У день прем’єри в київському Будинку кіно лунав гучний сміх. Несподівана, здавалося б, реакція на фільм про початок великої війни. Але ж у ньому знялася Лариса Кадочникова, відома своїм почуттям гумору: «Доводиться пити пігулки, щоб заспокоїтися. Алкоголь продавати заборонили…».

Глядачі сміялися також, пригадуючи, як Сергія Параджанова через його жарт «про квиток в один кінець» не випустили за кордон. У залі було чимало кінематографістів, які знали кінорежисера не з книжок. Тож фрагмент байопіка «Лариса Кадочникова. Автопортрет» (2013), який демонстрували перед прем’єрою, комусь нагадав про старі часи кіностудії Довженка.

Так само смішним, а не трагічним, був автомат в руках у тендітної акторки. Вона, — навмисно, напевне, — раз у раз переймалася в кадрі: «Чи добре я виглядаю?». «Чудово!» — відповідав зал, де вона сиділа в першому ряду.

Це був особливий день. 30 серпня — день народження акторки, ім’я якої увійшло в історію українського поетичного кіно, московського театру «Современник» і колишнього Театру російської драми. Її колеги, які прийшли вітати з ювілеєм, цитували назву спектаклю за участі Кадочникової — «Актрисі завжди вісімнадцять». А поет і кінорежисер Станіслав Чернілевський під оплески залу декламував: «Вона трішки молодша за Балаяна, але значно молодша, ніж Тримбач і я!».

Голова Спілки кінематографістів Олесь Янчук нагадав, що лик Лариси Кадочникової вже давно є на іконостасі серед святих у капличці на кіностудії Довженка поряд із зображеннями Івана Миколайчука та Сергія Параджанова. Чимало присутніх у залі виросли на фільмах Кадочникової та Миколайчука.

«Я залишаюся в Києві»

Фільм Дмитра Томашпольського концентрується на змінах, які відбуваються з Києвом і людьми зі сфери мистецтва і культури після 24 лютого. В одному з перших кадрів Лариса Кадочникова пояснює телефоном, що не полетить через океан, бо не хоче бути втікачкою. Завершується фільм 10 квітня, коли вона знову виходить на сцену театру, з назви якого зникла згадка про Росію. Тепер це Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки.

За сюжетом фільму, кожен, хто залишився в Києві, почав шукати справу, в якій може бути корисним під час війни. Завдяки кінорежисеру Лариса Кадочникова визначилася відразу: знімалася у фільмі-документі, виїжджаючи на небезпечні локації.

Також Дмитро Томашпольський спиняє свій погляд на інших киянах, які, своєю чергою, спиняють свої автівки чи телефони, аби поміж волонтерством чи іншою роботою знятися в кіно.

Вокаліст гурту «ТНМК» Олег Михайлюта (Фагот) вступив до батальйону добровольців «Реванш». Мистецтвознавець, професор кафедри університету Карпенка-Карого Вадим Скуратівський після 24 лютого був напоготові боронити Київ від росіян. Він народився 1941 року, і, як розповів під час зйомок фільму, партизанив із перших років — мама брала його на завдання, щоб викликати менше підозри.

Історик кіно Сергій Тримбач у цьому фільмі відновив історичну несправедливість. Довженкознавець нагадав, як із початком радянсько-німецької війни Олександра Довженка евакуювали до Ашхабада, де призначили полковником інтендантської служби. Кіномитець потерпав від бездіяльності і просив відправити його кореспондентом на фронт, де він зрештою й написав свою статтю «Україна в огні». У фільмі Томашпольського Сергій Тримбач телефонує Ларисі Кадочниковій і в павільйоні кіностудії Довженка призначає її «полковником», а себе оголошує «майором». І коли пізніше лунає сигнал тривоги, Лариса Кадочникова знову змушує зал реготати. Під час загрози ракетного удару «військове керівництво», перебуваючи у Ботанічному саду, звіряє час. Тоді «полковник», беручись за руку «майора», оголошує, що зараз люди на сигнал тривоги вже не реагують — ходять собі.

За словами режисера стрічки, на початку квітня кияни справді почали менше зважати на небезпеку. «Я особисто бачив, як над універмагом “Україна” летіла ракета. Глянув на людей довкола — жодної реакції», — розповів Дмитро Томашпольський.

Камера в руках партизана

Зйомки фільму розпочиналися як часткове продовження фільму Томашпольського «Лариса Кадочникова. Автопортрет» (2013). Ані бюджету, ані знімальної групи в режисера не було. «Зйомки у той час були заборонені з міркувань безпеки. Будь-якої миті мене могли зупинити, затримати і відібрати відзнятий матеріал», — розповів кінорежисер. Натомість формат one man crew дав йому повну свободу в межах вікна автівки. Документальний фільм створений на матеріалах партизанської зйомки Києва, цитат з інтерв’ю та монологів актриси, документування вибухів міськими камерами спостереження і блогерами, зйомок із театру та кадрів із фільмів за участі Лариси Кадочникової.

Як наголошує Дмитро Томашпольський, у його фільмі немає жодного слова пропаганди. Цей незалежний проєкт він після завершення подаватиме для подальшого показу в Україні і за кордоном. «Це не лише мистецький твір, а й документ», — каже кінорежисер.

З відзнятого матеріалу, як він каже, в роботу взяв половину. Іншим документалістам щастить зазвичай менше: до смітника летить більшість відеофайлів.

Фільм знімався в період, коли, як кажуть учасники «Вавилону’13», які вже вісім років документують війну, «повітря в Києві бриніло». Тож непересічних людей у цей час, мабуть, хотілося знімати постійно. Наприклад, до фільму увійшов епізод із Фаготом, коли він під час зйомок стрічки включився в прямий ефір із нагоди свого дня народження. Олег Михайлюта порівняв себе з козаками-характерниками, чиї здібності потрібні для оборони Києва.

Фото Дмитра Томашпольського зі зійомок фільму

У плані діалогів особливо вдався епізод, у якому Лариса Кадочникова спілкується з Вадимом Скуратівським. От вона, справжня магія кіно: раз — і на своїй кухні актрису приймає інтелектуал, книжки й публікації якого знають мільйони. Само собою, квартира Вадима Скуратівського під час війни була суцільною книжковою барикадою. До речі, тема класичної київської квартири, де мешкає обдарована людина, так само тепло прозвучала у стрічці «В. Сильвестров» Сергія Буковського. Автор трилогії теж тактовно натякнув наступним поколінням на башту книжок в оселі композитора. У Дмитра Томашпольського вийшла ще й дотепна сцена спілкування двох зірок із мистецького середовища. Рідкісна кінематографічна хроніка. Втім, досить спойлерів.

І в цьому, і в решті епізодів Лариса Кадочникова в кадрі неодмінно «з помадою» і, певно, з готовими сентенціями, якими прагне поділитися зі своїми глядачами. «Светр, документи, помаду» вона бере з собою в найнебезпечніші хвилини, коли виходить ховатися від ракети до коридору квартири. Яка та ракета, каже актриса, вона достеменно не уявляє. Навпроти опорної стіни в її квартирі велике дзеркало.

Здається, Кадочникова і гра нероздільні. Режисер так і каже: актриса грає в запропонованих, за Станіславським, обставинах. «Це як у джазі, коли тема виникає в процесі гри музикантів. Якщо вони суперкласні, то й музика звучить. Лариса Кадочникова грає на такому інструменті, як життя. Завжди цікаво бачити її реакції, вона дивовижна!» — пояснює Дмитро Томашпольський. Він переконаний: найкраще для документального кіно, коли думка народжується просто в кадрі, а герой фільму органічно в ньому живе.

Доповнює історію Кадочникової цитування фільмів за її участі. Найчастіше це стрічки Юрія Іллєнка. Зокрема, до документального фільму увійшов кадр, де, за сюжетом стрічки «Вечір на Івана Купала», Пидорка розрубує канат від баржі «з усім, що несло горе». Дмитро Томашпольський, за його словами, вклав у цей жест і новий сенс — прощання української культури з Росією. Згадується у фільмі й автор фантастичної повісті Микола Гоголь — як надпис на пам’ятнику з Андріївського узвозу, що на час війни захищений мішками з піском.

До одного з епізодів увійшов фрагмент спектаклю, в якому «палає» екран на сцені. Це цілком відповідало настроям у столиці: на початку квітня на час оголошення повітряної тривоги глядачі мали спускатися до підземного переходу. Пригадуючи ці зйомки, режисер досі нервується: «Важливим був момент, коли глядачів театру перевіряли військові. Я так і не знайшов цього кадру. Я точно його зняв, однак, вочевидь, забув натиснути на кнопку запису».

Люди, які тримають небо над Києвом

Фільм зроблений у чорно-білому форматі, що дає можливість глядачеві сфокусуватися на головному. Історії «Лариса Кадочникова. Війна» притаманний тонкий драматичний момент. Він стосується ситуацій, коли важлива сама присутність і участь. І це в кінці лютого точно відчули чимало діячів із вразливого, здавалося б, мистецького середовища.

Як сказав Дмитро Томашпольский, ці люди тримали небо над Києвом. Власне, вони продовжують його тримати — як Станіслав Чернілевський, який після втрати сина на фронті, продовжує творити. Як дописувач «Детектора медіа», кінорежисер Олег Чорний, який одним із перших під час війни кинувся допомагати киянам із найнеобхіднішим. Як чимало кінематографістів, які пішли волонтерити й ніколи цього не афішували. Як Дмитро Томашпольський, який взявся за камеру, коли знімати Київ було заборонено, адже перед тим уже випустив під час локдауну, коли знімати теж було заборонено, фільм «Простір». Хоча одного разу кінорежисера таки схопили на вулиці під час фільмування.

Попри те, що кінця російській агресії ще не видно, нова робота кінорежисера підводить своєрідний підсумок тривожного й багато в чому вирішального для України періоду. Лариса Кадочникова його пережила, не забуваючи, що вона ще й «чарівна Марічка» для багатьох глядачів. «Більшої патріотки України я не знаю», — каже про актрису Дмитро Томашпольський.

Він щасливий, що відважився на цей унікальний досвід. «Щодалі більше забуватимуться і це відчуття абсолютно порожніх вулиць, і дні, коли час від часу лунають вибухи. І, мабуть, це справжнє братство, коли люди відкривалися по-новому, коли підтримували один одного. Я цього ніколи не забуду», — каже Дмитро Томашпольський.