Художню драму «Буча» знімали на основі реальних подій. Вона розповідає про окупацію Київщини в лютому-березні 2022 року, а також як громадянин Казахстану Костянтин Гудаускас, який отримав притулок в Україні та мешкав у Бучі, рятував людей, вивозячи їх з окупованих територій.

8 жовтня 2023 року робочі матеріали художнього фільму «Буча» будуть презентовані на спеціальній події Art against propaganda із протидії російській пропаганді в Університетському клубі в Нью-Йорку. А до цього вони отримали підтримку на European Film Market Берлінського міжнародного кінофестивалю, кінофестивалі La Biennale di Venezia та Toronto International Film Festival.

В інтерв’ю для «Детектора медіа» Олександр Щур розповів, чому взявся за роботу над фільмом і чому важливо демонструвати стрічки про війну в Україні в усьому світі.

— Олександре, чому взялись за цю тему та з чого починали?

— Хотілося зробити щось максимально корисне для України під час війни. Коли почалася війна, я волонтерив — приймав і передавав гуманітарку на кордоні, потім возив автівки. Пам’ятаю, що в перші місяці це було неорганізовано, нічого не вистачало, потім це вилилось у великий волонтерський рух, з’явилися великі організації. Я побачив, що роботу, яку я виконував, може робити будь-хто інший. Мені тоді здавалося, що ця війна дуже надовго і її ми не виграємо без допомоги Заходу. Я запитав себе: що я можу робити? Мені здавалося, що можу працювати у сфері культури, як це робив багато років.

Ця історія з фільмом почалася, коли я побачив інтерв’ю реальної людини — Костянтина Гудаускаса. Це виглядало як хайконцепт — так у кіно називають якусь ідею, яка виглядає дуже цікаво. У нас хайконцепт у тому, що виходець із Казахстану рятує українців від росіян. Мене питають: так багато ж українців волонтерили, чому ви взяли саме цю людину як героя фільму — людину, яка сиділа у в’язниці в Казахстані? Так у тому якраз і є хайконцепт. Коли українці рятують українців — це нормально, так і має бути, нікого у світі це не дивує. А коли рятує людина, яка могла поїхати в перший день війни, бо має казахстанський паспорт, але вирішила лишитися — то це є прикладом для іноземців. От дивіться: коли відбувається велике зло в іншій країні — ви не можете бути осторонь. Головна фраза нашого фільму — це цитата з «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі: «Найгарячіші місця у пеклі залишилися для тих, хто під час великих потрясінь залишався нейтральним». Це якраз наше послання для всього світу.

Одразу була ідея цей фільм зробити так, щоб його можна було показати по всьому світу. В кіно, на стримінгу, на телебаченні. Для того, щоб можна було впливати на людей. Під час цієї поїздки за кордон я бачу, що це було дуже правильне рішення. Я вже був у Німеччині, на Венеційському фестивалі, зараз в Америці. Дуже мало новин про Україну — хтось щось чув, але не знає до кінця. Коли вони бачать матеріали з фільму, то кажуть: «То це ж жах! Звісно, вам треба допомагати». Це і є наша головна місія. Коли приїжджає будь-яка іноземна делегація в Київ — то куди її везе Зеленський? У Бучу. Він робить це з однією метою. Нормальна людина, коли бачить те, що відбувалося там, не може залишатись осторонь. Наш фільм — це така «виїзна» Буча. Не можна усіх привезти в Бучу, але можна «Бучу» привезти додому до інших людей.

— Що було найважчим під час утілення вашого задуму?

— Найважче — це писати сценарій. Так, як актор занурюється в роль — так і сценарист, коли працює над сценарієм. Він має відчути персонажа. А у сценарії — жахливі речі, мені щоб це написати — треба це все пережити, пропустити крізь себе. Це дуже й дуже важко. У чомусь допомагає, а в чомусь робить це ще важчим мій особистий досвід. Це ще одна причина, чому я взявся за цю роботу. У мене кілька років тому загинула семирічна донька. Якийсь вірус потрапив у мозок, вона два місяці пролежала в комі в реанімації, і попри допомогу багатьох людей, її врятувати не вдалося. Загибель дітей — це найбільший стрес і психологічна травма, це було дуже боляче й дуже довго довелося з цього виходити. Я знаю ці емоції, знаю, що відчувають люди, коли дуже несправедливо й раптово втрачають своїх рідних. Коли ти сам через це пройшов — ти розумієш, що відчувають ці люди. Це мені допомагало писати.

Спочатку я приїхав на місце подій, головний герой мене познайомив з усіма, кого він вивозив. Дуже допомагало Головне управління розвідки. Вони читали наш сценарій, щоб ми не розповіли нічого зайвого. Я спілкувався з багатьма людьми. Є історія Ірини Фількіної — це загибла жінка в Бучі, яка стала відома завдяки фотографії як «жінка з червоним манікюром». Я зв’язався з її донькою Олею, пояснив, навіщо ми це робимо, — і вона погодилася. Ми не хочемо, щоб цю людину пам’ятали лише як «жінку з червоним манікюром» на тому фото, а згадували світлою людиною, яка жила та мріяла. Оля переповіла останню розмову з мамою, за дві години до смерті вона їй телефонувала, Оля хвилювалася, що мама їде в небезпечну зону. Це все дуже бентежить, робить це не статистикою. Найгірше, коли смерті перетворюються на статистику. Хочеться показати, що кожна смерть — це трагедія.

Ця робота тривала досить довго. Тільки над чорновою версією сценарію я працював десь пів року. І ще пів року до зйомок її допрацьовув, долучав усіх, хто був свідками подій. Сценарій постійно поліпшувався, потім ще приєднався режисер, потім ми виїжджали на місця, де це відбувалося. Ми дуже хотіли, щоб це було реалістично, щоб глядачі в це повірили. До речі, саме тому ми росіян намагалися зробити різними, не всіх карикатурними злодіями, тому що там справді є різні. Є ті, які прийшли пограбувати, є ідейні, в яких якась своя хвора логіка. Таке собі зло з принципами.

Я бачу, що робить російська пропаганда, — а в західних країнах ведуться на це. Мовляв, росіяни кажуть одне, українці інше, а правда десь посередині. Наш меседж такий: вас хочуть обдурити, немає ніякої правди посередині, вони брешуть, правда на нашому боці.

— Чи всі погодилися розповідати про те, що їм довелося пережити?

— Важко було спілкуватися через історії, які люди розповідали. Мені пощастило: жоден із тих, із ким я спілкувався, не відмовив. Особливо ті люди, в кого загинули родичі, хотіли спілкуватися. Вони казали: «Я хочу, щоб мою маму, мого брата показали, щоб таким чином вони в пам’яті людей залишилися». Допомагало й те, що це ті люди, яких вивіз наш герой — і в них була велика подяка йому за це. Вони хотіли, щоб ця історія була відома.

Будуть люди, які не захочуть цього бачити. Ми з цього приводу ще на початку роботи зі сценарієм спілкувалися з психіатром, який спеціалізується на роботі з посттравматичним стресовим розладом. Говорили про зйомки, щоб це нікого не травмувало, і про те, як на це відреагують глядачі. Ми не знімали на тій території, яка була під окупацією, сцени з російською технікою або військовими. Щоб ті люди, які пережили окупацію, не побачили цього й не хвилювалися. За словами психіатра, в нас пів країни живе з ПТСР, одна з його ознак — небажання стикатися з проявом свого страху. Один із кроків у терапії — людину, яка пережила стрес, поступово повертати до джерела свого страху, але в безпечних умовах. Це художнє кіно, людина розуміє, що це вже не по-справжньому — так трохи легше зробити невеликий крок, подивитися кіно. Наступний крок — подивитися реальні кадри, а потім — і приїхати в місце, де це сталося. Це може допомогти пережити травму.

— Робочі матеріали фільму «Буча» ви вже показували на фестивалях і конкурсах у Європі. Зараз ви у США, де 8 жовтня також презентуватимете стрічку. Розкажіть, де ви вже були. І які очікування від заходу у Нью-Йорку?

— Ми тут, по-перше, з інформаційною ціллю, а по-друге — в пошуках дистриб’юторів стрічки. Ми хочемо в усі країни, до яких зможемо дотягнутися, цей фільм віддати. Ми були на Венеційському бієнале, там був український день і нас запросили організатори. Ми показували шматочок фільму. Показували його і в Торонто, декілька дистриб’юторів зацікавилися. Ми показуємо фільм як в Україні, так і за кордоном, бо там трохи інше сприйняття. Українцям зрозуміло що відбувається, а іноземцям — ні. Це треба виправити.

Найбільш важлива поїздка — зараз в Америку. Усе відбуватиметься в крутому місці — Університетському клубі Нью-Йорка. Ми сюди потрапили завдяки американській письменниці та волонтерці Мітці Пердью, яка багато разів була в Бучі й дуже допомагає Україні. Це закритий клуб, ми запросили близько 30 представників медіа, буде розмовна панель із протидії російській пропаганді. Ми хочемо створити великий інформаційний шум, щоби про це почули та це побачили. І ще нам потрібно дозбирати гроші на постпродакшен.

— Нещодавно трапилася ситуація з фільмом «Юрик». Маріупольці звинуватили творців стрічки в недостовірному відтворенні реалій життя в облозі. Не боїтеся такого розгортання подій навколо свого фільму?

— Чесно скажу, не боюся. Бо ми все намагалися робити достовірно. До «Юрика» були конкретні претензії: у фільмі сказали, що ОБСЄ вивозило людей, а насправді не вивозило, й підвали насправді в Маріуполі не так виглядали.

Наш герой урятував українського композитора Ігоря Поклада. Його дружина дозволила знімати у їхньому будинку, в підвалі, де сиділо 12 людей. Ми розставили в підвалі все так, як у них було. Нас консультували ті люди, які в тому підвалі сиділи. На блокпост навіть покликали стояти тих людей, які там реально стояли. Ми розуміли, що вони будуть там виглядати гармонійніше, ніж будь-які актори. Ми робимо постійні покази зараз, показуємо робочі матеріали, робимо свого роду фокус-групи з різними групами людей, щоби зрозуміти, чи правильно ми все зробили.

— З моменту початку роботи над фільмом вам закидали, що зарано знімати художнє кіно про такі болючі для багатьох людей події. Я так розумію, ви з цим не погодилися?

— У нас є мета — донести інформацію про Україну, щоб нам допомагали. Це потрібно робити зараз, щоб Україні давали гроші, щоб суспільну думку перетягувати на наш бік. Це по-перше. А по-друге — в нас гине ціла індустрія, люди сидять без роботи. А в нас було задіяно 120 людей, і вони були щасливі працювати, заробляти гроші та мати змогу робити донати. По-третє, коли кажуть, що не знімають під час війни про війну, — це маніпуляція. Знімають по всьому світу. В Україні знімали фільми «Кіборги» та «Клондайк». У США режисерка Кетрін Бігелоу зняла фільм «Володар Бурі» про війну в Іраку. Також є фільм «Касабланка» 1942 року про Другу світову війну. Є багато прикладів, коли фільми про війну знімають під час війни.

— У релізі фільму сказано, що ви плануєте презентувати «Бучу» навесні 2024 року. Коли фільм побачить український глядач?

— Це мається на увазі світова прем’єра. Українську прем’єру, можливо, зробимо на річницю звільнення Бучі. Це 31 березня 2024 року. Це приверне увагу — і фільм зможе гучно заявити про себе.