Вкотре доводиться починати матеріал із заяложеної банальності. Цього разу з такої: не може бути демократії за умов відсутності публічності у відносинах між політичними силами. Не лише між гілками влади, а й саме між політичними силами, зокрема, між владою та опозицією.

 

Голосування у Верховній Раді щодо недовіри до уряду Юлії Тимошенко стало дуже наочною ілюстрацією того, якого штибу є така публічність у сьогоднішній Україні. От виступав Микола Азаров із дуже критичною доповіддю про діяльність уряду. Вживав багато термінів, навряд чи зрозумілих більшості з присутніх у сесійній залі, висував урядові конкретні звинувачення. Юлія Тимошенко у відповідь сказала, що нічого з того не зрозуміла, й назвала те, що відбувається, чимось на кшталт «бесіди з геологом про економіку».

 

А закидав Азаров Кабмінові, зокрема, от що. Уряд, за його словами, відкрив кордони для імпорту продуктів харчування, що погіршує конкурентні умови для вітчизняних виробників такої продукції. Уряд Віктора Януковича, за словами Азарова, теж дозволяв імпорт, але рівно такою мірою, щоб це не призводило до падіння цін на харчову продукцію. Ще серед звинувачень було те, що уряд Тимошенко сприяв зростанню платоспроможного попиту населення, й буцімто саме це призвело до інфляції.

 

Тимошенко звітувала про досягнення уряду в різних сферах та галузях.

 

І от тепер спробуймо відповісти на запитання: чи справедливими були висунуті Азаровим звинувачення? Зростання платоспроможного попиту населення – це добре чи погано? А полегшення імпорту харчової продукції – це добре чи погано?

 

Пікантність ситуації полягає в тому, що на поставлені таким чином запитання відповіді немає і не може бути. Її не існує. Залежно від системи вживаних заходів, від концепції економічної політики, і перше, й друге може бути як добрим, так і поганим. Добрим чи поганим воно може бути з огляду на єдину річ: якою мірою ці конкретні прояви відповідають застосовуваній економічній концепції в цілому чи суперечать їй. І, звісно ж, якою мірою сама ця концепція відповідає реальним умовам, якою мірою вона покликана вилікувати саме ті економічні хвороби, на які хворіє країна.

 

Зростання платоспроможного попиту, звісно, може призвести до інфляції. Але, з іншого боку, воно ж здатне пожвавити економіку – низький платоспроможний попит, натомість, гальмує зростання виробництва, бо обмежує ємність ринку, вироблені товари не знаходять покупця. Полегшення імпорту (не забуваймо, до речі: Україна вступила до СОТ!), з одного боку, посилює конкуренцію, і, таким чином, воно справді небажане для вітчизняного виробника. З іншого боку, невиправдано високі ціни навряд чи є чинником покращення якості життя, а ще посилення конкуренції змушує вітчизняних виробників поліпшувати якість продукції та ефективність виробництва.

 

Отже, доповідь Азарова та відповідь Тимошенко унаочнили: коаліція (умовно кажучи) та опозиція (теж умовно кажучи) дотримуються двох принципово різних економічних концепцій, чи то доктрин. Доктрину Азарова можна назвати доведеним до абсолюту поглядом із позиції виробників, доктрину Тимошенко – так само абсолютизованим поглядом із позиції споживачів. Успішна економіка, взагалі-то, передбачає оптимальне збалансування інтересів виробників та споживачів, але річ не в тім.

 

Річ в іншому: де пересічний громадянин може ознайомитися з цілісною економічною концепцією Блоку Юлії Тимошенко та з такою самою цілісною економічною концепцією Партії регіонів? Не з програмою (програма уряду, до речі, теж не стала предметом широкого публікування та обговорення), не з низкою планованих заходів, а саме з концепцією, з діагнозом, який та чи інша політична сила поставила економічним хворобам України, та ліками, які вона пропонує. Що заважає, в чому полягають дисбаланси та перекоси, з яких причин усе це сталося?

 

Концептуальних, популярно-теоретичних викладок не почути в публічних виступах політичних лідерів. Віктор Ющенко – фаховий економіст, Юлія Тимошенко – фаховий економіст, Віктор Янукович – фаховий економіст, усі вони мають наукові ступені, а концепцій від них не почути, вони не вважають за потрібне ділитися своїми уявленнями про економічні мету й засоби із громадянами. Ніхто з них не намагається пояснити – без зарозумілої термінології, без демонстрування: от, мовляв, який я розумний – своє бачення проблем та їх розв’язання. Повторюю: йдеться не про проблеми окремих галузей чи підприємств, не про проблеми аврального залатування дірок, а про цілісне бачення економічної ситуації у країні в цілому.

 

Стосується це не лише економіки. Хіба не те саме відбувається з конституційною реформою? ЗМІ багато обговорюють позицію різних політичних сил щодо того, хто й де мусить розробляти нову Конституцію, про сутички між політиками навколо цього, але майже не чути про зміст усього того – які саме зміни потрібні й навіщо, яку модель державного устрою різні політичні сили хотіли б бачити у підсумку.

 

Так, публічність в українській політиці нібито є, іноді здається, що її навіть через край. Але все це – публічність конфліктів та взаємних звинувачень. Публічності ідей немає й близько. Деструктивною виходить публічність по-українськи. А потім, після чергового рішення якоїсь гілки влади чи після чергового кроку якоїсь політичної сили, українцям щоразу тільки й залишається гадати: а чому саме так? Чи є в усьому цьому бодай щось, окрім вузькоегоїстичних прагнень, окрім ескалації тієї самої публічності конфліктів?

 

Українська політика залишається політикою за зачиненими дверима. Ну хіба що суспільство підпустили до дверей – отих самих, зачинених – упритул і дозволили йому чути те, що з-поза них долітає. Найчастіше це окремі вигуки, що стають дедалі менш членоподільними. Публічно обговорювати концепції в Україні як не було заведено, так і не стало. Як і на підставі чого ухвалюються ті чи інші рішення, яке змагання яких ідей при тому відбувається – цього українці як не знали, так і не знають. Оцінити політиків за тими ідеями – справжніми ідеями, а не лише гаслами – вони як не могли, так і не можуть. А потім ми дивуємося: й чого це, хоч куди подивися, державна політика страждає на маніакальну непослідовність? Чого це політики так захопилися азартом з’ясування стосунків, що геть забули, для чого все це, якою мусить бути кінцева мета? Чого це, окрім самого факту власної перемоги, їх ніщо не цікавить, і вони більше нічого не прагнуть? Може, саме тому й немає концепцій, що ЗМІ не нагадують політикам про необхідність, щоб вони були?