Вороги преси і наш стокгольмський синдром
Журналістів били, б’ють і битимуть, поки вони нарешті не зрозуміють, що немає іншого способу самозахисту, окрім самоорганізації. Про сумні тенденції з нагоди Всесвітнього дня свободи преси та публікації двох списків її «ворогів».
Цього року замість одного рейтингу ворогів преси, складеного до Всесвітнього дня свободи преси, маємо аж два. Один із них оголосили вже вдруге Інститут масової інформації та Київська незалежна медіа-профспілка. Другий – свіжа ініціатива Національної спілки журналістів України.
Здавалося б, найлогічнішим для двох організаторів однотипних акцій, яким насправді зовсім ні до чого конкурувати між собою, було б об’єднатись і вкупі створити повніший і досконаліший перелік тих, хто ставить палиці в колеса нашій і вашій свободі. До того ж, досвід ІМІ та Медіа-профспілки, які вже проводили таку акцію торік, не був би зайвим для спілчан. Проте НСЖУ, пленум правління якої цього року раптом вирішив погратись у «ганебний стовп» і започаткувати рейтинг ворогів свободи слова, щойно отримавши пропозицію від «конкурентів» щодо координації дій, мерщій опублікувала свій перелік «душителів», навіть не дочекавшись 3 травня. Така ось елегантна відповідь на простягнуту руку партнерства.
Більшість прізвищ «ворогів» із спілчанського списку нічого не скажуть пересічному читачеві. Усі вони, окрім київського міського голови Леоніда Черновецького та керівника консорціуму «ЄДАПС» Юрія Сидоренка, є фігурами регіонального масштабу. Відгомін тих злодіянь, які ці люди, на думку НСЖУ, вчинили проти свободи слова, далеко не завжди доходив навіть до зацікавлених вух «Детектор медіа»: впізнаємо новокаховського мера-мордобійця Володимира Коваленка, переможеного журналістами захланного слов’янського міського голову Валентина Рибачука – і все. Решта конфліктів не мали суттєвого розголосу. Хоча, звісно, це не означає, що вони не заслуговують на увагу – часом показове шмагання дрібного злодюжки може відвернути велике злодійство.
Крім того, третина списку – судді. Тоді, якщо бути чесними, треба було б включити до переліку «ворогів свободи слова» узагальненого «ворога №1» - корумповану українську судову систему. А так – нічого особливого. (Принаймні, такого, що дорівнялося б за скандальністю та резонансністю вчинкам торішніх «зірок» рейтингу ІМІ та КНМП – сумнозвісного Олега Калашникова, настоятеля Києво-Печерської Лаври отця Павла, депутата-регіонала Дмитра Шенцева). Переважно дрібні провінційні князьки, які вирішили або втерти носа некерованим журналюгам за допомогою суду, або притиснути до нігтя неслухняну газету і покерувати нею в ручному режимі. Нудьга.
Звісно, список, згідно із застереженням його укладачів, не є вичерпним. До речі, його можна було б зробити повнішим, звернувшись до неурядових організацій, які займаються захистом прав журналістів, чи хоча б до тієї ж «Детектор медіа», та НСЖУ вирішила обійтися власними силами. Проте, ознайомившись із запропонованим переліком, можна лише подивуватися словам голови спілки Ігоря Лубченка: «сьогодні в Україні склалася вкрай гостра ситуація з пресою, особливо місцевою. Політичні сили, які вибороли більшість у радах, брутально тиснуть на ЗМІ, незаконно перетворюють їх у комунальні підприємства, викидають з числа співзасновників видань трудові колективи, всупереч українському законодавству примушують редакторів укладати контракти. Почастішали судові тиски на редакції і журналістів». Невже всю описану вакханалію творять перелічені п’ятнадцятеро осіб? Якщо ж ні, то чому імена інших винуватців та конкретні випадки не вказані в оприлюдненому спискові?
«Калібр» представлених у рейтингу ворогів преси, складеному ІМІ та КНМП (із формулюванням НСЖУ «вороги свободи слова» керівництво цих організацій категорично не згодне) персоналій дещо серйозніший. Окрім тих-таки знайомих нам Черновецького, Коваленка та Рибачука, тут є мер Львова Андрій Садовий, чия «історія кохання» з муніципальною газетою «Ратуша» триває вже не перший рік, зірка YouTube Михайло Добкін, екс-спікер Верховної Ради та лідер Соцпартії Олександр Мороз, який полюбляє судитися з інтернет-виданнями, керівник компанії «Турбоатом» і також фанат судових справ проти ЗМІ Віктор Суботін. Тішить, що не забули Антона Яценка – нардепа-бютівця, який не лише відзначився позовами до журналістів, які розслідували діяльність пов’язаної з ним Тендерної палати України, але й зареєстрував у Верховній Раді законопроект про кримінальну відповідальність за наклеп. Та все ж цей доволі скромний врожай, у порівнянні з «героїкою» кучмівських часів, коли журналістів били, вбивали і змушували замовкнути найрізноманітнішими методами, не дає підстав драматизувати ситуацію із порушеннями прав журналістів в Україні. Хоча ми з вами знаємо, що проблеми – і то серйозні – є.
Постає питання: чи потрібні такі рейтинги взагалі? Зважаючи на те, що:
- оголошений торік ворогом преси №1 Леонід Черновецький не лише не змінив свого ставлення до журналістів, але й устиг за рік досягти чималих «успіхів». Забрав у міської громади і остаточно віддав у приватні (ймовірно, свої власні) руки муніципальні медіа, перетворивши їх на знаряддя свого особистого піару, а тепер ще й безсоромної передвиборної агітації. І ті, чиїм головним ворогом він насправді є, не лише не борються проти цих незаконних і аморальних дій міського голови, а сидять у редакції «Хрещатика» і пишуть на форумах коментарі від імені «простого киевлянина, которому Черновецкий провел трамвай на Борщаговку», задоволені рівнем оплати своєї праці й анітрохи не засмучені тим, що хтось топчеться сам і змушує їх топтатись по професійних стандартах і суспільній місії журналістики. Крім того, Черновецький виступає замовником величезної кількості джинси у всеукраїнських та київських медіа, і в інформаційних службах декількох телеканалів (зокрема, групи Пінчука) журналістам начебто було дано вказівку не критикувати мера, спущену, за інформацією джерел «ТК», від самого інвестора.
- владика Павло, він же депутат облради від Партії регіонів Петро Лебідь, не лише не постраждав від отриманого торік звання «ворога преси», але й залишився вельми запитаним у політиці – сьогодні його «відривають з руками» відразу дві партії, які поквапились включити архієпископа до своїх перших п’ятірок у Київраду. Наявність у виборчому списку людини, яка на території Лаври організувала напад на знімальну групу 5 каналу, очевидно, не засмучує ні Партію регіонів, ні Компартію. А наші ЗМІ й надалі воліють триматись «подалі від гріха», уникаючи конфліктних питань, пов’язаних із представниками церкви. Приміром, останній випадок у Вінниці, де священик тієї ж УПЦ МП напав на журналіста, який висвітлював конфлікт навколо спроби встановити біля храму рекламний щит, залишився майже без розголосу.
- головна «перемога» борців за права журналістів зводиться до того, що під тиском громадськості Олег Калашников не був включений до виборчого списку Партії регіонів на виборах народних депутатів 2007 року. І мирно повернувся у бізнес, чи чим він там займався до депутатства, замість того, щоб опинитись за ґратами за перешкоджання професійній діяльності журналістів і хуліганство. Інтерес журналістів, які охоче брали інтерв’ю в розкрученого завдяки цій історії мордоворота, вщух лише після того, як він здав депутатський мандат. Зате вщух уже назовсім – про бандитський напад на знімальну групу СТБ у Маріїнському парку вже ніхто не згадує, і у те, що Калашникова колись притягнуть до відповідальності, не віриться навіть найбільшим оптимістам.
- Народний депутат від Партії регіонів Дмитро Шенцев, який улітку 2006 року у Харкові побив фотокореспондента Андрія Авдошина, на відміну від Калашникова, без жодних перешкод був включений до виборчого списку – щоправда, із 129-го місця опустившись до 141-го, - та благополучно став народним депутатом VI скликання. Як і Василь Кисельов, який фігурує у минулорічному рейтингу як автор законопроекту про кримінальну відповідальність за наклеп та переслідувач ТРК «Чорноморська». Непогано ведеться на своїх місцях іншим «регіональним» ворогам преси - меру Донецька Олександру Лук’янченку, проти якого продовжують боротися невдоволені його ставленням до ЗМІ журналісти, та кримському спікеру Анатолію Гриценку. А якщо Олександру Морозу й не поталанило на останніх виборах, то, боюся, із зовсім інших причин…
Читаючи ж коментарі під матеріалами на «ТК», у яких ідеться про порушення прав журналістів, починаєш зневірюватись у всьому доброму, що мало б гніздитися у людських душах. Звісно, ваш автор у курсі, що анонімні дописи не варто брати занадто близько до серця. Проте від міркувань на зразок «паршивому журналюзі порахували зуби, бо поліз куди не треба» чи «правильно зробив священик, що заїхав у писок цьому козлу, журналісти вже зовсім офігіли» стає не по собі. Що це? Мода на цинізм, який стає дедалі більш сталою та невід’ємною ознакою нашої професії? «Стокгольмський синдром» - підсвідома симпатія до тих, хто гнобить, принижує, б’є, обмежує свободу наших колег, а завтра добереться й до нас? Невже система цінностей настільки спотворена, що дозволяє відреагувати на повідомлення про побиття, - неважливо, що саме журналіста, нехай навіть будь-якої людини, - словами «давно пора»?
Загальновідомо, що українські правоохоронці вперто не бажають використовувати статтю 171 Кримінального кодексу України «Перешкоджання законній професійній діяльності журналіста». Проте, видається, деяке відчуття того, що порушення прав журналіста, пов’язане з його роботою, це не зовсім те саме, що порушення прав пересічного громадянина, потроху з’являється в усіх – і в самих журналістів, і у правоохоронців, і у «ворогів преси». Та усвідомлення того, в чому полягає ця різниця, ще не прийшло.
Приміром, коли жорстоко побитий 16 березня журналіст Сергій Цигипа був вимушений через Київ добиватись справжнього розслідування цього злочину, новокаховські заангажовані правоохоронці просигналізували до столиці, що постраждалий, виявляється, ніякий не журналіст, а місцевий політик (Сергій і справді є депутатом міськради), який використовує журналістику для досягнення своїх «шкурних» цілей. Тепер Сергієві, чиї журналістські матеріали мали нагоду читати не лише мешканці Нової Каховки, але й читачі «Української правди», «Главреда», «Детектор медіа» та інших видань, треба якимось чином формально доводити, що він «не верблюд» - а зробити це без членського квитка НСЖУ чи Медіа-профспілки нелегко. Та ще й під блазнювання колег із муніципальної газети, яке підтверджує сказане мною вище про систему цінностей.
З іншого боку, поки що далеко не всі відрізняють перешкоджання законній професійній діяльності журналіста від порушення прав громадянина, який є працівником ЗМІ. Промовистим прикладом є інцидент із побиттям Андрія Манчука. 16 березня, у неділю, Андрій, який працює журналістом «Газеты по-киевски» і водночас є громадянським активістом, брав участь в акції протесту проти забудови території Жовтневої лікарні у Києві, під час якої його безпідставно затримали та побили правоохоронці. За словами очевидців, Андрій Манчук намагався оборонитись, назвавшись журналістом, а згодом його однодумці з громадянської ініціативи «Збережемо старий Київ», а далі й колеги з «Газеты по-киевски» почали висловлювати публічні протести саме проти побиття журналіста, апелюючи до демократичних стандартів. У публікаціях численних ЗМІ з’явилась інформація про те, що Андрій Манчук постраждав, висвітлюючи акцію, а не беручи в ній участь. Видається, далеко не для всіх різниця між журналістом, який висвітлює руйнування паркана навколо будівництва, і журналістом, який у вільний від роботи час разом із друзями сам ламає паркан, є очевидною. Ваш автор неодноразово намагався пояснити цю різницю своїм знайомим і колегам – громадянським активістам та журналістам, та розмова переважно завершувалась фразою «все одно, головне, що менти – сволоти».
Перетворення журналістського посвідчення на «чорнобильське», за допомогою якого можна їздити у транспорті без квитка, насправді є дуже серйозною загрозою. Демократичне суспільство дає журналістові дещо більше можливостей, ніж пересічному громадянинові, лише для того, щоб полегшити йому виконувати місію – інформувати суспільство, вишукувати та витягати на світло актуальні для суспільства проблеми. Ці додаткові можливості (якими, втім, у більшості випадків відповідно до Конституції та законів може скористатись і пересічна людина без редакційного посвідчення, яка знає свої права) в жодному разі не повинні ставати перевагами у будь-яких сферах життя, окрім пошуку та отримання інформації для роботи та захисту джерел інформації.
Справді, останнім часом то тут, то там з’являються люди, що намагаються за допомогою статусу журналіста досягти певної політичної мети. Яскравий приклад цієї тенденції побачимо, загнавши у Google словосполучення «журналіст Вадим Гладчук». Усі, хто знайомий із діяльністю керівника ВМО «Молодь – надія України» Вадима Гладчука, який уже багато років займається маргінальною нібито політичною і начебто громадською діяльністю, напевно, погодяться, що ніяким журналістом цей пан не є. У деяких публікаціях роз'яснюється, що «журналістом» Гладчука можна вважати в тому сенсі, що він редагує сайт своєї організації - sprotiv.info, де й публікує викривальні матеріали, спрямовані останнім часом проти Тендерної палати. Знайти журналістські матеріали за підписом пана Гладчука поза названим сайтом мені не вдалося. Звісно, в сучасному розумінні журналістом («громадянським») можна вважати навіть того, хто веде власний блоґ на livejournal. Проте одіозний Гладчук, замішаний у величезній кількості найрізноманітніших навколополітичних конфліктів і скандалів, вічний кандидат у київські мери та організатор вуличних протестів проти всього на світі…? Чи має право така людина користатись із співчуття суспільства, повідомляючи про свої чергові політичні пригоди як про «справу проти журналіста», «переслідування журналіста» тощо?
Врешті-решт профанація ідеї захисту прав журналістів може призвести до того, що суспільство втратить довіру до будь-яких подібних повідомлень. Що більше політичних чвар, бізнесових розбірок та вуличних гоп-стопів штучно пов’язуються із професійною діяльністю журналіста, то легше кинути тінь підозри на людину, яка справді постраждала за те, що намагалась донести до суспільства незручну для когось правду. Так, журналіст газети «Бизнес» Максим Біроваш, який займався розслідуванням діяльності консорціуму «ЄДАПС» і отримав позов від голови консультаційної ради цієї компанії Юрія Сидоренка на суму 46 мільйонів гривень (аби усвідомити серйозність цієї «заявки», варто врахувати, що позивачеві довелося сплатити 4,6 млн гривень держмита), вимушений повідомляти про подробиці цієї справи через свій авторський сайт http://www.xponika.info/ . Газеті «Бизнес» згадувати про Сидоренка заборонено судом, а інші видання воліють триматися подалі від тривалого заплутаного конфлікту двох бізнес-структур – «ЄДАПСа» та холдингу «Бліц-Інформ». Коли Максима Біроваша побили, забравши в нього сумку з документами, які стосувалися судової справи, його впливовим опонентам було неважко поширити у відповідь інформацію про те, що це «підозріле» побиття не пов’язане з професійною діяльністю. Матеріали сайту «Багнет», метою існування якого, видається, є саме інформаційна війна проти компанії «Бліц-Інформ», розсилались спам-розсилками і передруковувались іншими виданнями, і в результаті саме вони сформували загальну картину події, залишивши Максима під підозрою у симуляції нападу та викрадення документів, яких начебто не існує. Завдяки «вірусним» технологіям у медіпростір неважко закинути сумнів у дусі «а был ли мальчик», а журналісти тепер дуже легко втрачають інтерес до історій, у яких не можна розібратись відразу, не відриваючи сідниць від крісла перед комп'ютером.
Ми теж не знаємо правди про цю та багато інших подібних ситуацій, але знаємо, що хтось повинен її з’ясувати. Саме функцію моніторингу та фільтрування подій, які пов’язані з порушенням прав журналістів, проведення розслідування, оголошення його результатів та роз’яснення суспільству різниці між справжніми та фальшивими злочинами проти журналістів повинні взяти на себе громадські організації, професійні та творчі спілки.
Але навряд чи це можливо, якщо кожен, як в історії із рейтингами ворогів преси, робитиме це «зі своєї дзвіниці». У наш час, коли, розіславши прес-реліз будь-якого змісту на дві-три тисячі електронних адрес, можна забезпечити півсотні публікацій абсолютно ніким не перевіреної інформації, протиставити спекуляціям на темі порушення прав журналістів можливо лише авторитетний голос, що представлятиме низку знаних і шанованих експертів. Національна спілка журналістів, чий намір створити «Трибунал свободи слова» має всі шанси перетворитись на чергову мильну бульку, могла б справді прислужитися спільній справі, об’єднавши зусилля із громадськими організаціями. Окрім НСЖУ, Медіа-профспілки та правозахисних журналістських організацій, залучити до цієї справи можна було б і Комісію з журналістської етики, яка цього року лише раз вийшла із звичного для неї стану небуття, аби засудити дії журналістів Нового каналу, які брали участь в організації інсценування нападу на відділення «Ощадбанку». Ця історія, до речі, також вийшла вельми повчальною – винуватці, так і не визнавши цілком очевидного факту своєї причетності до провокації, відбулися звільненням випускового редактора Олега Величка, і справу зам'яли раніше, ніж із неї були зроблені всі належні висновки.
І, нарешті, пора почати робити те, про що ми не перший рік говоримо: не просто перелічувати ворогів преси та називати їхні негідні вчинки, але й добиватися того, аби вони були притягнуті до відповідальності та покарані, і забезпечувати розголос усіх успішно доведених до кінця справ. За всієї поваги, жодна з організацій і спілок, що діє в цій сфері, не має достатніх ресурсів, впливу та авторитету, щоб самотужки ефективно карати кривдників журналістської спільноти. Чи може ґрантова організація, в якій працюють голова, пара студентів та юрист на півставки, забезпечити притягнення до відповідальності Черновецького чи Добкіна? Навряд. Проте декілька організацій, які діють скоординовано і мають чітке прозоре завдання, можуть, принаймні, провести показовий судовий процес, у ході якого про вчинені «ворогом преси» паскудства дізнаються всі.
Тож чи потрібний рейтинг ворогів преси? Звісно ж, потрібен! Але потрібні також гарантії, що, по-перше, підстави включення до цього рейтингу кожної особи є досить вагомими: свідки, докази, висновки експертів. Адже й чиновника або суддю можна оббрехати, назвавши переслідувачем журналістів. По-друге, того, що вчинки цих людей не будуть забуті назавтра після публікації рейтингу, і для того, аби покарати їх і унеможливити повторення подібної ситуації, будуть докладені всі можливі зусилля. Йдеться про повний комплекс як юридичних, так і громадських заходів. Акції протесту, медійні кампанії, зрештою, апелювання до журналістів із закликом створити навколо «ворога» інформаційний вакуум (це не вдалося у випадку справи Калашникова з однієї причини – заклик не був персоніфікованим, а містився, на жаль, лише у статтях на зразок цієї). Доля «ворогів преси», яких не обиратимуть на наступних виборах, які споглядатимуть порожні зали, намагаючись дати прес-конференцію, і яким не подаватимуть руки, має бути уроком для тих, хто готовий порушити права журналістів.
У журналістської спільноти немає сьогодні іншого способу самозахисту, окрім самоорганізації. Чим скоріше це зрозуміють ті люди, які з тих чи інших причин сьогодні є арбітрами у ситуаціях, де порушуються права журналістів, чим скоріше вони відкинуть власні амбіції і почнуть координувати свої дії, тим менше пунктів буде у наступних рейтингах ворогів преси.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Коментарі
19
Тертичний
6072 дн. тому
Шановні друзі, мене дуже тішить, що так жваво обговорюємо нашу ПРОФЕСІЙНУ проблему. Цікаво, що жоден з вас протягом 6 днів не згадав: вже шостий рік існує ПРОФЕСІЙНА спілка журналістів, чи не першим із завдань якої є вирішення саме ЦІЄЇ проблеми. Структура існує – принаймні, теоретично. То, може, ми спочатку спробуємо реконструювати і активізувати медіа-профспілку, щоб вона таки запрацювала? Тим більше, що наближаються звіти і вибори в КНМП: ось і привід, і можливість. Частина пропозицій автора і коментаторів цілком може увійти до програми спілки, якої на сьогодні просто не існує (!?).
А, якщо вже не вийде реконструкції, то можна буде повернутися до пропозиції створити іншу структуру. Пости оk, "Параска.інфо" та цыгипа дуже влучно доводять те, чого досі не бажають визнати нинішні керівники НМПУ: наш головний ресурс – це наша ПРОФЕСІЙНА солідарність, помножена на позапартійну гласність. Потрібна тільки така «дрібничка», як довіра і взаємодовіра спілчан. А гроші і апарат – то вже побіжні інструменти для реалізації спільного самозахисту. Хто про що, а я все про те ж ?
Юрій Шеляженко
6073 дн. тому
цыгипа, до речі - от вам ідея: щотижневий (!! :) антирейтинг псевдожурналістів. І хай він буде щотижневим, поки кожен хвалько не побуває в першій десятці ;)
Юрій Шеляженко
6073 дн. тому
Василь, від вашого "багнету" смердить. Співчуваю "герою" цього брудного пасквілю. Це наче обливання мене кабачковою ікрою, бо так само як і Петров, справжнього лайна ви добути не спромоглися.
Отар стовідсотково правий щодо нашестя псевдожурналістів. Неважливо, хто це перший сказав, але це ширяє в повітрі. Бо брудних технологів дійсно розвелося що тарганів, і вони диктують редакційну політику більшості ЗМІ.
Щодо Гладчука. Я на днях порадив йому не так часто звати себе журналістом. Але він не послухається. Він як і всякий політик керується принципом "що не заборонено законом, то можна". Закон дозволяє йому як засновнику і редактору свого сайту називати себе журналістом. І у нього багато знайомих, які звуть себе журналістами, хоч насправді більшу частину життя займаються піаром... Таких знайомих, напевне, досить і у Отара.
Замість "наїзжати" особисто на "одіозного" Гладчука журналістам з активною громадянською позицією варто зробити одне з двох:
- або лобіювати зміни до законодавства, які б обмежували громадянські права журналістів в частині заняття політикою (я проти цього);
- або толерувати журналістів-політиків, регулярно робити їм зауваження "ти частіше робиш вчинки політика, а не журналіста і важко сказати, коли ти оприлюднюєш перевірену суспільно важливу інформацію, а коли піаришся"... і визначати ставлення до них, по-перше, по їх словам та ділам, і по-друге, з точки зору репутації.
Филя- Абромовой
6073 дн. тому
Молодец, Абрамова! Полностью поддерживаю и присоединяюсь. Отар сам никогда пороху не нюхал, а льет грязь на людей, которых никогда в глаза не видел и не знаком с их реальной работой и публикациями. Рано или поздно он найдет свое "счастье". И вот тогда посмотрим...
Василь
6073 дн. тому
Творчість Отара вже належно оцінили http://www.bagnet.org/news/scout/investigation/2008-05-06/2677
Абрамова
6074 дн. тому
Знаю Гладчука. Всі журналісти співчували колезі коли його за наклепом на замовлення нардепів - казнокрадів кинули за грати.
Вам що замовили цей абзац казнокради чи політтехнологи з БЮТ?
Отаре, щиро бажаю вам "політичних пригод" аналогічним тим, які пережив Журналіст Гладчук у серпні 2007 року
decay
6074 дн. тому
Казбек Бектурсунов: «Популярність мера Києва у ЗМІ значно більша, ніж у багатьох політиків вищого ешелону»
Сьогодні радник Київського міського голови з питань свободи слова та інформації Казбек Бектурсунов заявив, що антирейтинги, які визначають ворогів преси, придумані для зведення політичних рахунків і не можуть бути об’єктивними з цілого ряду причин.
«Антирейтинг «Вороги преси», оприлюднений Інститутом масової інформації, малопопулярною структурою навіть в багатотисячному середовищі журналістів, можна назвати звичайним політичним замовленням. Мало того, що він складений на основі упередженої думки якихось «незалежних» експертів, які навіть не потрудилися розібратися в суті питання. Цей рейтинг до того ж оприлюднили в розпал проведення позачергових виборів у Києві, коли виливаються тонни бруду на діючу київську владу. Не виключаю, що даний рейтинг був просто замовлений опонентами мера Києва, з метою його дискредитації», - заявив радник Київського міського голови.
Він підкреслив, що сам факт того, що ця структура другий рік називає ворогом преси №1 мера Києва Леоніда Черновецького, вже свідчить про заангажованість і упередженість даного рейтингу.
«Леонід Черновецький не б'є журналістів, не кидає їх в темниці, і не закриває засоби масової інформації. За час його роботи на посту мера Києва подібних випадків не було, як би цього не хотілось «незалежним експертам». У той же час Київський міський голова Леонід Черновецький демонструє відкриту позицію до всіх журналістів, незалежно від видань і їх господарів. Якщо ж подивитися на присутність засобів масової інформації на його прес-конференціях або брифінгах, то можна сказати, що популярність мера Києва у ЗМІ значно більша, чим у багатьох політиків вищого ешелону», - заявив Казбек Бектурсунов.
Він підкреслив, що керівництву Інституту масової інформації слід ретельніше підходити до складання подібних рейтингів.
«Коли робляться незрозумілі заяви про закритість сесій Київради, хочеться нагадати, про те, що вони завжди йдуть в прямій трансляції на телеканалі «Київ». Забавно, що про це знають всі кияни, окрім представників структури, яка начебто має відношення до ЗМІ. А перш ніж, говорити ж про я
Сергій Зінченко
6074 дн. тому
А справа в тому, шановний Отаре, що журналістика Укоаїни - це переважно прес-служби керівників-чиновників та багатіїв-антиукраїнців., тобто, це не журналістика, а збіговиська писарчуків-прислужників і прислужників-заробітчан. Вони всі - навколовладні, і правда для них - це якась легенда або міраж. Якщо ні, то поправте мене, будь ласка. Але щодо Дніпропетровщини, то я пишу правду. Перевірте.
міша
6074 дн. тому
тут був міша
otar
6074 дн. тому
2 Тарас - Ви не влучили) Я не "київський" журналіст, і завжди активно цікавився життям "провінційних" медіа. Не розумію, в чому ваша претензія.
Тарас
6074 дн. тому
Шановний,Отаре .Не треба говорити про регіональну пресу дивлячись з Київського вікна,треба відїхати
від столиці на 120 км і спитати ,що таке ІМІ чи медіа-профспілка,в яких умовах працює провінційний журналіст,ок.
цыгипа
6074 дн. тому
Согласен, что самоорганизация журналистов нужна. Только в каком виде? Создадим "Журналистскую самооборону"? (Шутка). А если серьёзно, то поводу рейтнга врагов прессы у меня есть одно пусть "местечковое", но очень знаковое наблюдение. В Новой Каховке этот сенсационный для нашего города материал, где наш мэр занимает "топовые" места среди "душителей прессы", не опубликали две газеты. И обеими "керуют" члены НСЖУ... Такая вот местечковая мутация "джинсы": о своих либо хорошо либо ничего. Может, стоит к июньскому Дню журналиста провести рейтинг "помощников душителей прессы", где и дать оценку таким фактам замалчивания информации о "душителях"? Думаю, что подобные номинанты найдутся не только в Новой Каховке.
ndn
6075 дн. тому
Нікчемні базікання
Гладчук
6076 дн. тому
Отар, дуже сумно що Ви поширюєте щодо мене неправдиві відомості. По перше я є редактором Інтернет - видання Sprotiv.org, спротив.інфо. Спротив інфо у нас вкрав нардеп - бютівець Антон Яценко, замовлення якого ймовірно виконала Дуся, коли розмістила проплачений матеріал про ганебну провокацію з кабачковою ікрою проти журналіста Юрія Шеляженка, що мав смиливість сфотографувати конвертаційний центр під вивіскою офісу нардепа - бютівця Олега Ляшка, де його і побили.
Я є також редактором ще 2-х Інтернет видань та газети "Молоджні Хроніки". Підписуюся під публікацією завжди псевдонимом (або не підписуюся взагалі) через постійні судові позові з якими з зтикаюся через свою журналістську діяльність.
Отар, маргінал скоріше це ти.
За свою жруналістську та громадську діяльність я після розбиття мені фотоапарата комунякою Ткаченкоза сфабрикованою справою просидів за гратами 16 діб. Нагадаю я першим писав та поширював інофрмацію про обкрадання бютівською тендерною мафією держави на десятки мільярдів у сфері держзакупівель. Саме слідчий Дьордяй, який виконав бруднє замовлення тендерної мафії вимагав від мене зняти ВСІ публікації про корупцію на тендерах на сайті Спротив.орг та знищити сайт, де є систематизована інформація про казнокрадство - http://www.grivna.eu
Раджу почитати як замовляються та фабрикуються справи http://sheliazhenko.livejournal.com/42832.html
Сергій ЗІНЧЕНКО, м. Кривий Ріг
6077 дн. тому
Вибачте мені, якщо я напишу щось не те, але я впевнений, що в Україні немає свободи слова, а є свобода базікати в МЕДІА та з трибун в мікрофони. А в Росії й цього немає. Тобто, ми, порівняно з нашим північним сусідом, домоглися тільки свободи базікати, в цьому наше мізерне досягнення. Так, бо свобода слова передбачає зміни, оскільки СЛОВО - це річ вагома, наповнена світлом правди. А реакція у всіх владних установах одна - поглинаюча це світло, бо влада всіляко намагається замовчати цю правду, бо є за своєю суттю антинародною, працюючою виключно на себе.
Я це добре бачу по ЗМІ й керівництву Кривого Рогу й в цілому Дніпропетровщини. З боку журналістів можна розраховувати на підтримку тільки двох маленьких газет: "Вестник Кривбасса" і "Кривой Рог вечерний". А місцеве НСЖУ повністю підконтрольне Людмилі ТИМІРГАЛЄЄВІЙ, журналістці-номеклатурниці, яка вірою й правдою служила і служить місцевій антинародній владі. Хотілося б про більше розповісти, але ж - не вкоментарях. І потім. А попереду - четверте моє протестне голодування. Далі буде видно.
Юрій Шеляженко
6077 дн. тому
Отар, я дивуюся Вашій позиції. У цій статті Ви цілий абзац присвятили "викриттю" "одіозного" політика і редактора власного сайту Вадима Гладчука (зауважу, не більш одіозного, ніж купа політиків та редакторів, яких ТК цілком толерує - взяти хоча б регулярну саморекламу діячів "Київського медіа-холдингу"), але абсолютно проігнорували кричущий випадок розправи наді мною, спочатку з боку охоронців депутата Олега Ляшка, а потім з боку так званих "журналістів" "відеоновин" і нарешті з боку "Дусі" з якимись брехливими натяками, ніби Гладчук "використав" мене як "важку артилерію" ( навіть сюжет програми Максимум на ICTV був об'єктивнішим за вашу Дусю http://www.youtube.com/watch?v=wP0jMvYBSSI ). Хоча лише пару днів тому відмовилися дайджестувати на ТК мою статтю з аналогічними пасажами про одіозного фальсифікатора соціологічних опитувань Руслана Ткача ( http://infoporn.org.ua/2008/04/21/lozh-naglaya-lozh-i-reyting-turchinova-166/ ). Хіба це послідовно?!
На днях був круглий стіл в Російському медіа-центрі, в якому брала участь пані Лігачова. Я казав на тому круглому столі практично те саме, що пишете Ви. В результаті на ТК виходить новина про цей круглий стіл, де моя думка цілком проігнорована. Ще до того написав про жахливу системну профанацію нашої професії в українських ЗМІ у відкритому листі до Лубченка (дякую, що ТК надрукувала цей лист http://www.telekritika.ua/listi-tk/2008-04-18/37943 ), і одіозні піарники Бектурсунова в той же день тупо вкрали мої тези ( http://sheliazhenko.livejournal.com/82908.html ). Сподіваюся, Ви не маєте наміру брати з них приклад.
Творчих успіхів.
ghj
6077 дн. тому
У меня 2 комментария: стенания по поводу "врагам прессы все равно вольготно живется, хоть мы их и включили в список" бессмысленны - и Кастро, и Каддафи, и Путин тоже живут и не кашляют. Ждать, что политики их накажут по наушничанию прессы - наивно. Журналисты сами должны задуматься о бойкоте и других возможностях задвинуть этих политиков. А второй комментарий - по поводу НСЖУ. Почитайте интервью Лубченко "Газете по-киевски". Оказывается, лучше всего ему работалось с Кучмой. Молодец. Кучма ж вообще друг прессы и конкретно товарища Гонгадзе. Поэтому об авторитетности рейтинга НСЖУ не стоит даже заикаться.
"Параска.інфо"
6077 дн. тому
Є позитивні приклади, коли журналісти дружно об'єдналися проти Калашникова. І це дало результати. Найсмішніше було, коли на з'їзді Партії Регіонів охоронці вилучили тираж нашої газети, але після розмови шеф-редактора Богдани Бабич з керівником служби охорони, самі ж її публічно роздавали:))) Бо зрозуміли, що ситуація з Калашниковим - це прецендент, а ще один прецендент дає тенденцію. Вони просто злякалися розголосу. Наші журналісти мають знати, що їм як мінімум вигідно підтримувати колег в таких ситуаціях, бо це створює апріорі ситуацію захищеності. Бо після кількох відвойованих ситуацій владоможці боятимуться зачіпати пресу.
ok
6077 дн. тому
По-перше, треба почати з себе. Іноді регіональні (нерегіональні) журналісти з метою створення міні-сенсації спотворюють факти. Через цю "творчість" ставлення до всіх нас (журналістів) погіршується. Тільки довевши свою професійну майстерність можна отримати більшу підтримку в населення і сумлінних можновладців.
По-друге. В політиці завжди присутні приватні інтереси. Але розумний політик завжди знає який бік підставити для роздивляння, щоб не виникало зайвих питань. Немає зачіпки - немає журн. розслідування.
По-третє, людина, що отримала владу, завжди стає об'єктом особливої уваги журналістів. Тепер "приватне життя" посадовця - соціально значиме, власне, як і ті дії, що чиняться всупереч закону. Отже, є всі підстави бажати підсліпити "всевидюче око", вибивши з-під ніг законне підґрунтя, а потім вже можна принижати, знущатись тощо. Тому владні персони потай підтримують один одного в бажанні тримати журналістів "за парканом". Це нормальний інстинкт самосбереження.
Єдиний спосіб підтримки журналістів - створення розвитої мережи журналістської організації з центром в Києві, щоб забезпечити миттєву реакцію на будь-який інцидент перешкоджання, насилля й т.п. Всі чудово знають реакцію місцевих чиновників на увагу зі столиці. Але варто створити й внутрішній контроль за якістю роботи журналістів, не допускати спотворень фактів, перекручування слів - це буде добрий імідж.
Тож об'єднання справді вихід, тільки розумне об'єднання.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
