Для мене все почалося з цього твіту російського видання «Верстка»: «Привіт, це Олеся Герасименко. І я нікому не побажаю одного ранку отримати повідомлення, в якому запитують вашу пораду — вбивати людину або зберегти їй життя. Я отримала таке взимку минулого року від українських розвідників, які взяли в полон одного з героїв моїх статей, 22-річного контрактника, який один раз уже з фронту втік — і за це засуджений». Далі був цілий тред про те, як історія цього російського військового стала однією з найскладніших воєнних історій, із якими вона працювала, як він погодився на інтерв’ю та зателефонував їй, коли вона була в барі, і як вона пішла розмовляти з ним у туалет і просиділа там на підлозі понад дві години.

«Я була в барі, замкнулася в туалеті й просиділа на підлозі з диктофоном у руці дві з половиною години. Я почула розповідь про те, як у Бучі вбивали всіх чоловіків, що виходять на вулицю, як із жінками поводилися “по-різному”, як загинув батальйон російських солдатів, де старшому було 23 роки. За стіною гриміла чомусь мексиканська музика».

Знаєте, я звикла до того, що російські незалежні медіа бодай намагаються зображати жалість до українців. Але ця історія зовсім інша — в оповіданні про окупанта, який, мабуть, сам убивав і ґвалтував мирних жителів української Бучі, від нас чекають жалості до російської журналістки, яка з ним спілкувалася. Яка через кому перераховує воєнні злочини росіян і загибель самих окупантів, ніби вбивства жителів Бучі та вбивства російських військових при звільненні від них Бучі — це явища одного порядку.

Я зрозуміла, що хочу більше дізнатися про «Верстку», щоб зрозуміти, чи це один випадок. І я побачила один із найяскравіших і найжахливіших прикладів м’якої пропаганди, який тільки можна уявити. Тут є все — і наполегливе використання терміна «війна в Україні», і незмінний і нічим не підкріплений наратив «це війна Путіна, простим людям вона не потрібна, вони ні до чого», і що про насильницьке вивезення українських дітей з окупованих Донецької та Луганської областей пишуть як про евакуацію і навіть не беруть це слово в лапки.

Ось як описано видання на власному сайті: «“Верстка” — це суспільно-політичне видання, яке досліджує й описує, як функціонує суспільство в Росії. Засноване незалежними журналістами та частиною команди проєктів про гендерну грамотність. Проєкт запущено 26 квітня. Медіа постало як швидка відповідь на знищення російських ЗМІ під час війни з Україною». Започаткувала її Лола Тагаєва — шефредакторка новинної редакції телеканалу «Дождь». Головний редактор зараз — Іван Жадаєв, колишній співробітник «МБХ-медіа», започаткованого олігархом Ходорковським.

А ось про що і як «Верстка» пише.

Повномасштабне вторгнення в Україну як соціальний ліфт для росіянок

Засновниця видання Лола Тагаєва будує свою кар’єру зокрема й на темі фемінізму, і її видання — досить типовий приклад сучасного фемінізму в Росії. Поняття сестринства поширюється лише на самих росіянок, і «Верстка», не соромлячись, пише про те, що війна Росії проти України принесла багато нових добрих можливостей у житті росіянок. Цьому присвячено великий текст «“Чоловічі” професії, аліменти та репродуктивний тиск. Як змінилося життя росіянок після війни».

Цитати з тексту:

«Через брак чоловіків на ринку праці російські жінки опинилися у виграшному становищі. 2022 року їх частіше, ніж зазвичай, запрошували на співбесіди».

«У 2023 році дефіцит працівників-чоловіків зберігся. Жінок удвічі частіше запрошували на керівні посади. Багато росіянок, як з’ясували в HeadHunter, стали активніше цікавитися посадами у високооплачуваних і так званих чоловічих сферах, а роботодавці ще більш уважно придивлялися до їх резюме».

«Заборонені професії: поменшало».

«Аліменти: багато жінок вперше дочекалися виплат».

«Гендерні стереотипи: росіяни підтримують кар’єрні амбіції жінок».

Є в матеріалі й згадки про негативні наслідки війни для росіянок, але співробітниця центру «Насильству.нет» Юлія Арнаутова заспокоює тих, кого може хвилювати, що, насолодившись безкарними зґвалтуваннями та вбивствами українок, росіяни роблять те саме вже з росіянками: «Трапляються випадки насильства з боку колишніх ув’язнених, які повертаються з фронту, і створюється відчуття сплеску насильства, але це не так». Загалом складається відчуття, що для росіянок війна — це непоганий соціальний ліфт, і чи не єдина поєднана з нею незручність — це ускладнення доступу до абортів.

Безумовно, сама тема впливу повномасштабного вторгнення в Україну на різні верстви російського суспільства має право на існування та цілком цікава. Але щоб такий текст виглядав етичним і тим більше феміністичним, у ньому обов’язково мають бути нагадування про те, що ця війна означає для українок. І необов’язково присвячувати цьому окремі розділи — достатньо контекстуальних посилань на досвід українських жінок.

Наприклад, у розділі про нові кар’єрні можливості росіянок додати пропозицію про те, що українським біженкам найчастіше доводиться працювати на низькокваліфікованих роботах. Або речення про те, що вивчення ринку праці в Україні утруднене через постійні обстріли з боку Росії, через які гинуть працівники та працівниці та знищуються робочі місця.

Абстрактна війна

У багатьох текстах «Верстки» про війну Росії проти України пишуть так, ніби це війна, в якій ці країни мають однаковий статус. А іноді й зовсім нам намагаються показати Росію як жертву якоїсь абстрактної війни. Так і хочеться запитати у відповідь, що ж все-таки трапилося.

Ось, наприклад, шедевральні заголовок і підзаголовок: «У зоні ураження. Близько 400 населених пунктів у Росії зазнали обстрілів за два роки війни». Так-так, це вони пишуть про ту саму повномасштабну війну, яку розв’язала Росія 24 лютого 2022 року, під час якої вона окуповує українські території та буквально стирає з лиця землі українські міста та села. Ця та війна, під час якої росіяни вкрали близько 20 тисяч українських дітей, зґвалтували невідому кількість жінок на окупованих територіях і під час якої вони бомбардують лікарні, школи, храми та житлові райони. Війна, під час якої вони влаштували вибух у колонії, де утримували українських військовополонених.

Просто прочитайте перший абзац цього матеріалу: «Війна в Україні й далі залучає до себе все більше регіонів Росії. За два роки з початку повномасштабного вторгнення під обстріли й атаки безпілотників потрапили близько 400 населених пунктів, а загинули від цих атак щонайменше 150 мирних жителів. Причому за день один населений пункт може зазнавати й обстрілів з артилерії, мінометів, гранатометів, і нальоту безпілотників. А останні 9 місяців російські регіони лише один день жили без атак з боку України. При цьому зростають і дистанції, на яких Україна вражає об’єкти російської інфраструктури».

До речі, Крим вони називають анексованим, але атаки на нього теж чомусь вважають атаками на Росію.

У тексті немає жодного слова про те, через що взагалі з’явилися ці атаки. Є лише абзац, присвячений темі нестачі притулків у Бєлгороді та поганій роботі системи оповіщення. Здається, у «Верстки» немає претензій до влади, яка спочатку наразила на небезпеку своїх же громадян, коли організувала напад на Україну; є лише претензії до кількості та якості бомбосховищ. Про претензії до людей, які розв’язали та беруть участь у війні, тут, очевидно, й говорити нема чого.

У цьому матеріалі повномасштабне вторгнення Росії в Україну вісім разів названо війною, чотири рази — «СВО», три рази (двічі в інфографіках та одного разу — в описі інфографіки) — повномасштабним вторгненням Росії в Україну, один раз — повномасштабним вторгненням та один раз — війною в Україні.

Дітей евакуювали, а не викрали

Ще один наратив, про який важливо написати, — це «евакуація дітей Донбасу». Ось тільки «Верстка» пише це без лапок і цілком серйозно. Матеріал називається «Хочу дамой. Як сотні дітей Донбасу опинилися у сирітській базі РФ» (прим.: дамой — це не моя друкарська помилка, так дійсно написано в заголовку. У тексті в одній із цитат людини з Росії замість «мама» написано «мамко»).

Величезний текст-розслідування, присвячений дітям, викраденим і примусово вивезеним із тимчасово окупованих територій, вражає ще більшою цинічністю, ніж та, яку ми бачили в тексті про атаки на російські міста.

По-перше, автори завзято уникають реальності та називають депортацію евакуацією, а вкрадених дітей — просто вивезеними. Лише одного разу в тексті використовується поєднання «примусово переміщених дітей», і це частина цитати українського чиновника, до якого звернулися по коментар. Слово «депортація» використовувалося двічі — один раз у тій самій цитаті, другий — у поясненні, чому Міжнародний суд у Гаазі видав ордер на арешт Марії Львової-Белової. Фраза «...ордер на арешт Володимира Путіна та Львової-Белової, який видав Міжнародний кримінальний суд у Гаазі у зв’язку з евакуацією українських дітей» все-таки звучала б надто дивно.

По-друге, підбір героїв і героїнь для тексту створює враження, що всі примусово вивезені до Росії діти підтримують окупацію. В принципі, це логічно, що ті діти, які окупацію ненавидять, із великою ймовірністю не погодилися б спілкуватися з російськими журналістами. Але цей момент у тексті взагалі ніяк не промовляється, і можна подумати, що таких дітей немає в принципі.

По-третє, автори тексту не вважали за потрібне хоча б в одній пропозиції згадати загальну (нехай і приблизну) кількість депортованих до Росії українських дітей — а їх близько 20 тисяч. Також вони, присвятивши текст геноциду українського народу, не вважали за потрібне написати, що, власне, це і є геноцид.

