(Про)кремлівські наративи Маші Гессен

(Про)кремлівські наративи Маші Гессен

7 Вересня 2023
2876
7 Вересня 2023
15:00

(Про)кремлівські наративи Маші Гессен

2876
М'яка пропаганда й свідоме чи несвідоме повторення (про)кремлівських наративів продовжує з'являтися у, здавалося б, несподіваних місцях.
(Про)кремлівські наративи Маші Гессен
(Про)кремлівські наративи Маші Гессен

Вона все краще ховається серед правди та стає через це ще небезпечнішою, адже якщо ідея про те, що все не так однозначно, зрідка спливає серед цілком правдивих історій, вона не викликає такого вже відторгнення. Ось же — людина за Україну, називає війну війною, говорить про воєнні злочини, які чинили російські військові. І якщо така людина каже, що все не так однозначно, може, це справді так?

Але ні, ні та ще раз ні. Кожну таку історію треба розбирати на частини й розглядати під лупою, щоби зрозуміти, які саме ідеї автори й авторки з різних країн просувають у своїх текстах.

У серпні 2023 року в The New Yorker вийшов текст Маші Гессен «The Ukrainians forced to flee to Russia». У ньому розповідаються історії людей, які були змушені втекти від війни до країни, яка її почала, а також історії людей, які допомагають українським біженцям на території Росії.

А незадовго до цього Гессен вийшли (ця особа просить називати її «ми») з опікунської ради американського ПЕН-центру на знак підтримки російських письменників, чию панель на літературному фестивалі «Голосу світу» скасували з ініціативи українських письменників. Ось як вони коментували своє рішення: «Я дуже вірю в місію ПЕН-клубу, але мені довелося піти з керівництва, щоб не бути причетними до того, що я вважаю помилковим рішенням… Я не заперечую вимоги українських учасників. Вони ведуть оборонну війну всіма доступними їм засобами. Моє заперечення стосується винятково реакції ПЕН-клубу».

Але що означає «ведуть оборонну війну»? Гессен говорить про те, що літературний фестиваль — це поле бою, на якому українці змушені боронитися? І при цьому їх непокоїть, що росіянам не дають простір для нападу? Чи що вони хотіли всім цим сказати? Що позиція українських авторів — це щось подібне до дитячої образи, яку не варто сприймати серйозно? У будь-якому випадку ця ситуація виглядає дивною, а саме рішення Гессен і надалі займатися публіцистикою та журналістикою на українські теми викликає питання.

Але повернімося до довгочиту The New Yorker. У ньому порушено різні аспекти однієї дуже важливої теми — багато українців, виявляється, змушені втікати до Росії. Безумовно, велика частина з них через Росію їде транзитом, але є й ті, хто залишається, — це вивезені діти, які не мають права голосу, й ті дорослі, які вважають такий сценарій для себе можливим. Ця тема складна та багатогранна — у ній вистачає простору і для розмови про геноцид, і для обговорення воєнних злочинів і ставлення «звичайних росіян» до війни й українців. Але в Маші Гессен у тексті знайшлося місце і для точкових міркувань про те, що все не так однозначно. А ще подекуди там створюється справжня альтернативна реальність. Але про все за пунктами.

Українці страждають від того, що Росія ізольована від ЄС

Логіка Гессен така: українські біженці, які рятуються з окупованих територій і їдуть через Росію до ЄС, стикаються із труднощами через те, що Росія стає все більш ізольованою від ЄС. На перший погляд, усе так. Люди справді їдуть таким маршрутом, Росія справді стає все більш ізольованою, українці справді від цього страждають при переході кордону. Але формулювання Гессен таке абстрактне й порожнє за змістом, що звинувачувати у проблемах українців можна будь-кого — хоч Росію, хоч ЄС. Можна подумати, що ізоляція — це якийсь об'єктивний процес, який відбувається сам собою, з яким нічого не можна вдіяти і який узагалі можна порівнювати з природними катаклізмами. Гроза є, із грозою треба змиритися.

Але на безпеку українських біженців впливає не абстрактна ізольованість Росії від ЄС, а політична воля в Росії, за якою українці вважаються неповноцінними людьми, а патріотично налаштовані українці — людьми, які не варті свободи. Біженцям складно виїжджати до ЄС із тієї простої причини, що на кордоні їх можуть не випустити з Росії або навіть заарештувати з надуманих причин.

Латвія та Естонія не пропускають у свої країни тих людей з українськими паспортами, про яких точно відомо чи є підозри вважати, що вони довгий час жили в Росії та не є як такими біженцями від війни та/або співпрацювали з російськими військовими, спецслужбами чи окупаційною владою. Все це важливо промовляти, щоб розуміти, що відбувається насправді: ЄС залишає відкритим кордон із Росією, дозволяючи таким чином українським біженцям рятуватися від війни та не залишатися в країні-агресорці. А відповідальність і вина за те, що біженцям буває дуже складно вибратися з Росії, лежить винятково на Росії. Якась ізоляція тут зовсім ні до чого — прикордонні пункти пропуску відкриті, Латвія та Естонія готові приймати біженців.

«У західних областях України принижують російськомовних»

Ця класична пропагандистська ідея про те, що в Україні принижують, пригнічують, утискають російськомовних людей — одна з ідеологічних засад великої війни. Гессен у своєму тексті розповідає історію жінки, яка спочатку поїхала «зі свого міста у Східній Україні» в західну частину країни, де «зіткнулася з неповагою та відкритими образами через те, що говорила російською мовою», і через це поїхала в Москву.

У цьому, власне, і є вся історія. В ній немає не те щоб імені жінки, а навіть назв населених пунктів чи хоча б областей в Україні, звідки та куди вона переїхала. Немає деталей, хто та як її принижував. Просто серед тексту вставлено кілька пропозицій, що ось, мовляв, є така жінка, яку так загнобили за російську мову десь у західній частині України, що вона поїхала до Москви.

Текст явно розрахований на англомовних читачів і читачок, більшість із яких дуже слабко орієнтується в українських реаліях. Можливо, їм ця історія здається логічною, але в мене як у людини, яка часто й подовгу бувала в Україні та яка дуже включена в порядок денний, є два міркування з цього приводу: а) історія може бути вигаданою, бо виглядає буквально як кліше з методички, і б) якщо ця жінка і справді існує, конфлікти в неї траплялися напевно через її лояльність до Росії, а не через те, що вона говорила російською.

Але маленький якір цей текст закинув — «у західній частині України принижують російськомовних за їхню російську мову». Отже, «все не так однозначно».

«Російські волонтери не мають ні структур, ні організацій»

Ця брехня на перший погляд нешкідлива — ну, яка, власне, різниця? Але різниця є — і вона не стільки в якості допомоги, яку волонтери надають біженцям, а в тім, який образ самих волонтерів створює Гессен.

Існування структур на кшталт «Рубікус» чи «Росіяни для України» — не секрет для тих, хто опікується допомогою українським біженцям. Не секрет і те, що в цих структурах є ієрархія (це в тексті також заперечується). То навіщо ж брехати?

Відповідь проста — щоби створити специфічний образ російського волонтера (а точніше, російської волонтерки), який поодинці та в повній темряві бореться з репресивною російською машиною, рятуючи українців від війни. Кожна така людина не має жодної допомоги, це самотній безіменний герой, який до того ж на зв'язку 24 години на добу та допомагає людям узагалі з усіма завданнями. Так звучить драматичніше, аудиторії таке більше подобається.

