заикающемся языке. В большинстве случаев у них напрочь отсутствует умение донести публике собственный месседж. "-ГОСПОДИН УЛЬЯНОВ..РАЗНЫМИ по цветуГЛАЗАМИ ВАМ И НЕ ПОНЯТЬ МЕССЕДЖЕЙ ХУДОЖНИКОВ,КОТОРЫЕ апелируют зачастую цветом и формой к зрителю...невербально так сказать..лагерь журналистов Вами защищен надежно от художника-извращенца и алкоголика...спите спокойно..не дергайтесь!
москаль
5930 дн. тому
У Соломії гарні груди. Браття, а шо то в Ул'янова на голові? Чи то фотка бракована?
Аполон
5975 дн. тому
Для ТК тема культури, по-моєму, взагалі нова. Видання засновувалося як контра до кучмівсько-медведчуцької машини пропаганди. Ступити на цю стежку - це сміливо. Тож більше ПОЛЯ для "представників культури"!
Бонч-Бруевичу
5975 дн. тому
А вы, батенька,творите под псевдонимом "Несмиян"?
корчагин-островский
5975 дн. тому
Лесе лечиться не надо, она своё дело туго знает. Вполне нормальна для своей эпохи хвацьких недоучек и шельменок-денщиков. Слыла русалкой, а оказалась пронырой не в положительном, но вполне национальном формате. Крепче держись жа баранку, радость моя
ХУДОЖНИК
5976 дн. тому
РОССИЯ НАКАЖЕТ ГРУЗИЮ, НАКАЖЕТ АМЕРИКУ! МЫ ВЕРНЕМ НАШ КРЫМ- СЕВАСТОПОЛЬ УЖЕ НАШ! УКРАИНА СТАНЕТ РОССИЙСКОЙ ГУБЕРНИЕЙ! У НАС АРМИЯ, ФЛОТ И АВИАЦИЯ- ШЕВЕЛЬНЕТЕСЬ, РАЗГЛАДИМ БОМБАРДИРОВЩИКАМИ, КАК ГРУЗИЮ! ЕВРОПЕ МЫ ЗАТКНЕМ РОТ ГАЗОМ! ВИВАТ РОССИЯ!!!!!!
babay
5976 дн. тому
Ульянов -пише про мистецтво, а сам малоосвічений типовий представник сучасної "просунутої молоді", йому, бач, художники мають ср-ку лизать, щоб він - його величність невіглас про них написав. Та пристойний митець в носі бачив таких журналістів
таке собі
5976 дн. тому
Щодо Лесі - однієї з найініціативніших,найкреативніших, найнебайдужіших, найпрофесійніших журналістів - прошу не патякати всує. НЕ ВСЕ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ЖУРНАЛІСТА, якщо топ-менеджери - барбос і пані з порепеними п"ятками.
Навуходоносор Вавилонский
5977 дн. тому
Знаете пословицу "у неумелого руки не болят"? Любой может жаловаться на редактора. Очень многое от журналиста зависит всегда! Дорошенко об этом высказался, уверен, во многом под впечатлениями именно этого круглого стола: http://dusia.telekritika.ua/Krasota_i_dobro/11176
Пилип з конопель
5977 дн. тому
Шкода, що ця розмова була надто вузькою і торкалася переважно образотворчого мистецтва (хоча і ця тема актуальна). А кіно, література, культура загалом? Адже сказане Лесею та Соломією про ставлення редакторського та менеджерського складу своїх каналів до теми культури та мистецтва - це узагальнена картина для всіх українських ЗМІ. Добре відома фраза когось з редакторів одного з телеканалів, який пояснив прес-аташе театрального фестивалю, за яких умов його канал зацікавиться цим фестивалем: "Коли хтось з акторів помре на сцені". Ситуація не просто ганебна - вона вимагає рішучих і, я вважаю, навіть агресивних дій. Потрібні активні нетривіальні заходи (людям мистецтва фантазії не займати), щоб звернути увагу на проблему навмисного ігнорування провідними українськими медіа культури і мистецтва як явища. А Телекритика могла би зробити свій внесок у справу: зібрати круглий стіл ширшого формату, запросивши з одного боку телеменджерів і навіть власників ЗМІ, а з іншого боку широке коло і митців і журналістів, щоб був діалог, і навіть суперечка протилежних сторін. А не переконування один одного у тому, в чому всі і так переконані, як у вищенаведеному тексті. === P.S. Автору попереднього поста: ваш тупий і незграбний наїзд на Лесю означає, що ви те саме менеджерське хамло, що працює на 1+1, і сказати щось розумне не здатні.
5977 дн. тому
Леся, Вам лечиться надо :-) Культура - отлично, культура - необходимо, культура - будущее. Надо работать и освещать, а не только говорить.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду