In English

Жінки складають більшу частину людства, але в багатьох державах досі залишаються пригніченою частиною суспільства. Жінки як соціальна група мають ознаки меншини, адже в них є власна історія боротьби за свої права, вони володіють значно меншою кількістю ресурсів, ніж чоловіки, та зазнають різноманітних форм дискримінації. Навіть у розвинених країнах із прогресивною політикою жінки отримують нижчу зарплату за однаковий обсяг роботи, виконують неоплачувану домашню працю, менше представлені в органах влади, бізнесі й на керівних посадах, а також у рази частіше потерпають від фізичного та сексуального насильства. За даними Світового банку, близько 2,4 мільярда жінок працездатного віку не мають рівних економічних можливостей, а 178 країн досі мають правові бар’єри, які перешкоджають їхній повноцінній участі в економіці. У 86 країнах жінки стикаються з певною формою обмеження праці, а 95 країн не гарантують рівну оплату за однаковий обсяг роботи. У всьому світі жінки все ще мають лише три чверті законних прав, наданих чоловікам, — загальна оцінка 76,5 із 100 можливих (де 100 — повна юридична рівність).

За інформацією ПРООН, від фізичного домашнього насильства в Україні страждає близько 2 мільйонів людей, у понад 80 % це насильство чоловіків щодо жінок. Щороку від домашнього насильства гинуть 600 українських жінок. В Україні жінок із вищою освітою більше, ніж чоловіків, — 47 % і 36 % відповідно — але при цьому є нерівність у зарплатах. Розрив в оплаті праці жінок і чоловіків в Україні становить 18,6 % (для порівняння: середній гендерний розрив у заробітній платі в Євросоюзі складає 13 %), хоча впродовж останніх декількох років Міністерство економіки фіксує зниження цього відсотка. Окрім цього, Україна перебуває на 110-му місці у світі за гендерною рівністю у вищих ешелонах влади: у Верховній Раді жінок 21 %. У європейських країнах жінок-парламентарок майже 28 %, у скандинавських країнах — 41 %.

Сталі гендерні стереотипи призводять до того, що саме жінка часом виконує «невидиму» працю — догляд за дітьми й іншими членами родини, хатні обов’язки. На жінок припадає 75 % неоплачуваної домашньої роботи, вони витрачають на неї від трьох до шести годин щодня. Частка жінок на ринку праці зростає, втім, це не супроводжується збільшенням внеску чоловіків у виконання домашніх обов’язків — просто збільшується сумарна тривалість робочого дня жінок.

Із розвитком демократії прав жінок мали би краще дотримуватися, а гендерна рівність мала би стати нормою. Поборники демократії та прав жінок могли би йти пліч-о-пліч, адже вони, по-перше, виступають за рівність, по-друге, за підсилення голосу та прав меншин, по-третє, за повалення ієрархічних практик прийняття рішень, характерних для патріархату. Так, демократичні суспільства запроваджують квоти, намагаються врівноважити права й можливості жінок і чоловіків, але часто привілеї певних груп (приміром, освічених білих цисгендерних чоловіків середнього класу) сприяють відтворенню ієрархій у відкритих і начебто горизонтальних спільнот. Питання не лише в тому, хто формально володіє рівним доступом до певного блага чи посади, але хто, по-перше, має більше видимості та чий голос краще чують, а по-друге, чию точку зору серйозніше сприймають.

З початком повномасштабного вторгнення становище українських жінок змінилося: в рази більше стало внутрішньо переміщених осіб і біженок, одиноких матерів, удів, родичок ветеранів і жінок-військових. Жінки, які раніше боролися за свої права, зараз борються за фізичне виживання — своє та своїх дітей. У захисниць прав жінок змінилися пріоритети — тепер вони витрачають більше зусиль на гуманітарну місію, ніж на проведення заходів чи законотворчість. Багато жінок опинилося на тимчасово окупованих територіях, де вони зазнають фізичного й сексуального насильства, тортур, усіляких можливих форм дискримінації. Ба більше, перебуваючи у правовому полі Росії, українські жінки є менш юридично захищеними від аб’юзу — шість років тому Путін декриміналізував домашнє насильство, що значно погіршило становище жінки в суспільстві (згадаймо справу проти сестер Хачатурян).

Парадоксально, але модерні держави, що прийшли на зміну монархіям, у яких жінки не мали рівності з чоловіками, часто символічно зображувалися не в образі чоловіків (які реально керували цими державами), а в образі жінок. Деякі дослідники вважають, що коріння традиції фемінних образів спільнот губиться в додержавних родоплемінних суспільствах, у яких існувала матрилінійність — визначення спорідненості за материнською лінією. У модерні часи першими такий образ сформували французи — революційну Францію уособлювала Маріанна, символ «liberté, égalité, fraternité». Під впливом європейських романтично-націоналістичних уявлень образ України як жінки виринає у творчості Тараса Шевченка та Лесі Українки. У ХХ ст. радянська влада постійно зверталася до образу Батьківщини-Матері. На пропагандистських плакатах УРСР зазвичай фігурувала у вигляді україночки з паляницею, а на березі Дніпра було зведено чи не найбільш войовничий її варіант. Образ України як жінки «перекочував» у незалежну Україну, мабуть, один із найяскравіших прикладів цього є Монумент Незалежності, колона, увінчана фігурою жінки «Берегині». До війни Україна-жінка виглядала радше берегинею домашнього вогнища, російська агресія викликала образ жінки-воїтельки, валькірії, амазонки. Закономірним результатом цього переосмислення була реконструкція та намір перейменувати скульптуру «Батьківщини-матері».

Жіночий образ України був об’єктом атак російської пропаганди ще з часів Помаранчевої революції, коли українці серед іншого відстоювали європейський вектор розвитку. У кривому дзеркалі агітпропу Україна постає невірною жінкою, «повією», яка зрадила своєму судженому старшому брату — Росії (попахує інцестом) і «пішла по руках» на Заході. А що треба зробити з невірною жінкою? Покарати й повернути назад навіть проти її волі. Апофеозом жінконенависницьких конотацій у російській пропаганді стали слова Путіна про Україну в контексті дотримання нею Мінських угод «нравится, не нравится, терпи, моя красавица», що відсилає нас до російського вульгарного фольклору чи цитати пісні гурту «Красная плесень», де йдеться про сексуальний примус.

Нині ж російський агітпроп таргетує українських жінок за національною ознакою, всіляко розлюднюючи їх, і заохочує насилля проти них. Також за соціальною ознакою — атакує біженок, які буцімто «крадуть» чоловіків у європейок і забирають їхні робочі місця. Цинічно виправдовує страждання тих, хто втратив рідних на війні, та спонукає зловтішатися над жертвами російської агресії. В уявленні пропагандистів українська жінка — повія, яку цікавлять європейські «трусики з мереживом», місце якої — кухня, а не політика, нерозсудлива нацистка, безсуб’єктна «самка» та придаток свого чоловіка. Агітпроп завзято знеславлює жінок, які є в Силах оборони України. Українське суспільство давно перестало сприймати жінку в армії як аномалію, тоді як агітпроп, будучи рознощиком патріархального світогляду, закидає, що «війна — не жіноча справа», а українські військовослужбовиці — «фемінні оболонки з чорним чоловічим нутром» (цитата з анонімного телеграм-каналу).

Аналітикині й аналітики Центру досліджень «Детектора медіа» проаналізували 51,5 тисячі постів із соцмереж, щоб дослідити мізогінний вимір російського агітпропу. Ми виокремили декілька категорій токсичних меседжів, ось деякі з них: українські біженки є утриманками та розлучницями; українки не відповідають канону «традиційних цінностей»; треба боротися з фемінізмом як із загрозою західного впливу; в ЗСУ не треба жінок, бо війна — «не жіноча справа»; Україна мобілізує жінок, зокрема й вагітних, а потім їх ґвалтують в армії. Про це детальніше в нашому дослідженні, яке невдовзі опублікуємо.

Ілюстрація: «Детектор медіа»