Дивуюся, як змінюються правила пропагандистської гри. І, до речі, на нашу користь. Будь-яка країна з тоталітарним чи авторитарним режимом монополізує інформаційний простір, умовно кажучи, має одні твердження, єдині смисли, контрольовані канали комунікації. Безумовно, це має відповідати офіційній позиції влади. Відповідно, подача матеріалу, спікери (ведучі, автори, блогери та інші інфлюенсери), суть повідомлення залежать від рішення «згори». Всі спроби спротиву, поширення діаметрально альтернативної точки зору, викриття, спростування інформації блокуються (від блокування в соцмедіа — до репресій у фізичному просторі).

Здавалося б, усе нагадує радянські пропагандистські методи роботи в інформаційному полі. Разом із тим, розповсюджуються ностальгічні матеріали про радянський період, Росія повертає якісь історичні імена, свята, пам’ятники, літературу і, головне, ритуали. Проте на практиці можна спостерігати цікаві тенденції в інформаційному просторі Росії та на окупованих територіях (зараз пропагандисти спрямовують свої зусилля на окуповані частини Херсонської, Запорізької, Донецької та Луганської областей і Крим).

Проводяться нескінченні конкурси проєктів (наприклад, із написання есе) для дітей і молоді, візити публічних (у «позаминулі» роки) персон або лекторів із «нафталіновими» темами, відповідно, для освітян — різноманітні «науково»-ідеологічні конференції. «У нас пропаганда замість освіти», — якось поділився мій колишній студент «звідти». Це й так зрозуміло з контенту російських соцмереж різноманітних окупаційних установ.

Кіно як пострадянський інструмент пропаганди

Наголос роблять на кінематографі, так званій документалістиці, відеоконтенті. Російські соціальні мережі («ВКонтакте», «Одноклассники», «Телеграм») збільшили охоплення аудиторії. Наприклад, «Слово пацана» достатньо оперативно вийшло на цих платформах. Але документальні фільми, які часто використовують постановні кадри, так само заливають у соцмережі, проте вони не охоплюють велику аудиторію.

З одного боку, пропаганду посилюють художні фільми. Вигадка — потужний інструмент для героїзації, створення міфів, зокрема історичних, поляризації та радикалізації в контексті «добро-зло». Торік маріупольці, які й так травмовані війною, зазнали знову обстрілів, проте під час зйомок воєнної драми, як класифікують російські пропагандисти, під назвою «20/22». Не знаю, чому в останню мить вони додали ту рисочку — скоріш за все, для швидкого пошуку в мережі. Особливість старої-нової пропаганди в тому, що ніхто не переймається помилками, порушеннями причинно-наслідкових зв’язків, аргументами. Аудиторія має вірити на слово і не піддавати сумніву, інакше — блокування.

Документальних фільмів про окуповані, чи то «звільнені» території, повно. Тут і постановні кадри, і відео з телефонів «блогерів» чи так званих воєнкорів, і, безумовно, інтерв’ю свідків. Свідків, які просиділи в підвалах і по факту нічого не бачили, але які свідчать. І фільми масово знімали й викладали в соцмережі у 2023 році. Це зрозуміло: поки придумають сценарій (зокрема, використовуючи вигадку чи домисел), поки створять постановку, поки прорецензують чи то процензурують продукт, минає час. Постфактум штучно створений продукт. Масована відповідь на успішну прем’єру документального фільму Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі». Далі буде: бюджети закладають на чимало пропагандистських продуктів із маленькими переглядами та фідбеками. Де поділися контрольовані проросійські ботоферми?

Під православною хустинкою

До речі, я поділяю думку деяких колег, аналітиків, фактчекерів, що російський контент необхідно знати, щоб розуміти акценти, смисли, «сверхзадачу» ворожої пропаганди. Деякі їхні матеріали викликають дисонанс не тільки в мене, я це бачу і в коментарях російських користувачів.

На відміну від радянського періоду, зараз посилився наратив про підтримку не стільки російської мови, як у 2022 році, скільки про підтримку православної церкви (зрозуміло, МП). Ведучою документального фільму «Православный щит Донбасса» є Тутта Ларсен. Олдскульна аудиторія, можливо, пам’ятає її зухвалий образ ведучої та як інтерпретували глядачі її псевдонім і, власне, так її і називали (прочитайте її псевдо справа наліво. — «ДМ»). На що Тетяна Романенко відповіла в одному з інтерв’ю (цитата російською) «…я поняла, что “не срала тут” — это вполне неплохое кредо. Я стараюсь не гадить людям».

Тутта Ларсен

Ведуча виглядає з-під своєї хустинки та дивиться у великі «бабусині» окуляри на респондента, а потім у студії з’являється в кедах, джинсах, оверсайз жакеті. І першим містом для циклу вона (чи не вона?) обрала Маріуполь. З одного боку, бачимо відеохайп на зруйнованих будівлях (адже в анонсі зазначено: «В результате обстрелов ВСУ рушились дома» — і вже ані слова про «СВО»). З іншого — прямий доказ, що місто масово не розбудовують, як кажуть інші російські блогери. Серії зняті за підтримки президентського фонду культурних ініціатив Росії. До речі, який часто фігурує в медіаматеріалах. Розглянемо це далі.

Меншість, маргінес, централізація прийняття рішень

Звітність є важливим компонентом тоталітарної держави. Зокрема звітність у публічному просторі, в медіа. І в грудні можна було спостерігати: 1) збільшення кількості публічних заходів (напевно, бюджет треба відпрацювати); 2) власне звіти за реалізовані проєкти; 3) вихід у публічний простір відповідальних офіційних осіб тощо.

Стає зрозуміло, хто за що відповідає, зокрема на окупованих територіях. Наприклад, про телебачення на непідконтрольних частинах Запорізької, Донецької та Херсонської областей уже неодноразово писали, до речі, непровладні російські онлайн-видання, такі як «Верстка» і «Медуза». Там ішлося, що на окупованих землях України не вистачає журналістських кадрів, тому беруть на роботу «перенавчених» студентів спеціальності «журналістика», молодих людей із 16 років або тих, хто за часів України давно були звільнений як некваліфікований співробітник. Тут хочу вступитися за українських студентів-журналістів південно-східних областей і зазначити, що зараз в окупованих медіа справді працюють деякі молоді люди з непідконтрольних територій 2014 року, які отримували бюджетні місця в наших університетах за програмою «Донбас — Україна». На моїй педагогічній практиці та, власне, на мою суб’єктивну думку, такі студенти 2019, 2020, 2021 років набору залишилися в окупованому університеті та в окупаційних медіа. Але їх можна перерахувати по пальцях. Їх меншість.

Маленькі дописи в соцмережах маленьких медійників тяжіють до подяк і реверансів «центру». Наприклад, Олександру Малькевичу, 48-річному журналісту і пропагандисту з Петербурга. До речі, завжди звертаю увагу на місто народження, адже блогери, журналісти, навіть дослідники комунікацій, які розкидані в Європі та США, є земляками президента Росії. Звітність Малькевича за 2023 рік є досить цікавою. Він зняв 20 серій проєкту «Новороссия. Точки притяжения» — і знов «за підтримки президентського фонду культурних ініціатив». На своїй сторінці в одній із соціальних мереж він звітує: «За результатами всіх конкурсів, культурні проєкти, пов’язані з новими регіонами — ДНР, ЛНР, Херсонською та Запорізькою областями, — підтримані на суму 3,4 млрд рублів. Загалом їх 496». Звісно, є мотив бути монополістом із таким бюджетом. І при цьому він знімає збережені культурні пам’ятки України, фотографується на локальних англомовних літерах «I love Askania Nova».

Пропагандист Олександр Малькевич 

Як це було і в Криму 2014 та 2015 років — присвоєння культурних пам’яток, нових будівель і музеїв в інформаційному просторі на окупованих територіях Херсонської, Запорізької, Донецької, Луганської областей. Наративи про «освобождение» і «возвращение домой» змінилися на «новые регионы», «новая жизнь» на окупованих територіях. Також він поляризує погляди наступним чином: «Росія пропонує мир, Україна — терор», «“спокійна сила” Путіна — диктатура Зеленського».

Повертаюсь до виняткового бюджету на роспропаганду. Малькевич їздить різними регіонами Росії з власною фотовиставкою «Освобождённые территории. Война и мир глазами очевидца». Також зосереджує увагу на муралі «Катюша» в Донецьку, адже (його цитата зі збереженою пунктуацією) «его создала... петербургская (!) художница Александра Сесина — участница движения дочерей офицеров “Катюша”».

Я часто пишу, що народилася й усе життя провела в Маріуполі до повної окупації міста. Тому мені особливо цікаво, як Малькевич просуває теми саме Маріуполя. На зустрічі Путіна з членами Громадської палати Росії в листопаді він запропонував кілька проєктів, зокрема щодо створення Освітнього центру «для ЛОМів» (лідерів громадської думки) у Маріуполі та відкриття будинку-музею Жданова, й наче отримав підтримку. Але його нежурналістська ідея створення історичних парків «Росія — моя історія» в Херсонській і Донецькій областях поки що залишилася ідеєю.

Пропагандисти Олександр Малькевич та Ксенія Місюревич

«Криве дзеркало» медіаграмотності у Росії

Такі слова як «медіаграмотність», «фактчекінг», «медіаосвіта», «боротьба з фейками» є популярними в освітньому та інформаційному просторах Росії. А головне — пропагандистському. Організовуються події на державному рівні, «вивозяться» місцеві медійники за федеральною програмою для фахівців у сфері медіа та піару «Мастерская новых медиа» на заходи — від тренінгів до щорічної пресконференції Путіна. До речі, програма функціонує за підтримкою президентської платформи «Россия — страна возможностей» на базі майстерні управління «Сенеж». Усе централізовано й підконтрольно. Тренерами освітніх заходів виступають пропагандисти «Соловьев Live», включаючи й самого Володимира Соловйова. Навіть наукові теми колаборантських кафедр на окупованих територіях — про медіаосвіту.

І ще в результаті звітностей і завершення 2023 року ми отримали ключову новину, що в адміністрації Путіна призначили куратора інфопростору на окупованих територіях — першого заступника глави Адміністрації президента Росії Сергія Кирієнка. І точка центру прийняття рішень звужується на очах.

«Подивись, типово наш васян, яких раніше було багато в комп’ютерних клубах», — сьогодні маріупольська подруга надіслала одне з останніх інтерв’ю, яке взяла похресниця Путіна Ксенія Собчак наче у маріупольця й нинішнього пропагандиста, якого ми з нею не пам’ятаємо з нашого маріупольського інформаційного простору до повномасштабного вторгнення. Адже стара нова пропаганда Росії офіційно дає мікрофон маргінесу, якого таврувала в радянський період. Усе централізовано виконують кілька осіб на окупованих територіях. Тому що більше нема кому.

Головне фото: мурал «Катюша» у тимчасово окупованому Донецьку