Утім, проєкт усього його життя — сага про офіцера Основного силового патруля Макса Рокатанскі, він же Шалений Макс. Обставини його життя найпохмуріші: планету поділено між  войовничими кланами, котрі змагаються за рештки ресурсів після екологічної катастрофи, і встановити хоч якусь подобу справедливості та закону здатен тільки Макс. З 1979-го вийшло вже п’ять частин циклу. Минають роки, але пригоди на небезпечних дорогах антиутопічної Австралії захоплюють нові й нові покоління глядачів.

У новій частині під назвою «Фуріоза: Шалений Макс. Сага», котра є приквелом попереднього фільму «Дорога люті», у центрі сюжету — юна Фуріоза (Аня Тейлор-Джой, яку глядачі мають пам’ятати за серіалом «Ферзевий гамбіт») — одна з другорядних героїнь «Дороги люті». Її викрадають з оази, названої Зеленим Місцем. Надалі дівчина намагається вижити в жорстокій війні між Несмертним Джо (Лечі Гульм) і вождем Байкерської Орди доктором Дементусом (Кріс Гемсворт, що прославився роллю Тора у фільмах всесвіту «Марвел»).

Властива Міллеру феміністична оптика проявляється тут у тому, що Фуріоза бере долю у власні руки без вирішальної участі чоловіка-рятівника. Фільм, що майже тиждень іде в прокаті, зокрема в Україні, вже визнано одним із головних релізів сезону.

У переддень початку прокату відбулася онлайн-пресконференція Джорджа Міллера. Свої питання режисеру поставив і кореспондент «Детектора медіа».

— Перший фільм із циклу «Скажений Макс» вийшов понад 40 років тому. Чому ваша сага все ще знаходить відгук?

— Не думаю, що на це можна дати однозначну відповідь. Але це одна з причин, чому мене все ще тягне розповідати такі історії. Вони, можна сказати, є алегоріями. Історія в очах того, хто дивиться, де б ви не були в часі чи просторі. В кіно можна багато вкласти, більше, ніж здається на перший погляд. Ти розповідаєш історії, пропонуєш їх людям, а вони роблять з них те, що хочуть.

— Це багато в чому завдяки вашим акторам. Цього разу  ви залучили Кріса Хемсворта. Коли ви зрозуміли, що він підійде на роль Дементуса?

— Це інтуїтивно. Я не знав нікого, хто міг би зіграти Дементуса. Він був певним чином задуманий. Я познайомився з Крісом, поговорив із ним і побачив, що він багатовимірна особистість. Його герой — свого роду шоумен, такий собі великий мародер пустелі на чолі орди, схожий на імператора римлян або Чингісхана. Тож ми намалювали його спочатку з кирпатим носом. Кріс побачив це і сказав: «Це було б цікаво». Отак усе і відбувалося. Здебільшого робота полягала в тому, що він щось розумів у персонажі. Набагато більше, ніж я, зрештою.

Кріс Хемсворт

— Як це можливо?

— Інколи я дивився його гру і не знав, звідки він це взяв. Якщо провести аналогію зі спортом — якою б ретельною не була підготовка, на матчі ти не знаєш, куди полетить баскетбольний м’яч. Так само ти не знаєш, що зробить актор. Просто сподіваєшся, що коли вони віддадуться інтуїції — а я дозволяю цьому статися — щось вийде. І це справді чудово. Ти не маєш реального контролю, можеш лише скеровувати. А перфоманс — то їхня робота. Так і сталося під час зйомок.

— То що додав Кріс до вашого задуму?

— Зокрема, спосіб зв’язку з Фуріозою. Кожен несе свою передісторію. Якимось чином він розпізнав це з нею. Те, як Дементус наставляв її щодо виживання в пустці — Кріс бачив це точніше. Його батьки були соціальними працівниками й першими в Австралії почали працювати з дітьми, які зазнали насильства. Тобто Кріс пережив це в дитинстві та має багато мудрості щодо цього. І це прийшло в його роботу.

— Знов-таки: чому ви знали, що Аня Тейлор-Джой підійде на роль Фуріози? Адже цю героїню глядачі вже знали по «Дорозі люті» у виконанні іншої акторки.

