Десятиріччями триває дискусія про суб’єктність України та шлях до її формування у світовому геополітичному просторі. Однак справжня наша трагедія — що ми змушені жити в період, коли поведінка інших геополітичних гравців формує контекст реальності, в якій нам доводиться вигризати наше право на існування.

«Амбальний дідусь» геополітики

Формування й зміцнення української незалежності припало на період розквіту та бурхливого вибуху російського колоніального ресентименту, замішаного на глибоких особистих психологічних травмах Володимира Путіна, а також на пануванні геополітичних теорій американських політичних візіонерів Збігнєва Бжезінського та Генрі Кіссінджера.

Бжезінський став популярним через один із своїх ключових наративів з книжки «Велика шахівниця». Відповідно до нього, хто контролюватиме «серце Євразії», тобто Балкани й Україну,  той і буде контролювати весь світ. Здається, дідусь Збіг не припускав, що Україну можуть контролювати самі українці. Натомість, звичайно, працюючи на уряд США, планував, що саме контроль США над Балканами та Україною зможе гарантувати Америці світове лідерство.

За іронією долі, частина нашої української проблеми якраз у тому, що частина керівництва Білого дому, яку уособлює, принаймні, радник Байдена з питань національної безпеки Джейк Салліван, відмовляється так думати. Західні журналісти приписують Саллівану позицію, що не слід поспішати передавати українцям зброю.

Іншому геополітичному мастодонту, Генрі Кіссінджеру приписують створення архітектури перезавантаження відносин США з Китаєм, яке почалося ще 1969 року, для президента Річарда Ніксона, який відвідав Мао Цзедуна у 1972 році. Цей візит став самостійним мемом для багатьох напрямів творчості, а Кіссінджер не втомлювався захоплюватися Мао.

Стиль Кіссінджера став символом максимально цинічного ставлення до цінностей у політичних відносинах. За десятиріччя кар’єри на Кіссінджера зробили десятки карикатур, де він зображений далеко не в найкращому ключі. І він це заслужив, бо не раз пропонував огидні варіанти рішень.

Однак саме огидні рішення, які ігнорують будь-які цінності, водночас є напрочуд ефективними. Тому при кожному американському уряді йому б знайшлося місце. Така корова потрібна самому.

Потрібна вона і зараз, бо протистояння США з Китаєм давно сформоване, спрогнозоване і підготовлене. Адміністрація Джо Байдена, яка заходила в Білий дім без нормальної передачі справ від попередньої команди, була побудована таким чином, що левову частку уваги і зусиль планували зосередити на китайському напрямку.

Парадоксально, але, щоб набути суб’єктності, нам навіть у часи смертельної небезпеки необхідно розуміти, що у світі йдуть набагато складніші та масштабніші процеси за нашу війну з Росією. І щоб перемогти у цій війні, ми зобов’язані придумати, як вписати нашу перемогу у набагато ширший геополітичний сценарій. Лише тоді ми зможемо зіграти свою гру.

У кого які карти на руках?

В березні 2021 року Національна рада з питань розвідки США опублікувала прогноз авторства підлеглих Авріл Хейнс, директорки Офісу директора Національної розвідки США — Global Trends 2040. Саме тієї Хейнс, яка  давала українському уряду 72 години з початку широкомасштабного вторгнення. Прогноз був на наступні 20 років, із 2021-го по 2040-й, і включав п’ять можливих сценаріїв розвитку. Враховуючи успішність прогнозів Хейнс щодо України, можливо, наївно покладатися на її роботу щодо такого великого горизонту подій. Однак не можна зрозуміти стратегію гри Білого дому, не вивчаючи те, що вони думають про світ.

Відкинувши оптимістичний (Renaissance of democracies) та катастрофічний (Tragedy and mobilization) сценарії, залишаються три реалістичні, які зараз конкурують між собою.

A world adrift, за якого світова система стає хаотичною та втрачає свої пріоритети і напрямки. Держави ігнорують міжнародні правила й заклики міжнародних організацій. Економічний розвиток сповільнюється, а атомізація спільнот наростає. На тлі неспроможності західних держав відповідати на нові виклики Китай розширює свій вплив. В той час як багато глобальних викликів (кліматичні зміни, голод) залишається поза увагою світу.

Competitive coexistence, за якого США та Китай сфокусувалися на конкуренції в економічній та комерційній площинах, однак взаємна торговельна залежність розвивається поряд із політичною боротьбою та нарощуванням впливу через управлінські системи й технологічне домінування, переслідуючи отримання стратегічної переваги. Ризик глобальної війни низький, що робить можливою спільну роботу над глобальними викликами на фоні співпраці у сфері технологій.

