Чи винні медіа в ситуації зі Спартаком Субботою?
Проблема псевдофахівців — експертів, письменників, вчених та інших — не нова. Лише останніми роками було кілька гучних скандалів. Нині тема актуалізувалася після розслідування психотерапевта Іллі Полудьонного стосовно «популярного експерта із психології» Спартака Субботи. У ґрунтовному дослідженні Полудьонного, яке опублікував сайт «Свідомі», цей експерт постає шахраєм.
Вчора «Детектор медіа» опублікував колонку нашої оглядачки Лєни Чиченіної, яка велику частину відповідальності за введення в оману мільйонів людей покладає на медіа. Сьогодні ми даємо погляд відомої журналістки Насті Платонової, яка, не ставлячи під сумнів відповідальність ЗМІ, водночас наголошує й на тому, що самим громадянам слід вчитися й дотримуватися правил інформаційної гігієни, які допоможуть не бути ошуканими інформаційними маніпуляторами.
«ДМ» готовий продовжити дискусію.
У вівторок по обіді моя фейсбук-стрічка замайоріла дописами про медійного персонажа Спартака Субботу: посилання на викривальне розслідування чергувалися з жартами та мемами. Усі наперебій ділилися подивом та мірою власного розчарування. Вже на ранок тенденція дещо змінилася: з’явилося більше постів про те, «як же так могло статися?» (спойлер: емоцій усе ще було значно більше, ніж спроб аналізу), та — вгадайте? Правильно — «хто в цьому винен?».
Це нагадало мені ще один відносно свіжий приклад — історію з автором «Видавництва Старого Лева» Доржем Бату, якому багато років вдавалося будувати свій публічний образ на, м’яко кажучи, недостовірних фактах. Наприклад, на всіх книжках та в публічній біографії Бату зазначалося про його досвід роботи оператором корекції траєкторій NASA.
Кілька місяців тому Бату, так само як і Субботу, було спіймано на брехні. Після його відмови надати підтвердження досвіду роботи в NASA та заяви, що він не бачить проблеми, «адже ніколи не заявляв, що був держслужбовцем, натомість озвучував лише власні думки», «ВСЛ», що від 2018 року видало п’ять книжок Бату, було змушене розірвати з ним співпрацю. Звісно, що для видавництва подібна ситуація означає не лише серйозні репутаційні втрати, але й фінансові, оскільки не дуже зрозуміло, як надалі реалізовувати наклад книжок Бату із неправдивою інформацією про NASA.
- Читайте також: Казус Бату. Як один допис змінив ставлення до автора українських бестселерів про NASA
Але найцікавіше тут не те, з якою легкістю пройдисвітам та аферистам усіх штибів вдається обманювати як широку аудиторію, так і професійні середовища, в які вони намагаються інтегруватися. І навіть не те, що репутаційні втрати в разі викриття брехні несуть їхні нинішні або колишні роботодавці, партнери та замовники.
Цікавіше інше — те, як реагують на викриття подібних афер звичайні люди. Приміром, після ситуації з Бату в мережі було немало дописів і коментарів у ключі «навіть якщо він вигадав ту біографію — то й що? Він же письменник». І це насправді проблема, ядро якої лежить поза полем нерозуміння аудиторії, як насправді працюють правила літературних містифікацій.
Це про етику. Можна вигадати собі образ літньої пані й роками писати від імені цього персонажа дитячі казки, будучи при цьому чоловіком у розквіті сил. Але коли «нібито співробітник НАСА» Дорж Бату коментує в медіа ракетні обстріли Росії, а «нібито психолог» Спартак Суббота дає персональні консультації — це виглядає як перетин базових червоних ліній, коли аудиторія апріорі мусить довіряти тому, хто дуже сумнівно заслуговує на її довіру. Це про підміну понять.
Ще одна група коментарів на дописи про «кейс Субботи» крутиться навколо нібито вини медіа в потуранні смакам широкої публіки та витворенні публічних образів чергових пройдисвітів. І ось це виглядає насправді небезпечним, оскільки, думаючи так, люди автоматично вимикають власну суб’єктність і відповідальність за власне право вирішувати, що дивитися, читати, слухати, а також обирати, хто вартий їхньої довіри як експерт, а хто ні.
Бо, не применшуючи сили друкованого слова та магії телебачення, все ж варто пам’ятати, що сприйняття — це завжди вибір того, хто сприймає, споживає та оцінює інформацію. Це завжди про його внутрішню лінзу, його критичний апарат, його бачення і здатність аналізувати навколишню дійсність.
