Світ і наше знання про нього сформовані частково реальністю, а частково комунікаціями, особливо тими, що спрямовані на когнітивну сферу. Є деякі об’єкти, наприклад, Мадагаскар, які ми знаємо винятково з комунікацій. Але в нашій голові комунікативне знання і реальне зливаються воєдино. Цим користуються і влада, і опозиція. Коли вони говорять, всі вони стверджують свою правду як найістиннішу. А якщо ще вони хоч раз доведуть неправдивість своїх конкурентів, їхня влада над нашими мізками стає вічною. А влада над мізками не менш важлива, ніж влада над тілом.

Будь-яка пропаганда будується на тому, що більшу частину її ми завжди визнаємо правдою, якщо ми самі не є свідками протилежного. Але оскільки бути особисто свідками всього, що ми читаємо і бачимо, неможливо, пропаганда в більшості випадків виходить переможцем, хоча це і квазіперемога.

Віртуальне живе довше за реальне, тому релігія та ідеологія майже вічні — помирають їхні прихильники, а на їхнє місце приходять нові. Релігія та ідеологія використовують як свій витратний матеріал... людей. Люди змінюються, а вони зберігаються. Ідеологія та релігія є певними стабілізаторами дійсності, оскільки несуть у собі правила, за порушення яких суспільство карає. Це важливо, оскільки в іншому випадку ми потрапили б у хаотичну поведінку.

У сталінському минулому художній фільм був подібним стабілізатором оскільки демонстрував норму, до якої всі мали прагнути. Подвиг радянської людини навіть ціною власного життя мав стати нормою. Якби за часів Сталіна існували соцмедіа, їх теж «залучили» б до подібного процесу нормалізації. На кіноекрані люди бачили, наприклад, яке прекрасне колгоспне життя, вважаючи своє власне життя винятком. Це важливий момент — на тлі нормального життя, зображуваного в кіно та на телебаченні, наша власна реальність перестає бути правдивою, тому що справжня правда ллється з екрану. Звідси важливість для Сталіна кіно та радіо, а для наступних правителів — телебачення. Про будь-яку подію можна сказати так, що якщо її не показали по телевізору, то її й не було, принаймні для масової свідомості.

Кіно утримує біля своїх екранів одних, новини — інших. Але всі вони є частиною великої масової свідомості, кожній із яких потрібне «підживлення». 90 відсотків наших знань, тим більше поточних, принесені нам ззовні. А у комунікатора можуть бути різні цілі, про які ми й не замислюємося. На нашу пам’ять впливає і форма, в яку вкладена інформація. Наприклад, таке поєднання війни і миру: «ми мирні люди, але наш бронепоїзд стоїть на запасній колії».

У Умберто Еко давно було таке висловлювання: «Соціальні мережі дають право говорити легіонам ідіотів, які раніше спілкувалися лише в барі після келиха вина, не завдаючи шкоди суспільству. Їх одразу змушували замовкнути, але тепер у них таке саме право говорити, як у лауреата Нобелівської премії. Це вторгнення ідіотів».

Цей перехід можна сформулювати так: колишня модель «один письменник — багато читачів» перетворилася на нову модель у соцмережах — «багато письменників — багато читачів». З одного боку, це різке спрощення комунікації, оскільки письменниками можуть стати всі. З іншого — певна демократизація... З третього — якщо всі письменники, то хто ж буде читачем...

Демократизацію, напевно, можна трактувати як перехід від армії читачів до армії тих, хто пише і говорить. Раніше всі читали, прикладом чого був СРСР, сьогодні всі висловлюються, прикладом чого став світ, у який прийшли соцмедіа. Безліч породжуваних слів ведуть до інфляції слова в плані його достовірності. Ми чуємо тисячі слів, не маючи можливості кожне з них перевіряти. З цієї причини ми починаємо довіряти джерелу інформації, не будучи самі свідками реальності, що стоїть за цією інформацією.

Одночасно ми маємо сьогодні небезпечну тенденцію розширення доступу до небезпечної інформації. Наприклад, ФБР заявило, що троє підлітків, які стріляли по мечеті в Сан-Дієго, пройшли свою радикалізацію в онлайні (CNN, 20 травня 2026 року). Це, в принципі, таке собі онлайнове навчання, коли людина відчуває, що вона не одна, таких багато...

У Еко є ще одне цікаве висловлювання: «Справжній герой завжди стає героєм помилково; він мріє бути чесним боягузом, як усі інші». Тоді виходить, що завданням пропаганди є виведення будь-якої людини з її «шкаралупи» власних інтересів. Для цього потрібно замінити в її свідомості особистісні цілі на суспільні.

Це, власне кажучи, і робить державна пропаганда. Вона створює умовну «карту світу», розміщуючи на ній людину та варіанти її поведінки. Боягуз — це погано, а герой — це той, хто віддає своє життя заради порятунку держави. Звідси всюди пам’ятники героям як нагадування про правильну поведінку.

Держава не любить, коли громадяни самі вирішують, що їм робити. Вона завжди намагається наставити їх на шлях істинний. У В. Суркова — творця путінської системи (у певний період часу саме він був її гуру) є таке формулювання — «передозування свободи небезпечне для держави». І ще: «Ми мали дати людям різноманітність. Але це різноманіття потрібно було контролювати. І тоді всі будуть задоволені. І при цьому збережеться єдність суспільства…. Це працює, ця модель працює. Це хороший компроміс між хаосом і порядком». Пізніше в розмові Сурков виклав свою основну доктрину, вже не вдаючись у такі тонкощі: «Передозування свободи смертельне для держави. Все, що є ліками, може бути отрутою. Вся справа в дозуванні».

До речі, сам Сурков якось непомітно пішов у тінь, будучи до цього головним конструктором віртуальностей цієї держави, принаймні з теоретичного боку. Але, мабуть, практики перемогли теоретиків у путінському оточенні.

І тепер помітний перехід до простіших і зрозуміліших методів, тоді як Сурков шукав щось більш витончене. Президенти та влада загалом діють у рамках політики страху: «Президентська риторика більше спрямована на отримання дозволу, ніж на переконання. Президенти не просто сперечаються. Вони подають сигнали. За допомогою цих сигналів вони повідомляють громадськості, що відбувається, яка небезпека існує і які заходи у відповідь є розумними. У цьому сенсі президент може діяти як живий стартовий пістолет. Його слова дають журналістам, законодавцям, союзникам по партії та пересічним прихильникам зрозуміти, як класифікувати події, перш ніж хтось повністю їх осмислить», — писав Martin S. у тексті Presidential words can turn the unthinkable into the thinkable − for better or for worse.

Головним у руйнівному впливі є те, що відбувається створення елементів нестабільності. Політичний анекдот, наприклад, руйнує цемент захисту, вводячи сумніви у вигляді гумору. Гумор — завжди привабливий, його не сприймають серйозно. Але він має небезпечні характеристики. Він передається іншому як гумор, тим самим запускається процес самотрансляції. Він також ховає «небезпечне» під виглядом смішного, зберігаючись у пам’яті надовго.

Руйнування СРСР було і природним процесом, і процесом штучної стимуляції. Вплив Заходу в цьому безсумнівний, він давав альтернативну інтерпретацію людей і подій. Будь-яка альтернатива може легко перетворитися на небезпеку. Особливо якщо її підбирають спеціально для таких цілей.

З одного боку, це роль західного радіомовлення, яке могло переосмислити те, що монологічно транслював СРСР, з іншого — існував привабливий конкурентний потік: західні товари, мови та культура. Тобто реінтерпретація і конкуренція на рівні побутових товарів. До речі, у 1957 році у Москві відбувся фестиваль молоді та студентів, який теж вплинув на очищення свідомості від пропаганди. Хоча водночас це можна трактувати як крок у переході від радянської пропаганди до західної. Нам доводиться визнавати, що життєвих ситуацій без якогось впливу пропаганди в сучасному світі немає. Пропаганда весь час чекає на нас у засідці: або в минулому, або в майбутньому.

Н. Хрущова починає свою статтю словами: «Володимир Путін не є винятком. Як і його колеги по всьому світу, як у минулому, так і в сьогоденні, Путін використовує інструменти пропаганди та їхню силу переконання для встановлення контролю та маніпулювання громадською думкою. Однак, хоча пропаганда може бути універсальною, форма, яку вона приймає, багато говорить про махінації та наміри її ініціатора».

Щодо оголошення себе іноземним агентом вона каже, що коли підносять Сталіна, принижують Хрущова: «У розмові з агентством Reuters Хрущова заявила, що не здивована включенням її до російського списку “іноземних агентів”, який станом на п’ятницю містить 1164 імені, включаючи політиків, журналістів, художників, НУО та медіаорганізації. “Було б недбало з їхнього боку не зробити цього раніше чи пізніше”, — сказала вона, додавши, що ще занадто рано говорити про практичні наслідки. “У цьому, безумовно, є історична іронія, але нічого приголомшливого. Коли Сталіна піднімають, Хрущова опускають”, — сказала вона», — ідеться у тексті Cleave I. My grandfather ended Stalinism – now Putin has labelled me a ‘foreign agent’. Granddaughter of Nikita Khrushchev has been named as a ‘foreign agent’ in Kremlin crackdown.

Розпад СРСР відбувся у 1991 році, він не дожив до свого століття. І лише частково тут присутня роль іноземного впливу. Головне в іншому. Сучасні люди не хотіли і не могли жити в недемократичній державі з завищеною роллю держави і заниженою роллю громадянина... Сучасні комунікації, що показують інший світ непропагандистськими очима, допомогли цьому розпаду відбутися.