Колегам не завадило би прочитати перекладену російською книжку канадського журналіста з українським корінням Віктора Маларека «Продаются Natashi» (Москва, видавництво «Колібрі», 2008 рік), яка є зразком журналістського розслідування. З нею варто ознайомитися хоча б з огляду на те, що нині куди не плюнеш – усі журналісти-розслідувачі. Принаймні, дуже багато хто. В професійному середовищі це стало престижним і модним, як у попсі бути гламурною моделлю. Сьогодні заявити, мовляв, я займаюся журналістськими розслідуваннями – це автоматично зарахувати себе до професійної еліти. Та в нібито розслідувальній журналістиці, як і в гламурі, форма частенько домінує над змістом. Розслідуваннями називають замасковані під такий жанр проблемні статті, репортажі з постановкою питання або й замовне «мочилово».

 

Автор книжки пише саме про Наташ, а не про жінок із іншими іменами, бо так узагальнено називають дівчат із колишнього Радянського Союзу, яких вивозять за кордони їхніх країн для продажу в сексуальне рабство. Темі «нової глобальної торгівлі сексом» присвячує Віктор Маларек своє творіння.

 

Час від часу із засобів масової інформації ми дізнаємося історії наших співвітчизниць, котрі опинилися на Заході і працюють там жрицями кохання, або чуємо заяви чи резолюції котроїсь із міжнародних організацій, яка констатує актуальність проблеми і закликає боротися з нею. У відповідь на це наші громадяни з гіркою іронією говорять про те, що дівчата з території колишнього СРСР складають чи не більшу частину закордонних повій. Що ж це в нас за територія така, вибачайте, блядська? Невже ми маємо особливих жінок, котрі тільки й думають про те, як підзаробити на хліб сексуальними послугами?

 

Віктор Маларек простежив і описав весь ланцюжок – від найперших кроків дівчат із найму на роботу до, власне, початку цієї роботи та її наслідків. Розповів, що, всупереч усталеному уявленню, дівчата здебільшого своїй їдуть працювати не повіями, а наймаються офіціантками, танцівницями, няньками тощо. Наймачі обіцяють їм золоті гори, в які потенційні жертви охоче вірять, бо в себе на батьківщині вони або зовсім не мають роботи, або отримують за неї жалюгідні копійки. Та, прибувши на місце призначення, вони виявляються обдуреними і потрапляють до рук сутенерів, котрі через погрози, залякування і навіть показові вбивства примушують нещасних дівчат до занять проституцією. При цьому автор описує зібрану ним значну кількість історій, у тому числі й українок, котрі ілюструють, що індустрія проституції – це таки форма сучасного рабства. Адже дівчата живуть у неволі і заробляють для своїх «працедавців» прибутки, що не поступаються прибуткам від торгівлі наркотиками. Рабовласники процвітають, а їхні жертви експлуатуються на всю котушку, тихо зношуються і якщо не гинуть, то в кінцевому підсумку хворими і знесиленими викидаються як непотріб.

 

Віктор Маларек пояснив на конкретних історіях, як рабство можливе в наш цивілізований час і куди дивиться поліція, політики і громадськість. Така ситуація склалася через суспільні уявлення, що повіями стають тільки хвойди, які самі цього хочуть. Зокрема, через це правоохоронці не поспішають визволяти жертв сексуальної торгівлі, а то й самі користаються їхніми послугами. Так само користуються послугами повій і міжнародні миротворці у проблемних точках світу. Найбільше в цьому задіяні американські військові, котрі всіляко перешкоджають тим, хто прагне змінити ситуацію. В Ізраїлі релігійні догматики охоче відвідують борделі й отримують послуги від жертв сексуальної торгівлі. До того ж, політичні міжнародні організації, покликані боротися з цим становищем, виявляють непослідовність і лицемірство, коли фактично відмовляються застосовувати санкції проти тих країн, де процвітає торгівля жіночими тілами, – мало того, ці країни пересуваються на вигідніші для них щаблі у міжнародних рейтингах, і це при тому, що в тих державах нічого не зроблено для запобігання торгівлі жінками. Автор демонструє цю тезу на прикладі Росії й Ізраїлю.

 

Віктор Маларек, як і належить журналісту-розслідувачу, продемонстрував хист як аналітика, так і репортера. Свій аналіз він підкріплює оповідями про те, як він спілкувався з торгівцями, розповідями численних жіночих історій, у тому числі й історій їхньої смерті. Його книжка вийшла невеличким накладом у п’ять тисяч примірників. Мабуть, російське суспільство, як і наше, не звикло до книжок-розслідувань і має пройти певний час, поки громадяни виявлятимуть масовий інтерес до таких видань.

 

Юрій Луканов.