Здається, з нашого суспільного дискурсу якось непомітно зникло слово «геноцид».

Воно і зрозуміло. Ми втомились, і часто доводити очевидне на 5ому році війни вже нема сили. Але воно досі недостатньо очевидне для багатьох.

Знищення книжок - це насильницьке обезмовлення. Це історії, які, можливо, ніколи не стануть знову на папері. Це видавництва, які можуть не знайти в собі сили відновитись. Це автори, які можуть загинути і вже нічого не написати, або просто вже не бути надрукованими. Це знання, які не отримають наші діти. Це чийсь досвід, який міг би стати для нас надією та опорою, і який ми не переживемо і не пропустимо через себе.

Цікаво, що сам Рафаель Лемкін, автор концепції геноциду, розглядав знищення групи як мультивимірний процес. І культурний геноцид був його частиною.

У проєкті Конвенції ООН про злочин геноциду 1947 року писалось:

«систематичне знищення книжок, виданих національною мовою, та релігійних творів, а також заборона нових публікацій».

Але пізніше поняття cultural genocide було вилучене. Остаточна Конвенція зосередилася на фізичному та біологічному знищенні групи.

Тому юридично знищення книжок саме по собі не є окремою формою злочину геноциду. Але воно є ознакою ширшої політики знищення - проявом геноцидного наміру. Що в нашому контексті звучить досить іронічно, майже знущально.

Минуло майже 80 років відтоді, як світ почав говорити про ці речі. Тим, хто зазнав геноциду часто досі бракує голосу. Росія продовжує бути росією. Знищує, випалює, краде, катує. А нам, попри все, досі треба доводити те, що здається очевидним: Росія здійснює геноцид українського народу.

Сьогодні нам усім потрібна українська книжка.

Джерело: фейсбук-сторінка Детектора медіа