Продовжуємо публікувати думки щодо ставлення нової влади до традиційних медіа. «Детектор медіа» оприлюднив думки з цього приводу помічника Вадима Рабіновича Володимира Кацмана, дипломата, постійного представника України в Раді Європи Дмитра Кулеби, шеф-редакторки «Детектора медіа» Наталії Лигачової, доцента кафедри нових медій Львівського національного університету імені Івана Франка Юрія Залізняка. Сьогодні публікуємо колонку нашого постійного автора Бориса Бахтєєва.

Про це в різних виданнях написано чимало емоційних колонок. Спробуймо подивитися спокійно.

Отже, на загадку, схоже, знайшлася відповідь, і ставлення нової влади до ЗМІ вимальовується в цілісну картину. Спочатку прессекретарка президента Юлія Мендель заявила: «Ми прибираємо посередника у спілкування з аудиторією, ми можемо бути незалежними», — й повела мову фактично про те, що модерним засобом комунікації із суспільством є соцмережі, а ЗМІ мало не перетворилися на пережиток «доісторичної епохи».

Потім заступник глави Офісу президента Кирило Тимошенко запевнив, що, мовляв, «люди не хочуть спілкування з Зеленським через прес-конференції... люди хочуть слухати його безпосередньо — в камеру, хочуть прямої розмови з президентом». Тут хотілося би спитати, чи хтось проводив дослідження, чого хочуть люди, а чи це пан Тимошенко так собі уявляє. І звернути увагу: «пряма розмова» — це зовсім не те саме, що «слухати», хай навіть «безпосередньо»; ми бачимо певну підміну понять.

Зрештою, вже сам глава Офісу президента Андрій Богдан знову повів мову про «спілкування без посередників».

В усьому цьому вбачається, даруйте, типова ситуація, коли недостатньо компетентні в певній сфері люди щиро вважають себе компетентними. Вузьке й поверхове бачення явища. А ще — бажання зобразити, по-перше, революційні зміни в дусі «до основанья», а по-друге, революційну модернізацію, рішучий крок у сучасність. Ключове слово й тут, і там — зобразити, зробити вигляд.

Та почнімо від Адама. Вже понад сотню років точаться розмови: автомобілі відправлять в історію залізниці, кіно поставить крапку на театрі, а то й на книжках, телебачення відправить на звалище кіно, магнітофони зроблять непотрібними живі концерти, синтезатори покінчать із «живими» музичними інструментами, тощо й тощо. Нічого цього досі не відбувається, й не схоже, щоби відбулося. Бо йдеться про різні ніші та різні функції. І якщо інтернет-видання замінює газету, бо пропонує те саме за допомогою інших технічних засобів, то ані фейсбук, ані твітер не в змозі замінити традиційні медіа. В них різні функції, різне призначення. На перший погляд вони можуть видатися тотожними, але лише на перший, поверховий погляд.

Що таке, власне кажучи, соцмережі? Уявімо собі всім нам знайоме зібрання бабусь на лавочках біля під'їзду. Вони обговорюють усе на світі й усіх на світі. Що бачать — те й обговорюють. Оце і є прототип соцмереж, їхня наочна модель. Тобто коло знайомих, що збирається задля поговорити про все на світі. Тільки з появою нових технічних можливостей це коло може збиратися не реально, а віртуально. Комунікувати, особисто не бачачи одне одного.

Соцмережі не дотримуються одного з головних принципів масової комунікації — їхня інформація не призначена для НЕВИЗНАЧЕНО широкого кола осіб. І хай ці соцмережеві кола будуть якими завгодно багатолюдними — а однаково вони є обмеженими, замкненими. Це — інформація для своїх. Можна, звісно, поставити людей перед необхідністю, щоби геть усі громадяни країни підписалися на президентські сторінки в соцмережах. Але це буде дуже схожим на штучну, примусову популяризацію, штучне — й оманливе — накручування популярності. І, зрештою, на самооману: от, мовляв, який я популярний.

Інша відмінність полягає в тому, що соцмережі пропонують односторонню комунікацію. Бо лайки, коментарі тощо — це не зворотній зв'язок суспільства із владою. На них можна не звертати уваги, їх можна банити. Спадає на думку інша аналогія: в усіх радянських магазинах була така собі «книга скарг і пропозицій». Невдоволені покупці писали туди про своє обурення, писали й пропозиції, як поліпшити обслуговування. Ніхто тих дописів не читав; ці «книги скарг та пропозицій» були суцільною бутафорією: «положено» — то й нате вам, відчепіться, випускайте пару, хоч скільки вам улізе. От «технологічно просунутим» варіантом «книги скарг і пропозицій» і є владні сторінки в соцмережах: вони дозволяють випускати пару, але не ТИСНУТИ на владу, не нав'язувати владі суспільно важливий порядок денний. За такого комунікування суспільству буде відведено пасивну роль: мовляв, ковтайте, що влада вам дає.

Соцмережі не замінять живого спілкування президента із журналістами ще з однієї простої причини: соцмережева комунікація не ставить президента перед необхідністю ВІДПОВІДАТИ. Не самому визначати тему і стиль, не працювати над домашніми заготовками, а миттєво відповідати тут і зараз, не з папірця й без допомоги Офісу. Розповідати не про те, про що сам захотів, а про те, що хвилює громадян. І розповідати саме президентові, а не його спічрайтерам і радникам від його імені — бо саме таку змогу надають соцмережі. Дозвольте ще одну аналогію: керівники СРСР теж не проводили пресконференцій. Натомість телебачення й газети постійно поширювали офіційні повідомлення «від ЦК КПРС», «від ради міністрів» тощо; ті повідомлення складали «відповідальні працівники», а оформлювали професійні спічрайтери, хай їх тоді так і не називали. Власне, навіть програмні статті в центральних газетах писали вони ж — ті самі радянські спічрайтери.

Ця модель комунікування із суспільством відрізнялася від пропонованої новою владою лише за технічним способом донесення інформації, але не за суттю. Власне, радянські ЗМІ — це й є запропонована новою владою модель комунікації. (Радянські громадяни писали до ЗМІ мільйони листів, на які теж ніхто — окрім, хіба що, КҐБ — не звертав уваги, точніше, звертали, але дуже вибірково. Чим не коментарі у фейсбуку?) А це — тоталітарна модель: наявність наймодерніших технічних засобів поширення не робить тоталітарну модель демократичною — так само, як цивільний костюм Брежнєва не робив його менш тоталітарним керівником, ніж одягнений в однострої Сталін.

Відсутність різних форм спілкування найвищої влади із журналістами означатиме, що влада стала недосяжною, вивищилася над суспільством. Недаремно зовсім нещодавно ходив анекдотом про проголошену Володимиром Зеленським мету «держави у смартфоні»: «Куди переїжджає з Банкової Офіс президента? — Як це куди, у смартфон!»

«Спілкування із суспільством без посередників» — це або утопія, або введення в оману красивим формулюванням. Бо спілкуватися із громадянами безпосередньо — це лише Муамар Каддафі міг собі дозволити таке проголошувати. Та й то за досить малої чисельності населення Лівії. «Спілкування із суспільством без посередників» — це те саме, що замінити Верховну Раду на «всенародне віче». Ну, або «ухвалювати закони на референдумах». Модерне суспільство тим і відрізняється від примітивного, первісного, що у процесі свого розвитку винайшло ідею представницької демократії — не лише представницької влади, а й представницької комунікації, коли медіа промовляють від імені суспільства. І промовляють компетентно. У соцмережевих коментарях чого тільки не начитаєшся — медіа, за ідеєю, якраз і мають правити за фільтр від некомпетентних опіній та пропозицій. Бо в іншому разі фільтром на компетентність стає сама влада (тобто ті, хто за службовими обов’язками веде владні сторінки в соцмережах) — й де він, той момент, коли замість фільтрувати на предмет компетентності вона стане фільтрувати на лояльність? Соцмережі ніколи не підкажуть президентові, коли він перетнув межу.

Ще за часів Середньовіччя існували глашатаї, тоді як ЗМІ — це дітище Нового часу. Судячи з усього, президент Зеленський бачить у ЗМІ саме глашатаїв. Соцмережі — це й є електронні глашатаї, глашатаї-роботи. І свої думки глашатаям люди теж висловлювали, до речі. То що ж, в інформаційному плані Україні запропоновано зануритися в таке собі високотехнологічне Середньовіччя? В епоху до ЗМІ — от саме не після, а до?

Ще один ракурс. Медіа — то не лише ретрансляція послань президента народові. Далеко не лише. Це — пояснення, аналіз, перевіряння, зіставлення фактів, висловлювання думок. Їхнє призначення є набагато ширшим, ніж просто бути посередниками й ретрансляторами. Хто, окрім ЗМІ, зможе вказати президентові на помилковість його аргументації або нагадати про не враховані ним аргументи та факти? Хто, власне, контролюватиме владу? Хто, як не медіа, не дозволятиме президентській картині світу перетворюватися на єдино правильну, а то й єдино дозволену?

Так, станом на сьогодні немає більше нікого у ваговій категорії, співмірній із Зеленським та «Слугою народу». Комунікація «без посередників» загрожує заморозити, законсервувати такий стан, вимкнувши політичні соціальні ліфти. Власне, якби не «посередники», тобто медіа, сам Зеленський дуже навряд чи став би президентом — адже саме ЗМІ спонукали дуже багатьох розглядати його кандидатуру як реальну й бажану, а отже підписатися на його сторінки в соцмережах. Як то кажуть, спочатку був «посередник». Але річ от у чім: лише готовність до діалогу, до участі президентської політсили в політичному житті нарівні з іншими, а не лише «віщування з небес», буде чітким маркером відсутності зіркової хвороби й перетворення на пам’ятник собі.

Дуже сподіваюся, що «ЗМІ — то посередники» — це щире переконання президента. Тож саме час спитати: а на підставі чого воно могло сформуватися, хто винен? Тут є дві відповіді.

Перший винний — це влада. Не конкретно Порошенко чи Гройсман, а пострадянська влада як феномен. Візьмімо ті самі пресконференції — чи часто вони траплялися? Чи часто президенти спілкувалися із журналістами? А чи на рівних спілкувалися? Ба більше: дотепер прес-конференції за своїм характером мало відрізнялися від тих самих сторінок у соцмережах, бо політики на пресконференціях звикли виголошувати промови й монологи, навіть відповідаючи на запитання. Цьому сприяла усталена особливість їхнього формату: журналістам давали «долучитися до монаршої особи», тобто поставити запитання, але вони не мали змоги дотиснути запитання, зловити президентів на маніпулюванні, домогтися чіткої відповіді замість порожніх словес, запитувати знову й знову — аж поки не отримають задовільну відповідь. Це було не заведено, а тому президенти могли відповідати хоч зовсім не за темою запитань, і робити це безперешкодно. В нас політики саме й ставилися до ЗМІ в найкращому разі, як до глашатаїв, у найгіршому — як до обслуги, до піар-забезпечення.

Другий винний — це самі медіа. Бо вони, власне, й були сторінками в соцмережах. «Той політик сказав, а той політик переказав», — оце й була головна інформація, за якою всі ганялися. За часів Ющенка та Януковича, за великим рахунком, навіть подіями ЗМІ не цікавилися — лише думками політиків про події. Не буде помилкою сказати: ми й сьогодні маємо медіасферу, батьком-засновником якої був Леонід Кучма. Той самий, що був батьком-засновником олігархічного державного устрою. Традицію вільних і глибоких за змістом ЗМІ часів перших років незалежності, що була розвитком народженої за часів перебудови свободи слова, за часів Кучми було перервано — вона жевріла лише в кількох виданнях і практично зникла з телебачення. Бал почала правити форма, а не змісти й не сенси. То в нас багато в чому й досі — журналістика спецефектів замість журналістики змістів.

Саме такі ЗМІ за двадцять років привчили українців, що вони — лише ретранслятори думок і висловлювань політиків. Ті самі соцмережі, тільки іншої форми.

Українські ЗМІ були невід’ємною частиною й невід’ємним віддзеркаленням української політики — з усіма тими самими вадами. Й зараз, реформуючи політичну систему (а чи оголошуючи про такий намір), нова влада може просто викинути медіа на смітник як віджилий непотріб, як невід’ємний атрибут старої політичної системи. А краще було б реформувати й медіагалузь, відкривши шлях журналістиці сенсів, а не журналістиці пліток і глашатайства.

Якщо влада хоче бути по-справжньому відкритою, то ніхто, окрім медіа, не допоможе їй, щоби та відкритість була реальною, а не віртуальною.