У червні керівником «Ґазпром-Медіа» став відомий політтехнолог Сєрґєй Звєрєв, який доти очолював групу МОСТ Владіміра Ґусінського. Тоді це призначення трактувалось як альянс Ґазпрому й Ґусінського, які зробили ставку на Черномирдіна й починають його передвиборну кампанію. Тепер Звєрєв запевняє, що змови між Ґусінським і Ґазпромом не було – просто він пішов з МОСТа через свій задавнений конфлікт із Ґусінським. Звєрєв справді працював із Черномирдіним, очолював групу його консультантів і створював фонд ЧВС-2000. Однак, як розповідає Звєрєв, головною його справою в Ґазпромі стала зовсім не передвиборна «розкрутка» Черномирдіна, а вирішення проблем Ґазпрому з новим урядом.

 

– Мене покликали в Ґазпром насамперед тому, що з уряду пішов Черномирдін, – згадує Звєрєв. – Прийшли молоді реформатори або, як їх називав Вяхірєв, піонери. Кірієнко, Фьодоров, Нємцов. Для них Рем Іванович, Шерємєт та інші боси Ґазпрому були чужими за менталітетом і за поглядами. Для Вяхірєва це було доволі важко – вони люди різного покоління й ніяк не могли знайти спільну мову. Доки ЧВС обіймав пост прем'єра – жоден піар Ґазпрому був не потрібний, але тоді вони збагнули, що він необхідний. Ось я ним і займався. Я міг приїхати до Кірієнка увечері на дачу, а Рем Іванович не міг. Я міг розмовляти з ними усіма – а Вяхірєв і Шерємєт не могли.

 

Наступ на Ґазпром збігся зі світовою фінансовою кризою. Уряд потребував грошей, він розраховував одержати їх як кредит від МВФ, – а той, у свою чергу, вимагав навести лад зі злісними неплатниками податків, насамперед із Ґазпромом. У червні глава податкової служби Боріс Фьодоров звинуватив Ґазпром у несплаті податків і пригрозив арештом частини його майна. Відтак у ході підготовки до зборів акціонерів почали циркулювати чутки про те, що уряд спробує змістити Рема Вяхірєва. Це, звичайно, було бравадою – жодних важелів для того, щоби змістити всесильного Вяхірєва, в уряду Кірієнка не було. До того ж напередодні голосування щодо нової ради директорів Вяхірєв зробив вигляд, що готовий на поступки: пообіцяв, що заплатить додаткових $50 млн. як податки й дивіденди по державних акціях. Раду директорів вибрали в погодженому складі, й лише на посаді її голови Алєксандра Казакова змінив міністр держмайна Фаріт Ґазізулін.

 

Однак не минуло й тижня, як Рем Вяхірєв відмовився від своїх обіцянок. Найсерйозніший під ту пору конфлікт влади з Ґазпромом вибухнув 2 червня 1998 року.

 

Уранці того дня прем'єр Сєрґєй Кірієнко вбіг до залу засідань уряду блідий від обурення й вигукнув:

 

– Ми розриваємо трастову угоду з Ремом Вяхірєвим! Він знову не заплатив податків.

 

Засідання уряду тоді були відкриті для журналістів – шоковані кореспонденти схопилися за мобільні телефони.

 

Кірієнко продовжував: він оголосив, що оскільки Ґазпром у червні заплатив лише третину належних податків, Державна податкова служба приступає до арешту його майна й рахунків.

 

Але за п'ять хвилин задзвонив телефон уже в Кірієнка.

 

– Так, так! Слухаю, Борісе Ніколаєвічу! Що?!

 

Усі зрозуміли, що Єльцин не підтримав натиск прем'єра.

 

За кілька хвилин Кірієнку зателефонував спікер Держдуми Сєлєзньов:

 

– Так, Ґєннадію Ніколаєвічу. Уже дзвонив, – говорив Кірієнко. – Так, спішити не будемо. До вас? У мене, на жаль, немає часу. Проводжу засідання уряду.

 

Селезньов викликав Кірієнка на килим. У Держдуму зателефонував заступник голови правління Ґазпрому Вячеслав Шерємєт (Рем Вяхірєв був на переговорах у Відні), і депутати на його вимогу припинили «до з'ясування ситуації з Ґазпромом» обговорення необхідного урядові пакета антикризових законів. До них приїхав голова Державної податкової служби Боріс Фьодоров – і його зустріли реплікою «вони б іще двірника прислали». Вимагали прем'єра.

 

У висліді Сєрґєй Кірієнко підкорився й у Думу приїхав. А Боріс Єльцин через прес-секретаря заявив, що «не було й мови про арешт майна й рахунків Ґазпрому чи зміну ради директорів і голови правління Рема Вяхірєва»; щоправда, похвалив «принциповий підхід уряду». Але атаку загалом відбили. Ось лише Ремові Вяхірєву довелося терміново вилетіти з Відня, щоб підписати з Кірієнком протокол, який ґарантував своєчасну виплату податків.

 

«Операція 2 червня» мала і ще один наслідок – вона зірвала приватизацією Роснєфті, найбільшої державної нафтової компанії. У момент атаки Рем Вяхірєв перебував у Відні саме тому, що разом із главою Лукойлу Ваґітом Алєкпєровим вів переговори з керівництвом компанії Royal Dutch/Shell про створення консорціуму, який міг би викупити Роснєфть на майбутньому аукціоні. Заява Сєрґєя Кірієнка про арешт рахунків Ґазпрому прозвучала якраз у той момент, коли переговори були майже завершені. Royal Dutch/Shell поспішно вийшла з консорціуму і відмовилася брати участь у приватизації Роснєфті. У висліді приватизація Роснєфті так ніколи й не відбулася.

 

Конфлікт тривав весь липень. Атака уряду Кірієнка на Ґазпром показала, що Ґазпром більше не є недоторканним, яким він був за Черномирдіна. Мало того: продемонструвала, що з Ґазпромом, узагалі ж, можна боротися.

 

До того моменту в Ґазпрому був імідж непереможного титана. Вважалося, що саме той кандидат, на підтримку якого кине свої сили Ґазпром, неминуче виграє наступні президентські вибори. Атака Кірієнка не була успішною, але допомогла намацати слабкі місця в бастіоні Вяхірєва.

 

Як розповідає Сєрґєй Звєрєв, що керував у той момент інформаційною кампанією з оборони Ґазпрому, в уряді тоді не було чіткого розуміння, кому ж належить Ґазпром:

 

– Ходили леґенди про те що, Ґазпром належить особисто Вяхірєву, Черномирдіну, Шерємєту, Пушкіну. Ходили леґенди, що все розкрадено, що жахлива корупція. Насправді Ґазпром являв собою складне переплетення особистих інтересів менеджменту й інтересів Ґазпрому як корпорації. І не завжди інтереси корпорації превалювали над інтересами менеджменту. Були одіозні фігури на кшталт покійного Ґуслістого. А були чесні професіонали. Покійний заступник голови правління Рємізов говорив: «Ось я, приміром, не те що інші. Я не краду. А дивитись на те, як це роблять, огидно».

 

Пригрозивши розірвати трастову угоду з Вяхірєвим, Кірієнко, мабуть, хотів перевірити, наскільки міцні позиції глави газового монополіста й наскільки він упевнено себе почуває в боротьбі проти держави. Під ту пору 40% акцій були закріплені у федеральній власності – 35% управляв Вяхірєв, а 5% – міндержмайна. Ще 0,9% державних акцій розпоряджався РФФМ. 30,3% належали російським фізичним особам (з них майже половину – 15% – спочатку отримав трудовий колектив Ґазпрому і його менеджери, 5% – народи Півночі, решту продали на чекових аукціонах). 15,7% належали російським юридичним особам. 2% – іноземцям. 10% у 1992 році викупив сам Ґазпром для продажу через ADR. 1,1% – були внеском у статутний капітал Росґазифікації.

 

Таким чином на момент початку конфлікту нікому, включаючи прем'єр-міністра Кірієнка, не було зрозуміло, який відсоток акцій реально контролює Вяхірєв. Навіть якщо припускати, що в його руках усі акції трудового колективу, однаково не було впевненості в тому, що акції, розпродані на чекових аукціонах, були скуплені саме афільованими з Ґазпромом структурами. І хоча американський журнал Forbes оцінював особисті статки Вяхірєва в $1,3 млрд. (як мінімум 10% акцій Ґазпрому), результат його відкритої боротьби з урядом залишався незрозумілий. Тим паче, що сам Вяхірєв начебто прийняв запропоновану йому гру й сам пригрозив розірвати трастову угоду, роблячи вигляд, що вона йому для контролю над Ґазпромом непотрібна, а навпаки – обтяжує. Утім, довго цей дивний покер між Вяхірєвим і Кірієнком не протривав. Настав серпень 98-го.

 

На початку місяця проти Кірієнка повстали й нафтові компанії, які вимагали зменшення податкового тягаря. МВФ жадав від Кірієнка зворотного. Обережний Вяхірєв не ризикнув підтримати бунт нафтовиків і погодився на сепаратний мир з урядом. Усі претензії до нього були зняті, і він таким чином визнав, що не настільки сильний, як здається. Вяхірєв, схоже, й сам не вірив у те, що, володіючи таким потужним щитом як Ґазпром, є непереможним. Не допоміг мир з Ґазпромом і урядові Кірієнка. 18 серпня уряд Кірієнка оголосив дефолт.

 

Від дня призначення моложавого Кірієнка прозвали кіндер-сюрпризом. Вельми вже несподіваною була його поява: із нізвідки – одразу в прем'єрське крісло. Дефолт був ще більшим сюрпризом. Півкраїни була у відпустках – і раптом виявила, що не може повернутися додому, та й відпочивати більше нема за що. Кредитні картки відпочивальників перестали видавати гроші, а пункти обміну валюти в Росії й у всіх країнах СНД перестали приймати рублі. Діставшись додому, відпускники виявили, що їхні сусіди й родичі змітають із прилавків усе підряд – бо все дорожчає. А за місяць усі виявили, що їхня зарплата впала приблизно в 3-5 разів.

 

За два дні після дефолту в Думі з'явився Віктор Черномирдін. Він зустрівся з лідерами думських фракцій, розкритикував політику уряду Кірієнка. Поява відставного прем'єра нікого не здивувала – навпаки, всі сприйняли її як належне: хазяїн повернувся, щоб навести порядок. Тим паче, що Боріс Єльцин протягом кількох тижнів не з’являвся на публіці: ніхто не знав, де й у якому стані президент, зате у важкий момент на очах у усіх виявилася та людина, яку всі звикли вважати президентським спадкоємцем і заступником. У п'ятницю, 21 серпня Сєрґєй Кірієнко прийшов на засідання уряду, і всі керівники думських фракцій, один за одним, оголосили його урядові недовіру. Наступного дня Боріс Єльцин записав відеозвернення, у якому повідомив про призначення Віктора Черномирдіна виконуючим обов'язки прем'єра. «Його не зіпсувала ні влада, ні відставка», – повідомив Боріс Єльцин, давши зрозуміти, що саме Віктор Черномирдін повинен стати його наступником на президентській посаді.

 

Протягом тижня вся країна жила з жахом через зростання цін, падіння рубля й через те, що банки перестали видавати гроші, – але й з упевненістю в тому, що політична драма закінчилася: Боріс Єльцин де-факто пішов на пенсію, здавши справи Вікторові Черномирдіну. Творець Ґазпрому повернувся в Білий дім і поводився так, нібито вже став главою держави де-юре. Причому ворогів у нього в Кремлі майже не залишилося. Як розповідає Сєрґєй Звєрєв, який провів усі ці дні в Білому домі, «повертали Черномирдіна ті ж, хто й прибирав його в березні»: Таня, Валя і Боріс Бєрєзовській. Вони зрозуміли, що всі інші варіанти, крім Черномирдіна, ще більш похмурі й небезпечні, а з ним принаймні можна домовиться про деякі ґарантії. Боріс Бєрєзовській і справді розвинув надзвичайну активність, допомагаючи Вікторові Черномирдіну. За чутками, він навіть збирав олігархів, щоб скласти узагальнений список бажаного майбутнього уряду. Згідно з леґендою, коли Боріс Бєрєзовській приніс цей список Черномирдіну, реакція того була несподіваною. Черномирдін нібито почав читати і одразу, побачивши перше ж прізвище, закінчив: «та пішли ви на х...!»

 

Щоправда, Сєрґєй Звєрєв, стверджує, що це вигадки – у той момент, за його словами, незважаючи на спроби Бєрєзовського вплинути на ситуацію, всі рішення Черномирдін приймав сам. Ця його передчасна самостійність і самовпевненість якраз і роздратувала олігархів – вони хотіли, щоб новий прем'єр був їм зобов'язаний своїм призначенням, тому вирішили не підтримувати Черномирдіна при голосуванні в Думі.

 

Однак несподівана близькість Черномирдіна з Бєрєзовським насторожила Думу, у якій боротьбу проти нього розпочав мер Москви Юрій Лужков. Він активно грав проти Черномирдіна, розраховуючи сам зайняти крісло прем'єра, а вже з нього відтак балотуватися в президенти. Нарешті, комуністи зовсім не хотіли робити Черномирдіна фактичним президентом-реґентом: одна справа боротися проти стрімко старіючого Єльцина, але зовсім інша – проти міцного Черномирдіна, у руках якого до моменту виборів (які, як розуміли комуністи, можуть відбутися не в березні 2000 року, а значно раніше) була б уся державна машина.

 

У висліді Дума спершу раз, а тоді й удруге провалила голосування по Черномирдіну. Його стовідсоткові шанси змінити Єльцина на посту президента випарувалися. У глави держави не було бажання відстоювати Черномирдіна. Він вирішив якомога швидше знайти нового прем'єра.

 

Полюс політичного життя Росії, центр сили, який ще недавно був у Білому домі, перемістився в колишній дім радянського Держплану на Охотному ряду – в Державну Думу. Парламент, значною мірою контрольований комуністами, який уже проробляв процедуру імпічменту для Єльцина, раптом усвідомив, що тримає президента за горло.

 

Дума на Охотному ряду в 98-му нагадувала Вавилон. Вона аж кишіла депутатами, журналістами, школярами, що прийшли на екскурсію. У похмурих кабінетах тривали безконечні засідання фракцій, розроблялися плани, стратегії й сценарії. Тріскотіли принтери, телефони і пейджери – тоді вони ще були в ходу.

 

Наприкінці серпня Єльцин зустрівся з лідерами думських фракцій. Після тривалих обговорень лідер «Яблука» Ґріґорій Явлінській раптом узяв слово й сказав, що є лише один достойний кандидат, який міг би очолити уряд – міністр закордонних справ Євґєній Прімаков.

 

– А ви що про це думаєте, Ґєннадію Андрєєвічу? – зацікавлено звернувся Єльцин до лідера комуністів Ґєннадія Зюґанова.

 

За два дні Євґєній Прімаков був затверджений новим прем'єр-міністром Росії. Як розповідає Сєрґєй Звєрєв, у Ґазпромі дуже тішилися. Рем Вяхірєв був задоволений з того, що нарешті закінчилася влада «піонерів». І політичну катастрофу Віктора Черномирдіна в Ґазпромі зовсім не вважали катастрофою.

 

– Я добре пам'ятаю, як на нараді Рем Іванович, потираючи руки, говорив: «Усе гаразд, хлопчиків-піонерів прибрали, тепер нормальний чоловік, адекватний». Рем Іванович знову міг відкривати двері в уряд ногами й усім, чим завгодно. Вони з Прімаковим були людьми одного покоління, одного менталітету, належали до однієї школи. Енна кількість спільних знайомих, спільна історія. Вяхірєв дуже тішився.

 

Несподівано виявилося, що Ґазпром і Черномирдін – це не єдине ціле, й стосунки газової корпорації і її творця зовсім не безхмарні. Знайомі Черномирдіна й Вяхірєва запевняють, що після серпня 98-го їхні взаємини змінилися. Колишня дружба вкрилася тріщинами – насамперед через те, що Вяхірєв вирішив, начебто Черномирдін йому більше не потрібен. Доки прем'єром був недружний і незрозумілий Кірієнко, а Черномирдін мав якісь шанси повернутися у владу, Вяхірєв тримався за свого старого друга. А тепер Черномирдіна остаточно здали – він став тягарем.

 

– Їхня дружба – це дуже велике перебільшення. Вяхірєв не вельми любив ЧВС, – розповідає Сєрґєй Звєрєв. – Особисто я й далі спілкувався з Черномирдіним, і в якийсь момент мені почали натякати: а ти, взагалі, на кого працюєш?

 

Провал у Думі поховав усі політичні амбіції Черномирдіна.

 

– Тоді ЧВС здали остаточно, – вважає Звєрєв. – А він хороший був би президент. Дуже. Він би не став робити те, що зробили. У Черномирдіна, – як, утім, і в Єльцина, – була цінна риса: вони довіряли чужим. Я для Черномирдіна був геть чужий, він мені за батька міг бути. І проте він працював зі мною, довіряв мені. Він же керував усіма: Чубайсами, Нємцовими й іншими геть різними людьми, які були для нього зовсім чужорідні. Він був абсолютним демократом.

 

Спільна робота Ґазпрому з Прімаковим одразу дала плоди. Державна податкова служба визнала, що Ґазпром не лише не є боржником, а навіть переплатив уряду Кірієнка 3,1 млрд. руб. Однак зворотним боком подібної дружби була вимога Прімакова до Ґазпрому відійти від політики.

 

Вяхірєв послухався: він присвятив увесь свій час закордонним газовим проектам, нарощуючи присутність Ґазпрому в Чехії, Німеччині й навіть уперше вийшовши на британський ринок. А політикою цікавитися перестав.

 

27 вересня 1998 року, мабуть, не без настійної поради Вяхірєва, Віктор Черномирдін відмовився від свого бажання балотуватися в Держдуму РФ від вотчини Ґазпрому – в Ямало-Ненецькому автономному окрузі. Пояснення були малопереконливі («Дума не доросла до загальнонародного органу й нагнітає ситуацію в країні замість того, щоб працювати»), а газовики Ямалу, що покладали такі великі надії на свого улюбленця Черномирдіна, були вкрай розлючені. Проте екс-прем'єр знову підтвердив свій намір балотуватися на посаду президента Росії на виборах 2000 року.

 

Однак це були тільки слова – ніхто більше підготовкою до його обрання не займався, а Ґазпром грошей на неї не давав. Фонд ЧВС-2000 зачах. Ще одним символом «відходу Ґазпрому від політики» стало звільнення з Ґазпрому політтехнолога Звєрєва. За його словами, Прімаков запитав Вяхірєва на якомусь новорічному прийомі:

 

– Навіщо ти Звєрєва тримаєш? Політикою хочеш займатися?

 

Цього було досить. Департамент із розвитку громадських зв'язків і засобів масової інформації Ґазпрому був ліквідований, «Ґазпром-Медіа» припинив свою роботу.

 

Із настанням нового, 1999 року наближення передвиборчої кампанії відчували вже всі. І брати участь у ній воліти теж усі, крім Рема Вяхірєва, що зачинився у своїй вежі й з усмішкою спостерігав за бійкою, яка тривала внизу.

 

Тієї зими ЗМІ багато писали й говорили про те, що майбутні вибори будуть вирішальним боєм між чекістами «андроповської школи», які прагнуть реваншу, і демократичними силами. Наприклад, журналіст Лєонтьєв, влаштовуючись на роботу на телеканал ОРТ, що належав Бєрєзовському, лякав громадськість тим, що «люди андроповської школи» готують у країні переворот, комуністичну реставрацію. Це Лєонтьєв називав «погибеллю для країни». При цьому, як стверджував Лєонтьєв, лише Бєрєзовській правильно розуміє ситуацію, а тому на нього й триває «фронтальний наступ»: «Вони не наступатимуть на всіх одразу. Вони розчавлять усіх по черзі. Почали дуже грамотно. Бєрєзовського вибрали не тому, що фізіономія не подобається, а через ОРТ – колосальний ідеологічний інструмент».

 

Зрозуміло, під «людьми андроповської школи», готовими поховати демократію, журналісти мали на увазі Євґєнія Прімакова і його команду. Протилежний табір символізував Боріс Бєрєзовській («Сучасний Распутін» – як називав його лідер комуністів Ґєннадій Зюґанов).

 

Ліберальна газета «Ізвєстія» під ту пору була просто шокована висловленими Євґєнієм Прімаковим ідеями про необхідність скасування виборів ґубернаторів і розцінила цю ініціативу «як заклик до фактичної ліквідації федеративних основ держави й відновлення в країні старої виконкомівської вертикалі».

 

Рем Вяхірєв намагався мати з цього каламутного часу максимум вигоди. Чим закінчиться боротьба, він не знав, утручатися в неї боявся, тому намагався від неї якомога надійніше відгородитися.

 

Наприкінці 1998 року 2,5% акцій Ґазпрому, що належать державі, були продані німецькій компанії Ruhrgas. Потім, у січні 1999-го, зусиллями думських лобістів Ґазпрому був ухвалений закон «Про газопостачання».Згідно з ним у власності держави закріплювалися лише 25% плюс одна акція Ґазпрому. Подія нечувана – контрольована комуністами Дума дала згоду на продаж 13,5% державних акцій. Максимальна кількість цінних паперів Ґазпрому, котра, згідно з цим законопроектом, могла бути у власності іноземців, – 25% мінус одна акція. Таким чином комуністи виявилися в питаннях приватизації значно ліберальніші від президента – Боріс Єльцин іще в 1997 року обмежив частку іноземних учасників у статутному капіталі Ґазпрому дев'ятьма відсотками. Очевидно, Ремові Вяхірєву не терпілося стати по можливості максимально незалежним від держави, щоб краще оборонятися у випадку нового «наїзду». У цьому сенсі закордонні власники – газові компанії були йому значно більш зрозумілі й приємні, аніж постійно змінювані міністри уряду Росії. Той же закон водночас забороняв розділення «єдиної системи газопостачання», тобто Ґазпрому – а цього давно вимагали міжнародні фінансові організації.

 

Нарешті, ще одним помітним ходом Рема Вяхірєва в січні 1999 року стало призначення його сина Юрія главою найбільш прибуткової дочірньої структури Ґазпрому – Ґазекспорту.

