18 березня на запрошення Української фундації безпекових студій експерт Лабораторії цифрової криміналістики Атлантичної ради Якуб Каленський представив слухачам своє бачення заходів протидії дезінформації. Хто саме буде їх вживати — уряди чи громадянське суспільство — залежить від конкретної країни.

Але з точки зору досягнення результату можна виділити чотири лінії захисту.

Документування загрози. Хоча здається, що ми вже все добре вивчили, багато питань лишаються без відповіді.

Документувати може хто завгодно: громадяни, держава, розвідка, спецслужби, пресслужби. В багатьох країнах цим займаються саме спецслужби, але проблема в тому, що тоді зібрана інформація лишається секретною. Часто це роблять фабрики думок, громадські організації, а в деяких країнах також медіа.

Українська організація StopFake стала прототипом EU vs. Disinfo — служби ЄС у боротьбі з дезінформацією. EU vs. Disinfo наслідувала системний підхід StopFake, її завданням було збирати фейки різними мовами в різних країнах, щоб можна було простежити їхній шлях від появи до поширення. В Естонії чудові звіти робить розвідка. Їх перекладають англійською мовою, і шкода, що їх мало читають у Парижі та Берліні, адже тоді ставлення до проблеми було б іншим. У Литві документування загрози належить до Страткому.

Доволі часто проблему дезінформації розглядають як зовнішньополітичну. EU vs. Disinfo також працював на базі зовнішньополітичного відомства ЄС. У балтійських країнах це питання розглядається з точки зору безпеки, ним займаються служби внутрішньої безпеки. І, звісно, реакція залежить від того, чи дезінформація сприймається як безпекова проблема чи проблема зовнішньої політики. На думку пана Каленського, підхід з точки зору безпеки набагато здоровіший, ніж дипломатичний.

Для того, щоб документувати загрозу, необхідно моніторити й аналізувати як іноземні, так і внутрішні джерела інформації. Іноді доволі важко пояснити західним європейцям, що без моніторингу висловлювань іноземних гравців неможливо бачити, хто з внутрішніх повторює меседжі російської пропаганди. Коли в нас немає відповіді на те, скільки каналів вони використовують, скільки меседжів на день розповсюджують, яку кількість людей таргетують, — це як воювати, не знаючи, скільки солдат та зброї має твій противник.

Крім традиційних ЗМІ, звісно, необхідно моніторити й соціальні мережі, так само, як і закриті канали інформації. В Україні більше відомі телеграм-канали, а в Чехії це, наприклад, імейл-розсилки, які є дуже популярними серед старших громадян. Або групи у Watsap, які становили значну загрозу в Індії. Мають бути організації, які моніторять ці канали й доносять інформацію до широкої аудиторії. З огляду на приватність, не дуже би хотілося, щоб це робили представники уряду. Тому краще, щоб моніторинг здійснювали представники громадянського суспільства. В Чехії це робить група під назвою «Ельфи».

Також ми недостатньо вимірюємо вплив пропаганди. Це можна робити за допомогою опитувань громадської думки. Скільки людей вірять у їх наративи щодо MH-17? Скільки людей вірять у наратив про Навального? Продовжуючи порівняння з війною, ми не лише не знаємо, скільки в них солдат та зброї, ми не знаємо, скільки людей вони вбивають. Навіть у такій країні, як Україна, яка перебуває на передовій, цифри часто вражають. А в Західній Європі такі заміри майже не проводяться. Опитування у Британії щодо отруєння Скрипаля продемонструвало, що лише 50% громадян вірять офіційній версії подій, інші вірять різним брехливим версіям, поширюваним російською пропагандою. І ця тенденція є доволі тривожною.

Підвищення обізнаності щодо загрози. Якщо на першій лінії ми намагаємося дізнатися якомога більше про загрозу, на другій лінії ми доносимо інформацію до якомога більшої кількості людей. Друга лінія нерозривно пов’язана з першою, адже тут ми поширюємо факти про кампанії дезінформації. І роблять це, зазвичай, ті самі організації, які їх документують.

Проблема полягає в тому, що ким би ти не був: урядом, громадською організацією, ЗМІ — ти не можеш досягти 100% аудиторії. Треба шукати спікерів, які матимуть вплив у різних цільових групах. Поширювачі недостовірної інформації знаходять таких людей, а коли йдеться про протидію дезінформації, ми цього не робимо в достатньому обсязі.

Обізнаність можна піднімати і для запобігання, якщо можна передбачити критичну ситуацію або події, які стануть мішенню для інформаційних агресорів. Так, наприклад, у Литві планувалися навчання НАТО. Можна було передбачити, що російська пропаганда їх не обійде увагою, отже стратком збройних сил Литви попередив усіх від центрального до місцевого рівня, що будуть провокації. Вони приготували наративи, якими могла скористатися РФ, і вона таки використала один із таких наративів — історію про зґвалтування, подібну до відомої історії Лізи в Німеччині.

Далі ситуація розвивалася таким чином, що один із мерів міст помітив підозрілу історію в соцмережах, повідомив про неї стратком, вони, у свою чергу, переконалися, що повідомлення є неправдивим, і повідомили про це всіх, хто має вплив на інформаційний простір — від міністерств до медіа. Отже, перша новина була не про те, що маленьку дівчинку було зґвалтовано, а про те, що відбулась іще одна інформаційна атака з боку РФ. Отже, дуже важливо підвищувати обізнаність, адже таким чином інформаційну агресію можна попередити, й тоді не треба буде мати справу з наслідками і шукати можливість переконати тих, хто повірив у брехню.

Як це можна робити? Публікувати звіти, аналітичні статті, журналістські розслідування. Але дуже важливо також шукати різних спікерів, які зможуть досягти якомога ширшої аудиторії. Треба відходити від довгих серйозних документів і робити простіший та цікавіший для споживача контент. Такі продукти мають існувати поряд, щоб сягати різних аудиторій. Смішні, гумористичні програми сягають широких аудиторій. І, на жаль, уряди в Західній Європі не вживають достатньо таких заходів.

Виправлення слабкостей, які експлуатує агресор. І тут я говорю про захист інформаційного простору, ця термінологія походить із російських джерел, але ми не хочемо захищати його такими самими методами, як Кремль. Ми не хочемо вбивати Нємцова чи труїти Навального.

Спостереження за російською пропагандою виявило деякі повторювані мотиви. Наприклад, тема раси. І це не нова тема під час виборів 2016 або 2020 року, КДБ використовувало її ще після Другої світової війни. І, звісно, якщо ви хочете зменшити кількість мішеней для пропаганди, вам треба виправляти проблеми, які існують усередині. Здається, що зменшення кількості проблемних питань є нормальною практикою для будь-якого уряду, але важливо підкреслити, що таким чином ми також зменшуємо кількість мішеней для агресорів.

Наприклад, у Фінляндії та інших північних країнах Росія змушена була закрити «Спутнік» буквально через кілька місяців, адже ніхто його не дивився. Одна з гіпотез — що там багато людей володіють англійською і могли прочитати новини в якісних англомовних виданнях. У них не було потреби дивитися новини поганою фінською мовою. Друга гіпотеза — це медіаграмотність. Збільшивши її рівень, можна зменшити кількість мішеней для агресора, адже люди розрізнятимуть джерела інформації. І це не означає, що країна буде мати повний імунітет до російського впливу. Це означає, що росіянам доведеться адаптуватися до іншого, складнішого середовища.

З точки зору протидії, боротьба з поширенням дезінформації певною мірою схожа на шпигунську діяльність. Ти розумієш, що ти не можеш зупинити іншу країну, але ти робиш усе можливе, щоби підвищити ціну такої діяльності, зробити її складнішою. Й іноді це єдина річ, яку ми можемо зробити.

Ще одна слабкість, про яку багато говорять ЗМІ, — це соціальні мережі, адже вони є найбільшим розмножувачем дезінформації. Але нам треба розуміти, що навіть якби можна було прибрати соціальні мережі, ми не вирішили би проблему дезінформації на 100%. На соцмережі треба продовжувати тиснути, щоб добитися більшої прозорості та кращих правил. Я досі не можу повірити, що якщо шукати «Звіт Мюллера» («Доповідь про розслідування втручання Росії у президентські вибори 2016 року», є офіційною доповіддю, яка документує висновки та результати розслідування колишнього спеціального радника Роберта Мюллера щодо російського втручання у вибори президента США у 2016 році. — Ред.) на ютубі, отримаєш рекомендацію сюжету Russia Today. Американська компанія рекомендує російську пропаганду, щоб дізнатися про офіційний американський документ!

Частина проблеми полягає в тому, що законодавці реагують надто повільно. Дебати, чи є соціальні мережі видавцями, тривають уже понад десять років, а рішення все немає. І для старих засобів поширення масової інформації є певні правила. Не можна публікувати дитячу порнографію, наприклад. Але для соціальних мереж таких правил усе ще немає. І, на мою думку, це проблема не стільки самих платформ, скільки тих людей, які пишуть закони. Чому вони не знайшли рішення за останні десять років?

Ще одна слабкість — захист так званих м’яких цілей. Українці добре знають, що будь-хто, хто займається викриттям російської пропаганди, одразу потрапляє під шквал атак. І деякі люди таки лякаються. У північноєвропейських країнах були випадки, коли після довгого жорсткого тролінгу люди переключалися на інші теми. І це означає, що росіяни перемагають.

Нам також необхідно досліджувати інструменти, якими вони користуються. «Сурков лікс», звіт, який написали Аля Шандра з «Євромайдан прес» та британський депутат Боб Сілі, демонструє, що майже будь-що може стати слабкістю. Громадські активісти, фабрики думок, громадські організації, псевдожурналісти. Нам треба досліджувати ці речі, адже в Західній Європі дуже часто на таких діячів посилаються як на легітимні джерела інформації.

Покарання та стримування агресора. На жаль, у Європі цей підхід можна побачити не так часто. Його переважно не розглядають навіть як можливу опцію.

Проблема з першими трьома лініями в тому, що вони можуть допомогти в боротьбі з дезінформацією, але не можуть нічого заподіяти агресору. Вони можуть лише змусити агресора адаптуватися до нової реальності.

І перше, що треба робити, — це називати імена та ганьбити (name and shame). Це, мабуть, одна з найпримітивніших речей, але так можна змусити платити хоч якусь суспільну ціну. Ще п’ять років тому, коли чеського президента вперше назвали російським троянським конем, це сприймалося як щось абсолютно неприйнятне. Зараз це вже загальновідомий факт. І хтось мав мати сміливість сказати це вголос першим. Адже у Франції, наприклад, і досі вважається суперечливим називати навіть ім’я Марін ЛеПен, яка брала гроші в росіян за голосування щодо Криму в Європейському парламенті.

Ще одна річ, яку в Європі мало хто робить, але яку треба робити, — це не давати доступ виданням, орієнтованим на дезінформацію. Так, в Естонію не допустили трьох російських нібито журналістів. ОБСЄ дуже критикувала Естонію за це. Так само, Велика Британія не допустила RT на конференцію зі свободи медіа. Бо вони не є журналістикою, ці видання вже довели без жодного сумніву, що вони є поширювачами недостовірної інформації.

Застосування персональних санкцій до осіб та компаній. Наприклад, у санкційному списку ЄС є Дмитрій Кисельов. Його туди внесли за пропагування анексії Криму. І це абсолютно правильне рішення, але чому у списку серед псевдожурналістів лише він один? Чому там немає Владимира Соловйова? Чому, поширивши в ефірі стільки ненависті, він сідає на літак і летить до своєї вілли в Італії? І санкції треба накладати не лише на осіб, а й на компанії. Сьогодні за антизахідну пропаганду платять західні компанії, такі як «Пепсі», «Нестле» та ін., адже вони є найбільшими рекламодавцями на російських каналах.

Також необхідно використовувати закони, які вже існують. Наприклад, закони проти мови ненависті. У Британії Оффком оштрафував російські канали. І це, звісно, не те саме, що не пускати їх до країни, але це вже хоч щось. У Латвії до російських каналів було застосовано тримісячну заборону. Естонія нещодавно внесла «Спутнік» до санкційного списку. Отже, є багато законів, які можна застосовувати: розпалювання ворожнечі, заклики до насильства.

Існують і деякі асиметричні заходи. Наприклад, викривати багатство Путіна. Це змусить його замислитися, чи хоче він продовжувати інформаційну агресію. Кібератаки проти виконавців. Був чудовий приклад перед виборами в США 2018 року, коли кіберкомандування прямо виходило на тролів у Санкт-Петербурзі, й вони бачили в себе на екрані повідомлення, що ми знаємо, хто ти, і знаємо, що ти робиш. Якщо ти просто звичайний хлопець, який вирішив на цьому підзаробити, тобі однозначно стане страшно. Також можна викривати їхні імена. Вони, звісно, не хочуть, щоб їх викривали.

І, звісно, розслідувати. Лише США зробили розслідування втручання в їхні вибори, а Британія, Франція та інші європейські країни цього не роблять. Якщо не розслідувати, то ти не можеш нікого покарати, а якщо нікого не карати, це означитиме, що такої поведінки буде ставати більше. Це дуже проста і зрозуміла логіка. І ми вже сьогодні бачимо, як у Росії вчиться Китай, бачимо обміни між їхніми державними телебаченнями. Пандемія продемонструвала, що Китай стає все агресивнішим. І, скоріш за все, це відбувається тому, що він бачить, що для Росії нема жодних наслідків.

І така поведінка подає дуже сумний меседж, що нам однаково, коли хтось атакує демократію та наші внутрішні процеси. Ми маємо бути більш рішучими в захисті демократії.

У своїх питаннях учасники дискусії торкнулися теми Центру боротьби з дезінформацією, який створила РНБО. Подібній центр у боротьбі з гібридними загрозами, заснований у співпраці між НАТО та ЄС, працює на сьогодні в Гельсінкі. Пан Каленський пояснив, що він близько не знайомий із роботою цього центру, але його мета полягає у вивченні проблеми, навчанні посадовців та полісімейкерів, виробленні рекомендацій щодо державної політики в царині протистояння гібридним загрозам. Тобто центр не задіяно у практичному протистоянні поширенню дезінформації. Відносно українського центру пан Каленський наголосив: дуже важливо, щоб такий центр був вільним від політичного тиску і був готовий боротися з дезінформацією, незалежно від її джерела, навіть якщо це, наприклад, Офіс президента.

Наприкінці розмови спікер зауважив, що жоден із описаних ним заходів не може повністю вирішити проблему дезінформації. Ба більше, оскільки вимірювання бувають нечасто, важко визначити, які саме методи є найефективнішими. Кожен із них вирішить якийсь невеликий відсоток проблеми, і добре, якщо загалом вдасться вирішити 50%. Але їх усе одно необхідно вживати, щоб рішучіше захищати демократію.

Матеріал підготовано в рамках проекту «Цифрові технології та демократія: Европейські уроки захисту від зловмисних впливів» за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в межах грантового компоненту проєкту «EU4USociety». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу.