На Міжнародному експертному семінарі «Принципи державної фінансової підтримки впровадження цифрового мовлення», що відбувся 15 червня у Києві, перший заступник голови Державної адміністрації зв'язку Олександр Баранов вкотре сказав, що загальна вартість проекту переходу українського телебачення на цифру й досі не прорахована. Скільки коштуватиме конверсія радіочастот? «Сьогодні неможливо визначити...». Скільки коштуватиме розрахунок і міжнародна координація радіочастот? Немає остаточних підрахунків. І це тільки окремі питання, не кажучи вже про загальну вартість мережі із землевідводами та будівництвом. Жодна людина в Україні за три роки інтригуючих дискусій не порахувала, яку кількість сет-топ-боксів потрібно населенню, проте за всіма попередніми планами ці витрати уже перекладено на місцеві бюджети. З 2006 року весь бюрократичний апарат країни, який так чи інакше втручався у питання цифри, так і не відповів на запитання «скільки?». Питання «як?» теж поки що далеке від остаточної відповіді. За словами пана Баранова, зв'язківці також збираються переглянути деякі домовленості «Женеви-2006» щодо технічного рішення впровадження цифри - якщо ще рік тому йшлося про те, що технічне рішення однозначне - мовляв, тільки синхронні зони та малі потужності передавачів;  тепер вирішили дослухатися до зауважень, щодо того, що в деяких зонах потужності передавачів варто збільшувати. За великим рахунком, три роки дискусій пішло на те, щоб розібратися, хто буде начальником переходу на цифрове мовлення. Олександр Баранов урочисто проголосив: сумнівів нема, головний координатор процесу -Нацрада, але - і це теж важливий момент - втілюватися усе має на базі нещодавно відвойованого Мінтрансом Концерну РРТ. От на цей компроміс і пішло три роки.

Тим часом поки  за гарною українською традицією чиновники ділили портфель «головного по цифрі», у світі багато що змінилося. І сьогодні дешевизна та поширення кабельних технологій уже актуалізують інші питання - не «як?» і не «скільки?», а «чи потрібне»  DVB-T (наземне цифрове мовлення). Коротко кажучи, чи не варто Україні відмовитися, не розпочавши сей грандіозний проект, що супроводжується мільярдними витратами з держбюджету (в одній із цифрових програм фігурує цифра у 6 млрд грн, проте не всі витрати враховано), і що головне - з такими грандіозними проблемами на кожнім кроці?

Навіть якщо винести за дужки суто українську гру міжвідомчих амбіцій, у переході на цифру лишається більше запитань, ніж відповідей. Основні з цих проблем на Міжнародному експертному семінарі «Принципи державної фінансової підтримки впровадження цифрового мовлення» озвучив польський експерт Пьотр Пахольський. За його словами, Польща й досі не має змоги ані вирішити питання впорядкованості законодавства, ані добитися чіткості від регулятора щодо вимкнення аналогового телебачення (у польському варіанті проблема полягає в тому, що вимкнути доведеться суспільне мовлення). Так само поляки не знають, що робити із браком покриттів і б'ються з проблемою неможливості надати частоти усім мовникам, принаймні до вимкнення аналога. До всього цього, як пояснює польський експерт, швидке зростання супутникових платформ позбавляє ще не народжену польську наземну цифру глядачів: за 4 роки з 1,2 млн абонентів супутникового телебачення їх кількість зросла до 4,8 млн.

«Якби ми змогли врахувати таке стрімке зростання супутникового телебачення, наша стратегія переходу була б, напевно, іншою», - визнає пан Пахольський. На уточнююче запитання, які саме зміни могли б відбутися, якби вдалося врахувати розвиток технологій, пан Пахольський пояснив: «Недооцінивши можливості стрімкого злету супутникового телебачення, наш регулятор не зміг правильно вибудувати стосунки на ринку. Адже можливість фінансування структури DVB-T подавалася гравцям ринку (великим мовникам) як щось вельми атракційне, а насправді це значна і вельми ризикована інвестиція».

У результаті DVB-S в Польщі стало обвідним каналом для мовників, які прагнуть  незалежності від державного транспорту, а наземній цифрі у Польщі лишилося максимум 33,7%, тобто рівно третина ринку. При цьому зберігається тенденція збільшення кількості абонентів супутникового телебачення, а щорічне зниження цін на супутникові технології, а відтак їх дедалі більша доступність роблять перспективи ще не добудованої наземної мережі вельми туманними.

В Україні поки що наземна цифра стійко претендує на понад 60% ринку, проте так і хочеться сказати, що головний член цього речення «поки що». Перехід «Волі» на цифрові технології, хоч і небезконфліктний, проте реальний, довів, що кабельна цифра (як і супутникова) дозволяють оминути усі ті виклики, про які вже понад два роки дискутують щодо цифри наземної.

Вимкнення аналогового телебачення і прийняття якихось особливих законів? Кабель це не обходить - коли хочете, тоді і вимикайте; що хочете - те і ухвалюйте.

Розподіл місць у мультиплексах? Діліть як завгодно.

Питання локальних мовників? Як є на ринку нині, так і буде, - питання просто знімається.

Платний доступ, кодований доступ? Технологія, яку ще «винаходять» для DVB-T, для кабелю є природною і відпрацьованою. Так само як і пакетування програм - те, що є предметом дискусії для DVB-T (хто пакетує - чи то Нацрада, чи то провайдер), у кабелі вже давно є вирішеним. А враховуючи ще й законодавчо закріплену «універсальну програмну послугу» (УПП) - не тільки вирішеним, а й врегульованим.

Соціальні сет-топ-бокси? «Воля» в Києві сама запровадила програми для «бабусь». Щоправда, вона навряд чи заперечувала б, аби держава взяла якусь посильну участь в цьому процесі, однак - якщо говорити про майбутнє - держава може так само легко делегувати почесну соціальну місію кабельним компаніям, як це було у випадку з «Волею».

Створення  фонду PPF Partners (чеська компанія PPF Group та італійська Assicurazioni Generali), пов'язаного з українською кабельною компанією «Одеко» (поки що кілька дрібних провайдерів на заході України) й імовірні  інвестиції в український кабельний бізнес дозволяють припускати, що на українському ринку може з'явитися друга «Воля». Загострення конкуренції на кабельному ринку означатиме лише те, що кабель протягнеться в кожну щілину.

Нідерландський експерт Франс де Вільдер, розповідаючи про різні європейські моделі фінансування цифрового телебачення, говорить і про те, що у висококонкурентному середовищі ефективнішою є модель повністю платної цифри. Тим самим розвіюючи міф про безкоштовність наземної цифри для споживачів - український ринок є надзвичайно конкурентним (для порівняння в Нідерландах працюють лише 10 мовників, а в нас тільки загальнонаціональних - 16). Щоправда, він наголошує на таких перевагах наземної цифри як її відносна дешевизна для споживача (удвічі дешевша за аналогічний пакет кабельного телебачення), а також те, що свій сет-топ-бокс глядач завжди може взяти з собою - мовляв, кабельну розводку на дачу не візьмеш. Проте і тут фахівці зауважують, що «дачну» проблему цілком вирішує технологія DVB-H та... стрімкий розвиток IPTV. І якщо розвиток кабельних мереж - це перший цвях у труну  DVB-T, то IPTV - і останній цвях, і похоронний марш.

Цілком реально, що до того моменту, коли держава все-таки спроможеться перейти від палких дискусій про цифру і локальних експериментів до чогось більш конкретного і масштабного, то від умовних 60% ринку, на які зараз ще може претендувати наземна цифра в Україні, лишиться дай боже аби польські 30%. А якщо менше? Хтось прораховував, скільки повертатимуться інвестовані в побудову цифрової інфраструктуру кошти за умови, якщо для DVB-T лишиться 20% ринку? А 10%?

Для глядачів наземна цифра має сенс, коли а) вона безкоштовна, б) є сильні національні мовники. Щодо безкоштовності, то з огляду на високу конкурентність українського ринку, є всі підстави вважати, що платити таки доведеться, а от щодо другого аргументу, то завважимо лише, що в українських кабельних і супутникових пропозиціях преміальними є зовсім не українські канали. Для мовників - дорогий «наземний» транспорт, який надає доступ до 10% глядачів, подібний  на метрополітен з двох станцій та захмарною вартістю за проїзд. Для держави потрібен власний транспорт тоді, коли вона утримує потужного суспільного (в нашому печерному випадку - державного) мовника і не бажає платити за транспортування сигналу приватним компаніям. В іншому разі - ніж будувати дорогий транспорт, може, краще ті самі мільярди вкласти в контент державних каналів? Навіть 6 млрд - гроші чималі. А тут ще спецкористувачі хочуть навантажити на бюджет конверсію за схемою all included (і колишні витрати, і старе обладнання, і нове, і те, що самі не знаємо що, але чудово розуміємо кому)  - недарма її суму досі не оголошено.

Проте, як зауважує Пьотр Пахольсьский, у багатьох європейських країнах теж звучали всі ці аргументи, і тим не менш там вирішили не відмовлятися від побудови DVB-T і не віддавати частотне покриття під телекомунікаційні технології, хоч як би це спокусливо не було. «Аргументи звучали не економічні, а захист культурної ідентичності та протекціонізм рекламного ринку - в багатьох країнах вирішили не ставити національних мовників у невигідну конкуренцію зі світовими лідерами контенту», -  пояснив він.

За всієї слушності цих аргументів, на це можна відповісти тільки одне: не знають у Європі українських апетитів. Поки що витрати і організаційні, і фінансові  ввижаються настільки непідйомними, саботаж чиновників різних відомств настільки невиліковним, а дискусії настільки безплідними, що побудова інфраструктури  DVB-T в Україні виглядає еверестом для більярдної кулі - скільки не штовхай, а відкат все одно більший ніж підйом.