Ну що, браття й сестри по професії! Можливо, не всі помітили, але нам в черговий раз плюнули в обличчя. Ні, не тим, що депутат із манерами колгоспного забулдиги Олександр Ткаченко вирвав мікрофон у журналістки Ольги Червакової і кинув його на підлогу. І не тим, що наш український Брежнєв - генеральний секретар червоних Петруха Симоненко - почав захищати свого хамовитого поплічника. До подібних речей ми, на жаль, звикли, і їх можна було б списати на «окремі випадки». Справжній плювок відбувся, коли голова профільного комітету з питань свободи слова Ганна Герман несподівано підкоригувала свою позицію. В день самого інциденту вона гнівно викривала Ткаченка, а назавтра вже забалакала про те, що журналістка Червакова, мовляв, теж не так поводилася, торкнулася мікрофоном, нахабна, його дорогоцінного фейсу. Себто належної оцінки з боку його колег чергова вихватка чергового захисника інтересів народу не матиме. І саме ця зміна позиції є показником того, як не окремі депутати, а взагалі вся ця система до нас ставиться.

Перш ніж продовжити - коротка ремарка. Ольга Червакова діяла цілком професійно. Її, як це називали автори деяких відгуків на форумах, нахабство було цілком виправданим, бо вона не про інтимні подробиці життя Ткаченка намагалася розпитати, а про його ж власну законодавчу ініціативу. І цілком природно після його загальних нісенітниць про те, що «журналістам треба не в буфеті парламенту сидіти, а йти до трудових колективів», вона захотіла уточнити питання по суті справи. І її дії були цілком адекватними, навіть якщо вона в тій ситуації й зачепила б випадково фейс народного слуги.

Так от, питання не в пані Герман як такій. Якби її воля, вона бодай із суто професійної солідарності (все ж таки була колись журналісткою) змішала б Ткаченка з лайном. Та на неї явно вплинули якісь внутрішньопартійні чинники. Можливо, великим капіталістам із Партії регіонів пролетарські друзі в парламенті потрібні для якихось актуальних голосувань. Можливо, ще щось. Гадати можна довго. Але факт у тому, що партія підкоригувала позицію керівниці комітету зі свободи слова. Ймовірно, це стало причиною того, що обіцяне на 2 вересня засідання очолюваного Ганною Герман комітету не відбулося нібито через відсутність кворуму. Отож, ворон ворону ока не виклює. 

Як тут не згадати знаменитого колишнього депутата Олега Калашникова. Звісно, ми, колеги, шуміли, шуміли, і таки домоглися, щоби його на наступних виборах не включали до виборчого списку. Але юридичної відповідальності нам домогтися так і не вдалося. Генеральна прокуратура чхати хотіла на всі наші вимоги, запити, заяви. «Солдат партії» Калашников так і ходить собі на волі, а колишній оператор СТБ Володимир Новосад, якого «не торкалася рука Калашникова», лікується й досі.

А разом із нашою високоморальною й високоінтелектуальною «елітою» до журналістів таким же чином ставляться й численні діячі рангом нижче. Їм же є з кого брати приклад. Історія з журналісткою каналу ICTV Тетяною Круговою, яка, наївна, пішла до міліції розповідати про плантації коноплі і яку в результаті й було звинувачено у наркодилерстві, яскраво ілюструє цю тезу.

Ще один приклад, який я вже згадував у своєму блозі. Начальник обласної хмельницької міліції Мельник прислав до газети «День» обуреного листа у відповідь на мою колонку. Я написав, що міліція, подаючи позов проти місцевого видання «Моя газета+», порушила закон, вимагаючи від редакції матеріального відшкодування моральних збитків. Я наводив статтю закону, в якій чорним по білому однозначно написано, що державним структурам заборонено вимагати матеріального відшкодування за моральні збитки. Й автор листа не наполягає на законності своїх дій, але він вважає їх правомірними, бо гроші, отримані від редакції, міліція має намір віддати дитячому будинку.

Як наслідок такої психології - численне хамство на адресу журналістів в усіх регіонах країни. Як з боку міліції, так і з боку інших «товаришів». На наші вимоги карати винних прокуратура надсилає відписки. Це відбувається навіть тоді, коли з аналогічними вимогами звертаються до підлеглих Медведька народні депутати.

Система загалом переконана, що вона має право так із нами чинити. І намагатися апелювати винятково до закону в цій ситуації - марна справа. Бо чесно грати з картковим шулером - прирікати себе на поразку. Системі можна протиставити лише систему.

Ви вже здогадалися, що я веду мову про нашу Київську незалежну медіа-профспілку, яка має бути системою, що захищає наші з вами інтереси і не дозволятиме ткаченкам, калашниковим та їм подібним плювати нам в обличчя. Вона вже існує досить довго, з 2002 року. Сам факт її існування психологічно впливає на багатьох роботодавців (хоча далеко не на всіх). Але доводиться констатувати, що наша професійна спілка досі не стала стійкою системою. Вона й досі існує переважно на ентузіазмі. Наближається чергова конференція профспілки. Мабуть, ви всі звернули увагу, що скандали всередині організації припинилися. Профспілка з більшим чи меншим успіхом захищає інтереси своїх членів. Але все ж таки існує потреба в організації системи.

За рік керування організацією в мене з'явилися певні ідеї стосовно того, як спонукати профспілку функціонувати незалежно від того, хто її очолює - Луканов, Петренко, Іваненко чи хтось інший. Незабаром я запропоную для обговорення деякі ідеї, які б згуртували організацію. Зокрема, ідею матеріального фонду взаємодопомоги, який дозволив би заснувати матеріальний фундамент профспілки і зробив би її більш незалежною від різних впливів. Є й інші ідеї. Але без активнішої, ніж вона є сьогодні, участі журналістів ця робота приречена на провал. Я хотів би запросити журналістів не тільки до обговорення ідей і, важливо, висування нових, але й до участі у їхній реалізації. Нам сьогодні плюнули в обличчя. Ми можемо утертися. А можемо дати відсіч. Тільки досвід показує, що для гідної відсічі мало пошуміти і зібрати підписи під черговою петицією. Потрібна системна робота.

Юрій Луканов, голова комітету Київської незалежної медіа-профспілки

Фото - upload.wikimedia.org