За два з половиною десятиліття незалежності українські журналісти не раз ділилися на протиборчі табори. Бувало, що лінія розмежування проходила між сусідніми столами в редакції. В багатьох ЗМІ працювали й далі працюють люди з доволі екстравагантними, ба навіть одіозними поглядами. Що ж, закріплена в Конституції свобода слова, думки та вільного вираження своїх переконань захищає громадянина від дискримінації. Кому яка справа до політичних поглядів журналіста, якщо йому вистачає професіоналізму залишати їх за порогом редакції та неупереджено висвітлювати події? Однак соціальні мережі стирають межу між професійним та особистим. Низка скандалів, що зчинились останнім часом, ставлять перед нами питання: чи може в українських медіа працювати людина, чиї симпатії на боці країни-агресора?

На своїй сторінці в соціальній мережі «Вконтакті» редакторка ТРК «Миколаїв» Олена Пономарьова пише, що чекає на прихід «русского мира», поширює повідомлення групи «Антимайдан» і вітає всіх із російськими державними святами.

Поруч із цими дописами — фотографії з Дня телебачення та радіо.

Реакція проукраїнського активу соцмереж на подібні випадки завжди радикальна. Звільнити. Покарати. Якщо іноземець — депортувати.

Та, за словами експерта Інституту масової інформації Романа Кабачія, слід розрізняти особисті переконання людей і послідовну позицію медіа, які свідомо будують свою редакційну політику в проросійському ключі. Він наводить приклад одеського сайту «Таймер», окремих видань «Українського медіахолдингу» Сергія Курченка та онлайн-телебачення «17 канал».

Засновником «Таймера» — одеського видання, що висвітлює у специфічному ключі події не лише в регіоні, а й в усій Україні, — є колишній регіонал Ігор Марков, відомий своєю відкритою проросійською позицією. Маркова можна часто бачити на російському телебаченні, де він висловлюється на захист донецьких і луганських сепаратистів.

Цілий розділ на ще одному одеському сайті — «Информационный центр» — присвячений подіям 2 травня 2014 року, які описано також у суто проросійському ключі. Видання публікує чимало відверто пропагандистських фейкових новин, наприклад, про введення до Одеси військ НАТО.

Онлайн-телеканал «17 канал» прославився у другу річницю розстрілів на Інститутській, коли учасники акції протесту захоплювали готель «Козацький». Тоді російські видання на кшталт Lifenews писали про захоплення офісу київського телеканалу, маючи на увазі саме «17 канал». У редакції цього каналу працюють українські журналісти — звільнений із «1+1» Жан Новосельцев, колишній журналіст ICTV Олексій Кутєпов, а також екс-кореспондент Lifenews Андрій Павловський.

Проросійської орієнтації «17 канал», звісно, не декларує — натомість активно викриває «українську пропаганду», прирівнюючи її до кремлівської, та пропагує рух так званих адекватників. Зокрема, «17 канал» проводить телемости з сепаратистськими ЗМІ, які працюють на окупованих територіях.

«Проблема таких ЗМІ є компетенцією спецслужб, які мають прямий обов’язок відстежувати контент, що несе загрозу конституційному ладу в Україні», — каже Роман Кабачій.

Погоджується з ним експерт Інституту розвитку регіональної преси, юрист Олександр Бурмагін: «Це питання до СБУ та контррозвідки, якщо такі медіа функціонують на території України. Якщо ж мовлення здійснюється за межами України, на поширення контенту таких медіа мають звернути увагу Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, СБУ та інтернет-провайдери».

Бурмагін каже, що для відстеження подібного контенту потрібен постійний моніторинг та потужний аналітичний центр, який допомагав би правоохоронцям застосовувати санкції до ЗМІ, що працюють на агресора. Натомість із поодинокими журналістами, що працюють в українських ЗМІ та публічно висловлюють антиукраїнські погляди, не все так однозначно. Все залежить від характеру та змісту інформації, яку вони поширюють, каже юрист: «Відповідальність може коливатися від громадського осуду до кримінального переслідування. Наприклад, за статтею 110 Кримінального кодексу, що передбачає санкції за публічні заклики та розповсюдження матеріалів із метою зміни меж території або державного кордону України в неконституційний спосіб. Слід пам’ятати, що дописи в інтернеті теж є публічними закликами».

Сумнівним, але яскравим випадком притягнення до відповідальності юрист Бурмагін називає справу Руслана Коцаби. Інша історія — журналіст із Миколаєва, який намагався фотографувати військові аеродроми й був ув’язнений за шпигунство.

Чи потрібно звільняти журналістів із роботи за антиукраїнські висловлювання? Тут, на думку Олександра Бурмагіна, роботодавець повинен ураховувати зміст сказаного чи написаного: «Законодавство містить достатньо механізмів, щоби звільнити журналіста, який працює в українському ЗМІ, за яскраво виражену антиукраїнську позицію під час війни. Керівники ЗМІ при цьому повинні розуміти, що конкретний журналіст пов’язаний із редакцією, й навіть його дописи в соцмережах відбиватимуться на репутації ЗМІ. Особливо якщо залишаться без реакції з боку керівництва».

На думку Романа Кабачія, слід розрізняти приватні й державні (тепер також громадські) засоби масової інформації. В останніх, на думку експерта, присутність людей із антиукраїнськими поглядами є неприпустимої апріорі. У приватніх, натомість, слід зважати на те, чи впливають особисті погляди на роботу працівника. Адже можливо, що ці люди є фахівцями своєї справи та не переносять своїх особистих переконань на роботу. «Інша справа, що окремі медіавласники далі страждають на комплекс меншовартості, вважаючи, що в Україні немає притомних топ-менеджерів, і запрошують цілі команди варягів із Росії, — коментує Кабачій. — Не всі вони розуміють український контекст, переносячи іноді власні переконання у професійну сферу. Класичним прикладом була позиція редакторки “Інтера” Марії Столярової. Людина, переконана в тому, що росіяни й українці є одним народом, кілька років працювала на ключовій посаді в новинах центрального телеканалу».

Якщо дивитися на це формально, погляди й переконання людини навряд чи можуть бути підставою для звільнення чи бодай якоїсь дискримінації, каже викладач Школи журналістики Українського католицького університету та медіаексперт Отар Довженко: «Якщо, звісно, ці погляди не впливають на роботу — наприклад, расист, який дозволяє собі ображати людей із певним кольором шкіри в ефірі, має бути від ефіру відсторонений. А якщо людина веде ефір за стандартами, то це її власна справа, що там вона сповідує в душі. Це, щоправда, вдається далеко не всім — залишати свої погляди за порогом редакції дуже важко. Думаю, ми були би шоковані, якби довідалися про погляди всіх тих людей, які готують для нас новини. Погляди неможливо виміряти або чітко встановити, а висловлювання можуть мати різний зміст або інтонацію, бути емоційними чи зваженими. Є речі, заборонені Кримінальним кодексом, наприклад, заклики до насильства чи державного перевороту, але визначати їх — прерогатива суду».

Інша справа, додає Довженко, якщо журналіст висловлює свої антиукраїнські чи прокремлівські погляди публічно, нехай навіть не в ефірі чи на шпальтах ЗМІ, а в соціальних мережах: «Тут керівництво має розуміти, що це безпосередньо впливає на імідж бренду, знижує довіру до нього. У найповажніших медійних корпораціях існують суворі обмеження для співробітників на публічні коментарі, цілі кодекси, що регламентують поведінку в соцмережах, і це правильно, хоча й трохи дискомфортно. В цьому випадку керівництву, напевно, варто спершу попросити співробітника тримати свої погляди при собі, а якщо це повториться, то попрощатися з ним».

За словами медіаексперта, підстави для звільнення досить чітко окреслені трудовим законодавством, а тому не виключено, що людина, яку «попросять» з роботи через її погляди, вирішить принципово залишитися у штаті. Тоді ж, якщо є загроза, що журналіст буде вдаватися до пропаганди чи поширення своїх образливих для аудиторії поглядів, потрібно, принаймні, відсторонити його від ефіру або припинити публікувати його авторські матеріали.

На думку Ірини Коваль із «Центру зайнятості вільних людей», правила, що регламентують, яким чином і де саме журналіст може висловлювати свої особисті погляди, компанія повинна встановлювати заздалегідь: «Журналіст у роботі й у висловлюваннях має зберігати максимально безсторонню й незалежну позицію. При цьому як людина він може мати які завгодно політичні погляди. Якщо ж правила будуть офіційно зафіксовані у відповідних політиках компанії, їхнє порушення може бути підставою для звільнення через неналежне виконання обов’язків».

Отже, саме роботодавці повинні подбати про те, щоб одіозні чи образливі для аудиторії погляди їхніх працівників не зашкодили іміджу компанії. Чітко зазначивши в редакційному статуті, де лежить межа самовираження, можна убезпечитись і від порушення прав працівників, і від конфліктів з аудиторією.

Фото - www.maunalani.com