Від редакції. Запропоновані статті є скороченими частинами більшого дослідження про стратегічне партнерство України й Азербайджану в дзеркалах національних медіа. Його актуальність обумовлена важливістю інформаційного аспекту сучасної геополітики, насамперед в умовах інформаційної війни та ІПСО як складових «гібридних» і конвенційних воєн. Цілком природно, що різноманітні українські ЗМІ приділяють найбільшу увагу потужним світовим гравцям: як основним партнерам і спонсорам України, так і її ворогам і сателітам. Не обійдений увагою і Південний Кавказ, але висвітлення перебігу подій у цьому регіоні сфокусовано переважно на Грузії, останнім часом також на Вірменії. Азербайджан представлений у нашому інформаційному просторі значно слабкіше, попри його реальну й потенційну значущість і все більшу «вагу» цієї країни, зокрема в мусульманському світі.

Проведене дослідження має на меті певною мірою заповнити цю «прогалину». Перші його частини опубліковані на інтернет-порталі BlackSeaNews: тут і тут; (англомовні версії тут і тут).

Огляд ситуації в національних медіа в Азербайджані

Оскільки Азербайджан (АР) є стратегічним партнером України, важливо ознайомитися із загальним станом азербайджанських медіа в порівнянні з українськими — насамперед для того, щоб оцінити радикальні зміни, які відбулися в медійній сфері цієї країни після початку повномасштабної російсько-української війни. Не претендуючи на детальний, науково обґрунтований контент-аналіз, для цілей цієї статті ми проаналізували азербайджанські сайти «Turan.az», «Minval.az», «Haqqin.az», «Meidan.TV», «Zerkalo.az», «Caliber.az» (наближений до Міноборони АР) та ін. Цей набір певною мірою відображає спектр інтернет-ресурсів АР: від опозиційного «Turan.az» до «умовно незалежних / нейтральних» та відверто проурядових «Haqqin.az» і «Caliber.az», а також головного «рупора влади» «Аzertag.az» (в якому можна знайти всі наявні документи, що стосуються українсько-азербайджанських відносин, інформацію про офіційні заходи, заяви та виступи тощо). На мій погляд, особливої уваги — і виявів солідарності — з боку української медіаспільноти заслуговує наполеглива боротьба за свободу слова і преси в АР, зокрема в законодавчому полі (чого, на жаль, не спостерігається). Тому вважаю за доцільне коротко окреслити основні події, пов’язані з цією боротьбою.

На сьогодні азербайджанські медіаексперти оцінюють ситуацію як погану з тенденцією до подальшого погіршення; свої висновки вони підтверджують даними Індексу свободи преси, які щороку оприлюднює міжнародна організація «Репортери без кордонів». Згідно з ними, АР належить до країн із найгіршими показниками, зайнявши у 2020 році 167-ме місце зі 180 — на відміну від сусідніх Грузії та Вірменії, розташованих, відповідно, на 60-му та 63-му. В Індексі від 3 травня 2022 АР посідає 154-те місце (між Білоруссю та Росією і з відставанням від багатьох країн Африки та Азії); останні дані — 151-ше місце. Зазначимо, що всі критичні матеріали з приводу медійної ситуації (та й узагалі на правозахисну тематику) можна знайти на сайті інформаційного агентства «Turan.az», тимчасом як інші інтернет-ресурси зазвичай або уникають політичної складової медійних проблем, переймаючись переважно низькою якістю вітчизняної журналістики, або всіляко «відбілюють» дії виконавчої та законодавчої влади, захищаючи її від власних опозиціонерів та зауважень міжнародних моніторингових структур (тут; тут і тут, приміром). У цьому ж контексті зазначимо, що лише лояльні до влади ЗМІ фінансуються державним Агентством із розвитку медіа, а Мехман Алієв, керівник «Turan.az», називає цей ресурс «першим і останнім незалежним інформаційним агентством Азербайджану» (що, мабуть, є все ж таки не зовсім справедливим перебільшенням). Ці обставини необхідно брати до уваги, зокрема, аналізуючи зміни, які відбулися в інформаційному просторі АР після масштабного російського вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року.

Характеризуючи інформаційний простір АР, нагадаємо, що після вступу до Ради Європи (РЄ) у національне законодавство були внесені зміни; розробка й прийняття відповідних законів проводилися за участі місцевих експертів, а також фахівців РЄ та ОБСЄ. Проте в наступні роки відбувся наступ на свободу слова, свідченням чого стала заборона на трансляцію міжнародних радіостанцій — «Радіо Свобода / Радіо Вільна Європа», «Голос Америки» та Бі-бі-сі. Таке рішення (набрало чинності 1 січня 2009 року) ухвалила Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, посилаючись на закон 2002 року, згідно з яким національні частоти FM та середні хвилі належать урядові, а отже їх не можуть використовувати іноземні мовники. Представник ОБСЄ з питань свободи слова Міклош Харасті заявив тоді, що рішення влади Азербайджану сталося на тлі погіршення безпеки журналістів, яким загрожують переслідування, і що це рішення означало практично «повну монополізацію ефіру голосами, дружніми до уряду» (тут і тут). Справді, наступними роками чимало «нелояльних» журналістів зазнали тиску, насильства з боку поліцейських й арештів, часто за звинуваченнями у порушенні статей Кримінального Кодексу.

Як приклад можна навести арешт журналістки «Радіо Свобода» Хадіджи Ісмаїлової, яка займалася розслідуваннями корупції в родині президента Азербайджану Ільхама Алієва і якій «помстилися», засудивши на 7,5 року. Проте важливо зауважити, що після розгляду її апеляції Верховний суд Азербайджану змінив цей вирок на 3,5 року умовно, після чого журналістку було звільнено з в’язниці. Цей епізод свідчить, що авторитарний режим Алієва все ж таки не можна ставити в один ряд із російським (де нещодавно опозиційного журналіста Володимира Кара-Мурзу було засуджено до 25 років позбавлення волі — фактично лише за публічну критику Путіна та його політики, див. тут і тут). Або з білоруським, де подібний (позитивний) перебіг подій навряд чи можливий.

Тим не менш, утиски свободи ЗМІ в АР є цілком реальними, зокрема на законодавчому рівні. 26 грудня 2016 року президент Алієв підписав закон, згідно з яким образа глави держави в соціальних мережах вважається кримінальним злочином; покарання передбачає позбавлення волі строком до 3 років. У 2017 році до Закону «Про інформацію, інформатизацію та захист інформації» було внесено зміни, які надавали широкі можливості для блокування інтернет-ресурсів. У тому ж році за поданням Мін’юсту і на підставі судових рішень був обмежений доступ до кількох новинних сайтів із міркувань «національної безпеки, територіальної цілісності, громадського порядку» тощо.

Журналісти, вважаючи подібні рішення порушенням статей 10, 18 та ін. Європейської конвенції з прав і свобод людини, зверталися з відповідними скаргами до Європейського Суду з прав людини (ЄСПЛ); у грудні 2021-го ЄСПЛ вперше визнав порушення Азербайджаном права на отримання інформації.

Найзапекліша боротьба проти утисків свободи слова та інформаційного простору в АР відбулася через кампанію з підготовки та ухвалення нового законопроєкту «Про медіа», яка почалася навесні 2020 року без залучення громадськості, наприкінці 2021-го поспіхом пройшла всі три читання в парламенті (перше — 14 грудня 2021 року, третє — 30 грудня) і завершилася підписанням закону президентом Алієвим 8 лютого 2022 року. Всупереч чинному законодавству, проєкт закону не був вчасно опублікований на державних сайтах і тому залишався недоступним навіть для неформального обговорення; такі обговорення розпочалися лише після отримання «Turan.az» 10 грудня 2021 року неофіційної копії законопроєкту (тут і тут). Виявилося, зокрема, що, згідно з новим законом, політичним партіям і релігійним структурам не дозволено створювати телеканали, новинні сайти та інформагентства чи володіти ними, і що ЗМІ, не внесені в офіційно запроваджений (але не оприлюднений) Реєстр, не зможуть отримувати акредитацію.

Учасники громадських обговорень законопроєкту відзначили численні недоліки цього документа й дійшли висновку, що він призначений для встановлення остаточного державного контролю над різними видами ЗМІ — зокрема, шляхом поновлення й легалізації цензури — і є загрозою для свободи слова і преси, а також порушенням національного законодавства (включно з Конституцією) і міжнародних зобов’язань АР (детальний аналіз законопроєкту можна знайти в матеріалах агентства «Turan.az» за грудень 2021-го).

Вже 15 грудня 2021 року був розповсюджений критичний Оцінковий документ, згодом підписаний понад 170 азербайджанськими медійниками, а в результаті спільної роботи медіаекспертів, журналістів і юристів — підготовлені правки й пропозиції до 40 статей законопроєкту (із 78), які 27 грудня були передані у профільний комітет Міллі Меджлісу (парламенту АР). Журналістів підтримали азербайджанські правозахисники, а також низка опозиційних політичних партій. До протестної кампанії долучилися деякі міжнародні організації; стурбованість висловив і Держдепартамент США. Протягом січня 2022-го лунали численні заклики до президента Алієва не підписувати цей закон; комісар Ради Європи з прав людини Дуня Міятович відправила йому листа з проханням повернути документ до парламенту для доопрацювання і внесення відповідних змін, а доповідач Моніторингового комітету ПАРЄ Штефан Шеннак звернувся до Венеційської комісії з пропозицією розглянути його і також не рекомендувати для підписання президентом. 2 лютого офіційний запит направив до Венеційської комісії голова Моніторингового комітету ПАРЄ П’єро Фассіно. Проте попри всі ці заклики та застереження, 8 лютого президент таки підписав цей закон. А негативний висновок Венеційської комісії був готовий лише в червні 2022-го і вже не міг вплинути на політичне рішення влади АР. Заклик Кабінету Міністрів Ради Європи від 8 грудня 2022 року щодо необхідності переглянути закон «Про медіа» і привести його у відповідність до стандартів РЄ також навряд чи змінить ситуацію.

Станом на січень 2023-го понад 200 медіа подали заявку на реєстрацію, з них було задоволено 160; крім того, зареєстровано 180 журналістів. Десяткам суб’єктів медіа і журналістів було відмовлено в реєстрації з «технічних причин»; незареєстрованих не пускають навіть на відкриті засідання парламенту, а в регіонах створюють перешкоди їхній діяльності. Невключеним у реєстр медіа повідомляють, що їх буде притягнуто до відповідальності, їхні справи розглядатимуться в судах. Один із журналістів після повторних відмов у реєстрації його сайтів подав судовий позов проти Агентства розвитку медіа (створеного указом президента 12 січня 2021-го); на засіданні суду 30 березня 2023 року він представив клопотання щодо перевірки відповідності нового закону про медіа Конституції країни.

Таким чином, азербайджанські актори громадянського суспільства зробили все від них залежне, аби захистити у своїй країні свободу слова й зупинити подальший наступ на неї. Утім, всі ці зусилля не дали бажаного результату. Описаний вище перебіг подій є прикладом того, як демократія програє в мирній боротьбі з авторитарним режимом, а міжнародні інституції не в змозі запобігати таким процесам. Попри це, азербайджанські медійники продовжують боротися з утисками свободи слова, намагаються виборювати право на доступ до інформації не тільки зверненнями до міжнародного суду (ЄСПЛ), а і з використанням національної судової системи.

В інтересах справедливості треба, однак, зауважити, що серед урядових ініціатив є низка норм (внесених, зокрема, в кодекс адміністративних порушень і податковий кодекс), спрямованих на посилення ролі медіа в суспільному житті й забезпечення доступу до інформації. 25 квітня 2023 року президент Алієв підписав зміни до Кодексу адміністративних порушень, згідно з якими на посадових осіб буде накладено штрафи за втручання у професійну діяльність журналістів і посягання на свободу слова. При тому незалежні медіаексперти скептично ставляться до ймовірності дотримання цих норм у реальному житті.

9 лютого 2023 року, в річницю набуття чинності Закону «Про медіа», цю дату згадали «Репортери без кордонів», закликавши до повного його перегляду. Досвід азербайджанських медіа та громадських діячів вартий уваги не тільки медіаспільноти України, а й вітчизняних законодавців, юристів і правозахисників, оскільки тут можна простежити певні аналогії з процесами, що точаться в Україні. Посилення горизонтальних зв’язків між медіасуб’єктами двох країн могло б бути не тільки взаємно цікавим, а й корисним з огляду на можливість поділитися досвідом, проаналізувати причини невдач та посилити позиції у спільній боротьбі за свободу слова і преси на шляху вдосконалення й демократизації інформаційного простору.

Україна в інформаційному просторі Азербайджану

До початку російської агресії 2022 року Україна не надто цікавила азербайджанську владу і, відповідно, ЗМІ, для яких пріоритетними були інші країни регіону та світу, тому кількість публікацій у цілому значно поступалася висвітленню азербайджанської тематики в Україні. До того ж, на позицію підконтрольних азербайджанських ЗМІ могло впливати й те, що серед численної азербайджанської діаспори в нашій країні (згідно з даними Ради азербайджанців України, не менше 500 тисяч осіб) є чимало опозиціонерів чинному режиму, зокрема, членів і прихильників опозиційної партії «Мусават». Лідери цієї партії, насамперед ексспікер парламенту, нині керівник Центру національно-стратегічних досліджень (ЦНСД) Іса Гамбар, підтримують дружні стосунки з низкою провідних українських політиків, зокрема, з лідером кримськотатарського народу Мустафою Джемілєвим. Гамбару належать такі висловлювання стосовно керівництва АР: «В Азербайджані при владі перебувають ті, хто заради посади готовий виконувати будь-яке завдання Москви. Якщо завтра буде вказівка, вони підпишуться і під відновленням СРСР, запрошенням до Азербайджану російської армії». ЦНСД (створений у 2015 році) проводить також експертні заходи з обговоренням агресивної політики Росії та звертається до уряду АР із закликом надати «повну підтримку союзницькій Україні».

Незадоволення Баку могли спричинити й заклики представників азербайджанської діаспори взяти активну участь у першому саміті «Кримської Платформи», який відбувся 23 серпня 2021 року. Керівництво АР вирішило відмовитися від участі навіть на рівні посольства (мабуть, через гнівну реакцію на цю подію з боку Росії). Ймовірно, всі ці обставини певною мірою впливали на позицію й риторику очільників АР, що призводило до відносно низького рівня уваги до України медіа Азербайджану, переважно контрольованих владою. Зокрема, можна згадати деякі «програмні» промови президента Алієва з питань міжнародної політики АР, де про Україну навіть не згадано (див, наприклад, тут).

Крім усього іншого, очевидно, що попередньому послу України в АР Олександру Міщенку не вдалося налагодити дружні стосунки з азербайджанською пресою — на відміну від теперішнього, Владислава Каневського, котрого можна назвати улюбленцем місцевих медіа, які цитують його дописи у фейсбуку, твіти, заяви, виступи й публікують його статті (див., наприклад, «…Посол Владимир Каневский еще раз доказал, что Украина — братская Азербайджану страна» та інші публікації). Цю різницю в інформаційно-просвітницькій діяльності посольства України в АР варто проілюструвати прикладом: 19 червня 2015 року Міщенко поскаржився на негативні щодо України та посольства публікації на порталі «Haqqin.az» і відмову останнього взяти в нього інтерв’ю, звернувшись до азербайджанських медіа з проханням опублікувати його заяву з цього приводу. Ось що було в ній сказано: «…Протягом лише останнього періоду інтернет-портал "Haqqin.az" тричі опублікував завідомо неправдиву інформацію щодо України, керівництва України, Посольства України в Азербайджанській Республіці та Глави української дипломатичної місії зокрема… Хочу зазначити, що жоден матеріал Посольства України в Азербайджанській Республіці так і не був опублікований на інформаційно-аналітичному і моніторинговому порталі "Haqqin.az"». Відгукнулося на його заклик та опублікувало заяву лише одне маловідоме агентство «SalamNews» (принагідно зауважимо, що це агентство було спочатку зареєстровано в Росії та вважається в АР проіранським, нині ж його діяльність розслідують правоохоронні органи). Натомість 6 січня 2023 року з проханням Каневського опублікувати його статтю про «мирний план» президента Зеленського посольство звернулося саме до «Haqqin.az», де статтю й було того ж дня оприлюднено.

Це ще раз підкреслює важливість ефективної співпраці українських дипломатів із національними медіа за кордоном. Про успішність такої співпраці в АР свідчить нагородження 24 серпня 2022-го послом Каневським грамотами з подякою «за особливий внесок у розвиток українсько-азербайджанського співробітництва в інформаційній сфері, доблесний труд і високу професійну майстерність» головного редактора «Minval.az» Еміля Мустафаєва та політичного оглядача цього видання Тофіги Гасимової, яка під ніком Нурані пише аналітичні статті з питань міжнародної політики, часто згадуючи Україну.

До початку повномасштабної війни в азербайджанських медіа можна було знайти чимало позитивних матеріалів про Україну, проте гостями передач і авторами публікацій та коментарів часом були представники російського істеблішменту та експертної спільноти, як-от Сергій Марков. Основні критерії відбору спікерів полягали в безумовній лояльності до АР та її політичного керівництва і здатності максимального очорнення Вірменії як підступного ворога або взагалі «вигаданої нації». Найяскравішим прикладом такої інформаційної політики можна вважати регулярно оприлюднювані дописи головного редактора журналу «Національна оборона» Ігоря Коротченка — «яструба»-українофоба, який водночас постійно виступає в ролі ярого лобіста інтересів АР і розпалює ненависть до Вірменії. Про його «видатні заслуги» на цьому поприщі свідчить і той факт, що наприкінці вересня 2021-го він удостоївся персонального інтерв’ю президента АР Ільхама Алієва; про це в повному захваті написав іще один апологет російсько-азербайджанського союзництва Александр Караваєв. Як правило, Коротченка цитують і на нього посилаються саме як на «політичного експерта і консультанта» з питань азербайджансько-вірменських відносин, не торкаючись висловлювань стосовно України. Але є один сумний виняток: 4 листопада 2021 року на сайті «Minval.az» з’явилася шокуюча публікація — передрук із телеграм-каналу Коротченка. Хоча цей епізод залишився радше винятком, все ж процитую (мовою оригіналу) окремі її положення:

«Армянское общество пребывает в таком же гипнотическом трансе, как и украинское.

И там и там — фашистские прихвостни возведены в ранг национальных героев (Нжде — Бандера).

И там и там — обожают ночные факельные шествия (в Третьем рейхе тоже обожали).

И там и там — общество оболванено псевдоисторическими мифами.

И там и там — жажда реванша и ненависть к соседям.

И там и там — экономика загибается, финансовая система разрушена, граждане бегут из страны.

И там и там — разгул шовинизма.

И там и там — выдвигаются территориальные претензии к сопредельным государствам.

И там и там — набирающий скорость процесс примитивизации сознания и дебилизации общества.

И там и там — кровавые расправы над политическими оппонентами…»

Попри прохання азербайджанських друзів і колег не звертати уваги на цей прикрий випадок, що стався на інтернет-ресурсі, відомому, на їхню думку, своєю «нерозбірливістю», вважаю, що медіаспільнота України мала б якось реагувати, звернувшись, наприклад, до журналістської громадськості АР із проханням засудити такий вчинок.

Проте констатуємо, що після 24 лютого 2022-го появу подібної публікації неможливо уявити. Від самого початку повномасштабної війни з Росією медіа АР стали приділяти Україні величезну увагу, зокрема, детально висвітлюючи ситуацію на різних напрямках фронту (дисципліновано користуючись при тому офіційними даними — переважно Генштабу ЗСУ — але не нехтуючи й телеграм-каналами); повідомляючи, хто, коли і яку саме зброю постачає або відмовляється постачати Україні; хто кому дзвонив і про що говорили в контексті російсько-української війни, а також регулярно цитуючи щоденні звернення українського президента, міністра закордонних справ та інших офіційних осіб. Для інформування про перебіг подій та їхнього аналізу все частіше посилаються не на переважно російські, як раніше, а на західні джерела — як-от Associated Press, Reuters, Bloomberg, Washington Post, New York Times, The Hill тощо.

Паралельно з підкреслено шанобливими матеріалами про Україну, її лідерів та Збройні сили, з’являється дедалі більше «негативу» щодо Росії та Путіна, поданому подекуди у вельми зневажливий спосіб. Ось, наприклад, такий пасаж (мовою оригіналу): «Он [Путін] не только не смог завоевать Украину, но и растерял доверие своего народа, уважение почти всего мира и находится на пути потери своей страны. Россию и россиян сейчас ненавидит почти весь цивилизованный мир, ее экономика стремительно идет к упадку, от ее энергоресурсов отказываются все больше стран, с ней не хотят не то что дружить, но и торговать, даже на выгодных условиях. Она стала нерукопожатной, более того — изгоем. Вторая армия мира и не имеющий аналогов военно-промышленный комплекс оказались мифом. Россию больше не боится никто, оковы сбрасывают уже и постсоветские страны, которые даже после распада СССР и парада суверенитетов так и не стали абсолютно независимыми от Кремля. Лидеры Казахстана, Таджикистана, Армении смело высказывают в лицо Путину правду и за это не только не следует наказания, но даже российский президент ищет повод для встреч с ними, вновь и вновь приезжает на различные саммиты в страны СНГ. Наверное, за все 22 года своего правления он столько раз не приезжал в эти страны. Выбора-то нет, больше никто не приглашает, приходится довольствоваться малым». Ні, це не фрагмент допису якогось українського блогера-націоналіста або східноєвропейського «русофоба». Це уривок зі статті «Гора родила мышь, или Ковчег судного дня для Пу и Ко» на азербайджанському сайті. При тому автори цієї та подібних публікацій явно не мають побоювань щодо можливого тиску з боку влади чи агресії проросійські налаштованих співгромадян або членів «Русской общины Азербайджана».

Восени 2022 року кількість матеріалів, так чи інакше пов’язаних з Україною та російсько-українською війною, в опрацьованих медійних джерелах АР сягала 20–40 %, іноді складала більше половини всіх щоденних публікацій (випадково вибрані дати для підрахунку показують наступне: на проурядовому «Haqqin.az» за 10.11.22 було опубліковано 13 матеріалів про війну в Україні із загальної кількості 25; «Minval.az» за 26.11.22 — 19 із 83; «Turan.az» за 30.11.22 — 6 із 24). Відзначимо також, що тональність та емоційна забарвленість авторських азербайджанських публікацій свідчать про співчуття й емпатію до страждань і поневірянь українського народу (тут; тут; тут; тут і тут, приміром), так само як і коментарі читачів, які часто пишуть про схожі переживання. Наведемо, зокрема, повідомлення про репортаж українського воєнкора Романа Бочкали «Нагірний Карабах сьогодні. Як завершилась війна між Азербайджаном та Вірменією», і щемливий коментар до нього: «Роман, человеческое вам спасибо. Мы настолько не привыкли, что про нас кто-то рассказывает миру о нашей трагедии, с которой мы молча жили на протяжении 30 лет, что любое проявление человечности и попытку донести до мира правду о том, что здесь произошло, мы очень ценим и будем ценить бесконечно...». Одним із красномовних проявів ставлення до російсько-української війни стала відмова азербайджанського шахіста Рауфа Мамедова, переможця командного чемпіонату Європи у складі збірної АР, від подальшої участі у турнірах під егідою Міжнародної шахової федерації (FIDE). Причина — позиція керівництва FIDE, очолюваного росіянином Аркадієм Дворковичем. «Не буду грати, поки триває ця війна. Слава Україні!» — заявив гросмейстер.

Широкому висвітленню українських подій сприяє те, що в Україні вже багато років постійно працює власний кореспондент «Аzertag.az»; крім того, після російського вторгнення сюди приїхала група азербайджанських журналістів і фоторепортерів (вони, зокрема, відкрили київську студію «Haqqin.az»). Їхні репортажі й численні інтерв‘ю з українськими високопосадовцями, депутатами, мерами та звичайними людьми, а також іноземцями заслуговують на значно більшу увагу, ніж є наразі, і мають бути відображені не тільки в азербайджанському, а й в українському інформаційному просторі (приміром, тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут і тут).

Від початку повномасштабної війни медіа АР дуже детально висвітлюють історії азербайджанців в Україні, зокрема тих, хто захищає нашу країну на фронті, бере участь у волонтерському русі або потерпає від війни, розпочатої Росією (як-от тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут і тут). Згідно з різними джерелами, на боці України воюють близько 500 азербайджанців, частина яких є добровольцями (читай тут і тут). Українські військові азербайджанського походження нагороджені орденами й медалями; одному з них присвоєно звання Героя України. І в українських, і в азербайджанських медіа з’являються повідомлення про воїнів, які загинули, захищаючи Україну (тут, тут, тут, тут, тут, тут і тут). При тому громадянам АР законодавчо заборонено брати участь у війнах на території інших держав; це загрожує покаранням аж до ув’язнення.

У публікаціях на тему українсько-азербайджанських відносин важливу роль відіграють деталі гуманітарної допомоги Україні. Зокрема, медіа розповідали, що компанія SOCAR Ukraine Energy безплатно заправила пальним автівки швидкої допомоги та ДСНС. Після ракетних атак Росії у жовтні — грудні 2022-го 10 грудня в якості чергового вантажу гуманітарної допомоги в Україну було відправлено 45 трансформаторів і 50 генераторів, наданих ОАО «Азеренерджі» (тут, тут, тут). МЗС Росії на це прореагувало, вчергове висловивши незадоволення («здивування») таким кроком, але цього разу обійшлося без традиційної «помсти» азербайджанським фруктам та овочам (тут, тут, тут, тут).

Інформацію про допомогу АР у подоланні енергетичної кризи поширювали й коментували не тільки українські, а й азербайджанські ЗМІ та читачі. Процитуємо одного з них (Mexman Huseynov, російською мовою, але латинкою, переклад мій): «В Україні розв’язується питання не України, а всього світу. Ми в Азербайджані чудово знаємо і розуміємо, як вам важко, ми цей шлях пройшли, хоча й не повністю. Слава героїчному народу України. Низький уклін загиблим за свободу України. Можу поселити у себе 2-3 сім’ї військових, витрати на проживання і харчування оплачуватиму». Важливо також зазначити, що в наданні Україні гуманітарної допомоги активну участь беруть як державні інституції, так і неурядові організації та звичайні громадяни, іноді поєднуючи зусилля (тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут). Також висвітлювали відбудову в Ірпені зруйнованої російськими загарбниками школи № 12 імені Заріфи Алієвої (в рамках проєкту «SOCAR. Україна. Разом», SOCAR Energy Ukraine).

В інформаційному просторі АР відображена й активність громадянського суспільства, спрямована на Україну та українців. «Платформа підтримки України — за демократію», створена 1 лютого 2022 року на тлі зростання загрози військового вторгнення Росії, засудила можливе застосування військової сили Росії як підрив суверенітету і територіальної цілісності України, що загрожує також усьому регіону. Після початку повномасштабної війни «Платформа» неодноразово виступала із заявами, закликаючи, зокрема, перейменувати Московський проспект у Баку на Маріупольський і звертаючись до Генеральної Асамблеї ООН, Європейського Парламенту та ПАРЄ з проханням визнати масові вбивства мирних жителів воєнним злочином і актом геноциду українського народу. 27 лютого біля посольства України відбувся доволі велелюдний, за масштабами Азербайджану, мітинг на підтримку України і проти Росії; 4 березня акція протесту, організована правозахисною організацією «Лінія захисту», була проведена біля посольства Росії. При тому, як слушно зауважила DW, в АР неможлива будь-яка несанкціонована акція, і якщо вона відбулася, це означає мовчазну згоду влади на її проведення. Хоча, вочевидь, злякавшись надмірного поширення подібних публічних протестів, а також реакції Москви, надалі влада вдалася до певних маніпуляцій: 30 березня Національній Раді демократичних сил відмовили у проведенні мітингу на підтримку України, пояснивши заборону обмеженнями карантинного періоду. З тих же «епідеміологічних» міркувань відмову у проведенні 12 квітня пікету біля російського посольства отримала «Азербайджанська партія демократії та благоденства», яка разом з іншими опозиційними політичними партіями має відверто проукраїнську позицію (тут, тут, тут).

Зміна ставлення до України відбивається й у тому, що українських експертів стали частіше, ніж до того, запрошувати для обговорення актуальних питань внутрішньої, міждержавної та міжнародної політики. Серед запрошуваних коментаторів — директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос, його заступник Сергій Данилов, голова правління НУО «Європейський рух України» Вадим Трюхан, президент Центру «Глобалістика-ХХІ» Михайло Гончар, військовий оглядач групи «Інформаційний спротив» Олександр Коваленко («Злий Одесит»), військові експерти, фахівці Національного інституту стратегічних досліджень тощо. Крім того, практично зникли цитування й посилання на проросійських українських політиків і журналістів, які раніше можна було часто бачити на сторінках тих самих інтернет-видань.

При всьому тому після 24 лютого впадала в око певна відмінність офіційної державної — дуже обережної — риторики стосовно російсько-української війни від переважно проукраїнських настроїв азербайджанського суспільства. Це особливо помітно завдяки публікаціям в азербайджанських медіа, зокрема, на популярних інтернет-ресурсах, а також жвавим обговоренням в соціальних мережах, на форумах і в коментарях глядачів / слухачів ютуб-каналів. Проте з плином часу і внаслідок загострення азербайджансько-іранських відносин і, навпаки, зближення Ірану (ІРІ) з Росією, помітні зрушення відбулися і в цьому напрямку.

Переломним моментом можна вважати 24 жовтня 2022-го; цього дня жорстка критика Росії та Ірану була озвучена на каналі Азербайджанського державного телебачення, при тому вперше було офіційно визнано, що Росія веде агресивну загарбницьку війну на території України. Принагідно зауважимо, що з Вірменії, попри її постійні намагання заручитися підтримкою Заходу (детальніше — тут, тут, тут, тут і тут), доволі часто лунали (і лунають) протилежні заклики до зміцнення співпраці з Росією та Іраном, а також твердження, що РВ та ІРІ — союзники у боротьбі проти «тюркського світу» (тут).

Аналізуючи цей масив даних і беручи до уваги майже тотальну підконтрольність азербайджанських медіа центральній та місцевій владі, про що йшлося раніше, неважко припустити: нинішня інформаційна політика АР та її зміни в цілому відповідають позиції самої влади, хоча й зазвичай публічно не оприлюдненій. Не останню роль у цьому відіграє зосередження основного військового потенціалу Росії на війні в Україні і, відповідно, ослаблення її можливостей впливати на Південний Кавказ. Це певною мірою «розв’язало руки» Алієву, який скористався відволіканням сил і уваги Росії для більш рішучих дій, зокрема, для зміцнення азербайджанських позицій у воєнному протистоянні з Вірменією. Яке — що стає все більш зрозумілим — не закінчилося, а було лише призупинено підписанням тристоронньої Заяви у листопаді 2020 року і наступних документів. Додатковим «бонусом» для керівництва АР стала можливість, не побоюючись активного спротиву з боку Росії, виробити та сформулювати чітке бачення подальшої долі російського миротворчого контингенту: очевидно, тепер він не має шансів продовжити своє перебування на офіційно визнаній території Азербайджану, включно з Карабахом, після 2025 року. Це стратегічне рішення супроводжується і посилюється потужною медійною кампанією.

Проте серед азербайджанських відгуків на російсько-українську війну не можна не помітити й нотки «ревнощів» стосовно неоднакового ставлення й «подвійних стандартів» у реакціях світової спільноти на цю війну і, відповідно, азербайджансько-вірменську (див., наприклад: «Азербайджан можно расстреливать, Украину — нет»; «…если Запад применил тяжелые санкции против России, нарушившей территориальную целостность Украины, то мы в течение 30 лет не видели ничего подобного в отношении оккупационной Армении…»). У квітні 2022-го подібні незадоволення були озвучені і президентом Алієвим.

Ще одна дуже делікатна тема стосується постачань зброї. Як відомо, і Азербайджан, і Україна рішуче заперечують будь-які інші форми допомоги Україні, крім суто гуманітарної. Разом із тим, 29 грудня 2022-го на сайті Світового конгресу українців були оприлюдненні окремі списки країн, які надавали гуманітарну допомогу, і тих, від яких надходила військова. Якимось чином Азербайджан потрапив в обидва. І це б легко пройшло непоміченим, якби цю інформацію не передрукував Укрінформ. Ми не знаємо (і не повинні знати), наскільки це відповідає дійсності, але треба віддати належне азербайджанській дипломатії, яка «не звернула уваги» на ці публікації — при тому є багато ознак того, що весь інформаційний простір України перебуває під прискіпливим моніторингом АР. Таким чином вдалося уникнути скандалу й «розборок» із пошуками винних, проте постає важливе запитання до українських ЗМІ: чи всі розуміють необхідність дотримуватися «інформаційної гігієни» й «інформаційної тиші» у цій та деяких інших чутливих справах, пов’язаних із міждержавними стосунками? Це ж запитання стосується, зокрема, сайту «Dialog.ua», який примудрився опублікувати — з посиланням на іракський телеграм-канал — інформацію про ймовірне постачання Україні азербайджанських керованих авіабомб для використання штурмовиками Су-25. Тому хочеться побажати деяким українським ЗМІ відмовитися від гонитви за сенсаціями, які можуть завдати суттєвої шкоди державним інтересам, насамперед — безпековим.

У контексті впливу російсько-української війни на інформаційний простір неможливо не згадати й азербайджансько-російський «медійний конфлікт», який значно загострився, знов-таки, через цю війну та її висвітлення національною пресою АР. При тому претензії до медійної політики Росії та, зокрема, до популярних токшоу, де йшлося про 44-денну війну 2020 року, Азербайджан і Вірменію, лунали й раніше (тут, тут, тут і тут). Понад те, ще у квітні 2016-го з АР були вислані журналісти російського телеканалу LifeNews, які, за повідомленням глави пресслужби МЗС Хікмета Гаджієва, працювали на території країни без акредитації та надавали провокаційну, викривлену інформацію про Нагірно-Карабаський конфлікт (тут, тутl).

Проте найсильніше обурення в Азербайджані було спричинене кроками Роскомнадзору (перейменованого в пресі АР на «Роскомпозор»), який після 24 лютого 2022 року закрив у Росії доступ до популярних азербайджанських сайтів. Блокування почалося в березні 2022-го; першими «жертвами» стали «Minval.az» і «Нaqqin.az» (які містять найбільшу кількість матеріалів про війну в Україні), далі до них були додані «Oxu.az» і «Baku.WS», а 28 квітня — «Сaliber.az», що спеціалізується на військовій тематиці. Таким чином, на початок літа 2022-го було заблоковано не менше п’яти найпопулярніших сайтів; азербайджанські експерти не сумніваються, що причиною цих «драконівських» заходів стала правдива, об’єктивна інформація про російсько-українську війну з посиланнями на офіційні українські джерела (тут, тут, тут, тут, тут). Реакцією на таку відверто недружню інформаційну політику Росії були численні заклики до «симетричної відповіді» (тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут). У результаті, 3 червня 2022 року в АР закрили доступ до сайту агентства «РИА-Новости» через «наклепницькі публікації», а 10 червня стало відомо, що шеф-редакторці «Sputnik-Азербайджан» та її чоловіку, продюсеру пресцентру Sputnik, відмовили в продовженні дозволу на роботу в країні, що викликало схвальні відгуки азербайджанської аудиторії (тут, тут, тут, тут).

Така ситуація виглядає особливо парадоксально у світлі підписаної 22 лютого 2022 року «Декларації про союзницьку взаємодію» між АР та Росією, де, серед іншого, сказано, що «сторони будуть активно розвивати інформаційно-телекомунікаційне співробітництво, а також у сфері інформаційної безпеки». Ба більше, на тлі жорстких російсько-азербайджанських «медійних воєн», 24 червня 2022 року в Баку було укладено угоду між урядами АР і Росії про співпрацю у сфері забезпечення міжнародної інформаційної безпеки; документ підписали міністри закордонних справ Джейхун Байрамов и Сергій Лавров. Це викликало побоювання, що таким кроком Москва убезпечила себе від подальшої критики з боку азербайджанських медіа. Проте з плином часу виявилося, що якихось принципових впливів або змін в інформаційній політиці двох країн не відбулося. Що свідчить, на мій погляд, про певне знецінення самих понять про значущість їхнього «стратегічного партнерства» і «союзництва» — попри періодичні запевнення обох сторін у зворотному.

Наведений вище огляд не означає, що державна інформаційна політика Азербайджану після 24 лютого 2022 року розвернулася на 180 градусів. Це, звісно, не так: в низці інтернет-видань залишається багато матеріалів про Росію, цитувань її очільників й експертів; після кількох місяців ігнорування знову з’явилися дописи таких авторів, як Коротченко і Марков. Прозахідні й антиросійські публікації «врівноважуються» відверто або приховано проросійськими й антизахідними; здебільшого вони належать журналістці «Росбалту» Ірині Джорбенадзе, яка, ставши постійною авторкою «Minval.az», активно лобіює інтереси АР і всіляко звеличує її президента Алієва (див., наприклад, тут, тут, тут, тут).

Проте означені вище позитивні тенденції є дуже важливими; їх варто брати до уваги при виробленні подальшої стратегії відносин України з АР, зокрема, в інформаційній сфері.

Наталя Беліцер, експертка Інституту демократії імені Пилипа Орлика

Головне фото: Getty Images