Ми вже писали про анімаційну драму «Кріпачка» (Польща — Литва — Сербія), українська прем’єра якої відбулася на фестивалі глядацького кіно «Миколайчук Open» у Чернівцях. В оригіналі фільм називається Chłopi, тобто «Селяни». Однойменний роман, написаний Владиславом Реймонтом у 1901–1908 роках, приніс авторові Нобелівську премію з літератури.

Авторами екранізації є режисерське подружжя Ді Кей (Дороти Кобєли) і Г’ю Велчмен. Г’ю Велчмен родом із Брекнелла в Беркширі, Англія. Закінчив Оксфордський університет за спеціальністю «Політика, філософія й економіка». У 2002-му заснував кінокомпанію BreakThru Films. Через п’ять років став лавреатом «Оскара» в категорії «найкраща короткометражна анімація» за фільм «Петрик і вовк» (2007).

У 2017 році Г’ю та Ді Кей дебютували номінованим на «Оскар» байопіком про Ван Гога «З любов’ю, Вінсент» — першою у світі повнометражною анімацією, повністю намальованою олійними фарбами.

Для «Селян» Дорота і Г’ю застосували подібну технологію. Спочатку знімали живих акторів, а потім понад сто художників у чотирьох студіях у Польщі, Литві, Україні та Сербії намалювали олійні картини на основі тих кадрів, і вже анімовані полотна стали фільмом. «Кріпачка» вирвалася в лідери польського прокату, протримавшись у кінотеатрах понад 20 тижнів. Значну частину роботи, як у фільмі «З любов’ю, Вінсент», виконали українські митці.

Ми поговорили з Г’ю наступного дня після оголошення результатів фестивалю «Миколайчук Open», де «Кріпачка» отримала приз як найкращий фільм міжнародного конкурсу.

— Г’ю, перш за все вітаю вас із нагородою на фестивалі «Миколайчук Open».

— Так, дякую.

— Хочу почати із самого початку. Стати режисером анімації було вашою  дитячою мрією чи більш зрілим рішенням?

— Безумовно, це зріле рішення. В університеті я вивчав політику, філософію та економіку. Але ще багато займався студентським театром і зрештою вирішив, що хочу знімати кіно. Заради цього переїхав до Лондона та вступив на курс продюсерів до Національної школи кіно й телебачення. Хотів робити політичні, соціальні фільми з живими акторами. На першому курсі викладач із продюсування та анімації сказав: «Чи не хочеш також продюсувати анімацію?» І я подумав: «Чому б і ні?»

Мене підірвав світ авторської анімації, про який я нічого не знав. Та все я зосередився на ігровому кіно, тим паче що тоді мені запропонували попрацювати з «Монті Пайтон», а така можливість випадає раз у житті. А вже після того до мене звернувся диригент, що хотів поєднати кіно й класичну музику. Він згадав про «Петрика та вовка», і я подумав, що, можливо, ми зможемо це зробити. «Петрик та вовк» забрав моє життя, мою компанію, а з другого боку, отримав «Оскар», і це остаточно підштовхнуло мене до анімації.

— А як виник ваш творчий дует із Доротою?

— Спершу я в неї закохався. Коли ми були разом уже, здається, два роки, вона почала короткометражку «З любов’ю, Вінсент». Нічого подібного я раніше не бачив, тож заохочував її до повного метру. Насправді проєкт належав іншому продюсеру, але я обміняв його на свій проєкт, що, очевидно, стало одним із найкращих рішень у моєму житті. І ми вирішили зробити «З любов’ю, Вінсент» разом.

— А як з’явилася екранізація «Селян»?

— Це була ідея Ді Кей. Вона, як і всі в Польщі, прочитала роман, коли навчалася в старших класах. А повторно прочитала вже у 20-річному віці, і тоді їй сподобалося набагато більше, бо це надто велика і складна книжка для підлітків. Коли вона малювала «З любов’ю, Вінсент», то слухала аудіозапис «Селян» і її вразило, наскільки мальовничою є описова проза Реймонта — наче хтось пише полотно словами. Їй спало на думку втілити роман в олійній анімації, особливо зважаючи на те, що Реймонт був частиною мистецького руху «Молода Польща», який охоплював прозу, поезію, музику та реалістичний живопис.

Тож Ді Кей дала мені англійський переклад: «Ти живеш у Польщі, тут це важлива книга, ти повинен її прочитати». Я якраз після «Оскара» поїхав на оздоровчий цифровий відпочинок. Мені не можна було заходити в соціальні мережі, дивитися фільми, навіть писати смс. І я подумав, що якщо не прочитаю «Селян» зараз, то не прочитаю ніколи. Прочитав і зрозумів, що це шедевр. А ще — що це ніби трохи піднесений світ, інтенсивніший і красивіший, ніж реальне життя. А ще цікаво, що драми і конфлікти, описані там, сталися зі мною, коли я ріс у селі в Британії в 1980-х. Все дуже знайоме: конфлікти за землю, романи між сусідами, суперечки в сім'ях за спадщину та ресурси. Для мене це універсальна історія.

— Чому вам із Ді Кей так подобається саме олійна анімація?

— О, ми її обожнюємо і ненавидимо водночас. Ненавидимо, бо це найповільніша форма кіновиробництва з усіх існуючих. А любимо, бо вона дає емоційну візуальну текстуру і тонкість, яку ви не отримаєте в інший спосіб. Якщо подумати, то олійний живопис був домінуючим видом мистецтва протягом 500 років. В ХІХ столітті, з реалістичним рухом і розвитком пленерів у живописі, відбулася технологічна революція, яка дозволила митцям винести картини зі студії на природу. В будь-кому разі, живопис існує в чотири рази довше, ніж кінематографія, і в нього так багато можливостей.

— Чи можете ви розповісти конкретніше, як саме це працює?

— Отже, на початку Ді Кей і головний художник олійної анімації Пьотр Доміняк сіли й відібрали картини для референцій, створивши базу даних із близько 350 полотен польських і європейських реалістів. Потім ми зробили концептуальний трейлер, щоб визначити стиль фільму, і написали повний сценарій, а тим часом Доміняк працював над кольоровою гамою і робив дизайн-малюнки як основні еталонні картини для фільму. Для кожної зі 140 сцен Ді Кей і Пьотр створили референсні картини, і ми приступили до зйомок. Зняли майже все в студії. Більшість живих дій та екстер'єрів знімалися на зеленому екрані, а потім ми компонували їх зі створеними в цифровому форматі референс-картинами, які зробила команда дизайнерів. Лише в невеликій кількості випадків фільмували на вулиці. Так, наприклад, для битви селян із жандармами потрібні 70 людей, 12 коней, 6 камер, тому знайшли зовнішню локацію, але оскільки сцена відбувається на снігу, ми її знімали наприкінці літа на білому піску. Потім все одно довелося зробити це в іншій палітрі, аби перетворити на сніговий пейзаж. Потім монтуємо все разом, але це все ще більше схоже на фільм із візуальними ефектами, ніж на анімацію. Вже коли ми зафіксували кожну сцену, зафіксували монтаж, то розфарбовували все це кадр за кадром. Ми збиралися так само, як у «З любов’ю, Вінсент», малювати зі швидкістю 12 кадрів на секунду. Але зрозуміли, що реалістичне малювання займає вдвічі більше часу, ніж експресіонізм Ван Гога: для «Вінсента» в середньому дві з половиною години на кадр, а для «Селян» — п'ять годин. Ми не могли дозволити собі робити 80000 кадрів по п'ять годин кожний. Так у нас з'явилася цифрова команда приблизно такого ж розміру, як і команда живопису: зробили 40000 кадрів олією на полотні, а 40000 — цифрові на основі олійних картин.

— Я навіть не можу собі уявити цю гору роботи.

— Її було вчетверо більше, ніж у «Вінсенті». А ще ковід — дві перерви у зйомках через пандемію.

— А потім ще й російське вторгнення.

— Воно стало найбільшою перепоною. Кожного місяця протягом року ми не знали, чи матимемо кошти, щоби просто продовжувати. Ви відповідаєте за заробітну плату та засоби до існування 200 людей у чотирьох країнах, одна з яких є зоною бойових дій.  Для «Кріпачки» ми створили студію в Києві. Але через місяць вторглися росіяни, нам довелося перевезти частину художниць до Польщі й закрити студію. Коли відкрили її знову, почалися перебої з електрикою. Минуло ще чотири місяці, поки ми зібрали кошти, щоб купити й відправити великий генератор до Києва. Нарешті, через рік ми працювали там на належному рівні. Загалом третина наших аніматорів були українцями, а зробили вони приблизно 40% фільму.

— Чому ви віддали перевагу саме їм?

— Ще на «Вінсенті» в нас не було художників із Західної Європи, тому що тамтешня система художньої освіти недостатньо сувора, щоб забезпечити той рівень, якого ми потребували. А українські митці мають дуже строгу академічну освіту, навчені реалістичним технікам. У «Кріпачці» вони складали найкваліфікованішу групу: не тільки блискучі олійні художники, але й добре підготовлені в стилі, який ми використовували для фільму. Українці здатні намалювати що завгодно. Їхня майстерність настільки висока, що вони можуть передавати нюанси кожного мазка. Подивіться лише на весільну сукню Ягни, що складалася з тисяч блискіток. Коли вони її розмальовували, то використовували кілька мазків. І все ж, завдяки використанню руху цих мазків, створюється враження сукні, зробленої з блискіток. Це дивовижно.

— Як відреагували на фільм у Польщі?

— У Польщі всі знають цю книжку, але, нагадую, не дуже люблять її, тому що заскладна для шкільного віку. Отже, ми не були впевнені, чи люди відгукнуться. Але на другий і третій вікенд збори були набагато більшими, ніж на перший, і «Кріпачка» протрималася в прокаті 20 тижнів. В кінотеатри несподівано пішла молодь. «Кріпачка» стала гітом у Польщі, поступившись лише «Барбі» та «Оппенгеймеру». Ми мали 1,9 мільйона переглядів, а завдяки польським глядачам  вийшли на 10-те місце серед європейських фільмів. У польському тіктоку люди реміксували нашу музику, одягалися й танцювали в стилі фільму, одна з пісень стала гімном випускного 2023 року. Тож це було неймовірно, як її сприйняла не старша авдиторія, на яку ми розраховували, а молодь. А приз, який ми виграли в Чернівцях, є нашою 14-тою нагородою глядацьких симпатій.

— У чому, на вашу думку, головна перевага анімації над фільмами з живими акторами?

— Залежить від історії. Йдеться про використання всієї широти творчих можливостей, щоб створити візуально щось, що оживляє конкретний сюжет. Мене засмучує, що так багато фільмів виглядають однаково або дуже схоже. Людство має таку фантастичну мистецьку спадщину, не лише живопис, але й скульптуру, різьблення, гобелени, всі ці дивовижні форми мистецтва, винайдені протягом століть, і все ж бачимо таке обмежене їхнє використання. Хотілося б бачити більше розмаїття візуальних підходів.

— І, звісно, наостанок хотілося б знати, яким буде ваш наступний фільм?

— Його робоча назва «Полум'я». Це оповідь про зародження виду homo sapiens, про час, коли люди майже вимерли; діятиметься в Африці 140000 років тому. Цього разу ми спиратимемося на найдавніше людське мистецтво: наскельні малюнки з усього світу, печерні малюнки з Азії, аби розповісти історію кожного з нас.

Титульне фото: Getty Images