Але реальність має інакший вигляд. Є організації зі своїми внутрішніми структурами та правилами. Те, що волонтери на зв'язку цілодобово, — звісно, неправда, тому що хоч би як був розвинений у людини синдром рятувальника, їй все одно треба іноді спати. Але цей синдром рятувальника в тому ж «Рубікусі» буквально культивується. Як і ставлення до біженців як до «підопічних», за яких треба все вирішувати та якими треба опікуватися буквально на кожному кроці. Самим біженцям це часто шкодить, та й волонтери швидко вигоряють і починають ускладнювати процес там, де все простіше.

Але це навряд чи зацікавить так звану західну аудиторію. Інша річ — містичні образи героїв-одинаків, які буквально на своїх плечах (звісно ж, російських плечах) рятують українців від бомбардувань. І Гессен цей образ виробляє та продає цій аудиторії, яка втомилася від того, що їхні держави витрачають багато грошей на допомогу Україні. Їм дуже хочеться знайти причину думати, що все не так однозначно, а тут якраз є підхожа історія про російських волонтерів, які за рівнем самовіддачі не йдуть у жодне порівняння з волонтерами з, наприклад, країн ЄС.

«Ніхто у Маріуполі не шкодував мирне населення»

Але якщо історія зі створенням особливого волонтерського образу виглядає просто дивною, то маніпуляції на тему Маріуполя і, зокрема, натяки на те, що в цьому місті були звичайні бойові дії, а не блокада й геноцид, не повинні залишитися непоміченими.

Що пише про Маріуполь Гессен? Це буде довга цитата, але вона важлива для кращого розуміння: «Інша волонтерка в Санкт-Петербурзі сказала мені, що її вразило, що так багато людей втекли із зони воєнних дій саме до Росії. Вона називала побачене в них “Маріупольським синдромом” — це комбінація з травми, розпачу та зрозумілого бажання раціоналізувати власні рішення. “Навіть люди з твердими проукраїнськими поглядами кажуть, що жодна сторона не шкодувала цивільних”, — сказала волонтерка. Багато людей із Маріуполя сказали мені як виправдання, що російські солдати були впевнені, що цивільні покинули місто, так що вони не усвідомлювали, що вбивали некомбатантів. Микола сказав, що російські війська використовували карти 1968 року, які не відображали розміщення житлових районів зараз. Люди часто говорили мені такі речі буквально поруч з історіями, які їх спростовували, — більшість, наприклад, розповідала, що російські військові приходили до підвалів, де місцеві ховалися під час бомбардувань».

Який висновок напрошується зі слів Гессен? Що в Маріуполі все було не так однозначно, цивільні, які вижили, плутаються в показаннях, а отже і їхнім свідченням про воєнні злочини навряд чи можна вірити.

Але ж можна було пояснити, що люди тривалий час перебували в інформаційній блокаді та не мали доступу до правдивих даних про те, що відбувається навколо, тому їхні знання про ситуацію в цілому можуть бути засновані на російській пропаганді та чутках. І що такі міркування «про ситуацію в цілому» треба розглядати критично, а от розповіді людей про те, що вони бачили на власні очі, — це найцінніше свідчення та доказ численних воєнних злочинів, які відбувалися в Маріуполі під час блокади й окупації.

Я не знаю, чи спеціально Гессен просувають (про)кремлівські наративи, розповідаючи про війну Росії проти України та біженців цієї війни. Можливо, вони вважають, що таким чином показує «повну картину» та підходить до питання об'єктивно. Я не знаю їхніх мотивів, але знаю підсумок: велике англомовне медіа, відоме в усьому світі, публікує матеріал із (про)кремлівськими ідеями, розсипаними за текстом між правдивими та чесними описами того, як виглядає геноцид українського народу у XXI столітті. І це жахливо.

Фото: Getty Images

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2876
Читайте також
08.12.2023 19:13
Марина Баранівська
«Детектор медіа»
1 742
07.10.2023 14:00
Марина Леончук
«Детектор медіа»
2 768
04.06.2023 10:00
Наста Захаревич
для «Детектора медіа»
5 799
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду