Журналістка Софія Середа багато років працює з політичною аналітикою, пише репортажі та бере інтерв’ю, а нещодавно дебютувала як авторка книги про ветеранів «Ще одне життя». В інтерв’ю «Детектору медіа» вона розповіла про досвід роботи з військовими після поранень, їхні «невидимі» травми, трансформацію політичної журналістики під час повномасштабної війни та роль журналіста під час протестів.

— Ваша книга «Ще одне життя» розповідає історії військових, які пережили важкі поранення. Який момент у роботі над нею був для вас найцікавішим і неочікуваним?

— Насправді неочікуваних відкриттів було кілька. По-перше, я завжди знала, що поруч зі мною живуть класні люди. Як мінімум, є моя бульбашка, але для підготовки до цієї книги я все ж таки знайомилася з іншими людьми. І була щиро здивована тим, наскільки класні, відкриті, позитивні, щирі, в чомусь емоційні або стримані, але прекрасні при цьому військовослужбовці у нас.

Друге неочікуване відкриття — до написання цієї книги я ніколи не замислювалася, що бувають невидимі травми. Ми всі звикли сприймати ветерана за якоюсь відсутністю кінцівки або іншим ушкодженням, пораненням голови. Хоча при цьому варто завжди пам’ятати, що не всі люди з ампутаціями — ветерани.

І, відповідно, не завжди людина без ампутації — цивільна, це може бути ветеран. Так я для себе зрозуміла, що бувають невидимі поранення. Наприклад, у Масі Найєма є видима частина травми — відсутність ока, шрам на голові, але водночас він не відчуває запахів.

Уявити собі це дуже складно, тому що ми можемо спробувати затулити око і подумати, як людина може бачити, або заплющити обидва ока й уявити, як людина рухається без зору, втративши його внаслідок поранення. Але як це — жити без запахів, дуже важко зрозуміти.

Масі, як на мене, дуже емоційна людина, дуже тонкої душевної натури. З ним цікаво спілкуватися. Я дуже вдячна, що йому вдалося пояснити, як це. Він пояснював це, згадуючи про запах улюбленого пса, якого він вперше зустрів. Спочатку цей пес йому саме через запах не подобався, а тепер йому запаху собаки не вистачає. Або запах кави, запах його олійок, які він використовував для догляду за бородою. У цьому і проявляється його невидиме поранення.

І вже далі, спілкуючись із моїм нареченим, ми обговорювали тему невидимих поранень. Він зі свого досвіду роботи з пораненими сказав: «А уяви, якщо в людини, наприклад, було абдомінальне поранення, тобто в живіт, і там у неї тепер немає частини, наприклад, стравоходу, кишківника. Ти на перший погляд не побачиш, що з людиною щось не так, але вона все життя може бути на дієті або їй не можна носити щось важке».

Тепер я точно враховую ще більше, що поруч зі мною може бути ветеран, ветеранка. Я і до цього, звичайно, на це зважала, але тепер ще більше приділяю цьому уваги.

— На ваш погляд, які нюанси варто враховувати медіа, працюючи з темою реабілітації ветеранів?

— Це доволі емоційна тема, яка вимагає певної емпатії. Спілкуючись із ветераном, ветеранкою, дуже важливо враховувати, що ти маєш не просто поставити запитання для галочки або поставити їх та отримати передбачувані відповіді, які ти собі прокрутив у голові. Дуже важливо вміти чути цю людину, тому що герой інколи розкривається зовсім не так, як ти собі це прописав у сценарії. Я як журналістка, звичайно, готуюся до кожного інтерв’ю, прописую собі тему, можливо, інколи навіть певний сценарій: яке питання за яким ставитиму. Але бувало й так, що розмова взагалі йшла не за тим планом, який я собі зробила.

Я також почула відгуки від героїв моєї книжки. У нас нещодавно була презентація в Києві, й один із присутніх запитав у ветеранів, які прийшли туди, що їх найбільше дратує у спілкуванні з журналістами. Вони сказали про відсутність цієї емпатичності й про питання заради питань.

Плюс треба бути готовим до того, що не на всі питання можуть бути відповіді. Я для себе виробила таку формулу: одразу перед початком інтерв’ю завжди запитую в людини, чи є теми, питання, нюанси, про які вона не готова говорити. У політичній журналістиці часто треба докручувати питання, на які людина не хоче відповідати. У випадку з людьми, які мають непростий досвід, не потрібно тиснути.

Ти можеш, по-перше, неприємно їй зробити, ретравматизувати, а по-друге, людина може взагалі закритися і не захотіти з тобою спілкуватися. Тому, якщо підсумувати, треба просто залишатися людиною і ставитися до своєї роботи так, щоб тобі самому було цікаво спілкуватися з цими людьми. І тільки тоді на виході ти зможеш отримати матеріал, який буде цікавий іншим.

Презентація книги за участі ветеранів у книгарні «Сенс»

— А чи брали ви з собою воду або заспокійливе на випадок, якщо інтерв’ю може виявитися занадто чутливим? Або пропонували, щоб поряд із ветераном була його близька людина для підтримки?

— Насправді ні. Я намагалася зустрічатися на комфортній для цих людей території. Одразу пропонувала: «У мене є ідея поспілкуватися з вами, але я готова за місцем і часом підлаштуватися під вас», тому що розуміла, що мені набагато легше це зробити. У людей була додаткова зайнятість, а в когось є певні нюанси з мобільністю.

Людям, наприклад, у яких немає кінцівок, можливо, складно користуватися таксі. Вони ним користуються, звичайно, але це все одно зовсім інша історія. Тому у моєму випадку я запитувала, де краще зустрітися.

Були випадки, коли герої приходили на інтерв’ю з дружинами. Наприклад, Богдан Дронов — дуже класний, молодий військовий нового покоління, командир. Він мене дуже вразив: позитивний, класний, глибокий. У принципі, мої герої всі такі, я вважаю, але він по-особливому світла людина. Він запитав: «А чи можу я на інтерв’ю прийти з дружиною?» Я кажу: «Та звісно».

А, наприклад, була й інша сторона медалі: на деякі розмови я приходила з нареченим, тому що, як я вже згадувала, він бойовий медик. У 2022—2024 роках працював майже на всіх напрямках. У нього була евакуація і в класичному вигляді, і на кейсеваку, коли ти евакуюєш пораненого безпосередньо з поля бою до наступної ланки евакуації.

Він також евакуював поранених на воді, човнами. Мені було цікаво, щоб він теж слухав героїв і, можливо, щось підказував мені з точки зору запитань. І зазвичай хлопці й дівчата дуже позитивно на це реагували. Інколи вони навіть швидше знаходили контакт із нареченим, ніж зі мною.

Тому було по-різному. Але мені здається, що насправді не варто нав’язувати якусь свою допомогу або завчасно ставитися до цих людей як до неповносправних, збідованих чи немічних. Це така сама людина, і поранення не робить її чимось гіршим за нас — тих, у кого є всі кінцівки й загалом зі здоров’ям усе добре.

Звичайно, вже в моменті, якщо ти бачиш, що людині зле, можеш запитати, чи потрібно зараз зупинити розмову, чи запропонувати каву.

Я записувала одного з героїв, Назара Бокія. Він колишній журналіст, зараз військовослужбовець. У нього немає двох кистей рук. Ми зустрілися, і я кажу йому: «Слухай, я ніколи не перетиналася з людьми, в яких така ампутація, як у тебе. Як із тобою вітатися?» І він мені показав, як це треба робити.

Насправді військові дуже нормально до цього ставляться. Треба не боятися ставити нормальні питання і просто думати над тим, як сформулювати їх так, щоб не образити іншу людину.

— Чи плануєте писати наступну книгу?

— Зараз я насолоджуюся своїм письменницьким дебютом. Мені дуже подобається збирати людей на різноманітні презентації. Ми вже були у Львові, Чернівцях, у Києві відбулося кілька презентацій.

Це дуже різні аудиторії, але водночас мені подобається, що люди, які приходять на ці презентації, не бояться знайомитися з такою непростою темою, як тема поранення. Тому що, на жаль, дуже багато хто в суспільстві зараз закривається. Я розумію, чому: всі ми втомлені від обстрілів, недосипу, у багатьох рідні, близькі, друзі на фронті. Хтось, на жаль, можливо, вже втратив когось близького. І, звичайно, кожне наступне нагадування про війну може бути важким.

Хоча, як показує досвід, саме такі люди найбільше цікавляться книжкою. А от цивільне населення, яке, можливо, менше стикається з війною, менше донатить, менше має знайомих у війську, якось обережніше ставиться до цієї теми. Але, знову ж таки, я противниця того, щоб узагальнювати.

Люди різні, але мені дуже приємно, що вони приходять, читають, ставлять запитання. Тому щодо планів поки що в мене такий, умовно кажучи, медовий місяць із моєю книгою. А про наступну, звичайно, думаю. Єдине, що треба знайти фокус, тему. Але це ж творчий процес: ніколи не знаєш, коли до тебе прийде натхнення.

З Сергієм Кислицею під час Книжкового Арсеналу

— Можливо, така література і загалом ветеранські проєкти якраз і допомагають цивільним краще зрозуміти військових, зменшити «прірву» між ними?

— Я згодна. Коли видавництво запропонувало цю ідею, я спершу злякалася, у мене були певні сумніви. А потім зрозуміла, що ця книга може бути корисною у двох речах.

Перше — це стати певним елементом підтримки для тих військових хлопців і дівчат, які зараз відновлюються після поранення і, можливо, перебувають у пригніченому стані, думають, що вони самі зі своєю проблемою, що їхнє життя закінчене. Я б хотіла через такі історії показати, що насправді друге життя існує.

І життя після поранення інколи навіть яскравіше. Наприклад, історія Захара Бірюкова, який каже: «Я і малюю, і на конях, і в гори ходжу, і все роблю. Я стільки не робив до того, як був із двома ногами і двома руками». А зараз у людини абсолютно змінилося життя, він ще й брав участь в Ukraine Fashion Week. Отак усе в нього змінилося.

А друга мета, чому я писала книгу, — щоб цивільні, які, можливо, не до кінця розуміють або взагалі ніколи не спілкувалися з ветеранами, ветеранками, побачили, що, по-перше, це такі самі люди. Статус ветерана, ветеранки не робить їх якимись іншими, закритішими чи чимось відмінними.

Так, у них є інший досвід, відмінний від досвіду тих, хто не воював, але це такі ж люди, які хочуть комунікації, розуміння, жартів, інколи, можливо, підтримки. Тому мені хотілося якраз зменшити цю «прірву» завдяки своїй книжці. Я дуже сподіваюся, що це справді допоможе і суспільству, і військовим.

— Що для вас складніше: висвітлювати історії ветеранів чи працювати в кулуарах Верховної Ради?

— Я для себе зрозуміла, що це взагалі не можна порівняти між собою, мене надихають обидва процеси. Просто в книзі ти можеш собі дозволити дещо більше, ніж коли працюєш як класичний журналіст. Це все-таки два трохи різні підходи. І, як я вже казала, тут ти не тиснеш на людей. У спілкуванні з політиками ти інколи, навпаки, проявляєш наполегливість.

У сесійній залі Верховної Ради

До повномасштабного вторгнення я працювала в кулуарах Верховної Ради як політична кореспондентка «Радіо Свобода». Мені фактично щодня доводилося це демонструвати, тому що дуже багато політиків почуваються комфортно, коли не відповідають на запитання. Вони можуть уникати відповіді або намагатися у відповідь на твоє запитання якимось чином тебе принизити, вибити з колії зустрічним запитанням. Тому це була певна школа, яка мене загартувала.

Зараз я працюю трохи в іншому форматі — це більше аналітичні тексти. І інтерв’ю я записую з політиками. Тобто мені все цікаво, порівнювати це між собою не можна. Але тим, хто хоче бути журналістом, точно варто пробувати, бо це затягує. Політична журналістика для мене дуже багато значить.

І насправді це захоплення парламентом і політикою в мене завдяки моєму дідусю. Я пам’ятаю, що маленькою проводила з ним багато часу, і коли ми приходили додому, він постійно вмикав Українське радіо. Там були трансляції Верховної Ради, і я разом із ним слухала. Ще з тих часів, мабуть, тягнеться ця цікавість. Тому Верховна Рада, мабуть, одна з найулюбленіших моїх інституцій, про яку я люблю писати.

— Тобто ваша підготовка до кар’єри почалася задовго до Інституту журналістики?

— У той момент це так не сприймалося, але тепер, озираючись, я це розумію. Багато у чому мені допомагає те, що я росла, коли навколо відбувалося багато ключових подій для незалежної України.

Звичайно, коли ти дитина або підліток і дивишся на те, що відбувається, ти можеш сприймати це по-іншому. Але це все одно додає тобі певного контексту. Навіть зараз ти вже не з нуля дізнаєшся про щось, а так чи так маєш певну базу: пам’ятаєш якісь новини, людей, політиків. Тому мені це цікаво, я це люблю.

— На ваш погляд, як змінилася політична журналістика в Україні після початку повномасштабної війни? І умовно за останні рік-два, коли постало питання виборів?

— Я дотримуюся тієї думки, що навіть після початку повномасштабного вторгнення політика нікуди не зникала, вона просто, можливо, отримала інший вимір. Якщо раніше ми багато в чому стежили саме за внутрішньою політикою, то після початку повномасштабної війни дуже багато читаємо новин, пов’язаних із міжнародною політикою. Заяви наших партнерів, візити нашого президента, наших посадовців, якісь інші речі. Можливо, хтось навіть дізнався більше прізвищ міжнародних політиків, ніж знав до цього.

Звичайно, якщо порівнювати 2022 рік і 2026-й, то є певні відмінності в тому, як працює внутрішня політика.

Якщо на початку багато політичних журналістів були більш самоцензуровані, більш стримані у висвітленні певних новин, тобто всі намагалися дуже обережно або, можливо, делікатно говорити про якісь проблеми, то зараз, звичайно, ми бачимо вже й знову появу багатьох журналістських розслідувань, великих аналітичних матеріалів. І політики самі набагато активніше розмовляють.

Тобто політичне життя знову повернулося до більш бурхливої течії. Але це природний процес, тому що на початку вторгнення всі були відверто дезорієнтовані, налякані, схвильовані, особливо коли йшлося про окупацію Київщини. Мені здається, що і люди, і суспільство, і політики, коли з ними говориш про той період, відзначають, що всі ми тоді були дуже згуртовані.

Зараз багато в чому всі повернулися до того, чим займалися до повномасштабної війни. А от із точки зору того, як трансформувалися комунікації політиків, це теж цікаво. До повномасштабної війни було дуже багато різноманітних пресконференцій, брифінгів, якихось заходів, які ти міг або стримити, або мати вільний доступ до спікерів, які брали в них участь.

Зараз із цим трохи складніше. Дуже багато посадовців, особливо найвищого рівня, перейшли на формат офреків. Причому не в класичному розумінні цього слова. Зазвичай офрек — це коли ти спілкуєшся з кимось не під запис, інколи навіть не робиш записів у блокноті, а далі можеш поширювати цю інформацію без посилання, звичайно, на цю людину.

Софія Середа під час офрек-зустрічі президента з журналістами

То зараз це виглядає як нібито звичайний брифінг, але водночас у максимально закритому форматі. Коли тобі не можна нічого записувати, ти можеш робити якісь нотатки, а на виході все одно отримуєш контрольовану інформацію, яку можеш далі поширювати. Тобі скидають якісь затверджені нотатки.

Так, дуже часто я погоджуюся, що це затвердження потрібне з огляду на якусь, можливо, безпекову інформацію. Окей, такий аргумент може бути. Але інколи трапляються випадки, коли нічого такого, здавалося б, у відповіді не було, а її все одно не враховують у кінцевих нотатках.

Тому в цьому випадку, звичайно, політики, мабуть, стали більш закритими. І навіть на заходах, коли доводиться відвідувати, здавалося б, велику подію, не завжди є вільний доступ до спікерів.

Раніше, коли політик ішов коридором, наприклад, Верховної Ради, ти міг із мікрофоном бігати й ставити комусь запитання. Зараз ти навіть підійти не можеш, тому що Управління державної охорони або інші спеціальні органи обмежують тебе в цей момент, коли ці люди проходять.

Я розумію безпекову ситуацію, але, мені здається, журналістам завжди хочеться більшого. І це природно. Просто інколи складається враження, що воєнний стан і безпекові питання можуть використовувати для уникнення чесного діалогу із суспільством.

— Разом із тим у ваших матеріалах дуже багато анонімних джерел. Очевидно, що «зливи» були завжди, але чи не стало це більше зручністю, аніж необхідністю?

— Важливе питання. І я одразу хочу підкреслити, що в ідеальному світі мені хотілося б, щоб у моїх матеріалах було значно менше анонімних джерел або, як мінімум, був більший баланс із цитуванням людей, які відкрито готові говорити.

Але, на жаль, через дуже різні фактори — починаючи від побоювань за особисту безпеку, наслідків для політичної кар’єри, неможливості публічно озвучувати певні речі з огляду на свої посади і закінчуючи, можливо, навіть побоюваннями щодо наслідків у вигляді кримінальних справ — політики справді готові частіше спілкуватися анонімно.

Я завжди виходжу з того, що будь-який журналіст має ставити під сумнів інформацію, яку він отримує, і якимось чином її верифікувати. Я завжди намагаюся критично, у хорошому сенсі цього слова, підходити до інформації, яку отримую, особливо якщо вона якась «супервау». Це базовий принцип: чим більше тебе вражає інформація, тим ретельніше ти маєш її перевіряти.

Тому так, на жаль, цей формат спілкування зараз поширений. Чи можна з цим щось зробити станом на зараз? Складне питання. Мені здається, що політики не готові. Можна сказати з іншого боку, що журналісти самі цьому сприяють. Можливо, я частково погоджуся з цим, але все ж таки мені здається, що зараз м’яч більше на полі саме політиків.

Софія Середа з журналістом ВВС Дмитром Власовим у ВАКС під час обрання запобіжного заходу Андрію Єрмаку

— У вас є, скажімо, власна система роботи з інсайтами від непублічних джерел: як перевірити інформацію, у скількох джерелах додатково, що можна публікувати, що ні?

— По-перше, це власні знання політичного процесу. Чим довше ти стежиш за політикою, тим більше моментів, деталей, нюансів можеш знати й навіть за власними відчуттями верифікувати цю інформацію. Це один з елементів.

Другий — одразу поспілкуватися з кількома людьми. Наприклад, коли доводиться писати новини про засідання фракції «Слуги народу» або якісь інші зібрання, краще перепитувати певні факти одразу в кількох людей.

І чим більш однакову відповідь ти чуєш, тим більше можеш їй довіряти. Звичайно, кожен пропускає інформацію через власний досвід, інтерпретації можуть бути різними, але якщо відкинути емоційне нашарування, факт залишається фактом і його, в принципі, можна використовувати.

Але бувають і випадки, коли ти працюєш на довірі. Є низка політиків, із якими ти працюєш на умовах взаємоповаги. Ти дотримуєшся своїх зобов’язань: подаєш інформацію в тому вигляді, про який ви домовилися, а вони зі свого боку дають тобі інформацію, намагаючись не маніпулювати нею.

Знову ж таки, я розумію закиди, що це інколи може перетворюватися на переказування якихось пліток. Водночас можу підкреслити, що безпосередньо у своїй роботі я роблю все, щоб ця інформація була максимально верифікована.

— З вашого репортажу відомо, що на зустрічі з послами Сергій Корецький сказав: «Довелося сильно порізати свій виступ, зважаючи на пресу». На вашу думку, це вже можна вважати заданим тоном майбутньої комунікації прем’єра з медіа?

— Якраз конкретно в цьому випадку ми можемо говорити про, мабуть, доцільність. Мені як журналістці неприємно це чути, тому що, звичайно, як я вже казала, журналістам завжди хочеться якомога більше: доступу, коментарів, інформації.

Враховуючи формат і тематику цього заходу, можна припустити, що він міг озвучити якусь інформацію з обмеженим доступом. Таке можливо. Зокрема, багато говорили того дня про енергетику, про підготовку до зими. І я можу сказати, що, наприклад, на панель із міністром енергетики Денисом Шмигалем журналістів узагалі не пустили.

Будемо дивитися й спостерігати далі. Якщо йдеться безпосередньо про Сергія Корецького, подивимося на його наступне спілкування з медіа. Але насправді в мене такий фідбек залишився після заходу з послами: я там писала, що і телефони забирали, і в багатьох моментах ти почувався некомфортно, коли тобі казали, що промову поріжуть, то з якоїсь панелі вивели. Але водночас у МЗС зазначають, що порівняно з попередніми роками насправді все зробили для того, щоб журналісти отримали ширший доступ, ніж був до цього. Тому що раніше або тільки на промови президента потрапляли, або взагалі були якісь скорочені формати. Можливо, і справді треба на цю ситуацію дивитися з цього боку.

Софія Середа з одним із героїв збірки «Ще одне життя», керівником Офісу Президента Кирилом Будановим

— Як ви пояснюєте ці, на перший погляд, хаотичні кадрові перестановки в уряді?

— Мені досі до кінця не зрозуміла логіка президента, якою він керувався під час ухвалення такого рішення. Я чула дуже багато різних припущень. Я не можу сприймати їх як достеменні факти, але одна з версій полягає в тому, що все робилося для того, щоб зняти посолку, тобто Ольгу Стефанішину, і замінити її на Юлію Свириденко. Відповідно, якщо йде прем’єр, відбувається відставка всього уряду. Інша версія — це робилося, щоб прибрати Федорова, і все це було затіяно саме через це.

І в мене немає остаточної відповіді на це запитання. Що точно можу сказати — це моє власне спостереження і відчуття: президент точно любить ризиковані кадрові рішення. Я нещодавно писала про призначення Рустема Умєрова у Службу зовнішньої розвідки. Але ж ми не вперше бачимо такі речі. Подивимося, чим це закінчиться.

Я прихильниця того, щоб давати людям шанс і оцінювати їх за результатами роботи, тому що інколи нестандартне рішення може спрацювати в плюс, а інколи — і в мінус.

Мені дуже шкода, що за цей час не було змоги поставити запитання президенту. Тобто голосовий чат журналістів є (у вотсапі в чаті ОПУ - “ДМ”), але не завжди і не на всі запитання там є відповіді.

— Останні тижні ви багато висвітлювали протести у Києві. Які ваші враження від спілкування з учасниками цих акцій і яким бачите їхнє продовження?

— Одразу підкреслю, що я була на протестах не як учасниця, а як журналістка. Зробила кілька репортажів із цих акцій.

Мені було цікаво подивитися, як за ці роки трансформувалася протестна акція. Ми пам’ятаємо мітинги й акції, які відбувалися до повномасштабної війни. Я тоді працювала на «Радіо Свобода» і багато висвітлювала судові процеси, зокрема суд над Сергієм Стерненком. Там були і заворушення, і світлошумові гранати, і поліція когось затримувала. Зараз протест, звичайно, трансформувався в дещо інше.

Зі Сергієм Стерненком біля Шевченківського райсуду, 2020 рік

Люди все одно більш стримані, ніж до повномасштабної війни. Водночас вони достатньо радикальні у своїх гаслах на картонках. Я для себе відзначила, наскільки креативними були деякі протестувальники. Певні плакати і за формою, і за змістом справді привертали увагу. Інколи люди навіть підбирали відповідні образи. У мене в соцмережах є фото дівчини, яка принесла тертушку і сир та назвала це «сироріз» — така аналогія до прізвища Сирського.

Водночас я і як журналістка, і як громадянка не зовсім поділяю таку поведінку цивільних щодо будь-якого посадовця, особливо військового. Запитання можуть бути, але форма, в якій вони висловлюються, для мене важлива. Я зараз не про протест конкретно, а про образливі вислови на адресу головнокомандувача ЗСУ.

Так, він може бути неефективним, недостатньо гнучким, йому можуть закидати радянські методи управління. Але для того, щоб робити адекватні й коректні висновки, ти все-таки маєш, як на мене, повоювати. І, на мою думку, не можна ображати будь-кого. Я сама у спілкуванні намагаюся уникати образ.

Якщо повертатися до мітингів, для себе я відзначила кілька речей. Там було багато молоді, причому інколи дуже юного віку — на межі між підлітками й неповнолітніми. На вигляд деяким дітям було років 14. І це, як на мене, круто. Ми часто кажемо, що в нас погана молодь, підлітки, які нічим не цікавляться. А тут зовсім інша ситуація. З іншого боку, це покоління, яке ще жодного разу не голосувало. І це теж має певний наслідок.

Якщо підсумувати, було багато молоді, багато різних, інколи дуже креативних плакатів і нестандартних образів. У перший тиждень, навіть півтора, люди були дуже емоційно заряджені.

