10:00
Четвер, 5 Квітня 2018

Три запитання до Надії Савченко...

… Яких так і не поставили більшість ЗМІ.
Три запитання до Надії Савченко...
Три запитання до Надії Савченко...

У висвітленні історії з арештом Надії Савченко, здавалося б, немає до чого прискіпатися. ЗМІ ретельно розповіли про матеріали, зібрані СБУ, про перебіг затримання, про позицію самої Савченко, викладену нею під час кількох її публічних виступів. Усю інформацію подано в усій її повноті? Не поспішаймо.

Склалася парадоксальна ситуація: влада цього разу була винятково публічною, Надія Савченко була публічною, як то кажуть, за визначенням, ЗМІ спрацювали добре, донісши до аудиторії найменші найменші нюанси подій. І, попри це, ситуація в цілому так і залишилася зрозумілою далеко не до кінця. Залишилися запитання, й дуже важливі запитання, без відповідей на які картина не може бути повною.

Запитання перше. Савченко наголошувала, що вона нібито готувала не справжній переворот, не реальний мегатеракт, а всього лише провокацію, інсценування — щоби налякати владу і змусити її усвідомити, що вона ходить краєм прірви. Але незрозумілою залишилася зовсім дрібниця: яким мав бути фінал цього інсценування, якщо це не теракт? Як мало виглядати обіцяне залякування влади? Якщо зброя мала не вистрілити — то що тоді вона мала зробити?

Савченко казала, що давно знала: за нею стежить СБУ і знає про її приготування. І якщо сам цей процес приготувань до теракту, а чи до буцімто теракту, владу не налякав, то чого саме тоді влада мала злякатися, якої події? А Рубан, який реально перевозив реальну зброю, а не театральний реквізит? Савченко його свідомо підставила — так виходить? Адже, на відміну від неї самої, депутатської недоторканності він не мав.

Запитання друге. Хрестоматійний детективний сюжет, давно відомий, починаючи від «Убивства на полі для гольфу» Агати Крісті й «Темних окулярів» Джона Діксона Карра: хтось готує інсценування, містифікацію, й тут приходить хтось із його оточення — можливо навіть, учасник інсценування — й перетворює фарс на справжню трагедію. Просто скориставшись приготуваннями автора містифікації.

То чи не давала собі звіту Савченко, що хай навіть вона готує інсценування, а хтось із її оточення може взяти й справді «обвалити купол» і влаштувати у столиці криваву бійню? Причому під її ж прикриттям, бо всі докази, як вона достеменно знала — проти неї?

Запитання третє. Наша «революціонерка», тільки-но повернувшись із російського полону, почала вести мову про те, що треба розмовляти з жителями окупованих територій — бо, мовляв, вони є такими ж жертвами гібридної війни, обдуреними російською пропагандою. Й у цьому її можна було тільки підтримувати — адже з українського інформаційного дискурсу тему місцевого населення й справді майже вилучено, цей аспект проблеми практично відсутній в інформаційному потоці.

Тепер вона каже вже про те, що треба розмовляти з очільниками сепаратистських так званих республік. Надія Савченко — безумовно, розумна людина. То хіба вона не відчувала різниці між «розмовляти з людьми» та «розмовляти з очільниками»? А чи певної миті свідомо підмінила зміст?

А що означає те «розмовляти»? Про що й на яких умовах? Шукати точки дотику, прагнути досягти компромісу, переконувати протилежну сторону й вислуховувати її аргументи? Але ж Савченко мала усвідомлювати: немає сенсу переконувати фанатиків, бо вони не сприймають ані аргументів, ані фактів. Немає сенсу переконувати циніків, бо вони й без того самі знають, що правда — не на їхньому боці. Немає сенсу переконувати авантюристів, бо істина їх узагалі не цікавить. То хіба ж очільники сепаратистських «республік» — усі, мов один — не підпадають під ці три категорії?

А чи Савченко ніколи не бачила двоголового орла на прапорі так званої ДНР? Російського орла? А чи вона не бачила такого самого двоголового орла на прапорі так званої ЛНР, тільки вже під червоною зіркою: червонозоряний двоголовий орел — цей символ навіть спародіювати вже неможливо? А якщо бачила, то чи не усвідомлювала, що цей двоголовий орел означає одне-єдине: очільники сепаратистських так званих республік цілком свідомо й відверто позиціюють свої утворення як незалежні лише формально, а фактично такі, що є складовою часткою Росії? То про що можна домовлятися зі складовими частками, й чи можна бодай теоретично про щось домовитися, окрім як про капітуляцію?

А чи Савченко ніколи не чула розповіді Захарченка про те, що війська «ДНР» «дійдуть до Києва» й «усьо буде Донбас», тобто де-факто складова Росії? А якщо чула — то цілком свідомо цьому сприяла? А чи її слова про те, що в неї із сепаратистами спільна мета — скинути «хунту», й тоді для настання миру більше не буде ніяких перешкод — чи не відтворювали вони один до одного тези російської пропаганди, й чи сама Савченко цього не розуміла?

Цікавий, до речі, момент: оцими словами про «спільну мету» вона висловила те, що тихо й без декларацій роблять усі популісти в Україні. Що в популістів у голові — те в Савченко на язику?

То чи усвідомлювала Надія Савченко, що її «революція» була б не чим іншим, як поновленням «російської весни», наданням їй другого дихання?

Усі ці запитання є очевидними, вони напрошуються мало не автоматично, чи не правда? Але Савченко відповіді на них так і не дала. А наші ЗМІ не привернули уваги до цієї обставини — до кричущих недомовок у Савченко, до величезних логічних дірок у її поясненнях. Тож картина залишилася неповною. Бо відсутність відповідей на очевидні запитання — це теж факт, і факт дуже промовистий, без якого повного уявлення про ситуацію не отримати.

І на додаток — про зовсім іншу й уже минулу подію, з якою вийшла аналогічна ситуація. Коли позбавляли громадянства Михеїла Саакашвілі, чимало публікацій переважної більшості ЗМІ сходилися на думці: Петро Порошенко прибирає опонента, конкурента на виборах. Не траплялося єдине запитання: а чи може Саакашвілі на тих виборах бути конкурентом Порошенкові? Хай навіть суд поновить грузинському екс-президентові українське громадянство на умовах його безперервності — але чи вистачить Саакашвілі терміну постійного проживання в Україні, щоби балотуватися у Президенти України? Дуже важлива обставина, яка залишилася в затінку.

Отут ми бачимо питому ваду української журналістики — власне, ту саму проблему сировинної журналістики. Хай навіть як бездоганно висвітлити перебіг фактів і позиції сторін — це однаково не означає дати повну інформацію. Завдання розвинених мас-медіа — не лише подавати факти, а й осмислювати їх. Бо в іншому разі аудиторія чутиме те, що кажуть сторони, але не чутиме того, що вони замовчують; бачитиме те, що учасники подій демонструють, але не бачитиме того, що вони приховують. І, відповідно, сприйматиме маніпуляції за чисту монету.

Фото: Інформаційне управління Апарату Верховної Ради України

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1472
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop