Журналістка Олена Білозерська останнім часом сама стала популярним героєм публікацій у ЗМІ. Таку увагу до медіа-активістки привернули не надто приємні події. 27 березня в її квартирі провели обшук і вилучили фотографії з протестних акцій. А згодом викликали на допит, де, за переконанням журналістки, їй «шили» співучасть у незаконній акції, яку вона висвітлювала. Олена розцінює ці події як спроби залякати й приборкати вільних журналістів.

Крім того, Олена Білозерська широко відома інтернет-спільноті завдяки своєму блогу на livejournal.com. У 2008-му він за результатами голосування читачів потрапив у п'ятірку найкращих українських блогів. Не менш активно Білозерська веде twitter: часто найсвіжіша інформація з гучних акції першою з'являється в її повідомленнях. Тому ми говорили з Оленою не тільки про тиск на журналістів, а й про силу слова в нових медіа.

- Олено, чому ви вирішили не присвячувати себе певному виданню, а стати незалежним журналістом?

- Редактори дістали. Причому не політичною цензурою, як можна було б подумати, а безглуздими правками. Мені здається, незалежний журналіст - це те саме, що бізнесмен, порівняно з найманим працівником. Більше свободи, більше відповідальності і більше можливостей, звісно. Та й узагалі цікавіше. Втім, будь-яка незалежність відносна. Я постійно співпрацюю з виданнями, які мають редакторів, але добилася, щоб вони не втручалися в те, що я пишу.

- З якими виданнями найчастіше співпрацюєте?

- Зараз постійно співпрацюю з партійним виданням однієї правої політичної сили. Мої фото і репортажі постійно публікують популярні інформаційні сайти, такі як «Корреспондент», у газетах теж щось з'являється - «КоммерсантЪ», «Газета по-киевски»... Є задумки про власний проект, але зараз не хочу заглиблюватися в подробиці, щоб не наврочити.

- Маєте членство в політичних чи громадських організаціях?

- Є членом правої партії, але не тієї, в газеті якої працюю. Між іншим, мені довелося десь рік пропрацювати в газеті, яка належала депутату від Партії регіонів. У перший же день роботи, дізнавшись, хто власник газети, я поставила умову, що не писатиму про політику. І нормально працювала.

- Чим вас так приваблюють протестні акції, адже переважно саме їх ви й висвітлюєте?

- Я б не сказала, що переважно саме їх. Праві акції - так, бо це мені цікаво і це співпадає з моїми переконаннями. Хоча траплялося робити репортажі з акцій і Тимошенко, і Януковича, брати великі інтерв'ю у відомих політиків, серед яких були далеко не тільки націоналісти, а були, наприклад, Тарас Чорновіл і Ганна Герман. Мені головне, щоб людина була цікавою. А протестні акції просто гучні і яскраві, тому більш помітні, зокрема і в моєму блозі. Крім того, люди й організації, які симпатичні мені більше за інших, звісно, частіше потрапляють у мої репортажі. А от на акції комуністів, наприклад, мене просто не пускають - роздають там листівки з моїми портретами і підписом: «Бандеровский провокатор». А дарма - зробила б і про них об'єктивний репортаж. Вони просто не розуміють, що будь-який репортаж, навіть критичний - це піар, який врешті-решт іде на користь. Зашкодити може тільки замовчування, ігнорування. Розуміючи силу піару, я завжди щиро дивуюся, коли якісь політики не пускають на свої прес-конференції журналістів із ворожих для них видань. Я б не пускала лише тих, хто може, наприклад, яйцем кинути чи почати голосно матюкатись. А «ворожий» журналіст може хіба що поставити незручне питання. Політик повинен уміти на них відповідати, і вдала відповідь миттєво додасть йому балів.

- Коли незалежний журналіст починає відчувати на собі тиск? Коли докопується до певних глибин чи тем або ж достатньо тільки опинитися не в тому місці й не в той час?

- Можу казати лише за себе. Я, наприклад, ніколи не докопувалася, хто з можновладців на якій дачі живе і за скільки тисяч доларів носить годинник. Тому й тиску особливого не відчувала. Якщо серйозно, я не знаю, наскільки небезпечно писати на такі теми. Припускаю, що в журналістів, які за них беруться, є серйозний «дах». Окрім того, я ніколи не була «папараці», тому і з цього боку тиску не було.

Особисто я миттєво відчула тискщойно почала висвітлювати так звані протестні акції «без заявки» - умовно кажучи, кидання димовух. Це співпало в часі зі зміною влади. Думаю, на моєму прикладі журналістам хочуть показати, де та межа правди, яку можна казати, а яку ні.

Я впевнена, що і без тих хлопців із димовухами (погляди яких я, до речі, не поділяю і які заслужили, по-хорошому, на невеликий штраф) знайшли б як до мене приколупатися. Бо я і мій ресурс непідконтрольні, зі мною не може суворим тоном переговорити дядя-редактор чи дядя-спонсор. Пишу про що хочу і вважаю за потрібне, а відвідуваність ресурсу (персонального блогу. - З.К.) вже чималенька. Я ж у них як більмо на оці, йди знай, про що завтра напишу.

- Хто найбільш схильний до тиску на журналістів - представники вищої державної влади, силові структури, великий бізнес?

- Силові структури самі по собі на журналістів не полюють. Хіба що якийсь окремий недоумок у погонах може під час бійки чи масових затримань зачепити журналіста. Силові структури виконують наказ можновладців чи великих бізнесменів. Хто з них більше тисне? Мабуть, дивлячись, про що пишеш. Хтось сказав, що лаяти президента безпечніше, ніж власника банку - президент, скоріше за все, не помітить, а власник банку і «замочити» може. Це, щоправда, знаю тільки в теорії - у фінансові розборки свідомо намагаюся не влазити. Бо там правих і винних, як правило, не буває - всі «гарні».

- Чого бояться ті, хто тисне на журналістів?

- Всі без винятку, хто роблять погані справи, бояться розголосу.

- Тому ви так голосно заявили про обшуки у вас і допити?

- Саме тому, звісно. Тобто я публічно, на весь світ (бо втрутилися і міжнародні організації) сказала: відчепіться і не заважайте працювати. У них свої засоби тиску - обшуки, виклики на допити тощо, а в нас - свої методи захисту: на весь світ заявити про кожного з них, персонально, про зловживання і порушення закону.

- Чи підтримали вас колеги?

- Колеги допомогли дуже сильно, усім дуже вдячна - і нашим, і зарубіжним, і особливо міжнародній організації «Репортери без кордонів», які зробили вже дві заяви на мою підтримку. Всі ж розуміють, що якщо проковтнути обшук в одного журналіста - обшукуватимуть усіх. Так само і я, зі свого боку, хоч журналіста газети «Комуніст» поб'ють чи обшукають, не вагаючись, встану на його захист.

- Ви можете назвати свій блог потужною інформаційною платформою?

- Це не мені судити. Я намагаюся зробити його таким. З самого початку (з червня 2007 року) замислювала його як власне незалежне ЗМІ. Це не ЗМІ, звісно, але ембріон ЗМІ.

На жаль, у нас не діє таке поняття, як на Заході, - «громадський журналіст». На мій блог заходить по півтори-дві тисячі людей щодня. Думаю, це відвідуваність невеликого ЗМІ. Наприклад, я колись власну газету видавала тиражем 2000. Люди мене знають саме завдяки цьому блогу, а не завдяки моїй шестирічній праці в газетах і журналах. Але без «корочки» зареєстрованої газети була б я бідна, не визнав би мене журналістом узагалі ніхто.

- Ви особисто відчуваєте на собі відповідальність «рупора»?

- Ще й як відчуваю! Я мало крізь землю не провалилася через ситуацію в суді над затриманими в Українському домі (8 квітня затримали активістів, які влаштували акцію протесту на виставці «Волинська різня: польські і єврейські жертви ОУН-УПА». - З.К.). Коли з кабінету судді вийшов перший виправданий, мені хтось сказав, що виправдали всіх, і я пустила це у Твіттер. Миттєво з'ясувалося, що це помилка. Я дала у Твіттері спростування рівно через 2,5 хвилини після цього повідомлення, але прекрасно знала, що ця неправильна інформація вже розповзлася.

Перед тим, як прийти у журналістику, я встигла трохи позайматися наукою, тому в мене менталітет такий - страшенно переживаю, коли під моїм прізвищем виходить якась неточність. Більшість журналістів, як я помітила, на це плюють. А я могла свого часу затримувати матеріали, мене редактори сварили, а я намагалася до когось там дотелефонуватися, щоб перевірити якийсь факт - чи все у мене точно, чи не переплутала.

- Що є головним знаряддям медіа-активіста - особисті риси і здібності, технічні засоби, наявність власної платформи?

- Мабуть, це не можна змішувати в одну купу. Починати, думаю, треба з особистих якостей. Бо на початку в людини, крім якої-небудь «мильниці», нічого немає.

Особисті якості - це самовіддача, коли, наприклад, два дні бігаєш, а потім дві ночі сидиш над матеріалом, за який тобі завідомо ніхто не заплатить. Це нелякливість - у кожного свої «стрьомні» ситуації, мені, наприклад, частенько доводиться ризикувати технікою. Це амбітність - інакше все набридне, втомишся, розчаруєшся і махнеш рукою.

Далі йде наявність своєї платформи. Вона дає незалежність. І вже далі - технічні засоби. Для мене це завжди був фотоапарат. Маленька цифрова мильничка, з якою я років п'ять примудрялася робити репортажі, і деякі фото друкувалися навіть у глянцевих журналах. Нормальна фототехніка в мене десь лише два роки. Без диктофона нашому брату, зрозуміло, нікуди. А рештою якось обростаєш. Зовсім нещодавно з'явилася простенька відеокамера, перед нею - ноутбук, бо темп роботи постійно пришвидшується. Але головне - те, що є всередині. Коли це є, все решта якось потім приходить: і вороги, і друзі, і «дах», і технічні можливості, і навіть гроші помаленьку...

- За яких умов блог та інші нові медіа (соціальні мережі) стають ефективним способом боротьби зі свавіллям влади?

- Елементарно - це об'єднаний колективний розум, який не дає ні владі взагалі, ні окремим її представникам ні замовчати свої зловживання, ні збрехати. Одна мобілка з виходом в інтернет, одне повідомлення у Твіттер - і їм капець!

Фото Павла Старостенка та надане Зоєю Красовською