«Великий замєс» очима росіян, або Пропагандистський фільм про Маріуполь «20/22»

«Великий замєс» очима росіян, або Пропагандистський фільм про Маріуполь «20/22»

1 Квітня 2024
2266
1 Квітня 2024
11:30

«Великий замєс» очима росіян, або Пропагандистський фільм про Маріуполь «20/22»

2266
Як зняти кіно про знищений Маріуполь із пітерськими акторами, російською пропагандою, штучним задимленням і вигадками.
«Великий замєс» очима росіян, або Пропагандистський фільм про Маріуполь «20/22»
«Великий замєс» очима росіян, або Пропагандистський фільм про Маріуполь «20/22»

Чесно кажучи, я чекала на вихід пропагандистського фільму «20/22». Про його зйомки вже була інформація у квітні 2023 року в російських пропагандистських медіа типу RT з одного боку, з іншого — коментарі маріупольських жителів у соцмережах, які знов чули вибухи та цинічну роботу знімальної групи на фоні маріупольських зруйнованих будинків. Також торік восени та грудні в російських соцмережах «ВКонтакте», «Одноклассники» просували анонси фільму навіть у розважальних пабліках (хоча чому «навіть»? Саме в таких розважальних, гумористичних, спеціалізованих групах соцмереж і поширюється російська пропаганда) та регіональних медіа. Прем’єру підготували до річниці початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 23-24 лютого 2024 року.

Цікаво, що в мережі переглядів замало як для довгої PR-компанії, наприклад, на сайті Першого каналу станом на кінець березня — лише 300 тисяч переглядів, і це в масштабах «безкрайньої родіни». На деяких онлайн-платформах — ледь перевалює сотню. До речі, фільм позиціюється як перший художній про «СВО». Але виробництво стрічки з перших кадрів переконує у протилежному, що це пропагандистське кіно, адже задіяні російський Перший канал, Інститут розвитку інтернету, Фонд підтримки військово-патріотичного кіно. Відразу напишу, що не варто витрачати кілька годин на перегляд цього серіалу, і ось чому.

Пропагандисти та студенти-журналісти

Я вже ділилася спогадами про блокаду Маріуполя і про те, що викладала журналістику в Маріупольському університеті. Студенти-журналісти — це нетипова студентська аудиторія, погодьтеся. До речі, вони навчили мене сленгового слова «кринж», і це слово подумки виринало на кожній репліці та сцені чотирисерійного мінісеріалу «20/22», в якому, до речі, головними героями є... студенти факультету журналістики МДУ імені Ломоносова.

На початку фільму зверну увагу на повідомлення в телеграмі, що надійшло головному герою — студенту-журналісту, есемемнику Дані з Севастополя. У тексті йдеться про «великий замєс». Потім коряво склеєні (чи змонтовані?) постановні бої в Широкиному 10 лютого 2015 року. Така собі режисерська спроба виправдати початок війни. Другий головний персонаж — Аліса — теж студентка-журналістка, яка має нагороду за найкращу інформаційну програму. Також у фільмі брали участь російські пропагандисти, які вважають себе воєнними кореспондентами, Семен Пегов і Павло Чуприна. А як же робити пропагандистське кіно без пропагандистів?

Російські пропагандисти Семен Пегов і Павло Чуприна (тут і далі кадри з пропагандистського фільму «20/22»)

Діалоги українських військових у серіалі, напевно, писали теж студенти 1 курсу МДУ, адже звертання «Пан Капітан», «Персик ти мій», повтор фрази «кулю в лоба, так кулю в лоба» особливо кринжово звучать від персонажів військових «Азова». Зрозуміло, що «найбільше» зло у фільмі втілюють азовці.

24 лютого головним персонажам приходять повідомляння (звичайно, в телеграмі), що «ми все ж таки напали на Україну» і що журналістам не місце в цій країні, що треба «валити». Ну так, по факту, в лютому-березні 2022 багато саме медійників виїхало до Грузії та Європи, деякі продовжили жити в режимі тиші, мовчати. І ця позиція російських журналістів м’яко критикується в цьому фільмі, але на цьому акцентується увага. Вже з перших сцен, наприклад, мітингів у Москві, починається кринж. Хтось із мітингувальників пропонує записати українську пісню на підтримку українців, але головний герой із Севастополя каже, що пісня — «нацистська». Також на початку серіалу студенти-журналісти та їхні батьки розмірковують про «велічіє родіни», і звичайно, цей наратив повторюється наприкінці стрічки для «закріплення» ефекту. Також часто звучить пропагандистський наратив «своїх не бросаєм».

Журналістські й нежурналістські персонажі

У першій серії головний персонаж Даня здає в ломбард свої ноутбук, колонку і навушники, і купує — увага! — військову амуніцію, щоб їхати на війну, де поранило його брата. В пропагандистських фільмах полюбляють демонструвати «взірці» героїв. Проте нам наче показують «трансформацію» персонажа Дані: від студента-журналіста до військового російського батальйону «Сомалі», що вже є доволі кринжово навіть для російської телеаудиторії.

Образ брата Кості теж цікавий, наче легке поранення в ногу, але російські військові «перестаралися» зі жгутом — і він уже без ноги. Це наче реалістична історія для аудиторії, що так легко можна стати людиною з інвалідністю через незнання першої допомоги «товаришів». У госпіталі Донецька герой зустрічає поранених із батальйону «Сомалі» та називає їх «топовими пацанами». Той випадок, як у репліки головного героя вкладаються пропагандистські наративи, ставлення до подій.

У другій серії є персонаж другого плану — декан факультету журналістики, який читає лекцію наче про свободу журналіста-колумніста та тележурналіста, каже, що слово «колумніст» є американізмом. Це у навчальному процесі 2022 року? Безумовно, декан відрахував персонажа Даню за участь в антивоєнному мітингу, який показали на початку фільму. З радянських часів нічого не змінилося. До речі, декан, він же в образі лектора, є таким нафталіновим, махровим образом партійця 1960–1970 років. У цьому фільмі образ доволі цілісний: «поважний» вік, сірий піджак, великий живіт і найголовніше — репліки, виписані в дусі радянської та пострадянської пропаганди.

Спецефекти не для «ефекту»

Головний ефект воєнних дій у Маріуполі — це задимленість. Другорядний персонаж — маріуполець Артем Фірсов — наче йде з двома баклажками води та раптом згадує, що в нього поранена дружина. Він кидається під ноги російським воєнним із фразою: «Ви ж нас рятувати прийшли?». Цей персонаж у жовтій куртці називає російських військових «своїми», чого не було по факту, бо за реальних подій місцеві боялися звертатися до росіян. Така собі виправдовувальна пропаганда...

Ще одна персонаж — кореспондентка Першого каналу у кофті в кольорах прапора проросійських терористів Донеччини Уляна Розумовська — каже, що «укропи пресу в першу чергу вбивають». Пропагандистські наративи в кожній репліці. Також вона показує свій телеграм-канал, адже російські військові журналісти-пропагандисти використовують телеграм як основний канал комунікації. Вона допомагає студентам-журналістам зустрітися, адже хоче зняти про це новинний сюжет.

У фільмі пропаганда також постає у вигляді літери «Z» на стінах будівель, промзони, автівок, фоном нав’язливо звучать пропагандистські пісні про «СВО». Ну і пітерські актори в кадрі, наприклад, Олександр Ликов, який прославився після серіалу «Улицы разбитых фонарей», який до речі, теж ніс пропагандистські наративи та нав’язування російської картини світу.

Героїзація та демонізація

Героїзація «сомалійців» і демонізація «азовців» — у традиціях поляризації як прийому пропаганди. Персонаж журналістки Першого каналу зі студентами наче випадково приїхав на український блок-пост. Режисери створили сцену конфлікту між ЗСУ та бригадою НГУ «Азов», де персонажів ЗСУ презентовано ображеними, без уваги преси. «Азов» демонізують у різних сценах: то персонажі спалюють книги, щоб грітися, то чомусь виколупують очі на портреті Гоголя або розмальовують портрет Пушкіна.

Але найбільш незрозумілі сцени з топірцем. Що хотіли виразити режисери? Чому топірець є найстрашнішим маркером «азовців»? Герої часто крутять у руках сокиру, в останній серії щось кажуть про Перуна — кринжовий образ, і явно незрозумілий для російського глядача.

Кіноляпи кінопропаганди

Чомусь початок війни в Маріуполі показують на тлі… зелених дерев, квітневої сонячної погоди, герої бігають у легких курточках. Хоча насправді задача російської армії була «заморозити» населення в умовах відсутності електрики, опалення, продуктів і води.

Звичайно, режисери зняли сцени у підвалах. Одна з героїнь каже своїй донечці пролізти у маленьке вікно з підвалу та побігти до тьоті Ніни. В реальному житті таке навіть важко уявити, щоб матір із початку обстрілу кудись відправила б своїх дітей, адже всі в Маріуполі розуміли, що обстріли відбувалися рандомно, російські війська перебували навколо міста, не заходячи в сам Маріуполь, та обстрілювали його незрозуміло як.

Дорога, яка вела з Лівобережного пляжу до «Азовсталі», не могла бути «зеленим» коридором, як показано у фільмі. Але що не зробиш для разючого кадру з заводом. Фільм знімали навесні, коли дерева зелені, а за сюжетом події мали бути у лютому-березні 2022 року. Дійсно, зйомки проводилися на Лівому березі, проте тоді, коли вже в будинки поставляли пластикові вікна. Тому картинка не переконлива.

Ще один кіноляп помітила, коли машина зі студенткою-журналісткою наче виїжджає з боїв із центру вулицею Торговою, а потім крупний план перемикається на головну героїню Алісу, яка вже їде проспектом Перемоги геть з іншими будинками. І так кадри перемикаються ще пару разів.

Мораль байки

В останній серії нарешті персонажі прямолінійно вербалізували мораль «время за родину умирать», «в институтах вас ничему не учат», так що краще відразу в окопи. І також у кінці говорять, що місто (тобто Маріуполь) будувало «дві імперії: російська та совєтська». Безумовно, у фіналі фільму персонажі студентів-журналістів відповіли, що «все зрозуміли».

Боляче дивитися на рідне зруйноване місто, рідні пейзажі Лівобережного пляжу, завод «Азовсталь», панельки мікрорайону Східний, вулицю Торгову, площу перед ДОСААФ, види з дронів на зруйновані приватні будинки міста. З одного боку, «для російських кіношників» це лише реалістичні безплатні декорації, з іншого боку — це їхнє ж документування наслідків зруйнованого Маріуполя, хоча й зі штучним задимленням, пітерськими акторами, фоновими пропагандистськими наративами.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2266
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду