Близько 187 годин, з 12 по 20 березня перебував у полоні каховський журналіст Олег Батурін, який з перших днів активно висвітлював життя Херсонщини в окупації. Херсонська обласна прокуратура розпочала кримінальне провадження за фактом порушення законів та звичаїв війни (ч. 1 ст. 438 КК України). За даними слідства, до зникнення цивільної особи, ймовірно, причетні військовослужбовці ЗС РФ та особи незаконних військових формувань. 

«Судовому репортеру» Олег Батурін детально розповів про пережите. Наразі йому вдалося залишити окуповану Херсонщину. «Я зрозумів, що спробувати виїхати — це менш страшно, ніж залишатися вдома», — говорить журналіст. Своє викрадення та полон вважає попередженням. 

Про стан здоров’я

Мене найбільше турбує стан психологічного здоров’я. Сон —  це найбільш важко, три-чотири години на добу, більше не виходило. Зараз ніби потроху він почав повертатися. Психологічне виснаження є, не буду це приховувати. Що стосується фізичного здоров’я: щодо (зламаних — ред.) ребер, то заживе, лікарі мене дивилися, сказали, що потрібен час, щоб загоїлися. Я звертався до лікарів у Каховці, там робили рентген, встановили один діагноз, а переломи показала комп’ютерна томографія, коли вже я був у Херсоні. Чотири ребра зламані, з них два з серйозними переломами. Крім цього, я потребую офтальмологічної спеціалізованої допомоги. Але це вже, я думаю, трохи згодом, бо цим потрібно зайнятися. 

Там тотальна антисанітарія. В чому мене забрали, в тому одязі я перебував всі ці вісім діб. Жодного мила, жодних рушників. Я найбільше переживав, щоб не загубити свої лінзи, бо в мене лінзи індивідуальні, виготовлені спеціально для мене, вони недешеві. Якби вони загубилися, то для мене це була б величезна проблема. Тому я чи не найбільше турбувався за те, щоб  з ними нічого не сталося. Мені доводилося під час перебування в ізоляторі вранці промивати лінзи просто брудними руками в проточній воді, бо інакше ніяк. В мене є спеціальні краплі для очей, їх треба постійно капати, звичайно ці вісім діб нічого цього не було. Вже потім, коли мене відпустили, я дізнався, що мені намагалися краплі передати, але, звісно, ніхто мені нічого не передав. 

Мені зателефонував сам Сергій Цигіпа (активіст, ветеран АТО, керівник ГО «Каховський плацдарм» з Нової Каховки, який зник також 12 березня — ред.). Але не зі свого номера. Під час дзвінка я не відчув жодної тривоги, не відчув, що в нього якийсь не такий голос. Він зателефонував 12 березня десь о 12-й годині, сказав, що йому дуже потрібно зі мною зустрітися. Незадовго до свого зникнення він у себе в телеграм-каналі написав, що відчуває і знає про те, що йому загрожує небезпека і що за ним полюють, тому буде переховуватися, і якщо йому хтось потрібен, то він сам буде виходити на зв’язок. Він зателефонував і сказав, що йому потрібно зустрітися, поговорити тет-а-тет. А оскільки я живу в Каховці, а він в Новій Каховці, то я сказав, що єдиний варіант це приїхати сюди до мене. Він сказав, що давай зустрінемося посередині у Таврійську. Я сказав, що для мене це неприйнятно. Він сказав, добре, давай я подумаю, як це зроблю. І десь через годину-півтори зателефонував вдруге. Сказав добре, я спробую знайти машину, приїду до тебе в Каховку.

Ми з ним домовилися про зустріч о 17-й в районі автостанції. Десь за п’ятнадцять хвилин я вийшов з дому, сказав рідним, що мене не буде хвилин двадцять. Вдома я залишив телефон, взагалі з собою нічого не брав. Я подумав, що виключив телефон, але насправді вийшло, що недогледів, його перезавантажив, і потім він запрацював. Прийшов на автостанцію. Там Цигіпи не було. Стояв цивільний білий восьмимісцевий мінівен. Протягом хвилини я роздивився і пішов геть. Я вирішив обійти будівлю і повертатися назад з іншого боку. В цей час я почув як гримнули двері явно цього мінівена, бо там інших машин не було. І почув тупіт, що за кимось біжать, явно військові, бо чути характерні звуки. Біжать дуже сильно, гучно і кричать «Где он? Где он?». Я зрозумів, що біжать за мною, повертати за будівлю автостанції не став, бо сенсу не було, вони одразу туди побігли.

Я розумів, що вже все. Кудись ховатися і бігти немає жодного сенсу, тому намагався спокійно, але у пришвидшеному темпі йти через платформи автостанції. І там менее і схопили за капюшон, за руки. «Падай на землю, сука!». Я впав на коліна на асфальт, вони почали заламувати руки за спину дуже сильно, дуже боляче. Одразу начепили наручники. Постійно питали «Как тебя зовут? Где твой паспорт и телефон?». І дуже дратувалися, що у мене з собою немає ні телефона, ні паспорта. Я їм назвався не своїм справжнім іменем. Потім я пояснив, що злякався, бо невідомо хто на мене напав. Вони не озвучували моє справжнє ім’я, разів п’ять повторили, де мій телефон і паспорт. Мене перевірили, в усі кишені залізли, все тіло обшманали. Виламували руки. Потім швидко потягнули до цього мінівена, кинули туди. Образу ж натягнули капюшон дуже сильно, щоб я нічого бачив. Я міг бачити тільки шматок асфальта і свої ноги. 

«Дуже нагадували кримських “зелених чоловічків”»

Вони ніяк не представлялися. Я лише встиг боковим зором помітити, що це були військові. Вони мені дуже нагадували кримських “зелених чоловічків”. Таке екіпірування, з автоматами, в бронежилетах. Як на фотографіях часів захоплення Криму. Мене кинули позаду на підлогу (автівки — ред.) і дуже швидко кудись помчали. Стали мені на спину ногами. Били прикладами поки ми їхали далі.

Дорогою постійно питали, як мене звати та де мій телефон. Сказали, що розмовляли з моєю дружиною, вона відповіла, що ти пішов сюди. «То есть это точно ты и ты врешь. Назови своё настоящее имя». Вже потім я дізнався про те, що вони зателефонували дружині. Номер, з якого Цигіпа мені дзвонив, я зберіг. І дружина потім сказала, що так, як ти пішов, дзвонили (вона не знала голос Цигіпи) і запитали, чи пішов я на автостанцію. А перед тим у мене запрацювала рація на телефоні. Я був на той момент у громадському формуванні з охорони правопорядку. Ми патрулювали місто вночі від мародерів. І  члени формування завантажили програму на смартфони, яка працює як рація. І у мене вона спрацювала. Телефон я, як виявилося, не вимкнув. І члени нашого громадського формування по ній переговорювалися, що «на автостанції орки». А я подумав, що вони дзвонили безпосередньо дружині. Коли я вийшов на волю, я також дізнався, що саме в той день саме перед моїм викраденням патрулювання по місту було зняте. Але попри це члени громадського формування продовжували відстежувати ситуацію. І по рації прозвучало два повідомлення, друге за пять чи десять хвилин потому — «орки з автостанції виїхали і їдуть дуже швидко на виїзд міста у бік Світлово (район у Каховці — ред.)». 

«Я сейчас выколю тебе глаза… хочу, чтобы ты очень медленно мучительно умирал» 

Десь п’ятнадцять хвилин мене кудись везли. За траєкторією руху я зрозумів, що в Нову Каховку. Під час дороги мене били по бокам, спині, по ногам. Били ногами та прикладом від автомата. Дуже швидко мене вивели, вони позаду дуже боляче виламували руки і дуже боляче натягнули мені наручники (досі залишилися сліди), затягнули з усієї сили. Я спочатку впізнав по деяким елементам — підлога, паркет, килим, сходинки, поріг — куди мене заводять. І потім, коли мені відкрили очі, я переконався, що був правий. Мене затягнули на другий поверх в кабінет міського голови Нової Каховки. Там навколо була велика кількість військових. Я чув просто голоси, чув, що їх багато. «Падай на колени, сука». Стягли з мене капюшон, дуже грубо закинули голову за спину, щоб я міг бачити все навколо. І при цьому руки за спиною тягнули вверх. Було дуже боляче. Це був єдиний епізод, коли я міг бачити, з ким я розмовляю в тому кабінеті.

Я відчував, що навколо мене багато озброєних людей, їх я міг бачити боковим зором. Вони намагалися не потрапити мені на очі. Я побачив кабінет міського голови, його стіл, у кутку “прапор перемоги” — я ще подумав, що мабуть його з музею забрали. І тут же підсів якийсь чоловік, з виглядом садиста. «Как тебя зовут, б…дь?».  «Олег Батурін». «Почему ты назвался каким-то другим именем?». І це все з матами, кожне речення. Говорю, що на мене напали ці люди, я не знаю, хто вони, я сказав перше, що мені прийшло у голову. І тут до цього чоловіка підходить ще один і сідає ліворуч від нього. «Узнаешь, кто я такой?». «Ні». «Ну ты ж мои фотографии выставлял, где я в нацистской форме. Я — Владимир Леонтьев». Я співставив, що так, ті фотографії, які “гуляли” інтернетом і виставлялися за кілька днів до того, в тому числі мною (він там був десятирічної давнини, більш моложавий, більш плотної статури), я впізнав, що так, схожий.

Перший говорить: «Ты знаешь, сейчас война, мы тебя по закону военного времени можем судить “тройкой”: без суда и следствия. Собираемся, судим, приговариваем тебя к расстрелу, б..дь». У мене абсолютно пересохло горло, я навіть не міг вичавити з себе жодного звуку. Леонтьєв: «Ну что, дописался, б…дь? Ты все, уже писать ничего не будешь, прощайся со своей жизнью, журналист. И знаешь, что я с тобой сделаю? Я сейчас выколю тебе глаза, спицами проткну уши и потом возьму нож и буду медленно срезать с тебя кожу. Я хочу, чтобы ты очень медленно мучительно умирал и чтобы ты истекал кровью. Ты не умрешь сразу, ты будешь умирать очень долго». Потім Леонтьєв махнув рукою: «Забирайте».

«Вони питали, хто організатори мітингів в Новій Каховці, в Каховці, імена активістів»

Мене військові дуже швидко кудись відтягують з кабінету мера, через його приймальню  і заводять в інший кабінет поруч. Я впізнаю це місце, це приймальня керуючого справами виконавчого комітету Новокаховської міської ради. Там такий темний кабінет без освітлення. Коли мене витягали, то одягли капюшон. З того моменту я вже нікого не бачив, ніхто не називався, під час одного з допитів я спитав. «Здесь вопросы задаем мы, а не ты». Їх я не бачив. Почався допит, принаймні, було схоже на те.

Я намагався щось сказати, але в мене не виходило. Він вийшов, приніс у маленькому пластиковому стаканчику води. «Не бойся, не отравлено, пей». Під час допиту я відчував, що він деякі відповіді записував. «Имя, фамилия, дата рождения. Жена, дети, имя, фамилия отчество. Место прописки, место фактического проживания, есть ли машина, есть ли оружие. Место работы, должность. Чем занимаешься, как журналист, о чем ты пишешь». Я розповів, що і журналістські розслідування, і новини, і репортажі.  «Как долго ты работаешь журналистом?». Потім різким наказним тоном: «Назови три фамилии националистов, фашистов, которых ты знаешь в своем городе». Я закляк. «Быстро, быстро, иначе сейчас  вернем тебя в тот кабинет. Бегом называй фамилии, телефоны». Я їм назвав три прізвища, одне з них напів вигадане і два прізвища реальних людей, але я чітко знав, що ці люди у повній безпеці.

Я нічого не бачив, був у капюшоні, дуже низько нахилена голова і вони постійно слідкували, щоб вона була низько нахилена. Я сидів на стільці у наручниках. Потім вони запитали, у кого є зброя. Я сказав, що ви можете, що завгодно зі мною робити, бити, зброя — це мені настільки не цікаво, що я не знаю, в кого вона є.

Вони питали, хто організатори мітингів в Новій Каховці, в Каховці, імена активістів, «которые сотрудничают с фашистами», якось так. Я повторив ті прізвища, які спочатку казав. Сказав, що інших не знаю і не розумію, що від мене хочуть. Потім він кудись йде, вимикає світло і я сиджу десь хвилин п’ятнадцять-двадцять сам. Потім метушня, хтось забігає, голову вниз. «Вставай»,  і почали дуже швидко тягнути мене на вулицю. Відвели у внутрішній дворик міської ради, куди спочатку привезли. І там стояла, як я зрозумів, автівка, схожа на автозак. 

“Расстрельная комната”

Мене кинули в кут на коліна. Там мене тримав озброєний чоловік. Я чув, що когось ще ведуть, що ще були затримані. Мені здалося, що найменше їх було троє. Я запам’ятав, що був якийсь молодий чоловік, двадцять років, і його дуже сильно били. Нас кудись повезли, їхали ми приблизно три хвилини. Я потім зрозумів, що нас привезли до будівлі Новокаховської поліції. Весь час цього хлопця били, щось кричали йому.

Нас завели в приміщення. Мене приставили обличчям до стіни з похиленою головою з дуже широко розставленими ногами і постійно били по ногам, щоб ноги були розставлені максимально широко. Я стояв в неприродній позі, постійно сповзав, падав. Коли я трохи поправляв головою капюшон, щоб зручніше було дихати, то я помітив, що стою, впираючись в інформаційний стенд з написами про МВС та поліцію, було видно, що якісь фотографії висять з прізвищами. Я зрозумів, що це дійсно будівля поліції.

Я так само відчував, що нас там декілька. З тим двадцятирічним хлопцем особливо жорстоко поводилися. Я чув, що з підвального приміщення роздаються автоматні черги. Цього хлопця били ногами, кинули на підлогу — це те, що я сприймав на слух. Він дуже кричав, благав відпустити. Вони йому сказали, що там «у нас расстрельная комната, где ты слышишь выстрелы, и мы тебя сейчас туда на расстрел будем вести». Один з окупантів каже: «Та что мы тебя там будем расстреливать. Сейчас здесь расстреляем и все». Хлопець дуже кричав, це були нелюдські крики. Я так зрозумів, що до нього приставили автомат і вистрелили. Але я почув легке клацання. Окупанти почали сміятися. «Ты что думал, что на тебя будем сразу боевые патроны тратить? Но готовься, второй точно будет боевой». Це все повторюється по колу. Хлопець кричить нелюдським криком, благає про помилування, його б’ють і знову стріляють, знову холостий. Потім кудись його відтягнули, я так зрозумів, що можливо в ту “расстрельную комнату”, звідки було чутно автоматні черги.

Мене знову “обшманали”, відібрали шапку, рукавички, примусили сісти, зняти шнурки зі взуття. Знову питали, де мій телефон, паспорт, ім’я та прізвище, місце роботи. Це вже було, скоріше, формальністю. Залишили пояс на джинсах, годинник. Потім знову капюшон на голову, і мене та кількох інших вивели з цієї будівлі, але знову завели в неї тільки з іншого боку. Виставили вздовж стіни, розстібнули наручники.

Далі, як я зрозумів, завели кожного в окремий кабінет. Посадили на офісний стілець біля вікна, прикували наручником до батареї, вимкнули світло, вийшли і замкнули двері. Я чув, що у сусідніх кабінетах такі ж прикуті до батареї люди сидять. Там я зняв капюшон, роззирнувся і одразу впізнав цей кабінет. Він раніше належав начальнику Новокаховського відділення Державної міграційної служби, тобто паспортного стола. І я помітив, що мені залишили годинник на руці, зрадів, бо електронний годинник ще днів п’ять працював. Я міг хоча б контролювати, який час. Була приблизно восьма вечора. І десь до дев’ятої ранку я сидів там. Вони лише один раз пройшлися коридором, кричали приблизно «Есть, пить кто-то будет?».  Але це було десь здалеку. Крикнули, пішли і не поверталися.

«Думав спочатку, що вивезуть за місто, розстріляють»

Всю ніч я був в цьому кабінеті. Було дуже холодно, це неопалювальне приміщення, в ті дні були сильні морози. Я дуже радів, що на мені тепла зимова куртка, інакше б стовідсотково застудився. Я намагався заснути, відчуття були дуже важкі, я був впевнений в той момент, що вони рознесли моє помешкання, не знав, що з рідними. Потім я був впевнений, що наступного ранку мене десь відведуть, розстріляють.

Час від часу я прокидався та дивився у вікно. Буквально всю ніч то в один бік, то в інший по проспекту Дніпровському сунула військова техніка з літерою “Z”. Це були непоодинокі машини. Вони колонами сунули то в бік Каховської ГЕС, то назад. Десь о дев’ятій ранку нас почали виводити, знову одягли наручники за спину, капюшон дуже туго примотали скотчем. Іншим полоненим, як вони мені потім розповідали, у них мабуть не було капюшона чи шапки, то їм голову туго зав’язали рушником, щоб вони нічого не бачили. Вони потім зберегли цей рушник зі скотчем.

В принципі, з другого дня, з неділі, вони не били мене, не погрожували вбивством та каліцтвом. Нас відвели на вулицю, посадили в щось схоже на мінівен, яким мене забирали з Каховки в Нову Каховку. Мене кинули на заднє сидіння. Нас відвезли знову до внутрішнього дворику Новокаховської міської ради. Я за траєкторією руху зрозумів, що ми десь там. Я зрозумів, що там нас також було щонайменше троє або четверо в машині, плюс супровід. Пам’ятаю, що мені здалося, що це явно машина викрадена. Потім співставляючи та аналізуючи зрозумів, що це скоріше за все була машина, викрадена за кілька днів до мого викрадення, у депутата Таврійської міської ради. Потім нас кудись повезли.

Думки у мене були різні. Я думав спочатку, що вивезуть за місто, розстріляють, кинуть десь у загальну могилу. Потім дивлюся, що занадто довго їдемо. Мабуть, в Крим везуть. А потім думаю, що надто хороша дорога для тієї, що веде на півострів. Близько двох годин ми їхали, зупинялися на блокпостах. І кудись нас нарешті привезли. Я чув, що там багато військової техніки, метушня, крики, військові, згадують постійно якогось “Чечена”, якогось “Гіві”, чути голос якогось місцевого, бо він українською говорив, метушився, був ніби “на підхваті” у росіян.

«Розумію, що знаходжуся у будівлі Херсонської ОДА»

Мене завели у якесь приміщення. Пам’ятаю, мені у ніс вдарив стійкий “аромат” спиртного. Потім завели на другий поверх, там відчув медичні запахи, запах операційної кімнати, мені так здалося. Думки були які завгодно: чи нас привезли на якийсь полігон, чи на органи різати, чи ки нути на передову, щоб ми були “живим щитом”. Нас посадили на стільці вздовж стіни. Ми називали свої прізвища. Я пам’ятаю в той момент, що ліворуч від мене я почув знайомий голос, який сказав “Цигіпа”. Тоді я зрозумів, що він в такій ситуації, як я, в числі полонених. Там вдруге від початку полону запропонували води, сходити до вбиральні, зміг помити руки — перший і останній раз під час мого полону.

Нас розвели по різним кімнатам, потім я чув, як інших людей, кого допитують, б’ють в сусідніх приміщеннях, вони кричать. Потім був допит. Я чую молодий голос, який каже про те, як мені “пощастило”. «Я мягкий человек. Другим не повезло, а тебе повезло». «Как зовут. Место работы, чего тебя взяли?». Мені здалося, що в цьому місці, де я був, каховські або новокаховські теми не дуже цікавлять. Чоловік, який вів допит, все переводив на Херсон. «Кто организатор митинга в Херсоне? Назови херсонских активистов. У кого в Херсоне есть оружие?».

Допитувався, чи співпрацював я з працівниками СБУ. Чи знаю я білоруських активістів та журналістів, які можуть знаходитися зараз в Херсонській області. Особливо допитувалися про Білорусь. «Ты был в Беларуси на протестах?». Кажу, що ні, не був. Потім знову: «Вот ты был в Беларуси на протестах? Где именно ты был, в каких городах?». Востаннє я транзитом був у Білорусі у 2015 році, кажу, що лише облітав літаками. «У кого есть оружие в Херсоне?». Як звати мого редактора, чи виходить моя газета сьогодні (її діяльність призупинена). Хто веде телеграм-канали у Херсоні. Цей допит відрізнявся від першого напередодні, тут мені давали змогу подумати, я міг сказати, що не знаю, їх ця відповідь ніби задовольняла. 

Після цього він каже: «Сейчас ты обязан подписать один документ». І дає листок з текстом: «Я, Батурин Олег Игоревич, обязуюсь сотрудничать с федеральными органами российской федерации». І підпис. Пишу я цей листок. «Знаешь, что ты сейчас подписал? В любой момент, в случае чего, этот документ тебя дискредитирует».  Взагалі цей документ для мене жодного сенсу не несе. Під час того, як я підписував цей папірець, я чую крики, їх було все більше. Явно цивільні люди, великий натовп. Чоловік відкрив вікно. У цей час я придивився і побачив характерний малюнок на килимі, а у відчиненому вікні чую проукраїнський мітинг, і розумію, що знаходжуся у будівлі Херсонської ОДА на другому поверсі. Я запитав, де я знаходжусь. «Да, в Херсоне». 

«Сколько людей ты убил?»

Мабуть, вже були сутінки. Достатньо грубо нас обнишпорили і вивели у внутрішній дворик, посадили у якийсь транспорт, везли приблизно п’ятнадцять хвилин. Як потім виявилося, в ізолятор тимчасового тримання. Зняли наручники, по одному посадили в камеру. У мене була чотиримісна. Я зрадів, бо побачив там кран з водою, туалет в кутку. Там були нари, стіл, не було ні мила, ні туалетного паперу, гола камера.

Ізолятор був напівпорожній, поступово протягом наступних днів він наповнювався людьми. Я спочатку навіть думав, що мене залишили в спокої, але в понеділок почався обхід камер, який потім відбувався один-два рази на день. Щоразу це були різні люди з різними акцентами і вони намагалися ніяк не ідентифікувати себе навіть в розмовах між собою. Але декілька разів вони говорили між собою або іншим, що «сегодня донецкие придут вас допрашивать» або «сегодня чеченец придет». Обхід камер, стандартні питання. «Имя, фамилия, откуда, за что тебя взяли». Відповідь не знаю, за що, їх дратувала, тому я почав казати, що напевно за те, що на мітингу в Каховці був. «Чего ты был на митинге? Кто организатор митинга?». Вони не записували відповіді. Одного разу запитали: «Чего вы 9 мая не празднуете?». А в сусідніх камерах я чув, як запитували «Когда закончилась Великая Отечественная война?». Треба було відповісти «9 мая 1945 года». 

Голосу Сергія Цигіпи я більше не чув, я навіть не знаю, чи був він у цьому ізоляторі разом зі мною. Більшість полонених були ветерани АТО, тому що до них питання були зовсім інші: «За что взяли? Кто твой командир? Сколько людей ты убил? Какое звание?». Їх щодня дуже сильно били. Це тривало, як правило, десь двічі на день, зранку і ближче до вечора. Їх дуже сильно били то в камерах, або відводили в якусь дальню кімнату. Нелюдські крики. Це було жахливо це все чути. Таке враження було, що людей катували, забивали до смерті. Було чути, як їх кидали об металеві нари, об підлогу, били ногами, тупими предметами, мені задося, що металевими. Це могло тривати десь до п’ятнадцяти хвилин. Після того починався характерний такий обхід. Вони проходили, відкривали віконечко у кожній дверці і запитували: «Нормально все?». І треба було негайно відповісти: «Да, все хорошо, да, все нормально». Іноді зрозуміти, що звертаються вони саме до тебе було дуже важко, треба було постійно слідкувати за цими дверима і за цим віконцем. Через ехо ти не розумієш, чи це сусідню камеру питають, чи тебе. І коли кілька разів хтось не відповідав, то вони заходили і починали бити. Мені здалося, що серед затриманих був мародер, була якась характерна розмова. Але переважно то були ветерани АТО, і навіть один був, як мені здалося, військовослужбовець Збройних Сил України. Його особливо допитували, я чув, як він розповідав і пояснював, чому опинився на непідконтрольній території. Були кілька іноземців. 

«Перепитували, що означає “червоний”, “травень”»

В п’ятницю у камеру зайшли, одягнули мені на голову якусь чорну тканину. І потягнули кудись наверх, у приміщення поверхом вище. Там взяли з мене електронні відбитки пальців, анкетні дані. «Ковидом болел?».  Хворів, восени. «Открывай рот. Мы берем тест на ковид». Ватною паличкою взяли мазок з ротовою порожнини. Я зрозумів, що це не тест на ковід, а взяли від мене ДНК та внесли в базу. Я потім розпитував кількох інших полонених, які вийшли на волю і з ким зміг поспілкуватися, чи брали у них такий тест, і жоден з них не сказав, що у них брали відбитки пальців або тест. Я переконався, що то відбирали зразок ДНК. Сфотографували мене, зняли чорну тканину. І відвели назад.

А у неділю десь о дев’ятій ранку в камеру зайшли кілька чоловік. «Збирай речі, руки за спину, капюшон на голову». Руки перевязали дротом. Знову посадили в той мінівен. Мене та двох інших затриманих. Нас трьох  відвезли спочатку в Каховку, двох висадили, а одного повезли у Нову Каховку. Пам’ятаю, що один із полонених їхав та досить жваво розмовляв з росіянами. З їхньої розмови я зрозумів, за що його схопили. Це сталося у Новій Каховці, куди він поїхав на велосипеді зустрітися зі своєю дівчиною, повіз їй подарунки — золотий ланцюжок, кулон — але не встиг, бо проїжджала колона російської військової техніки, і він почав її фотографувати.

Було очевидно, що (у машині — ред.) були росіяни, тому що вони сміючись намагалися вимовити “паляниця”, перепитували, що означає “червоний”, “травень”, Чорнянка, Таврійськ. «А что такое АТБ?». Абсолютно було очевидно, що це були не українці. Нас двох висадили на автозаправці перед Каховкою, а третього відвезли у Нову Каховку. Додому я дійшов пішки, пройшовся через людні місця, щоб подивитися чи змінилося щось. Всюди висіли українські прапори, нічого зовні не змінилося. Радів, що нарешті можу дихати свіжим повітрям, зустрів знайомих, через них зателефонував рідним. Люди якраз поверталися з мітингу, і вони казали, що там вигукували гасло, щоб мене відпустили. 

«Лівобережна Херсонщина нагадує Крим»

Фактично лівобережна частина Херсонської області (де знаходиться Каховка, Нова Каховка, ГЕС — ред.) перетворилася на потужну російську військову базу. Вона мені зараз нагадує Крим за кількістю військових та техніки. Вони зайняли там дуже сильні позиції буквально в першу половину дня першого дня війни. І ми бачимо спроби Збройних Сил України відтіснити їх якомога подалі вглиб області і експерти говорять про те, що росіяни можуть відступити за Дніпро, підірвати Антонівський міст. Тоді лівий берег може опинитися не просто окупованим, а ще й заблокованим. Потім шляхи для евакуації будуть для людей значно обмежені.

Є величезні побоювання, що лівий берег може очікувати дуже складне життя в окупації. І для того, щоб вибити російських військових звідти буде необхідна або абсолютно окрема військова операція, або в якийсь момент росія буде змушена піти звідти сама. 

***

Після запису цього інтерв’ю 16 квітня Олег Батурін повідомив у Фейсбуці, що його рідним, які залишилися на тимчасово окупованій території, почали погрожувати. “Привіти” їм передають від російських окупантів і рідні дуже налякані.

Росіяни вимагають, щоб Батурін припинив свою професійну журналістську діяльність.

«Судовий репортер»