На тридцять першу річницю Незалежності наша країна — в центрі уваги світу. Медіа вже пів року пишуть про наші здобутки та невдачі у війні з Росією, яка намагається загарбати Україну. «Детектор медіа» вирішив подивитися, що писали журналісти, коли Україна щойно вирвалася з СРСР.

«У світі з’явилася нова країна. Україна», — так починаються новини американського каналу NBC у грудні 1991 року. Ведучий розповідає про неймовірну підтримку Незалежності на референдумі, зазначає, що Україна багата на аграрні та мінеральні ресурси. І порівнює нашу державу із Францією за розміром та населенням. Насправді це дуже популярне порівняння, яке можна побачити практично в усіх тогочасних матеріалах. Причому деякі з них ідуть далі та порівнюють наші країни за успішністю. У перспективі.

Цікаво, що цей сюжет настільки старий, а незалежна Україна настільки молода, що журналісти не змогли знайти карту. Та намалювали власну — з бонусними територіями.

Найбільше радості можна знайти в газеті американських українців Ukrainian Weekly. Випуск від 8 грудня 1991 року починається одним великим словом: Незалежність. Та сповнений історичними матеріалами, наприклад, про те, як англомовні видання перестають писати «the Ukraine» і починають писати просто «Ukraine», адже тепер ідеться не про територію, а про незалежну державу. Так, на Заході була своя версія правопису «на Украине».

Також цікаво виглядають проблеми, які з’явилися вже в перший тиждень. Ukrainian Weekly цитує керівника румунської православної церкви, який закликає свій уряд «повернути» північну Буковину та південну Бессарабію. Румунський міністр закордонних справ вважає, що ці території начебто вкрадені в Румунії, але як їх компенсувати — ще питання. Тим часом мер Санкт-Петербурга Анатолій Собчак відверто погрожує Україні: якщо вона не приєднається до нового політичного союзу з Росією, то остання оголосить претензії на безліч областей, які були «подаровані» нашій державі. Окремо його турбує питання українізації та статусу російської мови в Криму.

New York Times у листопаді 1991 року випустив колонку про те, якою може бути незалежна Україна. У ній країну вкотре порівнюють за потенційними багатствами з Францією. І вважають, що майбутня вільна держава буде націоналістичною та опортуністичною. Останнім Україна в західній пресі завдячує Леоніду Кравчуку. Більшість видань вражені, що людина, яка забезпечила безповоротний розвал СРСР та очолила нову країну, — це кадровий радянський ідеолог, який пасивно спостерігав за спробою путчу, чекаючи, куди подме вітер.

Матеріал New York Times від 3 грудня 1991 року так і називається: в Україні перемогли колишні комуністи. Він розповідає, що прихильники Руху виявилися розділеними між кількома кандидатами. Цитує Івана Драча, який радить пильнувати за Кравчуком чотирма очима. Та описує, як опозиція домагається від Кравчука відставки ще радянського прем’єр-міністра Вітольда Фокіна. Так, українці вимагали від президента відставки Фокіна ще до того, як це стало мейнстримом. 

Згадаємо про опортуністів: Джордж Буш-старший. Один із найбільших союзників України в боротьбі за свободу сьогодні — Америка — тридцять років тому закликала до збереження СРСР. У Washington Post можна знайти текст серпня 1991 року, який розповідає про візит президента США до Києва. Під час промови у Верховній Раді очільник Білого дому виступив проти заміни «закордонної тиранії локальним деспотизмом»; обіцяв не підтримувати тих, хто просуває «суїцидальній націоналізм, заснований на етнічній ненависті»; сказав, що свобода — не те саме, що незалежність; наголосив на важливості економічних зв’язків України з Росією. Ауч. Іван Драч у тексті жартує, що президент Америки в питаннях української незалежності звучить менш радикально, ніж українські комуністи. А Ukrainian Weekly, коли США у грудні все ж почали рухатися до визнання вільної України, називає це зміною політики.

До речі, про підтримку та союзників. У Los Angeles Times від 3 грудня 1991 року можна знайти рядки, які дуже нагадують сьогоднішні події: «Уряд Польщі швидко анонсував, що визнає Україну. У той час як [попередник Європейського Союзу] обрав обережніший підхід, закликаючи керівників України поважати міжнародні зобов’язання СРСР, особливо щодо ядерної зброї. Міністри закордонних справ [попередника ЄС] так і не почали рух до дипломатичного визнання». 

Виступ президента Буша у Верховній Раді зберігся, наче домашнє молоко на серпневому сонці

Зрозуміло, що, крім зовнішньополітичних проблем, в України вистачало внутрішніх. Публікація New York Times 5 грудня 1991 року розповідає, наприклад, про битву за «нові обличчя». Україна начебто переходить на вільний ринок, але країною досі керують радянські «досвідчені» управлінці. Тогочасний міністр оборони вважає: «Нові академіки можуть бути ще гіршими для Кабміну». З іншого боку, українська влада приймає історичне рішення — вільній державі потрібна власна валюта: гривня. Запровадження на території колишнього СРСР спільного «нового рубля», як пропонує Москва, на думку українців, «дасть сусідній Росії занадто потужний важіль впливу».

У той же час тема, яка найбільше цікавить закордонні медіа, — це ядерна зброя. Часто це перше питання в контексті майбутнього України, інколи прямо в новині про незалежність. Леонід Кравчук із перших днів усім наголошує, що Україні не потрібна «кнопка». Урешті боєголовки починають передавати Росії, проте вже у 1992 році виникає проблема. Видання Foreign Affairs у великому матеріалі «Фактор України» (дуже радимо, для прочитання достатньо зареєструватися) стверджує, що в української влади є побоювання щодо планів Росії. Президент Кравчук «анонсує бажання республіки отримати західні безпекові гарантії в обмін на утилізацію ядерного арсеналу». За два роки буде укладений Будапештський меморандум. 

В іншому розділі Foreign Affairs описує ще одну предтечу українського політичного майбутнього: «Рух насолоджуватиметься підтримкою на заході та в центрі України. “Нова Українa” з її російськомовними лідерами матиме підтримку на сході та півдні. Лінії поділу між Рухом та “Новою Україною” вказують на численні регіональні розбіжності України». Але. Але в буквально наступному абзаці Foreign Affairs пише, що підтримка незалежності об’єднує ці табори. І, на відміну від інших пострадянських республік, Україні вдалося уникнути розкольницької етнічної політики. 

Прекрасний спосіб побачити, що цікавить іноземців про Україну, — це сорокахвилинна програма каналу C-SPAN 3 грудня 1991 року. Запрошений професор спочатку пояснює, що Україна — це ключ до СРСР, без якого, як розуміють росіяни, не буде російської імперії. А потім відповідає на запитання глядачів. Деякі з них милі, наприклад, американці ще не впевнені, як правильно вимовляти: «Юкрейн» чи «Юкрейна». Деякі епохальні: про повернення кримських татар на півострів. Деякі відлунюють досі, зокрема, про передачу церков від російського патріархату до українського. Загалом же Ґреґорі Стентон змальовує Україну потенційно багатою та потужною. 

Американські медіа в принципі високої думки про нашу державу. У матеріалі про серпневе проголошення Незалежності Washington Post називає Україну «другою найважливішою республікою СРСР після Росії». 

Мабуть, ви вже помітили, що в цих текстах, крім України, постійно згадується Росія. Це не тому, що ми спеціально обирали матеріали, які відповідають сьогоденню. Чесно. Протистоянням України з Росією буквально пронизана преса зорі Незалежності. 

«Ми боїмося Росії, якщо хочете. Ми боремося за незалежність від Росії. Не можна сказати, що йдеться про ядерну загрозу. Але нещодавно вони оголошували територіальні претензії», — заявляє народний депутат України 1 грудня 1991 року для видання Buffalo News.  Тим часом автор тексту розповідає, що на сході України громадяни настільки русифіковані, що перестали розмовляти рідною мовою. І переживає, аби вони не стали почуватися жертвами, адже це може призвести до конфронтації та переділу кордонів із Росією. Кремлівські політтехнологи пізніше потурбуються про «утиски російськомовних», щоб дати Москві причину для нападу.

Війна 2014 року почнеться з Криму. Але так само про нього говорили і на початку 90-х. У травні 1992 року російський парламент вирішив, що передача півострова Україні була незаконною. Тоді ж про територіальні зазіхання сусіда запитували Леоніда Кравчука під час спільної із президентом США пресконференції. Перший президент України відповів, що ситуація в Криму була б нормальною, якби «зовнішні сили» не стимулювали та не фінансували сепаратизм. 

Українці говорили про загрозу настільки часто, що це стало приводом для звинувачень самих українців. Уже впізнаєте сьогодення? Цей розділ розлогого матеріалу The New York Review жовтня 1992 року читається так, наче він написаний 23 лютого 2022-го. У ньому навіть є питання «чий Крим?» А замість сучасного «російські ліберали закінчуються там, де починається питання Криму» в тексті є цитата Івана Драча: «Російська демократія закінчується там, де починається українська незалежність». Абзац про Івана Дзюбу цитуємо повністю: 

«Літературний критик Іван Дзюба, інший приємний інтелектуал, часто виступав за толерантність та проти етнічних упереджень. Але це не стосується росіян. “Чому, — він запитує мене, — США не можуть побачити, що Росія завжди була імперською силою? І, як тільки вона подолає свої нинішні економічні проблеми, її територіальні амбіції знову повернуться? Вашингтон, — він каже зі злістю, — насправді допомагає відродженню імперіалізму, який одного дня буде настільки ж небезпечним для Заходу, як і радянська версія імперіалізму”». 

 Справа — це Леонід Кравчук

The New York Times у листопаді 1992 року випустив текст «Родові муки демократії».  Здебільшого він присвячений економічному армагедону, з яким стикнулася Україна в перший рік незалежності. Тоді місячна інфляція майже дорівнювала нашій річній під час повномасштабної війни. І для Росії там теж було місце. Видання розповідає про проблеми: «Підступну руку Москви [серйозно, Moscow's devious hand. — “ДМ”] бачать усюди: в економічних негараздах, нестачі палива, незадоволені російськомовних громадян».

Тим часом Петро Таланчук, тогочасний міністр освіти, анонсує неймовірні на той час речі: «У новій Україні російську мову будуть вивчати як будь-яку іншу іноземну мову. А російська література буде включена до курсу світової літератури, на рівні з французькою чи англійською». Окремий розділ присвячений думкам міністра освіти про російських письменників. Він розповідає, що в України є свої герої. І стверджує, що Пушкін, Толстой, Тургенев, усі були шовіністами: «Ми повинні про це знати». Змушує задуматися, правда ж? Якщо ще тридцять років тому про це говорив міністр освіти, чому ми вкотре починаємо боротися за це зараз?

Уже згаданий раніше матеріал Foreign Affairs, хоча розповідає про Україну, з кожною сторінкою все більше приділяє увагу Росії. «Битві декретів» за Чорноморський флот, коли Київ та Москва по черзі проголошували його своїм. Питанню Криму. Злету націоналізму та імперіалізму в Росії (наступного року після розвалу імперії, ха-ха). Але головне — твердженням, що Україну чекає значно світліше та стабільніше майбутнє, ніж її північного сусіда. Останній абзац усього тексту звучить так: «Прозахідна російська демократія може перемогти, але демократія та прозахідна орієнтація має значно більший шанс зберегтися в Україні. З часом стабільна та демократична Україна може стати провідником для демократичних ідей на Схід [...] Якщо ж Росія паде жертвою імперіалізму, Україна також стане буфером для нових демократій центрально-східної Європи. Найголовніше, що вільна та прозахідна Україна не допустить, аби агресивна Росія повернула контроль над колишніми сателітами. Підтримка прозахідної української демократії та української держави, матеріально та технічно, принесе користь не лише Україні. А всьому демократичному Заходу». 

Окей, ця частина здійснюється. Що там по французьких багатствах?

Колаж: «Детектор медіа»