Машина пропаганди ніколи не стоїть на місці. Будь-який інструментарій із часом вичерпується та потребує заміни. З цієї причини пропаганда весь час перебуває в трансформації, адже саме її оточують вороги навіть тоді, коли їх насправді немає. А жоден герой не з’явиться без перемоги над ворогами, тож герой і ворог пов’язані узами боротьби. Один неможливий без іншого. У країни є не тільки герої, а й антигерої, тобто вороги.

Пропаганді не можна грати весь час одну й ту саму мелодію, інакше її перестануть слухати. А це час від часу відбувалося в СРСР. З цієї причини вмирала й ефективність пропаганди. Тим більше «ворог не дрімав», відкриваючи все нові й нові інформаційні лазівки. Зарубіжне кіно, наприклад, для радянської людини виконувало не тільки художні, а й інформаційні функції, оскільки Захід радянська людина могла побачити лише в кіно. І все побачене відкладалося в пам’яті як правда, а не вигадка. І виходило, що радянська вигадка програвала західній, оскільки радянська людина знала свою реальність, не знаючи західної.

«Что написано пером, то не вырубишь и топором», — така є російська мудрість. Але в масовій свідомості була ще одна: те, що показано на екрані, є правдою... Машини, костюми, ресторани блищали на екрані, а потім і в масовій свідомості. Реально масова людина побачила Захід у рамках фестивалю молоді та студентів 1957 року...

Сьогодні штучний інтелект нарешті прийшов у володіння пропаганди. І тепер можливості управління нашою свідомістю зросли багаторазово. Кожен із нас може знайти невідповідності в отриманому інформаційному потоці, але зробити це зможуть одиниці, оскільки інформації навколо нас тепер занадто багато, і ніхто не буде проводити дослідження. У цьому плані штучний інтелект завжди переможе масову свідомість. Ніхто особливо не замислюється про правдивість інформації, що надходить, оскільки вона ллється нескінченним потоком.

Сьогодні навіть з’явився новий термін «слопаганда», що поєднує пропаганду та штучний інтелект, але по суті означає «сміттєві» новини, оскільки slops — це сміття. Це породження нескінченної кількості новинних історій, які можуть бути дуже далекими від реальності. Але в них є інтерес того, хто запускає подібні системи.

Сьогоднішні інформаційні потоки зросли настільки, що ми не в змозі контролювати їхню достовірність, та це й не є нашим завданням. Ми прагнемо отримати інформацію, і нам дають цю можливість. А те, що потім все може виявитися не так або не зовсім так, це вже інша історія. Пропаганда по суті — це генератор героїв із сотнями прикладів, розкиданих у віртуальному світі (літературі та кіно).

Тепер з’явилася не тільки пропаганда, а й слопаганда. Дослідники зазначають: «Подібно до традиційної пропаганди, слопаганда покликана перенаситити інформаційне середовище правдоподібними матеріалами, які відволікають, дезінформують або впливають на ідеології. Різниця в тому, що вона поширюється миттєво і в безпрецедентних масштабах за допомогою соціальних ботів та алгоритмічних механізмів».

У вихідній статті авторів цього терміна, як і самого підходу до «сміттєвої інформації», оскільки слово «slops» означає в англійській «сміття», як приклади з минулого наводяться Карл Маркс («релігія — це опіум для народу»), Фуко («знання — сила»). По суті, масове породження інформації — це дійсно сила, і штучний інтелект тут завжди буде переможцем.

Дослідники підкреслюють: «Щотижня генерується 3000 “локальних” історій із використанням генеративного штучного інтелекту (ГШІ). У найближчі роки подібна “попкорно-маса генеративного ШІ”, — як її охрестили в журналі NY Magazine, — зросте багаторазово».

Виходить, що подібна модель приречена на домінування, оскільки можливості машинного генерування інформації завжди перевершуватимуть людські. А розбиратися, де правда, а де ні, буде особливо нікому. І навіть коли хтось захоче доводити, що це все брехня, то це буде поодиноким прикладом, оскільки масова свідомість загалом сприймає інформацію, не перевіряючи її достовірність. Вона прагне перейти до наступної інформації з інформаційного потоку, що ллється рікою.

Світ прийшов до породження неправди індустріальними методами, тому індивідуальна свідомість завжди буде у програші. Не можна змусити людей до стовідсоткової перевірки всього, що вони бачать, чують, читають, це просто фізично неможливо. Зате професіонали знають, що саме масове свідомість хоче побачити, і можуть підлаштовуватися під ці потреби, одночасно просуваючи свою інформацію. До речі, виходить, що інформація для масової свідомості є безплатним ресурсом, тож фактор достовірності — лише один із небагатьох. Сенсаційність, наприклад, сильніша за достовірність. Потім ця сенсація може «розчинитися», але в цей період часу вона буде королем.