На жаль, українське суспільство має в цьому контексті низку «обтяжувальних» факторів, що весь час працюють проти нас. По-перше, ми й досі дещо інфантильне суспільство, хай як багато турбулентності, лиха та інших недитячих речей пережили за останній рік. Ми дуже виросли, ми більше не хочемо «на ручки», але й досі часом прагнемо простих відповідей та готових рішень. Саме тому ми як суспільство схильні шукати собі героїв та підносити їх до небес, а згодом, розчарувавшись, — розбивати ідолів на друзки. Про цю схильність, звісно ж, добре відомо політикам, політтехнологам, публічним особам і просто пройдисвітам, що шукають публічності, аби згодом її капіталізувати.
Суспільна пам’ять українців коротка, як у рибки Дорі. Тому що за всі 30 років незалежності в нас, на жаль, так і не сформувався інститут репутації. Саме тому ніхто в українському суспільстві насправді не вірить у серйозність репутаційних втрат: ані ті, хто відверто бреше про свої біографії, бере хабарі чи порушує закон, ані громадськість, яка часом про це дізнається. Простий приклад: 2009 року тодішній депутат від БЮТ Віктор Лозінський за дивних обставин, що нагадували сафарі на людину, вбив селянина Валерія Олійника. Інцидент набув розголосу, Лозінський отримав 15 років, згодом справу перекваліфікували на «хуліганство», зменшивши строк до 10 років (до речі, попри скандал, репутація БЮТу, чия лідерка Юлія Тимошенко тоді балотувалась у президенти, суттєво не постраждала). Вгадайте, що зробив колишній депутат, звільнившись у 2014 році «за станом здоров’я»? Правильно, пішов на вибори. У 2020 році він став головою ОТГ в Кіровоградській області. Жителі громади знають про минуле Лозінського, але їх це не бентежить — «бо добрий хазяїн, і церкву побудував».
Інститут репутації, на жаль, не можна створити миттєво. В його основі повинна лежати залізобетонна віра в принципи демократичного громадянського суспільства і в те, що доброчесність, репутація та добре ім’я — не порожній звук. Лише тоді люди розумітимуть, що ризики репутаційних втрат у випадку, наприклад, брехні про свою освіту чи біографію, будуть насправді серйозними.
А поки мережею гуляють демотиватори з «астронавтом» Бату, «психологом» Субботою та «захисником» Михайлом Добкіним. Тобто люди бачать проблему та усвідомлюють її системність. Але ми чомусь ніяк не можемо поговорити про це не в режимі «срачів» у соцмережах чи смішних картинок, а на рівні рефлексії. Це чимось схоже на ситуацію, коли люди жаліються на абстрактних «інших», що створюють корки на дорогах, неправильно паркуються чи смітять на вулиці. Часом не бажаючи визнати, що ці «всі» — це ми. Навіть якщо все це робимо не ми персонально. Бо ми — ті, хто це толерує, чи проходить повз, не роблячи зауважень. Але якщо ми не адвокатуємо зміни на краще і самі не є ними, чи ми маємо право очікувати, що зміни відбудуться якось самі, без нашої участі?
У ситуації з Субботою, Бату та багатьма іншими (а скільки ще буде?) нам усім вартувало б чесно поговорити з собою та одне з одним про те, де нам бракує уважності та критичного мислення. Тому що сьогодні, під час повномасштабної війни, здатність розрізнити, хто вартий суспільної довіри, а хто ні, може виявитись питанням національної безпеки.
Але, здається, це все ж потроху змінюється. Мені, зокрема, подає надію суспільній запит на новий тип героя, що виник після початку повномасштабного вторгнення. Цей новий герой — більше не «людина успішного успіху», політик чи бізнесмен зі складною біографією та без особливих цінностей. Тепер це військовий, волонтер, активіст, громадський діяч — тобто людина, що працює на суспільне благо.
Звинувачуючи українські медіа (або соцмережі, або лідерів думок) в уможливленні появи Спартака Субботи, важливо пам’ятати, що медіа (і соцмережі, і лідери думок) не просто плоть від плоті українського суспільства, а тому їм притаманні ті ж самі слабкості та вади. Вони — лінза, що говорить про суспільне сприйняття, тобто про запит соціуму на ті чи інші сенси й цінності.
ЗМІ, безумовно, несуть свою міру відповідальності, оскільки взаємодіють із великими аудиторіями та суспільно значущими темами. Але разом із тим читачі або глядачі несуть відповідальність за те, які джерела інформації обирають, чому та кому довіряють і чи дотримуються правил інформаційної гігієни. І розподілена відповідальність тут означає не «чия завгодно, аби не моя». Ні, це означає, що відповідальність несе кожен із нас.
