Понад 100 років відсутності Української держави в нас не було голосу говорити про свою історію «від першої особи». Відповідно світ сформулював погляд на нашу історію без нас, з активною допомогою росіян.

Через це, зокрема, маємо тепер купу головного болю зі стереотипами про нас по всьому світу. В 6-х з 6-ти країн ЄС, в яких я була цього року, є дискурс про українських неонаці на тому чи іншому рівні. І часто я помічаю, як замість того, щоб говорити про денацифікацію рашки, вестерни розглядають в лупу шеврони наших бригад і застерігають від «страшного» націоналізму.

Але тепер, маючи державу і можливість говорити гучно, ми свідомо обираємо мовчати.  Скандал з ветераном Ваффен-СС — це найкращий момент звернути увагу світу на те, що у Другій світовій для українців (і не тільки для українців) не було одного зла. Їх було два.

Я вже не кажу, що варто було б розповісти реальну історію самого Ярослава Гуньки в Ваффен-СС, яка після року вишколу обмежилася протиповітряною обороною Мюнхена. Хоч поки я це пишу, його не звинувачують хіба в тому, що він — Гітлер.

Вже декілька днів світова преса обговорює українське чемпіонство з колаборанства з нацистами. І Росія тріумфує. Попри свого слона в кімнаті — російського СС (РОНА) і його участь в дикунському придушенні Варшавського повстання.

Історія з дивізією Ваффен-СС «Галичина» — чудова ілюстрація, перед яким вибором стояли українці, коли світ їх тупо не бачив, не визнавав і мав в одному місці всі Голодомори, розстріли і концтабори.

Я не розумію, чому мовчить наш Інститут національної пам'яті, наш МЗС, наш ОП. Мені дуже прикро за наші комунікації.

Точніше за цю імпотентну тишу.

Дарія Гірна, директорка Центру досліджень визвольного руху, журналістка

Текст публікується з дозволу авторки, оригінал публікації за посиланням.