«Не треба перетворювати професію на інтерактивну гру»
Чи можна вдаватися до провокацій під час журналістського розслідування? Відповідають Олексій Мустафін, Володимир Бойко, Артем Шевченко, Олег Єльцов, Сергій Гармаш, Тетяна Чорновіл, Олександр Корчинський, Віктор Заблоцький і Наталія Петрова.
Останнім часом на українському телебаченні побільшало проектів журналістських розслідувань, до цього жанру активніше звертаються й теленовини. При цьому журналісти використовують такі засоби пошуку інформації, як приховані камери, робота з джерелами, що хочуть залишитися інкогніто, і навіть провокації, подібні до тієї, до якої вдався минулого тижня Новий канал, інсценувавши пограбування банку. Свої міркування з цього приводу вже висловив Андрій Кокотюха.
З цього приводу «ТК» поставила медійникам кілька запитань:
1. Як ви вважаєте, чи достатньо українські журналісти поінформовані про загальноприйняті у більш розвинених західних ЗМІ правила використання таких методів?
2. Які методи, на ваш погляд, неприпустимі під час проведення журналістських розслідувань?
3. Якими критеріями повинні керуватися журналісти, вирішуючи питання про міру припустимості провокативних інструментів здобуття інформації?
4. Чи можете ви навести приклад із вашої власної практики, коли доводилось у ході роботи над журналістським розслідуванням вирішувати складні етичні проблеми?
Відповідають: Олександр Корчинський, Олексій Мустафін, Тетяна Чорновіл, Володимир Бойко, Артем Шевченко, Сергій Гармаш, Віктор Заблоцький, Олег Єльцов та Наталія Петрова.
Артем Шевченко, тележурналіст:
1. Провокація як творчий метод дедалі активніше входитиме в журналістський арсенал українського телебачення. Нові технології (приховані камери й мікрофони, відео на мобільні телефони тощо) тільки сприятимуть цьому. На мій погляд, це меншою мірою виправдано у щоденних новинах, більшою – у спеціальних форматах (тижневиках і спеціальних програмах у жанрі розслідувань). Багатий досвід подібної роботи західних медіа поки, на жаль, не узагальнено і не структуровано на рівні вітчизняної журналістської корпорації. Тобто кожен діє на власний розсуд (чи на власне безрозсудство). І це частина загальної проблеми – незнання репортерами законодавчого поля, яке в такому випадку часто-густо перетворюється на поле мінне.
2. Неприпустимими є саме такі, які використали колеги з Нового каналу. Але якщо міру юридичної відповідальності має встановити слідство й суд, то ступінь етичної відповідальності має визначити журналістська корпорація (профспілки, Комісія з журналістської етики). Дивувало тривале мовчання Комісії протягом останніх років. Скажімо, історія із затриманням у Польщі Володі Ар’єва через начебто провокацію контрабанди легких наркотиків і порушену за цим фактом кримінальну справу Генпрокуратурою України, як на мене, цілком заслуговувала на оцінку з боку Комісії. Звісно, якщо вона неупереджена й фахова. І звісно, після вивчення всіх обставин тієї історії.
3. Критерій №1 – безпечність. Тобто, не піддавати прямій загрозі життя і здоров’я людей, які по своїй волі чи несвідомо задіяні у провокації. Критерій №2 – юридична бездоганність. Тобто, використовувати такі провокативні інструменти, які самі по собі не утворюють складу та події кримінального злочину. Критерій №3 – суспільна значущість. Тобто, інформація, яку отримає журналіст після застосування провокативних інструментів, має бути дуже важливою і вагомою для суспільства. Критерій №4 – виправданість. Тобто, чітке і беззаперечне усвідомлення того, що жодним іншим чином, ніж провокацією, виявити інформацію не можна.
4. Майже постійно доводиться умовляти героїв репортажів, не говорячи до кінця всієї правди про авторський задум. Кілька разів доводилося банально купувати інформацію. Намагатимуся щосили уникнути юридичних ризиків, зокрема, кримінального переслідування за власне журналістську роботу.
Олександр Корчинський, заступник головного редактора газети «Сегодня»:
1. Вочевидь, що недостатньо поінформовані, інакше таких випадків, як стався із «Репортером», не було би. Думаю, що задум був хороший, але виконання – поганим. Адже ризикували життям тих хлопців, які брали участь в інсценуванні пограбування, життям працівників відділення банку. Зараз стає престижно, модно займатися журналістськими розслідуваннями, але багато людей просто не знають, що це таке. Тож на початок треба було хоча б ознайомитися з відповідною літературою.
2.Якщо припустити, що журналіст може ризикнути власним життям – це його право, але ризикувати життям і здоров’ям тих, хто навколо, неприпустимо. Неприпустимо також підставляти, вводити в оману тільки для того, щоб досягти журналістської мети.
3. Як людина, яка вже досить довгий час займається журналістськими розслідуваннями, можу сказати – варто проводити журналістське розслідування, не переступаючи людську межу.
Кілька років тому я їздив у Санкт-Петербург до письменика, засновника агенства журналістських розслідувань «Ажур» Андрія Константинова, який написав книгу «Бандитський Петербург». Ми обговорювали питання ефективності журналістських розслідувань. У нього навіть книжка є на цю тему «Журналістські розслідування». Я б радив молодим людям, які вирішили займатися журналістськими розслідуваннями, почитати цю книжку.
4. Етичні проблеми, звісно, виникають щоразу. Особливо коли результати цих розслідувань зачіпають чиїсь приватні інтереси. Тоді дзвонять, запитують, навіщо ти про це написав. Наприклад, кілька років тому (у серпні 2002-го) я перший написав про «перевертнів» – банду Гончарова, яка викрадала і вбивала людей. Вони зараз під слідством, доведено вже 11 вбивств. Спочатку до мене було дуже багато дзвінків від високопосадових міліціянтів, які казали, що я перейшов межу. А я відповідав, що написав правду. Але вже більшість із них через деякий час казали мені, що я добре зробив, що написав про цю банду, бо інакше справу просто зам’яли би. Звичайно, МВС захищало честь мундира, намагалося сховати цю інформацію, бо там були замішані їхні люди.
Тетяна Чорновіл, журналістка інтернет-видання «Оглядач»:
1. Я нещодавно читала про використання у світі пристроїв із прослуховування. Як виявилося, найбільшими користувачами цих пристроїв є якраз журналісти Європейського Союзу. Тому казати, що українські журналісти діють нецивілізованими методами, а західні -мовляв, обережні - було б неправильно. Навпаки, українська журналістика в цьому сенсі ще не розвинута, тому що наші журналісти недостатньо поінформовані.
2. Всі методи припустимі.
3. Звичайно, треба зважати, щоб не зашкодити невинним людям.
4. Практично вони є постійно. Якщо, наприклад, ти представляєшся журналістом, то ти повинен знати, що необхідну конфіденційну інформацію ти не здобудеш. Тому потрібно вигадувати методи, які межують із певним обманом. Інколи це нешкідливий наївний обман. Наприклад, коли Янукович приватизував «Межигір’я», до мене потрапили документи, на яких зазначалася фірма та директор підприємства, на яке буде приватизоване «Межигір’я». Яким чином можна було б познайомитися з цим директором? Подзвонити на фірму і сказати, що ти журналіст – то там одразу поклали б слухавку. А мені обов’язково треба було здобути хоча б якусь інформацію про нього. В результаті я знайшла адресу цієї фірми, прийшла туди, представилася кур’єром і сказала, що мені необхідно особисто передати директору лист прямо в руки. Мені дали його телефон, і я змогла вийти на контакт із цією людиною. З етичної точки зору – це був обман. Та, на жаль, постійно доводиться діяти такими методами, бо довідатися інформацію напряму неможливо. Трапляється, що для здобуття інформації ти провокуєш людину на певні слова чи дії. В принципі, доводиться використовувати дуже багато сумнівних методів.
Олексій Мустафін, заступник голови правління СТБ з інформаційного мовлення:
1. Важко сказати про всіх журналістів, оскільки я за всіх не відповідаю; але принаймні тих журналістів, які працюють на СТБ, ми намагаємося підготувати, надати їм всебічну допомогу – як суто професійну (адже більшість людей, які працюють у проекті «За вікнами», досить молоді), так і юридичну. Журналістські розслідування – це такий жанр, який вимагає праці на грані фолу, яку переходити не можна. Тому, звичайно, вони працюють у тісному контакті з юристами. Безумовно, ми використовуємо і приховані камери, й інсценування. Але використання будь-яких методів повинно бути виправдане з точки зору як етики, так і доцільності, відповідності меті, яку ми хочемо досягти. Тому я не уявляю, щоб журналісти телеканалу СТБ, і «За вікнами» зокрема, брали участь в інсценуванні пограбування банку чи перевезення наркотиків через кордон.
2. Перш за все, журналіст у жодному разі не повинен порушувати закон, піддавати ризику життя і здоров’я людей, які перебувають на місці зйомки, або які по волі чи по неволі пов’язані з розслідуванням.
3,4. Я вже говорив про принципи. Питання в тому, що ці принципи мають прикладний характер. У кожному випадку потрібно ретельно аналізувати ситуацію з огляду на ті обставини, які склалися. Бо в будь-якому разі є інформація з неоголошених джерел, є інформація, яка вимагає перевірки, є інформація, яка тим чи іншим чином може бути використана проти інших осіб, навіть незалежно від бажання журналіста. Тому кожного разу треба зважати на це.
Володимир Бойко, журналіст:
1. По-перше, ніяких загальноприйнятих правил використання провокативних методів під час проведення журналістських розслідувань «у більш розвинених західних ЗМІ» не існує й існувати не може. Справжня журналістика – це творчість, і регламентується вона не «загальноприйнятими правилами», а внутрішнім відчуттям тієї межі, яку переходити не можна. Що ж стосується поінформованості українських журналістів, то мушу констатувати, що в Україні взагалі дуже мало професіоналів – і в журналістиці зокрема. Суспільство поки що не потребує ані високофахових юристів (простіше домовитися з суддею), ані професіональних бухгалтерів (конкуренцію їм складають податківці-хабарники), ані справжніх журналістів (бо українці живуть ілюзіями й не сприймають публічної правди). Тож як можна вимагати якоїсь поінформованості від журналіста, який 10 років поспіль робить телепрограми на кримінальну тематику й жодного разу не відкривав Кримінально-процесуальний кодекс? Для держави, де міністр внутрішніх справ не відрізняє арешту від затримання - це нормальна ситуація.
2. Неприпустимо порушувати права та свободи інших людей. Принаймні, це допускається в чітко визначених випадках і лише за дуже обмежених підстав. Зокрема, коли суспільна значущість інформації, отриманої внаслідок такого порушення, явно переважає завдану громадянинові шкоду. Наприклад, коли доводиться фотографувати людину без її згоди на місці важливої пригоди чи резонансного злочину.
Але при цьому завжди треба відрізняти права громадянина від функціональних обов’язків чиновника чи держаного посадовця, який ніяких прав не має й мати не може. На жаль, цю різницю не усвідомлюють не тільки самі чиновники, але й більшість журналістів. Фотографувати працівника ДАІ під час незаконного вилучення посвідчення водія не тільки можна, але й треба. Якщо працівника ДАІ це не влаштовує – нехай шукає роботу, не пов’язану з виконанням функцій представника влади.
3. Ці критерії – всередині журналіста, вони або є, або їх немає. Це – здоровий глузд, правосвідомість та розуміння інтересів своїх читачів, слухачів, глядачів. При цьому журналіст повинен усвідомлювати, що він завжди діє на власний ризик і будь-який його вчинок може (і повинен) оцінюватися на предмет відповідності законові. Наприклад, якщо журналіст прихованою камерою чи диктофоном фіксує своє спілкування з іншими людьми – це його беззастережне право. Одначе, якщо журналіст вирішив записати чиюсь розмову, у якій він участі не бере – честь йому і хвала, але нехай потім не дивується, якщо отримає позов чи навіть постанову про порушення кримінальної справи.
4. Такі ситуації виникають досить часто. Але за умови, якщо журналіст має чіткі етичні принципи та правосвідомість, особливих проблем розв’язання таких питань, як правило, не становить. Як приклад із власної практики можу навести розслідування, яке на початку 2003 року проводила група журналістів щодо причин зникнення та обставин смерті директора інформаційної агенції «Українські новини» Михайла Коломійця. Ми зібрали великий фактичний матеріал, побували в Білорусі, де в лісі біля міста Молодечне був знайдений у зашморгу наш колега, опитали велику кількість людей, добули дані кількох судово-медичних експертиз і відновили останній день життя Коломійця буквально по хвилинах. Висновок був однозначний: мало місце самогубство. Інші учасники групи, повернувшись до Києва, продовжували збирати інформацію з тим, щоби встановити причини, які спонукали Коломійця накласти на себе руки. При цьому предметом вивчення стала інформація стосовно приватного життя Коломійця, його взаємин із коханою жінкою та діловими партнерами. За підсумками розслідування було видано книжку.
Але після повернення з Білорусі я відмовився від подальшої участі в роботі групи журналістів, мотивуючи це тим, що мене цікавило лише одне питання: чи сам Коломієць добровільно наклав на себе руки, чи це була імітація або доведення до самогубства. Відповідь було знайдено, факт самогубства без сторонньої допомоги було доведено із надзвичайною ретельністю (в складі групи саме я займався питаннями криміналістичного та судово-медичного характеру), жодних фактів, які би свідчили про те, що мало місце доведення до самогубства, не було знайдено. Отже, з моєї точки зору, на цьому треба було ставити крапку й не колупатися в брудній білизні, шукаючи, що саме викликало в Коломійця бажання розстатися з життям. Позаяк суїцид спричиняється, як правило, хворобливим станом людини й у переважній більшості випадків встановити якісь спонуки до самогубства просто неможливо. Хвороба – вона й є хвороба. Кожна людина має право не тільки на життя, але й право добровільно з життя піти. І це право треба поважати.
Сергій Гармаш, головний редактор інтернет-видання «Острів»:
1. Не впевнений, що подібні методи (маю на увазі нещодавній прецедент колег із Нового каналу) практикуються на Заході, але вважаю, що це є не дуже доречним. У даному випадку в охорони цього банку були всі права, щоб перестріляти цих журналістів. Думаю, на Заході з такими журналістами так би й зробили.
2. В цілому, неприпустимими є ті методи, які передбачають маніпуляцію людьми.
3. Передусім просто законністю. У людей є функціональні обов’язки і не треба заважати їм виконувати ці обов’язки.
4. Складні етичні проблеми вирішувати доводиться завжди. Знаєте, як сказано: «Не суди». А нам доводиться судити. Але при цьому я намагаюся не підставляти людей. Тобто, скажімо, якщо треба викрити негідника, то треба його викривати , а не провокувати на якесь порушення.
Віктор Заблоцький, журналіст і ведучий, ПЦ «Закрита зона»:
1. Звичайно, не обізнані. Це передусім проблема самих журналістів, які б мали, не чекаючи на якісь накази, самостійно вивчати закони саме в галузі медіаправа. Це проблема самоосвіти кожного, хто працює в ЗМІ.
2. Неприпустимий будь-який метод, який може поставити під загрозу життя людей, зокрема й життя членів знімальної групи. В ситуації, яку спровокував Новий канал, я вважаю, під загрозою було життя не тільки самих телевізійників, але й відвідувачів банку, і слава Богу, що в усіх них витримало серце.
3. Головний критерій (як у лікарів) – не зашкодь. Журналісти повинні пам’ятати не тільки про безпеку тих, у кого вони, приміром, беруть інтерв’ю, але й про безпеку свої колег. Часом журналісти просто забувають, що слід працювати за принципом команди. З іншого боку, треба керуватися й таким критерієм: а наскільки та чи інша інформація є критично важливою для суспільства? Ризик має бути виправданим. Звісно, є інформація, діставання якої передбачає ризик, але у випадку, що стався з колегами з Нового каналу, я цього не бачу.
4. Я та мої колеги часом вдаємося до таких методів, які можна трактувати як порушення закону, хоча наші методи не оскаржуються в суді. Я маю на увазі ті випадки, коли людина, будучи єдиним джерелом певної важливої інформації, просто відмовляється давати інтерв’ю. Інколи доводиться все ж таки повідомляти таку інформацію, яку людина тобі сказала, не підозрюючи, що її записують. Ми використовували приховану камеру в міліції, коли правоохоронні органи відмовлялися порушити кримінальну справу і пояснювали, чому це неможливо. Я вважаю, що таку інформацію можна і треба зафіксувати і донести до людей.
Олег Єльцов, журналіст інтернет-видання «Тема»:
1. Думаю, недостатньо обізнані. Ця інформація не лежить на поверхні, нею треба спеціально займатися, досліджувати. З іншого боку, це – прерогатива менеджерів, медіавласників, вони несуть відповідальність, якщо їхні підлеглі порушують закони.
2. Що стосується пошуку інформації, я вважаю, що табу немає. Ну, брехати не можна, вбивати людей не можна, щоб щось дізнатися, але це й так має бути для всіх очевидним. Якщо йдеться про знімальну групу Нового каналу, то я взагалі не впевнений, що їхні дії можна кваліфікувати як журналістське розслідування. Справжнє розслідування передбачає, що журналіст шукає і збирає інформацію про те, що там відбулося. Знімальна група використала членів «Товариства придурків», зафіксувала те, що зробили ці хлопці, а не вони самі. Якщо в цій ситуації хтось і був розслідувачем, то, скоріш, саме ці «придурки».
3. Ніколи не можна ставити під загрозу життя людей. Своє – можна, це твій особистий вибір.
4. Доводилось неодноразово. Приміром, коли мені стала відома дуже важлива інформація щодо скоєння злочину. Йшлося про вбивство Ґонґадзе, і мені вперше стало відоме прізвище Пукача, яке раніше ніде взагалі не фігурувало. Тоді я був упевнений, що хоч ця інформація надзвичайно небезпечна, вона не призведе до його арешту. Мені було морально дуже важко: публікувати все це чи ні, і я наважився на оприлюднення не одразу.
Ще згадую, коли впала частина споруди київського Головпоштамту, і вже хвилин через двадцять я був на місці, щоб зробити репортаж із місця трагедії. Я розгубився, не розуміючи, що ж мені робити: допомагати рятувати людей чи якнайшвидше зробити репортаж. У принципі, тоді я вчинив не дуже професійно: кинувся рятувати, а потім робити свою журналістську роботу. Запізнився із репортажем на півгодини, але оскільки це було для газети, то нічого страшного не сталося. Тепер я точно переконаний, що журналіст має передусім виконувати свою функцію – інформувати. Не треба перетворювати свою професію на інтерактивну гру, коли ти не просто відображаєш певні події, а намагаєшся втрутитися у хід подій. Це ознака нефаховості.
Наталія Петрова, юрист, заступник керівника проекту USAID «Україна: верховенство права»:
1. Відносно поінформовані. Проблема в тому, що коли журналісти вдаються до тих чи інших методів, вони діють навмання, не бажають радитися з юристами і наперед прорахувати всі правові ризики, на які вони можуть наразитися.
2. Я вважаю, що неприпустима провокація. Приховані камери та інше – це все нормально. Бо є ситуації, які ніколи не можна зафіксувати відкритою камерою. Якщо йдеться про суспільно важливі питання, про балансування суспільного інтересу і права громадськості отримати таку інформацію, то я думаю, що це виправдано. Є досвід Бі-бі-сі, інших медіа, які навіть етичними стандартами дозволяють це робити. Але ж, знову-таки, рішення про оприлюднення таким чином відзнятих матеріалів має приймати топ-менеджмент каналу при юридичному супроводі.
3. По-перше, журналісти повинні дбати, щоб не наразити на небезпеку інших людей, яких вони залучають. Всі, хто бере участь у інсценуванні на кшталт того, що організував Новий канал, повинні знати і про негативні правові наслідки. Мені здається, непорядно, якщо учасники інсценування були недостаньо поінформовані про правові наслідки.
4. Я можу навести приклад, коли одна знімальна група робила репортаж про те, що на ринку можна придбати зброю. Вони ідентифікували продавця і вирішили зняти його прихованою камерою. Перед зйомкою випадково подзвонили до юристів з’ясувати зовсім другорядне питання, а не для того, щоб дізнатися, наскільки це ризиковано з точки зору права. Тобто, ми випадково дізналися, що саме вони планували зробити. Пояснили їм, і тільки тоді вони усвідомили, що хотіли зробити. Спочатку треба було повідомити правоохоронні органи про факт незаконного продажу зброї, а потім шукати сприятливий варіант для фіксації цієї теми для подальшого оприлюднення в ЗМІ.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Світлана Остапа
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Коментарі
6
харьковчанка
6157 дн. тому
Как-то очень легко сбросить всю ответственность на журналистов, а самим тихонечко умыть руки. Кто-то слышал извенения со стороны руководства Нового? Классно, сначало требовать высоких рейтингов и закрывать глаза на методы их добычи. А потом разводить руками и говорить. ой. а как же это случилось??? Позиция страуса- лучшая ...для зоопарка. А не для того,кто реально руководит тремя сотнями творческих сотрудников. Не умеешь - не берись!
харьков
6157 дн. тому
А как вам то, что натворил в своем "творчестве" человечишка с ТСН 1+1 Ж. Новосельцев подставив под каральній меч режима тегеранского таксиста?Либо он конченній тупица, либо он намеренно отправил в тюрьму невинного человека.
журналіст
6157 дн. тому
Таню Чорновіл, звичайно ж, не цікавить, що тому дядькові, який дав їй - як кур"єру - інформацію, битимуть потім по яйцях. Їй, бач, важливіше отримати інформацію.
З такими методами - йти в міліцію працювати, а не в журналістику.
Япона
6157 дн. тому
Чому непрофесіоналізм? Якщо журналіст з'явився там раніше за рятувальників - це говорить про його професійність як журналіста. Хоча це і звучить чинічно. А от рятувальники, що запізнюються - то непрофесіоналізм. Якось в Японії впав літак. На місце трагедії ПЕРШИМИ прибули знімальні групи телекомпанії NHK. Вони звідти вели пряму трансляцію. Рятувальники прибули з великим запізненням. Тоді було велике питання, чи правильно вчинили телевізійники. Адже кількох людей можна було ще врятувати. І дискусії точилися досить довго. Адже якщо захотіти, можна було подати позов, наприклад за бездійльність, що призвела до смерті. Але наскільки пам'ятаю - визнали, що телевізійники діяли професійно - як телевізійники. Інше питання, що як люди виявилися надзвичайно жорстокими.
Глядач
6157 дн. тому
У принципі, тоді я вчинив не дуже професійно: кинувся рятувати, а потім робити свою журналістську роботу. ==== Вітаємо в новому щасливому світі, де гроші за репортаж важливіші від життя і здоров*я людей. Це ж так прикольно стояти знімати, як страждають інші... ось тому в нормальних країнах журналюг на місця аварій не пускають - поки є надія, гієнам немає чого робити. А можна й як НК - влаштувати безлад і отримати реальне страждання з мінімумом роботи.
Я
6157 дн. тому
Шевченкові. Тьома ти з глузду з'їхав? Які на фіг провокації у новинах? Колупай собі розслідування і там провокуй. Новини - це те що відбулося. БЕЗ ВТРУЧАННЯ ЖУРНАЛІСТА! Журналіст-новинар - лише оповідач. Якещо журналіст вструтився у ситуацію, змоделював її - то вже не новини. За появу таких матеріалів у новинах, на західних телеканалах журналістів з багаторічним досвідом, викидали на вулицю як паршивих собак! БУв випадок, коли на вулицю викинули журналіста за сюжет про те, як британські підводні човни обстрілюють ракетами Ірак. І на відео був човен, і моряки бігали, і радари крутилися, і кнопки тисли. Картинка - ляля. АЛЕ! Як з'ясувалося - відео оператор зняв на човні, який стояв у доці - у порту. А моряків попросили зімітувати все. В Україні - ніхто б не реагував би. Адже картинка - ляля. А там - викинули як собаку на вулицю. І повідомили всюди - він порушив правила інформування про новини. Той журналіст вкоротив собі віку невдовзі. Панове! в Україні просто змішують новини і решту інформаційних жанрів. От і все. Новини мають бути новинами. А решта - провокації, розслідування, розповіді про все що неподієве - то вже не новини. То вже матеріал для інших телепрограм.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