 

Тим часом влада доволі швидко вислизала з рук Кремля. Президент відправив у відставку генпрокурора Юрія Скуратова, а той у відповідь збунтувався – пригрозив оприлюднити факти корупції в родині президента. Спроба його звільнити провалилася – Рада Федерації, яка, за конституцією, повинна були приймати відставку генпрокурора, двічі висловилася проти неї. Ніяких важелів для того, щоби вплинути на ґубернаторів, які засідали в Раді Федерації, у Кремля не було.

 

У ході боротьби з бунтівним прокурором Кремль доручив розглянути деталі справи (сиріч відеокасету, на якій генпрокурора було зафіксовано з повіями) спеціальній комісії. До неї увійшли глава МВС Сєрґєй Стєпашин і глава ФСБ Владімір Путін. Коли вони доповідали про результати президентові, було помітно, що інтеліґентний Стєпашин червоніє, бентежиться й запинається. Путіну було однаково – він говорив про пригоди генпрокурора впевнено і з легкою усмішкою. Як згадував відтак міністр преси Міхаїл Лєсін, саме тоді глава адміністрації президента Алєксандр Волошин уперше запитав: «Як ти гадаєш, а Путін може стати президентом?»

 

У середині 90-х Ґазпром був напрочуд близький до краху через неплатежі. «Ми стояли на двох крижинах, – описує той час один із близьких соратників Рема Вяхірєва. – Російські споживачі були винні Ґазпрому $15 млрд., а країни колишнього СРСР – $7 млрд. Ні в одних, ні в інших не було грошей, щоб розплачуватися. Я пам'ятаю, ми якось приїжджали у Вільнюс, а там майже 300 км дороги – і жодного ліхтаря. У темряві зустріли всього півтора десятка машин. Ми запитуємо, у чому справа, а вони кажуть: нема грошей за газ платити, тому ліхтарі й не горять.

 

Ґазпром мусив затримувати зарплати власним працівникам – уже почалися страйки будівельників на Півночі. «Якби залишилася колишня схема, ми б не вижили, треба було щось придумувати», – зізнається один із колишніх керівників Ґазпрому. Домагатися грошей від російських споживачів Ґазпром не міг – єдиним виходом було якимось чином домогтися оплати з країн СНД.

 

Один із найближчих соратників Вяхірєва розповідає, що нова схема народилася в кабінеті глави газової монополії, коли до нього на прийом пробився колишній чемпіон світу із велоспорту Іґорь Макаров.

 

Його компанія Омранія була однією з багатьох, що займалися тоді поставками продовольства в Туркменістан. Макаров сам народився в Ашгабаті; його Омранія поставляла туди цукор, і коли туркменські чиновники не мали чим платити, вони запропонували Макарову газ. Однак збути цей газ, не домовившись із Ґазпромом, було нереально, тому молодий підприємець прийшов до Вяхірєва.

 

У «Ґазпромі» тоді знали, що Туркменістан і Україна давно вже провадять між собою бартерні операції, міняючи газ на продукти харчування. Тому Вяхірєв запропонував Макарову вмонтуватися в існуючу схему – продати туркменський газ в Україні, а вже гроші вибити з українців самостійно. У висліді з'явилася схема «газ в обмін на продовольство» – Ґазпром почав отримувати як оплату свого газу товари з України.

 

Газовий трейдер Дмітрій Фірташ розповідає, що міняти середньоазіатський газ на продукти харчування ще в 1994 році придумав Ігор Бакай, фірма якого «Республіка» поставляла продовольство в Туркменістан. Однак уперто циркулюють чутки про те, що за Макаровим і за Бакаєм стояв таємничий бізнесмен Сємьон Моґілєвіч. Хай там як, а президенти України Леонід Кравчук і Туркменістану Сапармурат Ніязов підписали угоду, за якою «Республіка» повинна була виплатити Ашгабату українські газові борги за 1993 рік продуктами.

 

– Він перший придумав цю схему, – каже Фірташ. – По суті, Ігор Бакай став першим великим газовим трейдером. До цього ніхто по-справжньому не розумів цей бізнес. Ґазпромові український ринок був тоді зовсім не цікавий. Україна ж не хотіла й не могла платити за газ гроші. А варіант «газ в обмін на продовольство» усім був вигідний і всіх влаштовував.

 

За словами Фірташа, у Бакая була квота на поставку газу в Україну, яку йому виділив тодішній президент України Леонід Кравчук. Але вже за кілька місяців після початку роботи схеми Бакая Кравчук програв президентські вибори своєму колишньому прем'єр-міністрові Леонідові Кучмі. І в «Республіки» почалися проблеми. Було створено урядову комісію, яка дійшла висновку, що Бакай так і не виконав свою основну мету – виплатити державний борг України за 1993 рік.

 

Саме до президента Кучми й вирішив «підібрати ключі» Ґазпром. Віктора Черномирдіна з Леонідом Кучмою пов'язувала давня дружба, анітрохи не гірше Кучма був знайомий і з Ремом Вяхірєвим. Ще в ході своєї передвиборної президентської кампанії Кучма вважався проросійським кандидатом: перед виборами його рекламні ролики показували навіть на російських телеканалах. А очоливши Україну, він знайшов цілковите взаєморозуміння з Ґазпромом. Місце «Республіки» зайняла компанія Ігоря Макарова.

 

Вяхірєв швидко відчув усю привабливість українського ринку – найбільшого в СНД. І вирішив, що компанія Макарова повинна витиснути з українсько-туркменської торгівлі всіх існуючих на той момент посередників і стати монопольним постачальником газу в Україну. Спершу Ґазпром працював через Омранію, а відтак Омранію перереєстрували в США і перейменували на Ітеру, щоби подати її громадськості як респектабельну міжнародну корпорацію – партнера Ґазпрому.

 

Захопити український ринок Ітері, звичайно, самостійно не вдалося б, якби не заступництво Ґазпрому. Тим паче, що на той час в Україні була вже налагоджена система торгівлі газом. Для Києва було важливо й те, що Ґазпром почав заплющувати очі на зростання державного боргу України.

 

– Україна не платила, безумовно, зі схвалення Ґазпрому. У них була якась своя схема роботи, не без участі Ітери, – каже один із колишніх керівників Ґазпрому.

 

Позиції Ітери ставали все міцніші через те, що їй вдалося налагодити близькі ділові взаємини не лише з Ремом Вяхірєвим, але й з українським прем'єр-міністром Павлом Лазаренком і його соратницею, віце-прем'єром із ПЕК Юлією Тимошенко.

 

Усі українські газові гроші йшли через Ітеру доти, поки на чолі Ґазпрому залишався Рем Вяхірєв. У 2001 році його епоха завершилася, і вже в 2002-му право поставляти туркменський газ в Україну здобула інша компанія, ще більш загадкова.

 

Фірма Eural Trans Gas була зареєстрована в угорському селі трьома румунськими безробітними й ізраїльським адвокатом, але Ґазпром легко погодився на те, щоби вона отримувала в Україні мільярдні прибутки. Спочатку і в Ґазпромі, і в українській державній газовій компанії НАК Нафтогаз України стверджували, що таке сумнівне походження Eural Trans Gas – річ тимчасова, що згодом її викуплять Ґазпром і Нафтогаз України, які придбають по 50% акцій. Але ця покупка так і не відбулася. Нафтогаз України заявляв, начебто від угоди відмовився Ґазпром, а Ґазпром, у свою чергу, нарікав на Нафтогаз України.

 

Eural Trans Gas досить швидко заробила собі вкрай негативну репутацію – ЗМІ почали звинувачувати її у зв'язках із бізнесменом Сємьоном Моґілєвічем. До того моменту громадянин чотирьох країн – Росії, України, Ізраїлю, Угорщини – Моґілєвіч уже багато років розшукувався в США за звинуваченням у шахрайстві, рекеті й відмиванні грошей. За версією ФБР, він входить у десятку найбільш розшукуваних злочинців у світі. Щоправда, жодних доказів зв'язку Eural Trans Gas із Моґілєвічем українські газети не знайшли, а директор компанії Андраш Кнопп навіть виграв позов про захист честі й гідності, зобов'язавши кілька українських видань опублікувати спростування їхніх статей про зв'язок Моґілєвіча з угорським газовим трейдером.

 

Утім, екс-міністр палива й енергетики України Юрій Бойко зараз стверджує, що жодного стосунку до Моґілєвіча ні Eural Trans Gas, ні RosUkrEnergo ніколи не мали, а всі ці чутки навмисно поширювала ображена й витіснена з ринку Ітера.

 

Проте непрозорість угорського трейдера змусила Ґазпром відмовитися від його послуг, і замість Eural Trans Gas з'явилося RosUkrEnergo. Як розповідає зараз колишній глава НАК Нафтогаз України Олексій Івченко, призначений керівником газової системи України після «помаранчевої революції», рішення створити цю структуру було ухвалене в Криму під час переговорів президентів Леоніда Кучми і Владіміра Путіна за участі тодішнього глави Нафтогазу Юрія Бойка.

 

А всі необхідні документи були підписані Алєксєєм Міллєром і Юрієм Бойком за три місяці до «помаранчевої революції». RosUkrEnergo була зареєстрована у Швейцарії, 50% акцій контролювалися Ґазпромом, а інші 50% були в управлінні Raiffeisen Investment.

 

Спершу Ґазпром поступився RosUkrEnergo правом поставляти весь туркменський газ в Україну, а в 2006-му RosUkrEnergo отримала контракти на поставку в Україну всього середньоазіатського газу, що йшов через територію Росії, і ще 17 млрд. куб. м газу для Європи. Жоден із колишніх посередників про право експортувати газ у Європу не міг і мріяти. Оборот компанії обчислювався мільярдами доларів.

 

Мало хто звернув увагу на те, що RosUkrEnergo успадкувала не лише контракти Eural Trans Gas, але і її менеджмент. Колишній керівник московського офіса угорського трейдера Олєґ Пальчіков став співдиректором нового трейдера, швейцарського.

 

Однак невдовзі після «помаранчевої революції» навколо RosUkrEnergo почалися скандали. Уряд України очолила Юлія Тимошенко, яка також починала свою кар'єру саме з торгівлі газом. І влітку 2005 року її «права рука», тодішній керівник Служби безпеки України Олександр Турчинов заявив, що RosUkrEnergo може контролювати Сємьон Моґілєвіч. «Прізвище Моґілєвіч не згадується в документах компаній-засновників RosUkrEnergo, але існує чимало непрямих вказівок на те, що низка людей, підконтрольних Моґілєвічу, можуть брати участь у діяльності компанії», – розповідав Турчинов в інтерв'ю Financial Times. Представники Ґазпрому і Нафтогазу України спростовували будь-який зв'язок RosUkrEnergo з Моґілєвічем або його людьми.

 

Після цього журналісти й правоохоронні органи двох країн, Росії й України, активно зайнялися пошуками справжнього власника другої половини RosUkrEnergo. Однак знайти справжнього хазяїна тих 50%, які були в управлінні Raiffeisen Investment, нікому не вдавалося майже рік.

 

У лютому 2006 року Владімір Путін заявив журналістам, що не знає, хто бенефіціари RosUkrEnergo, мало того – це його навіть не цікавить. Головне, на думку Путіна, що 50% цієї фірми належить Ґазпрому.

 

– Кого вони привели на ці 50% під вивіскою Райффайзенбанку, я не знаю так само, як і ви, – казав президент, – і Ґазпрому це невідомо. Це українська частка. У них і запитуйте.

 

Путін визнав, що RosUkrEnergo непрозора, і несподівано додав:

 

– Зі своєю непрозорою п’ятдесятивідсотковою українською частиною RosUkrEnergo – це дрібниці, порівняно з тим, яке шахрайство чинилося всі ці п'ятнадцять років у нас у газовій сфері.

 

Однак якщо Путін і Ґазпром запевняли, що 50% RosUkrEnergo належать комусь із українського боку, то в Києві заявляли, що про приналежність цієї частини компанії нічого не знають і справжні її господарі відомі лише в Ґазпромі.

 

– Із Києва важко коментувати дії російської монополії, це суверенна політика Росії! – гарячкував у розмові з нами президент України Віктор Ющенко. – Я ніколи не знав, хто стоїть за Ітерою і хто її створював, звертайтеся до російської влади. Я не хочу цього знати. Те ж саме і з Eural Trans Gas. І з RosUkrEnergo, яке зринуло у 2004 році, за кілька місяців до президентських виборів в Україні. Ми знаємо, що частка «укр» не має жодного сенсу. Ані однієї української акції там немає. Я попросив прем'єр-міністра звернутися до Ґазпрому, до Райффайзенбанку і з'ясувати історію діяльності цієї структури. Дізнатися, хто за нею стоїть, як розподіляються акції. Якби мова йшла про структуру, що зареєстрована в Україні або зареєстрована за участю української сторони, я б напевно знав. Ви мене запитуєте, чому ця структура займається поставкою російського газу. Газ – російський? Отже, задавайте це питання їм – у Газпромі.

 

– А хіба українська сторона не має право знати, з ким вона веде переговори, у кого купує газ? – запитували ми.

 

– Ми ведемо переговори з Ґазпромом. Або з аґентами, яких він уповноважив. І якщо він уповноважив RosUkrEnergo на поставки газу і на транзит, то ми з ними працюємо. Я прошу, ви скажіть мені, куди мені ще звернутися, щоб мені сказали, кому належить RosUkrEnergo? – кричав Віктор Ющенко в березні 2006 року. – Дайте мені факти! Я не можу коментувати якісь леґенди!

 

Нині тодішній глава Нафтогазу України Олексій Івченко стверджує, що в той момент Raiffeisen Bank так і не повідомив уряду України, хто є власником половини RosUkrEnergo. А коли Україна запропонувала викупити 50% компанії, їй була запропоновано неприйнятна ціна – $2 млрд. Уже все стало зрозуміло. У квітні 2006 року діяльністю і власниками RosUkrEnergo зацікавилося міністерство юстиції США і ФБР. Власник «австрійських» 50% несподівано об'явився. Ним виявився газовий трейдер Дмітрій Фірташ, колишній партнер корпорації «Республіка» Ігоря Бакая. Крім того, він зізнався, що був власником і Eural Trans Gas.

 

Офіс Дмітрія Фірташа – у Лондоні. 2006-го року, вже будучи мільярдером, він уперше погодився зустрітися з журналістами – і порівняв своє перше інтерв'ю із втратою цноти.

 

На питання, як йому вдалося стати посередником між Україною, Туркменістаном і Ґазпромом, Дмітрій Фірташ відповідав ухильно:

 

– Просто я опинився в потрібний час у потрібному місці.

 

Дмітрій Фірташ запевняв, що бачився із Сємьоном Моґілєвічем лише кілька разів, але партнером його ніколи не був. Фірташ натякав на те, що Моґілєвіч був партнером Ітери.

 

Щоправда, невдовзі з'ясувалося, що у Фірташевій кіпрській фірмі Highrock Holdings, що займалася програмою «газ в обмін на продовольство», працювала дружина Сємьона Моґілєвіча. А фінансовим директором ізраїльської Highrock Properties (теж оформленої на Фірташа) був Іґорь Фішерман, якого ФБР оголосило в розшук разом із Сємьоном Моґілєвічем. Однак сам Фірташ розповідав, що став одним із власників цих фірм набагато пізніше, коли вони вже не мали стосунку до Моґілєвіча. Він нібито сам «випадково з'ясував, що в списках засновників цих компаній значаться дружини Моґілєвіча й Фішермана – просто не перевірив ще раз через наївність». Але довідавшись про цей факт, він «одразу поїхав на Кіпр і все переписав».

 

Творці RosUkrEnergo запевняють, що так довго ховатися Дмітрія Фірташа змусили обставини.

 

– Тривала піар-кампанія проти Eural Trans Gas, обвинувачення у зв'язку з Моґілєвічем так переконали всіх у неможливості виправдатися, що було ухвалено рішення просто ні про що не говорити. Позначилася психологічна втома, – каже Костянтин Бородін, прес-секретар екс-міністра палива й енергетики України Юрія Бойка.

 

Олексій Івченко, який уже не працює в Нафтогазі України, а очолює зараз Конґрес українських націоналістів, припускає, що Дмітрій Фірташ не є реальним власником половини RosUkrEnergo, однак запевняє, що йому невідомо, хто за ним стоїть.

 

– Я думаю, що за ним стоять крупні фігури з російського боку. А якщо це не так – тоді крупні фігури і з російського, і з українського боку.

 

Один із колишніх топ-менеджерів Ґазпрому, з яким нам вдалося поговорити, вважає, що Фірташ не може бути самостійною фігурою і в RosUkrEnergo він тримає акції, які, за негласною домовленістю, належать іншим людям.

 

– Хто за ним стоїть? – запитуємо ми.

 

– За ним стоїть, певно, Кучма. Сам Фірташ, звичайно, відома людина. Але, мабуть, схема RosUkrEnergo, як і Eural Trans Gas, напевно були погоджені з Кучмою. Швидше за все, із цією ідеєю прийшов Фірташ до Кучми. І як уже вони поділили акції, я не знаю. А потім Фірташ, певно, налагодив стосунки і з нинішнім прем'єром (на момент інтерв'ю прем'єр-міністром України був Віктор Янукович).

 

– А від колишніх покровителів Фірташ відмовився?

 

– Це ви кого маєте на увазі? Цього, чи що?

 

– Моґілєвіча.

 

– Про це я нічого не знаю: був він там, чи ні, – швидко згортає розмову наш співрозмовник, майже переходячи на шепіт.

 

 

10 грудня 2007 року віце-прем'єр і голова ради директорів компанії Ґазпром Дмітрій Мєдвєдєв став наступником президента Путіна. Про висування Мєдвєдєва заявили одразу чотири партії, включаючи переможця парламентських виборів «Єдіную Росію». Президент Путін висування Мєдвєдєва підтримав, а Мєдвєдєв у відповідь запропонував Путіну очолити кабінет міністрів. Закінчуючи цю книгу, ми не знаємо ще, якою буде конфігурація влади після президентських виборів у березні 2008-го. Але цілком зрозуміло, чому книга про Ґазпром вийшла у нас книгою про Росію. Компанія і країна пов'язані, як сполучені посудини.

 

Портрет Ґазпрому закономірно перетворюється на історію Росії. Ми дивилися на країну крізь ґазпромівську трубу – і бачили Росію в трубі. Дивну Росію, створену Бєрією і Хрущовим, яка ще пам'ятає Сталіна. Країну, чия політика, культура, економіка й соціальне життя наповнені газом. Країну, що посідає перше місце за експортом газу у світі, але сама газифікована лише на 50%.

 

Ми дивилися на країну крізь звивисту ґазпромівську трубу і розуміли, що якби ця труба на котрійсь ділянці своєї історії повернула інакше, ми жили б зараз в іншій країні. А що було б, якби Черномирдін не втримав Ґазпром як єдине ціле? Або якби він, опираючись на міць газового гіганта, ризикнув і спробував би змінити Єльцина на посаді президента? Що було б, якби наступником Єльцина став його фаворит і борець із Ґазпромом Боріс Нємцов? Або якби Рем Вяхірєв усерйоз зробив ставку на тандем Прімаков-Лужков, чого так боялася Сім’я? Чи став би Путін великим і жахливим лідером, якби йому не вдалося так технічно зачистити Ґазпром від вяхірєвської команди? Чи Алєксандр Лукашенко перетворився б в останнього диктатора в Європі, якби не сидів на трубі? Чи була би потрібна «помаранчева революція», якби каламутні схеми поставок газу в Україну не розбестили адміністрацію Леоніда Кучми? І став би Туркменбаші божевільним затворником, якби Ґазпром не заблокував його на ціле десятиліття наодинці із його божевільними газовими багатствами? Хто з німецьких лідерів мав рацію: Аденавер, який відмовився поставляти в СРСР труби для газопроводів, чи Віллі Брандт, який пустив радянський газ у Європу? Шредер, що прийняв дружбу Владіміра Путіна і його «Північний потік», чи Ангела Меркель, що відмовилася перетворювати Німеччину на газорозподільний вузол Європи й форпост Ґазпрому?

 

Нарешті, що зараз відбувається з Ґазпромом? Попереду в нього дефіцит чи могутність? Чи відповідають його зношені труби його політичним амбіціям?

 

– Зараз не час задавати питання про Ґазпром. Не люблять цього, – казали нам із посмішкою й жалем колишні ґазпромівці.

 

– Ми відповіли, здається, на всі ваші запитання, – посміхалися нам нинішні менеджери Ґазпрому, – крім тих, відповіді на які є таємницею.

 

Ми намагалися з'ясувати, звідки всі ці таємниці й навіщо вони.

 

– Невже ви не розумієте, що триває війна? Третя світова, – відповідав нам топ-менеджер Ґазпрому, керівник належного йому телеканалу НТВ.

 

– Енергетична? – запитували ми.

 

– Ідеологічна, – відповів він.

 

І нам ставало зрозуміло, що по трубах шириться не лише газ, але й ідеологія. А ідеологія, якщо загнати її в трубу, справді горить, вибухає і душить.

 

Але тепер ми можемо зітхнути спокійно. Звичайно, ми на війні, і Ґазпром – це зброя. Але якщо ви тримаєте цю книгу в руках, отже, нам вдалося розібрати цю зброю, цей небезпечний об’єкт нашого зацікавлення, – і не вибухнути. Можливо, втім, що, розбираючи зброю Ґазпром, ми не зачепили детонатора і взагалі нічого не збагнули в тому, як ця штука працює. Можливо.

 

Але ми достеменно з'ясували кілька важливих речей.

 

По-перше, Ґазпром не хороший і не поганий, як не може бути хороший або поганий автомат Калашнікова або револьвер Кольта. Зброєю можна вбивати й залякувати, а можна і захищати й оберігати. Моральний сенс зброї залежить зовсім не від того, як вона влаштована, а від того, в чиїх вона руках.

 

По-друге, зброя бездушна. Вона не відає страху, вона не знає любові й жалю, вона в жодному разі не зостанеться вірною своєму нинішньому власникові, як тільки зміняться часи.