— Так, Ані, безумовно, довелося приміряти дуже великі чоботи. А я бачив лише кілька коротких уривків із горору «Відьма», де вона зіграла головну роль. Але Едгар Райт (британський кінорежисер. — «ДМ») показав мені ранню версію свого трилеру «Минулої ночі в Сохо». Там вона дуже переконлива. Едгар так і сказав: «У неї є все. Що б ти не потребував, вона це зробить». Я довірився його думці й не помилився. Адже Фуріоза — складна роль. У «Дорозі люті» вона майже нічого не говорила, і в цій історії вона не може багато говорити, аби не видати оазу, з якої її забрали. В певний момент їй доводиться ховатися у всіх на виду, прикидаючись чоловіком. А ще в пустелі слова мало що значать. В основному, ви взаємодієте за допомогою вчинків. Це світ в екстремальній ситуації. Аня мусила це зробити. І, звісно, в ній є щось позачасове, щось в обличчі: всередині багато чого вирує, і це стає очевидним без зайвих зусиль.

Аня Тейлор-Джой

— Ваша перша освіта — медична. Як цей досвід допоміг вам у режисурі?

— З часом я зрозумів, що, можливо, причина, через яку досі знімаю фільми, — та сама, через яку я зацікавився професією лікаря в дитинстві. Мені дуже цікаво, ким ми є як люди. Перше, що ви робите як лікар, — збираєте історію хвороби, історію пацієнта. Ти спочатку дивишся на людину зусібіч, а потім звужуєш її до конкретної патології, якщо така є.

А друге — ви бачите людей в екстремальних ситуаціях. Люди не звертаються до лікарні, якщо не трапляється щось серйозне. І щоб добре лікувати, ви повинні працювати в злагодженій команді однодумців. Те ж саме робить знімальна група. Коли я був молодим лікарем, то намагався з’ясувати, на чому зосередити енергію інших і свою власну та зрозуміти, що лежить в основі поведінки нас як людей. Це саме те, що ви робите щодня на знімальному майданчику.

— Як вам працювалося в Австралії?

— Чудово. Особливо порівняно з «Дорогою люті», яку ми теж планували там знімати, але пустеля через дощ перетворилася на квітник, і довелося поїхати до Намібії, бо там не йдуть дощі. А «Фуріозу», в якій так багато локацій, ми змогли знімати в Австралії та змінювати їх скільки потрібно. Власне, знімальна група — це дуже велика логістична вправа: в титрах близько 1200 осіб. Це, по суті, наметове містечко. Але мені дуже пощастило з менеджерами, здатними керувати всією логістикою та давати акторам і знімальній групі змогу робити свою роботу якнайкраще.

— Що «Фуріоза» говорить вам про наше сьогодення?

— Попри те, що дія відбувається в постапокаліптичному майбутньому, ситуація там нагадує середньовіччя. Немає електромобілів, мобільних телефонів, кредитних карток, холодильників, електромереж і державних структур. Це повертає нас до більш елементарної поведінки. Як я вже казав, ідеться про алегорії, і ви можете прочитати їх. Більшість персонажів — це варіації на тему. Багато з цих моделей поведінки ми бачимо у світі, це так чи так з’являється в новинах. Це функція історії в певному сенсі — допомагати віддзеркалювати нам наші проблеми, хороші чи погані події. І це приваблює мене: розповідати історії, де люди мають справу з екстремальним світом і де є конфлікт. А що відбувається, коли ви отримуєте нестримний конфлікт? Він розкриває сутність персонажів. І це мене захоплює. Тож, відповідаючи на ваше запитання, у фільмі є багато чого, що можна прочитати, якщо ви захочете це зробити.

— Ви завжди підходили до створення «Божевільного Макса» з детальним баченням всього, що хочете зробити. Як вам вдається зберігати цю ясність протягом такого тривалого часу?

— Я все ще маю апетит до цього. Коли я почав знімати, то намагався з’ясувати, як розповідати історії, а також чому ми їх розповідаємо — і це стало справою життя. Оповідь є нашою сутністю як людських істот. Ми жорстко під’єднані до неї. Саме так працює наш мозок. І це було з нами завжди. Це відбувається по всій планеті, в кожній родині, громаді, нації. Від дитячих віршиків до всіх історій вашої громади, до всіх великих міфологій і релігій — усе це там. Це те, в чому всі ми беремо участь і нічого не можемо з цим вдіяти.