В епоху коротких відео зі справжньої війни кіно розчаровує — тепер ми міряємо мистецтво з перспективи нашої спільної травми

В епоху коротких відео зі справжньої війни кіно розчаровує — тепер ми міряємо мистецтво з перспективи нашої спільної травми

1 Квітня 2024
820
1 Квітня 2024
10:38

В епоху коротких відео зі справжньої війни кіно розчаровує — тепер ми міряємо мистецтво з перспективи нашої спільної травми

820
Художнє кіно не може змагатися з відео з війни, особливо коли війна повсюди, і на вулиці і в соціальних стрічках.
В епоху коротких відео зі справжньої війни кіно розчаровує — тепер ми міряємо мистецтво з перспективи нашої спільної травми
В епоху коротких відео зі справжньої війни кіно розчаровує — тепер ми міряємо мистецтво з перспективи нашої спільної травми

Фейсбук підкинув підбірку свіжих трейлерів. Останнім часом він все більше підсовує відео. Як правило, це якісь короткі епізоди, наповнені дією заради дії, часто без жодного сенсу. Я промотую ці відео, але інколи дивлюся трейлери, бо раніше любив кіно, алгоритм видачі явно в курсі.

Я залип на кількох відео від Rotten Tomatoes, і мені стало... Першим був Alien Romulus, де швидкі хвостаті краби з «Чужих» кидалися на безстрашних підкорювачів простору. Коли в пізньому СРСР вперше зʼявилися «Чужі», ми дивилися їх як одкровення, відкриваючи для себе бутафорський комерціалізований страх. Це був солодкий, бажаний і контрольований страх, якому ми раділи, бо він приходив як розвага на місце тваринного жаху, що закачували в спинний мозок кількох поколінь ще з часів Леніна/Муравйова чи Сталіна/Берії.

Сьогодні ж личинки чужих нагадали мені урухомлені пластикові щітки для миття спини (знаєте, такі з довгими ручками?) і викликали не страх, а легкий подив. І ще був трейлер Furiosa, і він придавив мене своїм позерством, візуальним пафосом і намальованими велетенськими механізмами, що їх жбурляють, як порожні бляшанки. Тут невтомна Фуріоса і такі саме невтомні негідники з доглянутою рослинністю облич скачуть з одного кутка екрану в інший як кульки пінґ-понґу — пружно і майже стерильно. Їхні рухи продумано ще в розкадровці і вправно перенесено у формат 16:9. Але ролик мене засмутив.

Або ще трейлер жахалки Chacky, де зловісна пластмасова лялька вбиває, заливає кровʼю і лякає якихось добрих обивателів різного віку і статі, а вони метушаться і гинуть страшною та безглуздою смертю. Відео довгеньке, і я терпляче додивився його до кінця без звуку, чисто з дослідницьких міркувань. Потім я спробував уявити, хто може це годинами дивитися при здоровому ґлузді і не зміг.

Після початку широкомасштабки я не можу зібратися піти в кіно. Я намагався дивитися щось онлайн, але й там не протягнув довго. Я часом навіть планую подивитися якийсь блокбастер, але самому явно не воно. Отже єдина умова, що треба іти з кимось. Але ці кимось завжди забігані, завжди у них ґрандіозні плани на кожну хвилину дорогоцінного життя. От нереально, хто би міг подумати.

А взагалі в епоху коротких відео зі справжньої війни кіно розчаровує. Коли трейлери потрапляють у мій мозок (принаймні як ми з ним це собі уявляємо), на них уже там чекають кадри з телеграму і твітеру, де ідуть справжні бойові дії, вибухать реальні машини, і гинуть справжні люди.

Серед них один ролик, розміщений у твітері Сергія Стерненка — момент безславної загибелі іноземного найманця — російського солдата під поваленим деревом. Оптика у українського дрона якісна і ми можемо бачити обличчя смертельно травмованої людини, яка була настільки наївною, жадібною чи тупою, що приїхала на війну в чужу країну, щоб випробувати долю і безславно згинути. Африканський або латиноамериканський найманець виглядає таким, що безропотно або безсило приймає смерть. Або вона вже забрала його і забрала його біль, і перед нами тіло на останніх моментах агонії. Хоч я і можу уявити подібне відео десь у кіно, але не знаю, хто міг би це зіграти, або наскільки була би переконлива компʼютерна анімація.

Чи от відео падіння російської ракети на греблю Дніпрельстану. Коли бачиш ці кілька секунд через годину-дві після масованого ракетного обстрілу, то це сприймається зовсім інакше, ніж коли гортаєш у стрічці ретельно зрежисовані картинки. І одне діло, коли ця стрічка вплетена в звичайний порядок речей, зі звичайними щоденними ритуалами, комфортом і прокрастинацією, а зовсім інше – коли у тебе є кілька годин між відключеннями електрики, і треба швидко зметикувати, на що витратити цей час і ці ватти.

Ми тепер міряємо мистецтво з перспективи нашої спільної травми. Ми не можемо розбачити зруйновані будинки, тіла з головою накриті ковдрами, пробитий кулями памʼятник, обірвані електричні дроти, стріляні гільзи і сміття під ногами. У нас зʼявляється додатковий фільтр для визначення, що є реальністю, а що імітацією.

Дійство удаване програє діям, від яких залежить фізичне виживання. Слова і рухи, що задумані і спродюсовані так, щоби викликати емоції, програють невигаданим обставинам, у яких ми маємо попри гойдалку емоцій щогодини і щохвилини калькулювати звичайні справи, кожну, як маленьку логістичну операцію.

Я ніколи не питав військових, котрі пройшли через мʼясорубку війни, як вони ставляться до блокбастерів чи серіалів. Одне діло емоції тилового життя, а інше - емоції тих, хто вирішує питання життя і смерті щодня в робочому порядку. Можливо їм, навпаки, треба штучні кольори, ретельно виписані діалоги, професійна анімація? Просто, щоби спертися на ці елементи нормальності і передбачуваності, синхронізуватися зі спогадами про довоєнне життям?

Мені здається, що в одному-єдиному погляді українського фронтовика, нам знайомого чи просто когось на фото чи відео, читається більше нюансів почуттів і поворотів думки, ніж у півторагодинній декорованій драмі. Кількахвилинна ранкова робота зенітної батареї на підступах до міста кілька викликає більше переживань, ніж два сезони найбільш драматичного серіалу на Нетфліксі.

Ніхто не влаштовував переглядів для цих найголовніших ролей нашого часу. Ніхто не водив вас чи їх, наших кревних родичів чи друзів дитинства на кастинг для цього безжального дійства. Це все — аматори, діють експромтом, не зображаючи, не відбиваючи дійсність, а протиставляючи своє єдине життя натиску смерті, яким намагається оточити себе смертельно поранена імперія.

Художнє кіно не може змагатися з відео з війни, особливо коли війна повсюди, і на вулиці і в соціальних стрічках. Фальш проступає скрізь найкращу зіркову гру. Непережиті акторами емоції викликають відразу і подив. Патетика програє практиці. Сценарій програє долі. Уява програє нашому свіжонабутому досвіду.

Я не хочу в світ, де могутні дракони прорізають похмурі щедро зґенеровані 3D хмари, чи в казку, де добрий дикий робот турботливо рятує лісових тваринок, або у історію, в якій далека цивілізація намагається уповільнити розвиток земної науки. Мені сумно бачити акторів які старанно зображають добро і зло в той час, коли справжні добро і зло бʼються не на життя, а на смерть – там, куди смерть ніхто не кликав.

Я лишаюся тут, у цьому вимірі, у цій ситуації. І я мрію, що одного дня в мирному майбутньому ми купуватимемо квитки на премʼєри і сідатимемо в залі з відром масної кукурудзи — щоби заново навчитись грати емоціями, лоскотати нерви, прокачувати забуті відчуття, залишаючи позаду з кожним фільмом страх, травми і біль.

Ясно, що не факт, що все піде так гладко, як я це тут намалював. Чи ми забудемо короткі відео, на яких кров і смерть? Скільки років нам будуть снитися бомбування, сонні й перелякані діти під ковдрою у ванні під час тривоги, розтрощені багатоповерхівки і десятки прапорів на могилах? Взагалі невідомо скільки серед нас, тих, хто цей текст пише і читає, дістанеться до майбутнього миру.

Але я вірю в цю нашу зустріч у кінозалі. Ми ще зможемо дивитись кіно. Навіть комедії.

Кирило Лукеренко, виконавчий директор «Громадського радіо»

Текст публікується з дозволу автора, оригінал за посиланням.

Фото: Getty Images

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
820
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду