Майже рік тому, в першу річницю окупації Бучі, на ютуб-каналі регіонального медіа Thebuchacity відбулася прем’єра 10-серійного фільму «Буча: місто незламних». Проєкт складався переважно з інтерв’ю місцевих жителів і режисерських чи сценарних сенсацій не пропонував. На момент його виходу було знято вже, напевно, два десятки великих розслідувань про Бучу. Але попри все фільм став знаковим, адже творці вперше показали Бучу не лише як місце трагедії, а і як центр відновлення. Спогади героїв про жахи окупації перепліталися з розповідями про те, як вони сьогодні разом із містом повертаються до життя.

«Ми показуємо бучанців, які постраждали від окупації, але не зламалися. І продовжують відновлювати свій бізнес, будинки, а також працюють на перемогу України», — анонсував тоді ведучий і режисер Олександр Борцов.

Олександр Борцов

Наприкінці осені в ютубі вийшла повнометражна версія «Буча: місто незламних». У новій роботі, що була створена за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки, команда Thebuchacity зосередилася тільки на окупації, охопивши період від початку повномасштабного вторгнення до звільнення Бучі. Нічого принципово нового фільм не розповів. Але попри свою нехитрість знову став знаковим. Цього разу — через нагадування суспільству, в якій реальності ми живемо.

«Буча: місто незламних» вийшов на тлі спалаху внутрішніх сварок, що посунули в інформаційному просторі навіть війну. Суспільство, налякане відсутністю помітних успіхів на фронті, затримками міжнародної допомоги та чутками про конфлікт військових і влади, з головою занурилося у пошуки зради. Хто ж винен у тому, що ми досі не ввійшли в Крим? Залужний, Зеленський, Буданов, пані Фаріон в дуеті з пані Безуглою чи загальна «втома від війни»?

Відповідь — та ж сама, що і рік тому: Росія. Подивиться повнометражну версію «Буча: місто незламних» і згадайте, чого прагне добитися країна-агресорка та на що здатні її люди.

 Кадр із фільму

Фільм створений у вигляді щоденника і майже покроково розповідає, що відбувалося в місті з 24 лютого 2022 року по 4 квітня, коли весь світ дізнався про масові вбивства цивільних у Бучі. Історія базується насамперед на уривках інтерв’ю героїв першого фільму й архівних фото й відео. Порівняно з ранньою роботою додалися коментарі військового, командира загону «Тигри» Віталія Тельмана і представника влади, керуючого справами Бучанської міської ради Дмитра Гапченка, що зробило проєкт більш офіційним. Нові герої розкрили деякі подробиці оборони й життя міста в окупації.

«Братська могила виникла через те, що окупанти не дозволяли взагалі ховати людей на кладовищі. Тіла людей, яких убивали на вулиці, приносили в морг лікарні. Волонтери прийняли рішення про масове поховання, щоб зберегти можливість ідентифікації загиблих і фіксування самого злочину. Бо більшість цих людей мала кульові поранення. 10 березня перші 67 тіл були поховані біля церкви», — розповів Дмитро Гапченко.

 Пам’ятна стела на честь загиблих в Бучі, кадр з фільму

Починається фільм досить передбачувано: з сирени на тлі кадрів з обстрілами, вибухами, пожежами та руйнуваннями. За майже два роки великої війни я бачила безліч документальних і навіть художніх проєктів, що починаються саме так. На якийсь час навіть здалося, що українські режисери домовилися зробити цю тему стандартом для всіх фільмів про повномасштабне вторгнення. Інакше складно пояснити таку одностайність.

Але насправді, звісно, ніяких домовленостей немає. Режисери просто не можуть відмовитися від прийому, що лежить на поверхні, але працює на сто відсотків. Сирена і досі впливає на українців як удар батога. На жаль, зовсім скоро прийом остаточно заїздять і він матиме зворотний ефект. Але не цього разу точно.

Сила «Бучі: міста незламних» саме в тому, що фільм зроблений за лекалами перших документальних проєктів про повномасштабне вторгнення, коли глядачам будо достатньо звуків сирени та монологів очевидців, щоб здригнутися, жахнутися — й об’єднатися. Сьогодні ми повернулися до того ж стану, адже через «інформаційний шторм» до людей доходять лише найпростіші сигнали. До «ефектів прямої дії» можна віднести не лише звуки повітряної тривоги, а й уривок із відомої промови Путіна про оголошення «спеціальной воєнной операції», де наприкінці зображення російського диктатора на мить змінюється на світлину Гітлера.  Або кадри ексгумації тіл із братської могили біля центрального храму міста.

Кадр з фільму

Найсильніший вплив мають щирі емоції бучанців, фото та відео руйнувань і страшна статистика людських втрат, що наведена у фільмі. Станом на кінець жовтня 2023 року було встановлено, що під час окупації Бучі від обстрілів, тортур або через страту загинув 501 мирний житель. 27 бучанців досі перебувають у полоні, доля ще 27 невідома. Загалом у Бучанському районі за 33 дні окупації росіяни вбили понад 1400 цивільних, серед них 37 дітей.

Навряд чи автори створювали новий фільм для того, щоб «заземлити» українських глядачів. На відміну від першого проєкту, що був орієнтований на внутрішню публіку, повнометражний фільм скоріш за все мав на меті нагадати про злочини росіян в Україні насамперед іноземцям.

Але несподівано виявилося, що нагадувати треба і нам.

«У городі лежало пів тіла. Без ніг, без верхньої частини голови. І велика кістка з м’ясом, людська кістка. Можливо, його. Це кадирівець був, ми потім дізналися. Ми накрили рештки старою ванною, бо розуміли, що може піти запах. У нас собаки дві, й дитина виходить у двір. А потім його забрали росіяни», — розповіла місцева жителька Ангеліна Бартош.

Цей пекельний спогад включений в обидва варіанти проєкту. Але якщо в першому фільмі це сприймалося як «було жахіття, але зараз ми повертаємося до життя», то сьогодні враження зовсім інші. Здається, що якщо ми терміново не припинимо суперечки й не відновимо супротив на всіх рівнях, рештки тіл знову будуть лежати по всіх наших городах.

І ніхто не гарантує, що це будуть рештки лише ворогів.