Їхнє обурення можна було зрозуміти, тому що багато хто побачив у Михайлі Федорові молодого політика, який, можливо, говорить із ними однією мовою. Зокрема, завдяки його роботі з’явилися «Дія», певна гейміфікація війни через дрони, «єБали». Можливо, молодь саме через таку призму його сприймала.

Водночас я помічала й людей, які, за моїми відчуттями, приходили просто подивитися, поспостерігати або провести час. Бо, якщо відверто, за час повномасштабної війни нам дуже бракує заходів, де можна просто побути разом. І люди там об’єднувалися: приносили пиріжки, воду, підтримували одне одного.

Для дітей у фонтані організували зону, де вони могли гратися, роздавали безплатні цукерки, троливши закиди, що Майдан проплачений: люди приносили цукерки й казали: «Заберіть свою зарплату».

Чи завершиться це чимось іще більш активним? На мою думку, ні. За моїми відчуттями, протест буде згасати. І, власне, мені здається, ми вже можемо бачити це і на прикладі Львова, і на прикладі Києва.

Одну з вимог вулиці президент, мабуть, почув. Ми бачили призначення пана Драпатого. Чи варто очікувати повернення Федорова в крісло міністра оборони? На мою думку, ні. Щоправда, цікаво, як далі розвиватиметься його політична кар’єра і чи залишатиметься він у команді.

Він сказав, що не готовий критикувати президента, не готовий іти до нього в опозицію. Водночас, якщо, наприклад, він не отримає крісло міністра оборони, цікаво подивитися, на якій позиції опиниться далі та чи взагалі залишиться в політиці.

— Ви уточнили, що були на протестах як журналістка, а не як учасниця. Але чимало наших колег, які висвітлювали ці події, не приховували підтримки «картонок». Журналіст, коли долучається до протесту, залишається журналістом чи має проговорити свій статус?

— На мою суб’єктивну думку, я б підкреслювала, у якому статусі ти перебуваєш на мітингу. Це дає розуміння аудиторії, які за тобою стежать: чи ти зараз щось публікуєш, тому що це тобі подобається як людині, чи висвітлюєш ситуацію як журналістка і намагаєшся охопити максимальний спектр думок, навіть тих, які тобі не подобаються.

Тому що головне завдання журналіста — максимально широко й неупереджено показати ситуацію. Багато колег можуть відкрито демонструвати своє ставлення, і насправді журналісти теж люди, громадяни своєї країни, які можуть мати власну думку, симпатизувати чи не симпатизувати якомусь політику.

Але водночас вони мають бути чесними зі своєю аудиторією. Якщо вони хочуть у конкретний момент підтримати якогось політика, вони мають це проартикулювати зі своєю аудиторією. Інакше це може перетворитися на приховану рекламу.

Наприклад, у мене є корпоративні правила редакції: як журналістка, особливо із символікою чи бейджем, я не можу брати участь у таких протестах. І, мабуть, тут усе правильно. Інколи можна побачити тролінг стандартів BBC і журналістських стандартів як таких.

Я людина, яка у чомусь вихована цими стандартами, бо багато працювала на «Радіо Свобода». Це достатньо великий відрізок мого життя. Зараз я працюю на BBC. Це різні організації, але їх поєднує бажання об’єктивно й неупереджено показувати ситуацію. Мені це імпонує.

Я проти журналістики, яка перетворюється на громадський активізм, тому що тоді ти маєш зайняти певну позицію. Це не виключає того, що як громадянин ти можеш мати власну думку. Але перетворюватися на рупор чиїхось ідей — я, наприклад, цього не розумію.

Софія Середа разом із Мар’яном Кушніром, Павлом Казаріним та Олексієм Тарасовим на фестивалі «Протасів яр»

— З огляду на ці події, чи змінилося, на вашу думку, громадянське суспільство?

— Мені здається, наше суспільство стало більш свідомим, відкритим і, можливо, в чомусь ризикованішим. Українцям завжди був притаманний дух бунтарства. Це, мені здається, така тягла традиція, яка передається з покоління в покоління. Водночас ми бачимо різницю між поколіннями: міленіали більш виконавці, наступне покоління — більше бунтарі. Це проявляється і в тому, як вони бачать свою роль у суспільстві.

Молодь, яку я бачила на площі Івана Франка, мені сподобалася хоча б тим, що вона залишається в Україні, має власну думку і готова її висловлювати. Можливо, хтось прийшов на цей Майдан із певним романтизмом, але згадаймо себе: у різні періоди ми теж могли дивитися на тих чи тих політиків крізь рожеві окуляри. Це частина дорослішання і людини, і суспільства.

Загалом протести, навіть під час повномасштабної війни, — не тільки те, що відрізняє нас від Росії, а й те, що допомагає суспільству тримати українську владу «у тонусі» та нагадувати їй про важливість урахування думки громадян при ухваленні рішень. Тобто це — один з елементів здорового демократичного суспільства.

Єдине, що в нинішніх умовах добре було б, аби цей прояв не був надто радикалізований. Інакше ми ризикуємо отримати дестабілізацію всередині країни. Я не кажу, що суспільство не має висловлювати свою думку. Але є великий ризик, що через внутрішні чвари й розбрат можна втратити момент, яким скористається Росія.

Можливо, я зараз звучатиму як якийсь пропагандист, але мені справді здається, що завжди можна домовитися. І передусім — із самим собою.

— Ви працюєте в різних форматах: і аналітика, й інтерв’ю, й репортажі, тобто, мабуть, усі найскладніші журналістські жанри. У якому форматі вам працюється найкомфортніше або найцікавіше?

— Відповім від протилежного. Я вважаю, що найкращий журналістський жанр — це новина. Бо якщо ти не вмієш, не любиш і не можеш писати новини, то не зможеш писати й інші тексти. Навіть в інтерв’ю чи аналітиці ти маєш розуміти, у чому новина: що твій текст, розмова з кимось чи твоя думка у вигляді аналітичної колонки принесуть нового читачеві або глядачеві, чим можуть його зацікавити.

Це так само впливає на формування класних заголовків — не клікбейтних, а саме новинних.

Коли я прийшла в журналістику, не все вміла робити. Я дуже вдячна школі «Радіо Свобода», яка багато в чому навчила мене писати і новини, і виховала цю багатофункціональність. Дванадцять із половиною років у одній редакції дають можливість спробувати себе в дуже різних ролях. Я вийшла звідти з величезним досвідом, який зараз застосовую в іншій роботі.

Останнім часом я більше працюю у форматі репортажу. Мені дуже подобається ходити на події й підмічати якісь моменти. Це теж про вміння знаходити родзинки, щось цікаве, щоб твоя розповідь не була прісною і «паркетною», а передавала не лише суть події, а й атмосферу.

Мені дуже подобаються й інтерв’ю, особливо портретні. Я не художниця, але люблю писати портрети в такому форматі. Це теж своєрідна головоломка, яку треба зібрати до пуття. Мій проєкт на «УП» «Вечір Середи» — це те, у що я вкладала всю душу і серце: від пошуку героїв, які не завжди були відомі широкому загалу, до тем і самого формату. Мені подобалося з цим працювати. Ну і, звичайно, моя любов — це тексти про політику, інформаційно-аналітичні.

Багато журналістів, та й я теж, жаліються: коли щось відбувається, роботи стає дуже багато, люди читають, а ти, навпаки, працюєш. Але в цьому є щось прекрасне, тому що в цей момент ти можеш дати людям щось ціннісне, більше розуміння і, можливо, більше впевненості в ситуації. Тому я люблю свою роботу в будь-якому її прояві.

— На які нові проєкти можна чекати?

— Підписуйтеся на ютуб «BBC News Україна». По-перше, у нас зараз з’явилося дуже багато класних форматів. Наприклад, «Американський серіал», де мої колеги Мирослава Пеца і наша головна редакторка Марта Шокало багато говорять про американську політику і Трампа.

У Олега Карп’яка є цікаві інтерв’ю з науковцями й іншими людьми, які можуть розповісти і про фізику, і про філологію. Я теж із задоволенням їх дивлюся.

Є документальні фільми, які роблять мої колеги. Наприклад, Настя Грібанова зараз працює над новим фільмом, тож невдовзі він з’явиться.

А я хочу спробувати себе і на ВВС у форматі відеоінтерв’ю. Плануємо запускати проєкт, можливо, зовсім скоро вже будуть перші випуски. Тому не перемикайтеся.

 Фото з архіву Софії Середи