По-четверте, текст сповнений розповідей про поганих українських батьків, які кинули своїх дітей через алкогольну залежність, і докладних описів того, наскільки яскравим і різноманітним стало життя українських дітей після депортації в Росію. Такий підхід нагадує жовті видання, які в тексті про домашнє насильство докладно розбирають, яких помилок батьки постраждалих припустилися у вихованні, що ті виросли із «синдромом жертви». Та неважливо взагалі, які батьки цих дітей залишилися в Україні! Красти дітей, стирати їхню українську ідентичність, змінювати їм імена та прізвища й переписувати навіть місце народження не можна. Просто не можна. Навіть якщо мама цієї дитини в Луганську п’є, а тато помер від передозу.

Російський народ ні до чого

З цим наративом ви напевно стикалися багато разів. Незалежні російські медіа часто наголошують, що повномасштабне вторгнення Росії в Україну — це «путінська» війна чи війна Кремля. Так вони знімають не лише горезвісну колективну відповідальність з усього народу, а й провину за конкретні злочини, скоєні конкретними військовими.

Цьому, по суті, присвячений текст про того самого військового, про якого йшлося на самому початку цього тексту. Микола Карташов був серед перших окупантів, які зайшли до України 24 лютого 2022 року. Журналістка розповідає, як українці в першу добу обстрілювали російських військових, але жодного слова про те, як росіяни стріляли по українцях. Найімовірніше, у такому світлі цю історію їй виклав сам Карташов. Чи поставила вона відповідні питання? З тексту незрозуміло.

Навіщось нам багато розповідають про те, як українці стріляли по росіянах, як росіяни гинули. Як не вистачало окупантам «досвідчених командирів на час наступу». Як Карташов тільки в Україні вперше в житті вистрілив зі зброї, яка погана у росіян була техніка. Можливо, розрахунок на те, що росіяни прочитають це і не захочуть на війну? Ну, сподіватися на це у 2024 році надто наївно. А може, це чергова історія про бідного солдата, котрий «нічого такого» не хотів, випадково пішов на війну двічі, а його там свої ж керівники підставляли поганою підготовкою? А так він хлопчик хороший, але ось влада його поставила в таку безвихідь...

Заради справедливості, були моменти, коли Карташов брав на себе відповідальність — він утік із фронту з Попасної та якийсь час не погоджувався повернутися. Щоправда, на суді потім заявив, що в усьому кається і готовий знову служити за контрактом. Так його нібито навчила адвокатка, а сам він зовсім нікуди не хотів. Йому дали рік умовно, а коли він поїхав забирати документи у коменданта, то почув, що йому треба закінчити ще термінову службу, і нібито є два варіанти — 50 днів терміну чи пів року контракту. При цьому нібито вирішили знову за нього і відправили за контрактом в Україну.

Дуже цікаво, звісно, виходить — спочатку Карташов на суді каже, що готовий повернутися на контракт, потім справді повертається, але сам він зовсім ні до чого. На всіх етапах за нього все вирішували інші люди. І так, певне, з кожним військовим.

Про те, що «звичайні люди» ні в чому не винні, розповідають нам і в іншому тексті «Верстки», який називається «Перемога — для держави, а не для народу. Соціологи — про те, як у Росії змирилися з війною і чекали на лідера з гаслом «Мир!».

Цей матеріал присвячений соціологічним дослідженням, які проводять у Росії, але цікаві в ньому не так результати самих досліджень, скільки їх інтерпретації. Наприклад, росіяни поділяють загальний позитив від можливої перемоги Росії у війні та особисті блага, які вони від цього отримають. І в тексті досить докладно описується «суспільний» виграш, який ці люди бачать у можливій перемозі, але коли виявляється, що більшість не бачить у такому сценарії жодних особистих благ, із цього чомусь робиться висновок, що росіяни не бачать жодного позитиву в цій гіпотетичній перемозі. Але ми з різних опитувань знаємо, що одні й ті ж росіяни часто кажуть, що їм особисто живеться дуже важко, але Путін, взагалі-то, найкращий, і весь світ їм із цього приводу заздрить. Той факт, що люди не бачать особистих позитивних перспектив у разі перемоги, зовсім не означає, що вони її не хочуть.

Але «Верстка» чи то слідом за соціологами, чи з власної ініціативи ніби заявляє, що перемога потрібна державі, а не людям. «Простих людей» видання знову виставляє аморфною масою, від якої нічого не залежить і їм не варто нічого чекати.

Зовсім інакша справа, коли йдеться не про росіян. Ось яскравий приклад: «Посередники “Ореона”. Як казахи з білорусами налагодили постачання обладнання для військової машини Кремля в обхід санкцій». Цікаво виходить: коли йдеться про Білорусь і Казахстан, які, взагалі-то, продовжують страждати від імперської політики Росії, то «Верстка» пише про народи загалом — білоруси та казахи. А ось у Росії військова машина — вона кремлівська. Не російська і не «русская». Звичайні росіяни — вони ж узагалі ні до чого.