Минулої п’ятниці відбувся пресмарафон президента Володимира Зеленського. Переглядав я його на «UA: Першому». Перш ніж перейти до конкретики, декілька загальних зауважень.

Перше: оголосили про пресмарафон у другій половині дня напередодні. А тепер запитання: на кого він був розрахований — тільки й виключно на учасників? Задля галочки? Навіщо тоді його транслювали телеканали? Якщо ж він був призначений для широкої аудиторії, то тій самій широкій аудиторії, громадянам України, довелося терміново ламати свої плани й наміри. Журналістам, до речі — в першу чергу. Пресмарафон як надзвичайна ситуація, як ураган або землетрус — навряд чи таке вже вдале позиціювання.

Друге: заплановано було три години, а тривав марафон майже шість. Українцям, охочим послухати президента, довелося вдруге ламати свої плани, вже перелаштовані. До того ж, витримати й уважно слухати шість годин поспіль було практично неможливо. Перетворювати пресконференції президента — взагалі-то, тривіальне в демократичних країнах явище — на тортури для аудиторії теж навряд чи розумно. Бо я вже чув від людей: «А, ну його — я ж не мазохіст». Навряд чи такі безрозмірні пресмарафони, до яких люди ставляться зневажливо ще до їхнього початку, додають суспільству поваги до президента.

Раніше вже був супермарафон, на якому було експериментально доведено: у стислий графік Зеленський не вкладається, бо не відповідає чітко й по суті. То чи не можна було оголосити пресмарафон заздалегідь і розрахувати правдоподібний графік? У такому, як було, вигляді це вже нагадувало демонстрування зверхності: мовляв, президент звелів — «людишки» підлаштуються.

Третє. Акредитації ЗМІ не було, представників медіа запрошували; обирали, кого запросити, а кого ні, в Офісі президента. І це вже був дуже тривожний сигнал. На власний розсуд Офіс президента від імені самого президента поділив ЗМІ на «важливі» та... «нікчемні», так виходить? А що мусили відчувати запрошені — велику вдячність «і лічно дорогому»? В них мали надуватися щоки від пихи? Це вже нагадує приручення, виховання такої собі медійної аристократії — а чи медійної олігархії. Зрештою, поділяй і...?

Четверте. Пояснювали такий формат заходами з безпеки проти коронавірусу. Що з того вийшло: люди сиділи одне напроти одного за вузьким столом — навіть не круглим. Говорили одне одному в обличчя з близької відстані, летіла слина — а ще не народилася людина, в якої під час розмови не летіла би слина. Зайве й казати, що масок не було ні в кого. Так, дистанція по периметру стола була нормальною, а дистанції через вузький стіл ніби й не існувало. Ото була чудова ілюстрація до всієї епопеї боротьби проти вірусу в нашій країні. Тепер переконуйте українців носити маски.

Відповідаючи на одне із запитань, Зеленский побіжно кинув: «Від ковіду в нас є ліжка», — певне, він мав на увазі лікарняні. Мовляв, усе гаразд. Добре хоч, що ліжка, а не місця на кладовищах: схоже, він так і не збагнув особливість нинішньої епідемії, коли потрапити до лікарні — то вже лотерея, тому людям треба робити все, аби не захворіти. Ото йдіть, шановні журналісти, тепер переконуйте, що ковід — це не «звичайний грип». І, до речі, кількість померлих в Україні вже така, ніби вимерла ціла Умань або весь Конотоп. І цілком варто було би віддати шану загиблим на самому початку — й аудиторії це було би зайве застереження, й просто по-людськи.

А тепер про сказане й несказане.

«У мене немає в кишені ЗМІ, щоби комунікувати», — про відсутність ЗМІ в кишені президент казав кілька разів. А як же комунікують той самий Байден або той самий Макрон, бідолашні? «У мене нема часу, щоби комунікувати», — а постити «фоточки»?

«Нічого тут страшного немає — ну, ДТП», — виправдовував Зеленський «свого» депутата. Ідіть тепер переконуйте людей дотримуватися правил дорожнього руху.

Звертало на себе увагу й те, як кострубато висловлювався президент. Коли йшлося про досягнення та звершення, він говорив гладенько і зв’язно, але щойно виникало незручне запитання — все: обривання фраз, спроби знайти слова й формулювання, стрибки з одного на інше, постійні відгалуження й невміння дібрати переконливі слова. Я збився з ліку, скільки разів президент переривав репліку, щоби вигукнути: «Ну, я ж така сама людина, як і ви!» — ніби самого себе намагався переконати. Мимоволі майнула думка: як же Зеленський веде переговори з іноземними партнерами, як доводить, переконує, як реагує на неочікувані й не завжди приємні повороти розмови? І, зрештою, якою мовою він веде переговори? Бо після відомого опусу Путіна вести міжнародні переговори російською мовою — це переконувати іноземних партнерів, що буцімто «Путін теж по-своєму правий».

Було дуже схоже, що Зеленський так і не здолав мовного бар’єру — хоча за два з половиною роки цілком можна було створити в тому ж таки Офісі президента україномовне середовище й набути практики. Ну, й читати та слухати ЗМІ, безперечно.

Ще одна особливість — демонстративне панібратство щодо журналістів, яке, судячи з усього, мусило зображувати щирість і відкритість. А демонструвало лише зверхність: журналісти — не хлопчики та дівчата на побігеньках, щоби звертатися до них на імена, тим паче зменшувальні. За радянських часів так і таким тоном зверталися до кур’єрів та секретарок.

А ще стало очевидним, як ніколи раніше: Зеленський не відрізняє критику від війни проти нього та атак на нього, а всіх опонентів і взагалі тих, хто має іншу точку зору, вважає за ворогів. І коли його критикують медіа, для Зеленського це — теж війна та атака: хіба ж у медіа може бути критика? Відповідно, замість аргументованих відповідей він сипав образами та навішував ярлики: Бурба — «авантюрист», Гордон «аж зі штанів вистрибує». Варто було улюбленому Гордонові висловитися критично — й одразу без штанів лишився. Було надто очевидним прагнення Зеленського не відповісти опонентам, а образити їх. Цілком за принципом: коли немає аргументів у відповідь, бий по пиці. І це відсилає нас прямісінько до «русского міра». Тільки от аудиторії стає зрозуміло: аргументів немає. Якщо одним словом сформулювати тональність відповідей президента, це буде слово «по-базарному». Може, іноді «по-пацанськи». Президент завжди адресував свою комунікацію тому прошарку, який у Росії звуть «глибинним народом» — і тепер перевершив себе самого. «Сам ти з Коломойським», — це було неперевершено. Хоча заперечувати свою, тобто Зеленського, тривалу співпрацю з Коломойським було, щонайменше, самовпевнено.

Схоже, до екватора президентства Володимир Зеленський дозрів, щоби вважати себе носієм істини, який завжди в усьому правий і взагалі непогрішимий. Дуже рано: в того ж таки Порошенка це сталося пізніше.

Зі слів президента: «Електронні вибори — це не означає, що не можна буде прийти й проголосувати». Ніби вибори — це така добра послуга, яку Зе-команда надає людям. Питання унеможливлення фальсифікацій і довіри суспільства до електронних виборів йому, схоже, й на думку не спадають.

Зеленський і надалі постійно згадував Порошенка. На середині каденції це вже виходить поза всякі межі раціональності та здорового глузду, а в розмовній мові зветься пунктиком. Шкода, що ніхто з присутніх прямо не спитав, чому президент так ненавидить свого попередника, що ніяк забути про нього не може. Бо виглядає, ніби президентом досі є Порошенко, а Зеленський — лідер опозиції. Цей винахід неодмінно буде в підручниках політтехнологій: як можна, два з половиною роки будучи президентом, комунікувати із суспільством, немов лідер опозиції. У цих підручниках неодмінно буде зазначено, що виглядає все це не лише дивно й несолідно, але й смішно.

Президент не раз суперечив сам собі. Коли йшлося про Василя Бурбу, виявилося, що Зеленський нібито одразу ж, коли став президентом, хотів його звільнити — але чомусь аж понад два роки так і не звільняв. Попри навіть те, що, за словами президента, «у розвідці його не сприймали». Розписуючи заслуги Єрмака в міжнародних справах, Зеленський жодного разу не згадав імені Дмитра Кулеби. Дивина, та й годі. У нас же все так конституційненько!

Розповідаючи про вагнергейт, президент, здається, жодного разу не згадав авторитетне у світі розслідувальне медіа Bellingcat, а виставляв усе «зливом» то Бурби, то Бутусова. Ну, а про застосування «Байрактара», якби не Бутусов, звісно ж, ніхто б не дізнався — ані Росія, ані бойовики. От цікаво, на кого все це було розраховано, на людей якого рівня?

Зате неодноразово лунали варіації на тему: «Цього я вам сказати не можу», «Я сказав усе, що міг». Здавалося б, або кажи все, або не кажи нічого — виходили ж напівнатяки, де ані кінців не зв’яжеш, ані логіки не простежиш, ані аргументів не знайдеш. Більш за все вони були схожі на відмовки та напускання туману.

Ну, й Ахметов-переворотник. Казати, що Ахметов бере участь у змові, а потім додати: мовляв, я не знаю, чи він сам знає, що замишляє змову. Тут було дивним геть усе. Виголосити дані розвідки до завершення операції, щоби дати учасникам сховати кінці у воду? Гукати «вовки, вовки!», коли Росія стягує війська до наших кордонів. Перемикати увагу від Росії як джерела небезпеки на Ахметова. Перемикати увагу з Ахметова-олігарха й засновника сировинної економічної моделі, базованої на мало не хрущовських часів обладнанні, на Ахметова-змовника. Рештою, будь-які іноземні змовники завжди розглядають потенційні кандидатури, на кого можна спертися всередині: он, до весни 2019 року Путін бачив у такій самій ролі Зеленського — й що ж тепер із цим робити?

Єрмак повертає людей із російської неволі, Зеленський повертає людей, а от Порошенко не повертав — от який був нікчема. І коли востаннє було повернення? Де ж вони тепер — повернення? А, Путін тоді вважав, що задобрить Зеленського, тож і дозволяв обмін. То, може, президент так би вже й сказав: Путін повертає людей?

Спекулювати темою повернення в’язнів Путіна заради підняття власного іміджу — для цього не існує визначень. Це ницо.

Президент звинуватив Турчинова в тому, що той віддав Росії Крим, а Порошенка — що віддав Донбас. Не Путін їх окупував, а Турчинов та Порошенко з доброго дива віддали — он як воно виявилося на восьмому році спротиву російській агресії. Путін, мабуть, аплодував стоячи — адже саме ці тези, тими самими словами втовкмачувала російська пропаганда протягом кількох років — мовляв, це не Росія напала, це Турчинов із Порошенком віддали. Зеленський, звісно, нізащо б не віддав — мабуть, як подивився би Путінові в очі — так той би й утік куди подалі.

Відомий ще з античних часів маніпулятивний прийом — порівнювати реальне з гіпотетичним. Звісно ж, завжди на користь гіпотетичного, бо фактів, щоби його спростувати, не існує.

Й отут ми переходимо від дивного до тривожного. Багато, дуже багато разів із вуст президента лунало слово «товариш». Щодо Порошенка він невдало спробував зіронізувати, в решті випадків це були просто «товариш Бурба», «товариш Татаров», «оцей товариш» — і так постійно. А здавалося, що цей «титул» назавжди вийшов із ужитку після Революції гідності. Ні, це не прискіпування до слів, це — свідчення, що «товариш» Зеленський перебуває в пострадянському, русскомирівському дискурсі — бо саме там це слово й досі офіційно заведене. Подеколи президент збивався на лексику радянської пропаганди: наприклад, «щупальця».

За словами Зеленського, Порошенко йшов на президентський пост «через загибель Небесної сотні» та вилазячи на бульдозер. Стало моторошно — це були слово у слово повторені тези російської пропаганди. Й оце «вилізав на бульдозер, щоб його по телевізору світили» я кілька разів чув від жителів Донбасу, які підтримували «ту сторону» — цим вони доводили, що то буцімто Порошенко влаштував криваву бійню, щоби стати президентом. Я очікував почути таке від кого завгодно «з того боку», але від президента України...

А згодом пролунала максима: «Зміна діючого президента — це й є переворот». Про спосіб зміни, про дії самого президента — анічичирк. І знову слово у слово цитата з російської пропаганди.

«Мене обрали люди, а їх хто обрав?» — це про журналістів, що мітингували біля будівлі. Й повсякчас лунало: «Мене обрали люди», «Люди підтримують мене» — як доказ своєї універсальної правоти. «Народ мене підтримує, а не їх, мене обрав народ», — от уже понад рік не втомлюється повторювати Лукашенко як універсальний аргумент. «Вони нічого не зробили, а мене обрали, мене люди підтримують», — слухайте, ну один же до одного!

З уст Зеленського постійно лунало слово «стабільність» у будь-якому контексті. Улюблене слівце Путіна — й теж до всіх контекстів. А роздавання епітетів та метафор замість аргументів, перехід на особистості — хіба ж це не фірмовий  стиль і Путіна, й Лукашенка, й радянських «вождів»? Будь-яких диктаторів, власне? Агресивність замість переконливості — а це хіба ж не стиль Лукашенка?

«У нас серйозна армія, серйозний головнокомандувач», — теж із російських та білоруських реалій: самохвальство — стиль Лукашенка.

Не раз лунало з вуст президента: «проплачені мітинги», ЗМІ критикують його «за гроші», колишні однопартійці відходять від нього «за гроші». Зеленський щиро переконаний, що люди не можуть діяти з власних переконань і з власної волі — за ними неодмінно стоїть хтось ворожий, їм неодмінно платить хтось злокапосний. Йому несила збагнути, що понад два роки тому об’єднувалися не довкола нього особисто на правах чи то васалів, чи то кріпаків — об’єднувалися довкола ідей, які він виголошував. А тепер розчарувалися — щиро розчарувалися. І на мітинги люди можуть виходити з власної волі, з переконань. Саме так ставиться до людей Путін, саме він щиро вважає, що самі по собі люди робити вибір не можуть. І Україна сама робити вибір не може — то її Америка поневолила. Й от таку саму відмову людям у праві на суб’єктність ми тепер спостерігаємо в Зеленського. Ніби він російської пропаганди наслухався, чесне слово.

«Більшість світу робить усе, щоби запустити “Північний потік-2”, і є лише одна, одна у світі країна... — Україна». Ну, по-перше, це неправда. По-друге, дуже цікаво було би дізнатися, як ці слова сприйняла вся українська дипломатія,чи не полетіли всі її зусилля шкереберть. А по-третє — виходить, ми тепер у суцільному кільці ворогів, зовсім як Росія, один до одного. Закуклюймося?

Від самого початку президентства Зеленського в його словах і діях час від часу відчувалися подихи вітру з північного сходу. Тут, на пресмарафоні, вже сильно повіяло холодом тайги.

Фото: Еспресо