Десять років тому, в травні 2014 року, в Луганській та Донецькій області Росія влаштувала фейкові «референдуми», які стали початком гібридної війни на Донбасі. «Детектор медіа» поговорив із журналісткою, радіоведучою, представницею Інституту масової інформації у Луганській області Валентиною Троян про настрої серед луганських медійників у 2014 році, переміщені медіа та про те, як починалася російсько-українська війна в Луганську.

— Валентино, у 2014 році ви працювали в Луганській обласній телерадіокомпанії України. Розкажіть, будь ласка, які тоді були настрої серед луганських журналістів у січні — березні того року.

— У Луганській телерадіокомпанії, де я працювала, були дуже різні настрої. Радійників можна назвати більш проукраїнськими. Хоча насправді це просто люди, які дотримувалися стандартів журналістики. На телебаченні (а вплив керівництва був більше спрямований на ТБ) намагалися просувати якщо не проросійські наративи, то були спроби показати представників луганського осередку Євромайдану якимись кумедними, нелогічними.

Родіон Мірошник. Джерело

Звісно, що причетність нашого колишнього керівника Родіона Мірошника до Партії регіонів давалася взнаки. Узимку 2014 року, коли Майдан був у розпалі, було зрозуміло, що люди не розійдуться. З цього приводу Родіон Мірошник зібрав нас у себе в кабінеті, аби проговорити, як ми працюємо далі, як ми висвітлюємо події в Україні та в Луганську зокрема. Він просив утриматися від емоційних забарвлень щодо будь-якої зі сторін.

Луганський Євромайдан. Фото Олександра Волчанського

На той момент у Луганську були свої прихильники Євромайдану. Їхня опозиція — «Луганська гвардія». Її можна вважати попередниками антимайдану. Хоча самі вони так себе не називали. Вони розбили кілька наметів біля Луганської обласної державної адміністрації та хтось із них там ночував.

Луганський Євромайдан не ночував, люди збиралися біля пам’ятника Тарасові Шевченку кожного дня з кінця листопада 2013 року. Але луганський Євромайдан варто розділяти, тому що в нас був «Громадський сектор луганського Євромайдану», а були ще представники від української влади, політична опозиція до Партії регіонів. До прикладу, була Ірина Верігіна у нас, вона потім навіть кілька місяців виконувала обов’язки голови Луганської облдержадміністрації. Ну і її однодумці-політики. Наскільки я розумію, вони не мали суперечностей. Утім, «Громадський сектор» усе ж позиціював себе окремою спільнотою.

Луганський Євромайдан. Фото Олександра Волчанського

Це були люди різних професій, не політики, правозахисники. Він формувався навколо тих, хто згодом об’єднався в благодійну організацію «СхідSOS». Це Юлія Красільнікова, Костянтин Реуцький (долучився до Сил оборони України у 2022 році), Юлія Кішенко, її чоловік Олексій Біда, теж нині військовий. Я можу довго згадувати насправді, тому що я багато людей звідти знаю. Наприклад, Олександр Волчанський, він узагалі підприємець, але так життя склалося, що він став фотографом і хронікером луганського Євромайдану.

— 9 березня 2014 року, в день, коли виповнилося 200 років із дня народження Тараса Шевченка, відбувається велика маніфестація, і тоді якраз починаються сутички, було застосовано насилля проти протестувальників. Ви були там?

— Ні, не було. Я спілкувалася, звісно, багато з очевидцями. На мене справили враження світлини Олександра Волчанського того дня. Він там був і потрібно просто бачити цих людей (нападників на луганський Євромайдан. — «ДМ»), у що вони були вдягнені. Люди, які там були, розповідають, що якоїсь миті вся ця величезна агресивна сила поперла на них, і учасники акції до Дня народження Тараса Шевченка зрозуміли, що сили нерівні.

Знаю, що дехто зі знайомих приходив із дітьми. Туди просто приходили почитати вірші. Ніхто не думав, що на них нападуть агресивні люди.

— Як ви тоді реагували на те, що відбувалося в Україні загалом?

— Я особисто стежила, бо це моя робота — стежити за тим, що відбувається. Я не їздила до Києва на Євромайдан. Один раз приватно, а не по роботі, приходила на луганський Євромайдан.

Якщо говорити про роботу, я більше працювала на луганському «антимайдані», хоч ми й не називали його так. Це були мітинги, куди звозили бюджетників. Два рази працювала з перервою в тиждень на мітингах за «російську весну».

Змінювалися контингент і аудиторія: спочатку це були бюджетники, а далі з’являлися шахтарі. Я знайомого зустріла, який працював на шахті, були його колеги, не питала, чи їх підвезли, чип вони за покликом серця приїхали.

А потім, після агресивного нападу 9 березня, на мітинги приїздили люди далеко не інтелігентної зовнішності. Подивіться фотографії Волчанського.

— Росія готувала щонайменше після Помаранчевої революції ґрунт для когнітивної окупації Луганської області. Які десять років тому були відчуття в людей, чи дійсно вони так прагнули бути частиною Росії?

— Серед колег це відчувалося, тому що дехто з них дуже хотів працювати або в Росії, або за російськими стандартами.

— Якою була їхня мотивація? Гроші?

— Була мотивація, було переконання, що якщо ти якось дотичний до росіян, то ти з часом потрапиш в Росію, в Москву, і там хороші зарплати у журналістів. Чомусь вважалося, що вони якісніше працюють. Хоча мене пієтет до Москви дивував. Я розуміла, що працюю на не дуже заможному телеканалі. Водночас було питання, а чому люди не хочуть їхати до Києва, чому люди не хочуть створювати якісь медіа у себе.

У мене є колега з Луганщини, яка поїхала до Харкова та продовжила роботу журналісткою там. Разом із тим, росіяни ж насправді не так уже всім і раді в Москві. І це відчувалося. Це могло відчуватися під час якихось відряджень до Москви. Принаймні, я відчувала.

— Попри те, що вони були російськомовними українцями, але все одно до них було зневажливе ставлення?

— Я думаю, що це особливість менталітету. Саме зверхність у медійному середовищі. Але я це відчувала, хоча мене це абсолютно ніяк не напружувало, тому що я приїхала, там щось відзняла і поїхала.

— А яка, до речі, частка ваших колег хотіла бути в Росії?

— Тоді, у 2014 році, якщо знову ж таки говорити про той колектив, де я працювала, то на радіо одиниці хотіли цього. Відповідно, одиниці й залишилися в окупації. Більше таких було на телебаченні. Частина з них залишилась в окупації, частина — поїхала до Росії. Дехто через кілька років повернувся в Луганськ. З яких причин, я не знаю.

Наш керівник Мірошник зараз у Росії. Він став дуже відомим. Його телеграм-канал — під №309 у списку ворожих телеграм-каналів від Центру протидії дезінформації при РНБО.

Мірошник збирає свідчення «злочинів України», багато їздить уздовж лінії фронту, й на окупованих територіях теж багато буває. Заступник Мірошника по ЛОДТРК Віталій Гаркуша став керівником каналу, коли Мірошника відсторонили від виконання обов’язків гендиректора. Я не говоритиму про його політичні уподобання — я їх не знаю і ніколи з ним не мала розмов на цю тему. Є відео, де він веде переговори з бойовиками, які захоплювали ЛОДТРК.

Але, зрештою, чи було би правильно з боку керівника просто поїхати, коли твоє підприємство, яке тобі підпорядковане, захоплюють окупанти? Я до того, що у ЛОДТРК люди були різні. Багато хто не говорив про свої наміри, тому що боявся. Я думаю, це правильно й адекватно.

Хоча були такі, що мене там питали, за Росію я чи за Україну. Частина колег, хто залишився у Луганську, зараз працює на пропагандистському «ГТРК ЛНР», «ЛуганскИнформЦентр» — вони не приховують своїх облич. Я знаю одного колегу, Андрія Кузнєцова, він зараз телевізійником працює.

— Ви пишете про медіасередовищt Луганської області для Інституту масової інформації. Які ви відзначили основні три зміни, які відбулися за ці десять років із медіа Луганщини?

— По-перше, війна призвела до того, що якісь недоброчесні медіа зникли. Закрилося і комерційне медіа екснардепа Володимира Ландіка «Ірта». Зрештою Ландік зараз непублічний і йому нецікаво вкладати в це гроші.

А от ті, хто намагався отримати ґранти і формувати чесну редакційну політику, за стандартами, ті вижили. Я просто хочу їх назвати. Агенція медійного росту АБО, у них є мережа The City і там низка медіа, які пишуть про Схід, зокрема «Попасна.city».

Онлайн-медіа «Трибун», яке до 2014 року працювало в Луганську, потім релокувалося до Рубіжного, а у 2022 року журналісти виїхали на безпечну територію. А ще «Реальна газета», «Сєвєродонецьк онлайн», «Телегазета». Команда «Суспільне Донбас» — вони теж круті і зараз працюють в одному з обласних центрів, біля Сходу. Луганські медіа дуже хочуть проводити розслідування тією мірою, якою можна.

Більшість із регіональних луганських медіа не має відповідних технічних потужностей, але вони тоді більше працюють із відкритими даними, зокрема реєстрами. Такого не було до 2014 року. Наприклад, «Реальна газета» робить багато розслідувань саме про окуповані території.

— А які інші зміни ви б відзначили?

— Скажімо так, стали дуже дружні люди. Навіть знаю, колеги діляться, що вони після Сіверськодонецька переїхали до Дніпра, одне одному допомагають. Я розумію, що вони можуть бути просто друзями. Але ж такої дружби я не спостерігала всередині луганської медіаспільноти, коли працювала в довоєнному Луганську. Понад те, була якась нездорова конкуренція. Хоча що там конкурувати, там зарплати у всіх були мінімальні.

А ще одна зміна — це те, що медіа намагаються опанувати різні цифрові інструменти. Навіть деякі загальнонаціональні українські видання не так швидко адаптуються до цифрових змін. Ну, до прикладу, луганські роблять інфографіки, колажі, дуже хороші.

— Під час форуму «Луганщина — це Україна», який організувало онлайн-видання «Трибун» у січні 2024 року, обговорювали спільні можливості та виклики для медіа Луганщини. Пройшло пів року, як ви бачите ситуацію зараз?

— Війна вже триває 11-й рік. Багато людей виїхало, зокрема за кордон, і все одно світові треба пояснювати, чому війна почалася у 2014-му, а не у 2022-му. І як саме Росія діяла на сході нашої країни, першою чергою інформаційно.

По-перше, мені здається, що це не тільки Луганщини стосується, але всіх громад, які окуповані або знищені. До прикладу «Попасна.city». Місто повністю окуповане, дуже сильно пошкоджене. Там залишається близько 300 людей. Для чого це видання? По-перше, ця медіа має свій архів, свій сайт. По-друге, є люди, які вважають себе частиною громади. Зрештою є Попаснянська міська військова адміністрація, тобто органи влади існують.

У 2023 році головний редактор «Попасна.city» Ярослав Нестеренко пішов служити в ЗСУ. Я так розумію, його дружина займається зараз медіаменеджментом. Зрештою, отаке гіперлокальне медіа дуже потрібне для громади та держави, адже може об’єднувати людей. Я з Ярославом записала дуже розлоге інтерв’ю після того, як він виїхав навесні 2022 року. Там він розповів, як допомагав в евакуації.

І це, до речі, теж окрема тема, як журналісти під час своїх відряджень можуть робити якісь інші речі, не пов’язані з висвітленням тих подій, на які вони приїхали. Вони можуть консолідувати свою спільноту. Вони можуть писати про те, що людям цікаво, якщо люди дають зворотний зв’язок і говорять, що написати.

Тому, попри те, що зараз Луганщина окупована і журналісти не можуть фізично бути присутніми, це не привід закриватися. І це не привід, знову ж таки, обмежуватися тими медіа, які я назвала. Чим більше буде медіа, які розповідатимуть про війну, тим краще.

— А які, на вашу думку, є теми, про які зараз, наприклад, менше пишуть або які треба висвітлити?

— Хтось фокусується на новинах. Наприклад, «Трибун» пише лонгриди на якісь теми, але такі, які прям їм цікаві. Можуть узяти грант і написати кілька потужних матеріалів. Але це не їхнє основне. Вони роблять новини. Новини з окупованих територій. Вони фокусуються на цьому.

«Сєвєродонецьк онлайн» намагається розповідати про людей, наприклад. Вони пишуть про окуповані території, але для них це більше як поточка. Кожне видання для себе якісь пріоритети визначає.

І з тих п’яти медіа, які вище я назвала, кожне все одно щось висвітлює. Тобто немає тих тем, які б замовчувалися.

— А ви коли читаєте, спостерігаєте, що вам чогось не вистачає?

— Коли я читаю медіа, то там здебільшого пишуть новини. «Реальна газета» подає ексклюзив. «Трибун» — так само. Я думаю, що основне питання — це яким чином ці матеріали можуть бути цитовані в міжнародній пресі.

Бо, наприклад, розслідування «Реальної газети» — це енциклопедія для людей, які хочуть розуміти, як Росія окупувала Луганщину, як там усе це сталося, як усе влаштовано, хто кому хто.

Що там було всі ці десять років? І я думаю, що так само зараз актуальною стала тема відновлення. 99% Луганської області окуповані Росією і жодним чином зараз ні про яке відновлення не треба говорити. Але я думаю, що зараз варто так само говорити про те, як ми бачимо майбутнє Луганської області після звільнення.

— Як, на вашу думку, варто розповідати про російську окупацію частини Луганської області у 2014 році?

— По-перше, розповідати, як воно все було. Більше давати слово учасникам подій. Ми забуваємо багато речей із роками. Але можна, я думаю, розговорити людину, і вона згадає і розкаже. Аргументувати, мотивувати людей це розповідати. Втім, не всі хочуть згадувати деякі події. І я хочу, щоб все-таки люди були притягнуті до відповідальності. Ті, які розв’язали війну та сприяли ворогу на місцях.

— А ви думаєте, що будуть наслідки для російських пропагандистів, тих, хто розв’язав цю війну?

— Я думаю, вони вже є. Ми ж моніторимо і згадуємо статуетку для Владлена Татарського. Воно ж приходить звідти, звідки не чекаєш. Але якщо говорити загально, про всі вісім років війни до повномасштабного вторгнення, то я думаю, що основний урок для всієї України має бути такий: непокаране зло повертається з подвійною силою. Тобто ми маємо все зробити, щоб зло було покаране, щоб не було в нього шляху для повернення.

— Як ви оцінюєте роль медіа в українському суспільстві?

— Вона в мене, ця оцінка, з’явилася, визначилася у 2014 році — і вона не змінюється. Робота журналіста дуже важлива, враховуючи те, що ми живемо під час війни. І дуже складно пояснити людям, в чому різниця між якісною журналістикою і анонімними телеграм-каналами.

Варто критично ставитися до тієї інформації, яку подають пропагандистські ресурси на окупованих територіях. І якщо те, що пишуть місцеві пропагандисти, не відповідає дійсності, то все одно можна простежити тенденцію. Якщо постійно читати ресурси російських окупантів на загарбаних землях, то ти будеш уже розуміти, коли, в яких випадках, перед чим вони пишуть певну інформацію.

— Який, на вашу думку, найкращий спосіб боротьби з російською дезінформацією, наприклад, щодо Луганщини?

— Я думаю, є сенс подавати якісну інформацію і не дискримінувати місцевих людей. Жителі Луганської області меншою мірою страждають від дискримінації від своїх луганських медіа. Я розумію просто лють тих моїх колег, які в 2022 році виїжджали вдруге вже. Але колеги-медійники, маю віддати належне, не виплескують у соцмережах якийсь негатив.

Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа», Олександр Волчанський, надані автором