Детальніше про підсумки фестивалю Docudays UA читайте тут.

«Генрі Фонду — в президенти» має форму інтелектуального екранного трактату, змонтованого переважно з архівних зйомок і озвученого закадровими коментарями режисера. Горват починає зі спогадів про літо 1980-го в Парижі, коли він ще дитиною подивився кілька стрічок з Фондою в головних ролях. Це лише привід для розмови: автор надалі не тільки відстежує родовід зірки аж із Голландії ХVII століття, а й розбирає персонажів, створених його кумиром. І виявляється, що дуже часто їхніми вустами Фонда озвучував цінності, альтернативні, наприклад, ідеології консервативного індивідуалізму, й досі поширеного в Америці. Загалом, портрет актора стає портретом цілої нації.

Ба більше: Горват робить творчість і природну скромність Фонди свого роду метафорою життєвої позиції, суперечної торжеству оманливого спектаклю, котрий спотворює демократію як таку. Антитеза переконанням Фонди, який з усією серйозністю відмовляється висуватися в президенти в ефірі  жартівливого телешоу — торжество посереднього актора Рональда Рейгана, який власне й побудував свою кампанію в стилі посереднього фільму. І перетворення політики на продиктоване екраном популістське шоу стало сьогодні ще небезпечнішим: майже одночасне обрання Трампа у США і Зеленського у нас — красномовне тому підтвердження.

Ми поговорили з Александером Горватом незадовго до завершення Docudays UA.

Александер Горват

— Наскільки я розумію, в підлітковому віці ви дивилися багато фільмів з Генрі Фондою. Пам'ятаєте своє перше враження від нього?

— Початок мого фільму, коли йдеться про сімейну подорож до Парижа влітку 1980-го — спроба знову ввійти в цей «підлітковий стан». Мене вже приваблювала донька Фонди, Джейн, у фільмах «Барбарелла», «Повернення додому» та «Китайський синдром». Завдяки їй я зрозумів, що робота актора може бути пов'язана з певним світоглядом чи навіть політичною позицією. Щодо її батька, то мене одразу захопила хитка, тиха природа його гри, його скептицизм. Крім того, опозиція між його постаттю та постаттю Рейгана, який почав сходження того ж літа 1980 року, вже тоді була для мене очевидною. 

— Більшу частину свого життя ви провели, так би мовити, по той бік кіно, досліджуючи його. Режисура — принципово інша професія. Наскільки складним став для вас цей перехід?

— Якщо ми не говоримо про «режисуру» в сенсі вигадки та наративних мізансцен, для яких у мене не було професійної бази, то, як на мене, різниця не принципова. Я завжди цікавився генеалогією есеїстичного кіно і людьми, які розвинули певний осмос між своєю роботою як письменників, кураторів, істориків і кінематографістів чи артистів. Тож з інтелектуального погляду уявити такий перехід було легко. На емоційному рівні, однак, я був трохи наляканий цією ідеєю — чим ти старший, тим жорсткішими стають твої стандарти. І я скептично ставився до естетичних умовностей у жанрі «портретів знаменитостей».

Кадр фільму «Генрі Фонду — в президенти»

— То що було найскладнішим у цьому проєкті?

— Знайти точний баланс, як у дрібних деталях, так і у великих арках, між «історією Америки», яку я мав на увазі, і конкретним портретом окремого артиста. Я знав, що ці дві траєкторії добре працюватимуть разом, але точну форму цієї подвійної спіралі, що закручується вгору і вниз, можна було дізнатися тільки в процесі роботи. Ще складніше було пояснити це іншим. У мене був детальний «сценарій», але я не міг вказати фінансуючим організаціям на одну конкретну, наявну модель — або на щось, що я раніше зробив, оскільки це був мій перший фільм.  

Кадр фільму «Генрі Фонду — в президенти»

— Що стало для вас найбільшим відкриттям під час зйомок?

— 12 годин плівок зі старим, тендітним голосом Фонди — його інтерв’ю Лоренсу Ґробелю в 1981 році. Занурення в цей аудіодокумент справило надзвичайно сильне враження. Але, можливо, ще важливіше те, що кілька років я вільно працював із моїми друзями Майклом Палмом і Регіною Шлагнітвайт, і ми всі були повністю переконані, що це все варто зусиль, — ось що збагатило мене найбільше. Майкл — справжній кінопрофесіонал у нашій маленькій клаптиковій родині, він і Регіна були так само занурені у всі шари роботи, як і я. 

— Ми живемо в епоху, коли шоу стало вирішальним фактором у політиці, як ви зазначили у фільмі. Нинішній президент України — яскравий тому доказ. Скажіть, як ви ставитеся до переміщення людей з екрану чи сцени в політику? Це погано чи добре?

— Перехід людей із шоу-бізнесу в політику має довшу історію, я думаю. Здатність «проєктуватися» та викликати ідентифікацію була необхідною для роботи політика в будь-яку епоху. Тож не дивно, що стрімке зростання індустрії розваг і комунікацій за останні 150 років також призвело до кількісного зростання таких діячів. Більша проблема полягає в ситуації з ліберально-демократичними формами розуміння світу і розвʼязання конфліктів. Ці раніше прийняті форми витісняються формами мейнстрімних розваг. Що, звісно, є лише ще одним способом опису популізму. 

— Ви згадуєте про теорію суспільства спектаклю Гі Дебора (французький філософ і культуролог ХХ ст.) у фільмі. Як би ви схарактеризували сучасний світ із цього погляду? Який вид спектаклю домінує зараз?

— Це дуже складне питання... Я відчуваю, що ми живемо в суспільстві спектаклю більше, ніж будь-коли, але, подібно до капіталізму як такого, спектакль пристосовується до обставин, що постійно змінюються. «Повернення справжнього» — чи то 11 вересня, чи то пандемія, чи то нинішні війни в Європі та на Близькому Сході — насправді не підняло завісу, бо воно вже прийшло з новими формами приховування за спектаклем. Конспірологічні наративи Путіна і Трампа, поле битви в соціальних мережах як наша фейкова «публічна сфера», а також природа майже всієї соціальної та політичної взаємодії, що ґрунтується на цифрових даних та зображеннях, — ось лише кілька аспектів цього останнього зсуву. У цьому сенсі мій інтерес до питань Дебора регулярно підживлюється реальністю, а також сучасними книжками, такими як «24/7 — безсонні в пізньому капіталізмі» Джонатана Крейрі або концепція «капіталізму спостереження» Шошани Зубофф.

— Про що буде ваш наступний фільм?

— Чесно кажучи, я все ще не бачу себе режисером — хоча реакція на «Генрі Фонду» була чудовою. Мої батьки померли під час постпродакшну, коли ми готувалися до Берлінале, тож це були дивні, сумні та конфліктні 7 місяців для мене. Я ще ні на мить не замислювався над тим, як усе продовжуватиметься.