Separate silos, за якого світ фрагментований на кілька економічних та безпекових блоків різного розміру й сили із центрами у США, Китаї, ЄС, Росії; також є декілька регіональних лідерів із фокусом на власній безпеці, стійкості й самодостатності. Торгові ланцюжки переорієнтовані, а інформація циркулює здебільшого у сепарованих кіберсегментах. Міжнародна торгівля перепрофільована та послаблена. Вразливі країни, що розвиваються, змушені або робити драматичний та небезпечний вибір на користь «свого» світового лідера або страждати від низької включеності у світовий комерційний та інформаційний простір.

Загальна ситуація має тенденцію до погіршення, оскільки пандемія коронавірусної хвороби показала: хай як погано, але може стати ще гірше. А тепер пандемію доповнила війна.

Повномасштабна агресія Росії є вагомим аспектом у розвитку всіх трьох сценаріїв. Дотримання територіальної цілісності держав, повага до їхнього суверенітету, а також табу на агресивні війни — всьому цьому російське вторгнення в Україну кинуло радикальний виклик. Але необхідно зізнатися самим собі, що російська війна не є центральним явищем чи процесом у цих сценаріях. Ключовим світовим процесом залишається змагання США та Китаю за лідерство в майбутньому. І війна Росії проти України може здебільшого розцінюватися як один із інструментів Китаю, навіть в умовах, коли видимих втручань Китаю нема. Замість зупинити це жахіття, китайська сторона за своєю звичкою використовує його задля свого геополітичного посилення, граючи для Росії геополітичним «дахом» на рівні ООН і спонукаючи своїх сателітів утримуватися у голосуваннях проти Росії у Генеральній Асамблеї.

Водночас Китай не поспішає і рятувати Росію. За підрахунками агентства Bloomberg, із січня до початку травня експорт Китаю до Росії впав у два рази. Якщо в січні він оцінювався в $7,4 млрд, то до кінця квітня досяг $3,7 млрд. Російські транспортники благають китайську владу відкрити додаткові пункти перетину кордону, що могло б посилити пропускну здатність із вигодою для обох сторін. Однак поки що Китай залишається глухим до цих істерик.

В той же час президент Володимир Зеленський у інтерв'ю Financial Times сказав: «Я зацікавлений в об'єднанні світу максимально. Я зацікавлений у позиції китайського лідера і китайського суспільства. Для нас важливо, щоб така велика держава вплинула на те, щоб Росія зупинила цю війну, щоб Китай не підтримував Росію». Не виключено, що Китай, як і Росія, чекає від США та колективного Заходу на певну пропозицію, в контексті якої можна було б домогтися розділення світу на зони впливів та досягти невтручання у ці зони. Однак малоймовірно, що поточна адміністрація Білого дому, ретельно дібрана й підготовлена до протистояння з Китаєм, зможе розглянути варіанти таких домовленостей. Хіба що знову покличуть Кіссінджера (киць-киць).

Натомість регіональні лідери, як, наприклад, Туреччина або країни Близького Сходу, також мають свій погляд на хід подій. Публікації в медіа цих країн свідчать, що коли в США говорять про «порядок, заснований на правилах», то мається на увазі не міжнародне право, а бажання США, щоб усі дотримувалися норм, встановлених ними самими задля функціонування економічно вигідної їм системи. Вашингтону закидають поведінку, яка суперечить правилам, дотримання яких вимагається від усіх інших. Буцімто іноді США можуть робити винятки з правил заради власної безпеки та інтересів. Але інші держави такого робити не можуть. І запровадити відчутні санкції проти США та її громадян не може жодна держава. Наприклад, санкції, що накладаються Росією на американських політиків, виглядають сміховинно.

Натомість, на думку окремих авторів, Китай і Росія таких односторонніх норм нібито не дотримуються, та опонують США, які прагнуть і далі отримувати левову частку прибутків у світі і залишатися попереду Китаю, який тільки набирає сили. Україна ж у цьому процесі сприймається як тренувальний майданчик для наступних зіткнень.

Знаючи про такі наративи, США зараз розвиває тренд роботи з країнами так званого Глобального Півдня (Global South), які до цього залишалися поза щільною увагою «Білого дому». По суті політика щодо Глобального Півдня є своєрідним евфемізмом до комплексу інструментів «м’якої сили». Вони мають на меті покращити репутацію США в країнах, де переважають настрої, близькі до китайської чи турецької точки зору, і які тяжіють до авторитарних стилів управління.

Ходи «козирем»!

Доказом того, що під шумок російської війни в Україні відбувається розгляд сценаріїв розвитку світу, є програмний виступ лідера КНР Сі Цзіньпін на щорічному Боаоському азійському форумі 21 квітня 2022 року. В ході свого виступу Сі Цзіньпін запропонував усім охочим долучитися до своєї нової «Ініціативи глобальної безпеки», згідно з якою світ повинен поважати суверенітет і територіальну цілісність всіх держав, при цьому приділяючи увагу «легітимним» занепокоєнням своєю безпекою будь-якого її учасника. За словами Сі Цзипіна, «ми повинні відстоювати принцип неподільності безпеки, будувати збалансовану, ефективну і стійку архітектуру безпеки та протидіяти побудові національної безпеки на основі відсутності безпеки в інших країнах».

Росія відразу ж підтримала заклик, оскільки є прихильницею  принципу «неподільної безпеки», який, на думку Кремля, був закріплений угодою 1999 року, згідно з яким жодна держава не може зміцнювати свою безпеку за рахунок інших. На це нервово відреагували у США: представник Держдепартаменту Нед Прайс сказав, що Китай «повторює те, що ми чули з Кремля», включаючи концепцію «неподільної безпеки».

Також Прайс учергове застеріг Китай від військової підтримки Росії та наголосив, що США далі підтримуватимуть засновану на правилах міжнародну систему, яку побудували разом із партнерами-однодумцями на повазі прав людини, суверенітету і самовизначення.

Очевидно, що Сі Цзіньпін та Володимир Путін одностайно просять Захід не втручатися в те, як вони поводяться з тими, кого вважають своїми рабами, чи тими, хто живе на територіях, які вони вважають своїм подвір’ям. Поза всяким сумнівом, це кардинально і категорично суперечить цінностям, на яких побудовано західний демократичний світ. Однак, як доводить Кіссінджер, у будь-яких цінностях є трошки місця цинізму. А тому діалог залишається відкритим.

Президент США Джо Байден також не пас задніх на китайському напрямку. За місяць після Сі, 23 травня 2022 року Байден, перебуваючи у Токіо, запустив Індо-Тихоокеанський Економічний Фреймворк (Indo-Pacific Economic Framework for Prosperity, IPEF). До об’єднання долучаються Австралія, Бруней, Індія, Індонезія, Японія, Корея, Малайзія, Нова Зеландія, Філіппіни, Сінгапур, Таїланд та В'єтнам, які разом зі США становлять 40% світового ВВП та 60% населення планети. У 2020 році загальний обсяг інвестицій США у цей регіон становив 969 мільярдів доларів.

На думку нашого посла в Японії Сергія Корсунського, мета ініціативи — повернути США в економічне життя регіону, де дуже сильні позиції Китаю, а присутність США після виходу у 2017 році з Транс-Тихоокеанського партнерства ослабла. У заяві Білого дому йдеться, що IPEF створить сильнішу, справедливішу та стійкішу економіку для США й Індо-Тихоокеанського регіону. Щоправда, я б додав, що це не перша ознака повернення США до регіону. Набагато більш скандальним і потужним камбеком виглядало створення у 2021 року військово-політичного альянсу у сфері безпеки AUKUS, до якого увійшли США, Велика Британія та Австралія, залишивши за бортом Францію, яка планувала постачати збройним силам Австралії свої дизельні підводні човни. Замість дизельних підводних човнів австралійцям запропонували атомні, а замість Франції — Велику Британію, що стало черговим ляпасом Емманюелю Макрону.

Очікувано, поява альянсу в регіоні, та ще й озброєного технологіями створення атомних підводних човнів, що обіцяє повний контроль над будь-яким мореплавством, призвів до синхронної істерики Пекіна і Москви. А 7 червня 2022 року стало відомо, що Китай заблокував право Австралії мати свої підводні атомні човни через свої позиції в МАГАТЕ.

Іншими словами, на економічному та військово-політичному флангах протистояння США та Китаю точиться неочевидне, але дуже жорстоке рубилово. В цьому контексті Росія та Україна, ймовірно, розглядаються світовими силами тільки як «проксі» Китаю та США. А отже, питання закінчення російської агресії залежить від розв’язання рівняння набагато вищого рівня.

Хто в цій роздачі «дурень»?

Глобальне зіткнення двох систем цінностей, яке зараз оформляється та набуває конкретних обрисів, не дозволяє залишитися поза цим конфліктом. Ціннісний розлам, який зараз проходить кордоном України з Росією, вимагає від кожного обрати сторону. Всі ті, хто захоче залишитися осторонь або всидіти на двох чи трьох стільцях одночасно, ризикують залишитися за бортом історії. Але необхідно прийняти той факт, що у кожного з таких людей є власний комплекс мотивів. І що раніше ми зможемо разом напрацювати модель майбутнього, яка зможе їх задовольнити, то більше у нас буде надій на позитивне для нас закінчення цієї війни.

Очевидно, що тектонічними змінами останнього періоду на території Європи став вихід Великої Британії з Євросоюзу, який похитнув єдність цього утворення і виніс на гребені хвилі постать друга України Бориса Джонсона. А ще добудова і спроби запустити газопровід Nord Stream 2.

Що ж, по-перше, не тільки Джонсон є великим другом України, але й Україна є великим другом Джонсона. А друг за друга завжди впишеться! Адже саме політика Джонсона щодо України та його яскрава подорож до Києва на зустріч із Володимиром Зеленським в один день із канцлером Австрії Карлом Негаммером купили йому таку бажану політичну індульгенцію.

Та оскільки Брекзит викликав багато неочевидних економічних наслідків, Борис Джонсон далі генерує рішення у сфері переміщення товарів через кордон ЄС із Великою Британією та політично самостверджується за рахунок уряду Емманюеля Макрона. Чого вартий висмоктаний з пальця скандал щодо нелегітимного вилову риби у територіальних водах Франції, який став ще однією причиною для конфлікту між Джонсоном і Макроном.

Таким чином, слід зважати, що позиція Макрона щодо України може бути спробою встромити шпичку в око Джонсону, продемонструвавши європейській спільноті альтернативну політику.

По-друге, очевидним є факт, що саме добудова Nord Stream 2 серед іншого стала підставою розв’язання Путіним війни проти України. Адже в разі удару по українському газопроводу у Путіна все ще залишається «козир» у перемовинах зі споживачами вуглеводнів на території Європи. Мерзнути взимку вони точно не захочуть.

Тому останнє інтерв’ю Ангели Меркель, де вона сказала, що «не збирається перепрошувати», виглядає знущанням із пам’яті українців, які загинули, в тому числі, через її політичні прорахунки у відносинах із Путіним. Не забула вона вчергове покритикувати і США, які буцімто неправильно накладали санкції на партнерів, «як на якийсь там Іран».

Рано чи пізно ім’я цієї жінки, яка мала можливості та важелі вивести європейську спільноту на новий ціннісний рівень, але побажала залишитися локальною бюргершою-торгашкою, зітреться з історії. Така сама доля, але швидше, чекає й на Олафа Шольца, який, можливо, і хотів би вести інакшу політику, але оборонну сферу Німеччини вбила недолуга політика Меркель. Я не виключаю, що Бундесвер вжахнувся, коли почав аналізувати власну обороноздатність під тиском німецького суспільства, яке вимагало передати зброю Україні. Враховуючи, що Шольц стріляє собі в ногу, можна припустити, що німці фізично неспроможні виконати свої обіцянки, бо, як виявилося, славнозвісний німецький орднунг працює, тільки коли російські гроші змащують просування газопроводу. А зараз щось пішло не так.

Німецька BND неспроможна організувати візит Шольца в Україну, який би видав йому таку саму політичну індульгенцію, як і Джонсону. Бояться замахів… Іншими словами, враховуючи, що всі поточні дії Шольца шкодять йому самому, найпростішим поясненням була б констатація неспроможності корумпованих Росією німецьких інституцій.

На додачу до цього, виявилося, що, на відміну від Олафа Шольца та Емманюеля Макрона, Віктор Орбан обрав свою сторону однозначно. І ця сторона — не Путін і не Росія. Ця сторона — перевага внутрішніх меркантильних інтересів над ціннісно-світовими. Орбан звик до торгів у форматі «ти мені — я тобі». Наше зовнішньополітичне відомство витратило багато часу і сил, щоб знайти простір для спілкування з угорським урядом навіть у такій парадигмі. Але в умовах війни позиція України не дозволяє йти на такі компроміси. Бо інакше за що воює наша армія?

Таким чином, сумнозвісні гаранти Нормандського формату та Мінських домовленостей стали частиною шляху, який завів нас у сьогоднішню точку. І єдиним для нас варіантом є придумати таку модель вірогідного майбутнього, яка б задовольнила і Макрона, і Шольца. Макрона обрали вдруге, і якщо йому вдасться успішно провести свою партію в парламент, можна теоретично сподіватись на зміни. Що ж до Шольца, то слід врахувати, що його можуть замінити на більш рішучого канцлера. Але й у цьому разі нічого хорошого нам не світить, бо «пташата Меркель» з ХДС/ХСС можуть і далі зазирати в рот Путіну.

Перевернути «велику шахівницю»

Отже, ми вже не пішак. Апґрейд був оплачений кров’ю українських воїнів і стражданнями невинних людей. Але ми ще й не гравець. Не можемо пересувати фігури. Тож немає підстав вважати, що ми могли б утнути щось, що могло б перевернути статус-кво. Хоча мені здається, що ми це вже зробили. І теперішня ситуація — максимум, на що ми можемо розраховувати.

Тим не менше, ситуація не є статичною. Протистояння за звання «улюбленої дружини кадебешного падишаха», яке вже більше 20 років точиться у Кремлі, загострюється. Сергій Кірієнко, заступник голови Адміністрації Президента Росії, на початку тижня відвідав Херсон та Мелітополь. У Херсоні про візит Кірієнка написав депутат-колаборант Олексій Ковальов. А в Мелітополі — гауляйтерка окупаційної адміністрації Галина Данильченко. Остання вже звернулася по російський паспорт та пообіцяла, що буде готуватися до референдуму. Яке питання буде винесено на референдум, вона, до речі, не оголосила.

Одночасно з цим 7 червня 2022 року російський пропагандистський ресурс «Известия» оголосив, що неназване джерело з Адміністрації Президента повідомило: доля Запорізької та Херсонської областей не буде більше виноситися на перемовини з Україною. Є всі підстави вважати, що неназваним «джерелом» міг бути або сам Кірієнко, або його люди.

За кілька годин прессекретар Володимира Путіна Дмитро Пєсков спростував це твердження, чим ще раз підтвердив конфлікт між Сергієм Кірієнком, — а він зараз очолює політичну групу, до якої входять Андрій Турчак, Сергій Шойгу, Рамзан Кадиров, В’ячеслав Володін та не виключено, що Олександр Бортніков, — та керівником Адміністрації Президента Антоном Вайно, інтереси якого в публічному просторі представляє Дмитро Пєсков. Є висока ймовірність, що Кірієнко має на меті усунути свого безпосереднього керівника та зайняти його місце, а потім розраховувати на програму «наступник», націлившись на місце Путіна.

Не треба бути аналітиком, щоб розуміти, що в Росії є маса людей, яких такий сценарій не влаштовує. Принаймні один із них — автор «нооскопа» Антон Вайно, який також має серйозні апаратні позиції. Ймовірно, Кірієнко сподівається повністю повторити історію з анексією Криму, яка створила феномен соціально-політичної підтримки серед росіян. І на фоні цього феномену запропонувати себе Путіну як кандидата у наступники, як людину, яка повторила для нього загарбання Криму і втілення образу «собирателя земель русских».

Вайно та Кірієнка називають прихильниками школи методологів Георгія Щедровицького. Однак схоже на те, що двом методологам-технократам тіснувато на одному олімпі. Антон Вайно є однією з найменш публічних посадових осіб «кремлівських башт». Однак про його позицію скоріше говорить публічна присутність в інфопросторі Дмитра Пєскова, який формально є заступником Антона Вайно, як і Кірієнко. Пєсков, попри пропагандистську істерію, демонструє кроки, що говорять про небажання розривати всі зв’язки з Заходом. Адже, його діти вже звикли до життя на Заході. А донька Єлизавета взагалі брала участь в урядовому французькому проекті.

Ми можемо бачити, як цей сценарій прискорюється. Скоріш за все, впродовж літніх місяців він досягне апогею. Серед іншого це може означати (а може і не означати), що час, який залишився у Путіна, розглядається його оточенням як лімітований. А тому Кірієнко, Шойгу, Кадиров та Володін повинні забезпечити собі зрозуміле і прогнозоване майбутнє. Таким чином, питання в тому, чи зможе ця банда захопити владу в Росії після смерті або відходу від справ Путіна?

Тож ми повинні сформулювати та запропонувати свою пропозицію майбутнього для людей, які зможуть протидіяти банді Кірієнка. У цьому контексті участь Давида Арахамії в суді над Романом Абрамовичем виглядає як спроба рухатися в такому напрямку. Хоча для українського суспільства вона і стала неприємною несподіванкою.

Щоб перейти зі статусу фігури на шахівниці у статус гравця, необхідно створювати, планувати і втілювати свої комбінації. А для цього тверезо і наполегливо працювати.

Фото spamchronicles.com