Виходить, що ШІ-пропаганда переграє людей завдяки своїй швидкості та більш точного влучання. І, звичайно, швидкого та широкого поширення. Вона має можливість майже нескінченних змін і трансформацій, створюючи найбільш вдалі інформаційні «постріли», для яких відповідність дійсності не є обов’язковою вимогою. Це тиражована «брехня», причому створена штучним інтелектом.

І ще один висновок: «Подібно до традиційної пропаганди, слопопаганда покликана перенаситити інформаційне середовище правдоподібними матеріалами, які відволікають, дезінформують або впливають на ідеології. Різниця в тому, що вона поширюється миттєво і в безпрецедентних масштабах за допомогою соціальних ботів та алгоритмічних механізмів» (там само).

Цікаво також інше — ніхто не говорить і не пише, що це красиве нове слово «слопаганда» замінює просте і зрозуміле слово — «брехня». Дуже часто ми в принципі перебуваємо в інших, не зовсім правдивих просторах. Це, наприклад, література і кіно. Не можна сказати, що це правда, але й не можна стверджувати, що це брехня. Але точно можна стверджувати, що загалом вони, як правило, не мають революційного характеру, що закликає до повалення влади. Масова свідомість має отримувати такий самий масовий продукт, що дозволяє їй особливо не замислюватися, а просто відпочивати після роботи. Хоча дослідники вписують слопаганду в стратегії формування прийняття рішень на груповому рівні. У СРСР цьому приділялася серйозна увага. Наприклад, кожен знав формулу: «Ми мирні люди, але наш бронепоїзд стоїть на запасній колії». Вона дивним чином поєднувала мир і війну в єдиний конструкт.

Пропаганда здатна об’єднати те, що не об’єднується, підштовхуючи до висновків, потрібних пропагандисту. «РІА Новості», наприклад, пишуть таке: «Україна опиниться в гіршому становищі через кредит ЄС». Тобто винна не Росія, а ЄС, оскільки фінансова підтримка продовжує війну. Це наче знімає відповідальність за війну з Росії, перекладаючи її на ЄС. Як бачимо, слопаганда живе і перемагає, оскільки працює, спираючись лише на ту реальність, яка їй потрібна.

Незалежні від влади інформаційні потоки надзвичайно небезпечні для неї, оскільки виправлення того, що вони вкидають, вимагає ретельної роботи з «залатування дірок». Причому переконати можна не всіх. «Неправильні» люди все одно будуть раді негативній інформації про владу, тому потрібно, щоб негативу було не так багато. Чому радянські демонстрації робилися настільки масовими? Тому що емоції заразні. Колір, музика і правильні слова з репродукторів мали хоча б на деякий час закрити доступ до масової свідомості неправильних слів.

Харарі пише у своїй книзі A brief history of information networks from the Stone Age to AI: «Тоталітарні режими ґрунтуються на контролі інформаційних потоків і ставляться з підозрою до будь-яких незалежних каналів інформації. Коли військові, держслужбовці або звичайні громадяни обмінюються інформацією, вони вибудовують довіру. Якщо вони зможуть довіряти один одному, вони зможуть організувати опір режиму. Тому основним принципом тоталітарних режимів є те, що коли люди зустрічаються й обмінюються інформацією, режим повинен бути там присутнім, спостерігати за ними. У тридцяті роки це був принцип, який поділяли Гітлер і Сталін».

Ми живемо у світі правильних слів, оточених посмішками й усміхненими обличчями. Бути там завжди приємніше, ніж на суворому вітрі неправильних слів. Держава, умовно кажучи, постійно моніторить наш настрій, намагаючись його підняти веселими фільмами та піснями. Особливо це було помітно за радянських часів. Кінокомедія по суті працювала як своєрідна художня пропаганда, оскільки вона хоча б на деякий час проганяла погані думки, не даючи їм «гніздитися» в мозку хоча б на деякий час.

Світ у кіно мав бути не просто правильним, а надправильним, щоб перемогти будь-які відхилення в реальності. Тоді людина визнавала б неправильною саму реальність... Це вдалося зробити Сталіну: «70 років тому, 5 березня 1953-го, Йосип Сталін пішов у інший світ, залишивши нам величезну, вкриту таборами країну. У ній було все: і гігантські промислові комбінати, і розстріляні “вороги народу”, і потужна армія з ядерною дубинкою, і неповторне радянське мистецтво. “Найважливіша” його частина — кіно — контролювалася ним особисто. З початку 1930-х до середини 1950-х років головним продюсером і героєм екранного та закадрового життя був сам “батько народів”», — пише російський сайт «Альтапрес» у статті «Як Йосип Сталін був головним продюсером, цензором і шанувальником радянського кіно».

І ще: «Сталін любив фільми, але він був не просто шанувальником кіномистецтва. Як показують документи з архівів КПРС і нещодавно розсекреченого особистого фонду Сталіна, він уявляв себе якимось верховним продюсером-режисером-сценаристом і головним цензором: пропонував назви для фільмів, ідеї та сюжети, брав участь у роботі над сценаріями та текстами пісень, повчав режисерів та акторів, віддавав накази перезняти або вирізати епізоди, і, нарешті, давав санкцію на вихід картини в прокат» (там само).

За певних умов віртуальність здатна перемогти реальність, але лише на деякий час. Це пов’язано з тим, що реальність теж змінюється, але іноді вона просто змінює свої назви, зберігаючи механізми. ЧК — НКВС — КДБ одноманітно прибирали особливо активних людей, налаштованих проти радянської влади.

Творці радянської віртуальності приділяли їй велику увагу, ймовірно, розуміючи, що чим сильніше людей захоплює віртуальність, тим легше їм вдається переносити реальність. Можна сказати, напевно, що кіно і література створювали картину СРСР у головах сильніше за будь-які інші механізми.

Усі наші політичні механізми походять із минулого. Нове завжди дається важко. Готове завжди легше використовувати, ніж винаходити нове. Можна навіть визнати, що масова свідомість спирається на інерцію. Минуле для неї завжди простіше й зрозуміліше за незрозуміле майбутнє.

Автор Є. Добренко в книзі «Пізній сталінізм. Естетика політики» пише: «Сталінізм — це ні що інше, як громадянська війна, що застигла в політичних інститутах, ідеологічних постулатах, численних артефактах. Епоха пізнього сталінізму була, по суті, підсумковою точкою півстолітнього процесу, що називався Російською революцією. Постсталінська епоха стала часом виходу з громадянської війни, що тривала пів століття, боязкої нейтралізації наслідків сталінізму (у кращі часи), відновлення його фасаду (у гірші), але загалом — життя в борг, за рахунок створеного Сталіним. Доти, доки непридатна для мирного життя і така, що не підлягала реформуванню, сталінська споруда (політична, економічна, інституційна, військова, ідеологічна, культурна) ще продовжувала функціонувати».

Люди живуть у фізичному, інформаційному та віртуальному просторах. Це дає можливість керувати одним простором з іншого. СРСР активно використовував для такого управління кіно. Плюсом було те, що кіно — не лекція, а розважальний механізм. І людина йшла туди, щоб отримати розрядку від буденності, іноді навіть важкої. Кіно може породжувати навіть інше минуле, ніж те, яке було насправді.

Є. Добренко говорить про кіно як про механізм такого роду, який здатний трансформувати масову свідомість: «Я говорю, в основному, про кіно, але також говорю й про інші аспекти створення історії через дуже різні практики, включаючи історичні радянські романи, і роботу з російською класикою, і, звичайно, офіційні історичні наративи від короткого курсу до біографій вождів і так далі. Але дуже важливо тут бачити кіно в цьому контексті загального виробництва історії. Тому що виробництво історії було, на мій погляд, одним з основних аспектів виробництва взагалі радянської ідентичності».

І ще одне важливе пояснення від нього: «Чому глядач вірив? Тому що глядачеві, як будь-якій людині, потрібна була біографія. А глядач у більшості своїй, скажімо, якщо я говорю про кіно 30-х років, це була справді людина без біографії, кажучи словами Мандельштама. Людина, скажімо, вчорашній селянин, що опинився в місті, в абсолютно чужому, незнайомому йому середовищі, абсолютно позбавлений колишньої культури і не знайшов нової культури і так далі, і так далі. Дійсно, основна маса глядачів — це люди, які перебувають у пошуку нової ідентичності. І цей момент принципово важливий. Для них, для цих людей, потрібно створити ідентичність. І ось історія, ось цей наратив, який іде паралельно їхньому особистому досвіду, досвіду травматичному, трагічному тощо, ця історія, яка йде з екрана, фактично і замінює їм реальність. У цьоому випадку кіно виконує ту функцію, яку виконувало радянське мистецтво загалом, тобто дереалізовувало, замінювало реальність, можемо назвати це міфологією. У цьоому випадку я говорю про історію як про те, що пов’язано з минулим. Є, наприклад, потужні естетичні практики, які були пов’язані, скажімо, з конструюванням майбутнього, з моделюванням сьогодення тощо. У цьому випадку йдеться про минуле. І це дуже важливо. Бо саме це минуле і є основою ось цієї ідентичності» (там само).

Кіно дає не навчальне, а дуже яскраве оповідання, де герої перемагають ворогів, і людина  їм природно співпереживає. Емоції в більшості випадків впливають на людину сильніше за раціональність. Тим більше в кіно, де глядач стежить за емоціями героїв, а не за ступенем достовірності. Та він і не знав цієї достовірності...

Західне кіно, у ньому була потреба, оскільки прокат західних фільмів приносив хороші фінансові результати. Але кіно спрямовано не на демонстрацію труднощів і складнощів, воно демонструє блиск життя. Західні кіногерої автоматично ставали радянськими кіногероями. І цей процес мав вартість кіноквитка. Молоде покоління могло ходити на той самий фільм по кілька разів. Так радянська пропаганда програвала західній, оскільки глядачеві не спадало на думку, що він теж дивиться пропаганду, яка, як будь-яка пропаганда, відрізняється від реальності.

Кіно, виставки, ілюстровані журнали радянська масова свідомість, особливо молодіжна, трактувала як справжню реальність, роблячи свої сумні висновки. Те, що ти бачиш на власні очі, будь-яка людина сприймає як правду. А гонитва за джинсами або сигаретами «Мальборо» демонструвала поразку радянської пропаганди.

Автор Ю. Богомолов наголошує: «Спрощення — це заповіт Геббельса. Це одна з основоположних необхідностей пропаганди. Тут треба мати на увазі ще ось що: пропаганда — така річ, вона прикордонна. Вона, з одного боку, має якесь відношення до дійсності, і з нею воює, з нею сперечається, її заперечує тощо. З іншого боку, вона пов’язана з художньою культурою і, головним чином, із міфологічною. Ось звідти вона запозичує: черпає натхнення, образи тощо. Один із найцікавіших факторів пропаганди федеральних каналів, який дозволяє їй впливати на масову аудиторію, — це страждання дитини. Коли ми всі побачили цей сюжет про розп’ятого хлопчика, з розп’ятою вагітною жінкою…».

Будь-який фільм для Сталіна був пропагандою. А пропаганда може бути як за, так і проти. Зіткнення пропаганди небезпечніше за зіткнення реальних світів, оскільки може відбуватися поза опорою на дійсність. Те, що красиво на екрані, не завжди може бути таким у житті.

За відсутності інших реальних розваг кіно починає домінувати в масовій свідомості. І це відбувається з кожним: «“Чапаєва” Йосип Віссаріонович міг переглядати нескінченно. Причому часом двічі на день, будучи при цьому абсолютно захопленим тим, що відбувається на екрані, немов хлопчисько. Вождь не мав бездоганного смаку, але хіт розпізнавав миттєво. Це було те, що треба! “Чапаєв” дав йому бажану формулу кіношлягера по-радянськи: харизматичний і діяльний герой, плюс колоритні сподвижники героя, плюс грізні вороги, плюс масштабний екшн, плюс вкраплення “народного” гумору, плюс чітка ідеологічна підоснова. І тріумф стрічки в прокаті підтвердив його правоту: за перший рік демонстрації бойовик на матеріалі Громадянської війни подивився кожен п’ятий житель СРСР. Ну, а Сталін нарешті визначив критерії, використовуючи які він міг особисто впливати на створення фільмів, що відповідали його уявленням про прекрасне (і корисне)», — пише А.Чекулаєв у статті «Найважливіше з мистецтв» на російському сайті «Дилетант медіа».

Додамо до цього найважливіше: кіно — це тип пропаганди, за якою біжить сам глядач, а не навпаки, це приваблива пропаганда, яку не треба конспектувати, а лише отримувати задоволення.

Загалом же пропаганда в СРСР була частиною і освітніх, і розважальних потоків. Звідси її обов’язковість для всіх і для кожного. Тим самим вона не завжди радувала радянську людину, яку не приваблювала ця обов’язковість. Але все одно, якщо ти хотів розваги, ти отримував її тільки разом з елементами пропаганди. Від літератури і кіно до цирку...

Пропаганда йшла і йде в ногу з прогресом: «Методи пропаганди завжди були пов'язані з технологіями. Після епохи Відродження друкарський верстат став інструментом масового впливу. Брошури, газети та плакати першими цілеспрямовано змінили інформаційне середовище для великих груп людей настільки, щоб досягти бажаного результату. Після появи електрифікації на сцену вийшли нові технології. Йозеф Геббельс, наприклад, замовив «народний приймач» (Volksempfänger) для трансляції нацистської пропаганди безпосередньо в домівки людей. Зараз пропаганда майже повсюдно асоціюється з тоталітарними державами, можливо, завдяки роману Джорджа Оруелла «1984» і таким людям, як Геббельс. Однак пропаганда не завжди слугувала тоталітарним державам», — пишуть Klincewicz M., Alfano M., Fard A. у статті Slopaganda: The interaction between propaganda and generative AI.

Слопаганда просто відкриває нові можливості для пропаганди, оскільки має більш тонкі шляхи проникнення в мозок. А привабливість і правда не завжди збігаються...