Оприлюднюючи мою думку з приводу конференції Київської медіапрофспілки («Чи потрібно мити руки перед вживанням їжі?»), «Детектор медіа» запропонувала розпочати дискусію. Проте ні заперечувати, ні погоджуватися ніхто не поспішав, і за два тижні, виставляючи мою замітку вже по з’їзді Національної спілки («Кондукторе, натисни на гальма!»), сайт ще раз закликав брати участь інших небайдужих. «Інші небайдужі» не відгукнулися і на повторне запрошення, час спливає, і вже ясно, що дискусія не відбулася. Сама по собі ситуація викликає суто професійний інтерес: редакція запланувала певну акцію, а та «не пішла». Чому таке трапляється взагалі і чому відбулося зараз? Дозвольте запропонувати відповідь на це запитання, а заразом і «поставити жирну крапку» на обговоренні проблеми.

На мій погляд, дискусія не відбулася тому, що перша публікація спантеличила несподіваною парадигмою, незвичним поглядом на звичну справу. Активісти профспілки стурбовані «чисто конкретними» речами: дефіцит коштів і волонтерів, колективні угоди та зарплати в конвертах, засилля «джинси»… А тут дід чіпляється до суто формальних відхилень від деяких процедур. «Не про те говориш! Ми тут знемагаємо від перенапруження, допомагаємо, кому можемо, а ти про дрібниці. Якщо би ми всіх тонкощів ретельно дотримувалися, не встигли би і того, що зроблено». Приблизно так можна узагальнити їхню позицію – принаймні, таке уявлення отримав із коментарів відвідувачів сайту та з «живих» реплік колег.

Виходить, у моїх текстах залишилося багато незрозумілого. Тож спочатку дозвольте надати пояснення, чому припустився такої помилки. (Як і в попередніх публікаціях, уникаю імен, хоча більшість осіб можна впізнати за посадами та наведеними ситуаціями. Відсутність імен неминуче знижує читацький інтерес, але я ж не прагну рейтингу, а знижую рівень емоцій, які заважають сприймати аргументи. Бо веду розмову про проблеми медіапрофспілки, а не про їх творців і носіїв. Адже, майже всі вони є щирими ентузіастами і хочуть, як найкраще.)

Чому я «чіплявся» за процедурні порушення? Бо сподівався привернути увагу до засадничих проблем. Колеги заклопотані поточним життям, вирішують, головним чином, питання ЩО робити? А в мене клопоти зовсім інші, погляд незамилений, і я запитую – НАВІЩО і ЧОМУ? Бо, відкидаючи засадничо-теоретичні «формальності», організація ніколи не впорається з поточними питаннями. Цю відому аксіому двічі намагався показати на гарячих фактах. Зараз спробую втретє і востаннє.

Ось цілком симпатичний заклик колишнього голови НМПУ: «Нужна малость – идея, которая снова может объединить всех нас, может и пафосно звучит – вдохновит на совместную работу ради достижения общей цели. Профсоюз – это ведь не самоцель. И деятельность ради деятельности ничего нам не даст. Нужно найти то, ради чего мы готовы будем поступиться амбициями, пожертвовать личным временем, помочь нуждающимся членам профсоюза».

Пропозиція цілком на часі! Можу запропонувати, наприклад, таку місію для профспілки: «Впровадити високі професійні (в тому числі моральні) стандарти, що перетворять медіа України в авторитетну і корисну для суспільства четверту владу». Занадто? Хай хтось запропонує інше, я наведу свої аргументи, відбудеться обмін думками. І, можливо, не тільки мені цікаво побачити та почути реакцію колег.

Та як же наші пропозиції могли з’явитися і бути обговореними, якщо звернення голови «делегатам съезда НМПУ вместо отчета», ми, «рядові» члени профспілки, побачили менше ніж за добу до з’їзду? Друга промовиста обставина: на відміну від нас, грішних, «обрані» (члени комітету) отримали заклик вчасно.

Навіть тільки два ці факти (інші наводив раніше) можуть пояснити важливу частину діагнозу профспілки: відчуження голови від маси. Хто ж тоді, і яким чином «вдохновит на совместную работу ради достижения общей цели? Ради чего мы готовы будем поступиться амбициями, пожертвовать личным временем?».

Очевидно, треба відновити довіру, забезпечити єдність і солідарність спілки. Всі з цим згодні, і саме з’їзд мав би дати відповідь на кардинальні питання: чому профспілка розпадається і яким чином треба діяти далі? Свою відповідь на перше запитання я запропонував після конференції КНМП. Думка привернула увагу «Детектор медіа», але не знайшла розуміння активістів. Кияни продовжували вирішувати «чисто конкретні» проблеми, а стосовно Національної спілки я ще мав певні сподівання. Не судилося: на з’їзді Національної спілки ситуація відтворилася дзеркальним чином.

І знову я не стримався,і знову практично всі дебати звелися до «конкретики»: цікаві були тільки персоналії кандидатур засновників Фонду безпеки. До речі, мені здається очевидним, що створення Фонду, на яке з’їзд таки дав добро, не просто передчасне, але й вельми небезпечне. Бо в атмосфері недовіри рішення про Фонд (головне – про конкретні особи засновників!) викличе вибух, що поховає спілку, якщо вона до того ще не розпадеться.

А саме до цього вперто штовхають профспілку деякі наші активісти. Взяти хоча би передісторію того ж таки Фонду. Як на мене, формування робочої групи з підготовки проекту статуту було просто таки самовбивчим. Але верхи спілки (в даному випадку – Рада НМПУ) так відірвалися від низів, що не відчули і не зрозуміли цієї небезпеки. Можливо, емоційні дебати на з’їзді таки переконають не робити необачних рухів – хоч би найближчим часом, поки є надія на одужання спілки.

Щоби лікувати спілку, треба визначити діагноз. Хто і яким чином це зробить? Активісти не поспішають визнати відповідальність за відчуження від маси. Мабуть, вони не мають такої внутрішньої потреби, а зовнішнього тиску, від низів, теж немає.

Як можна сподіватися на підтримку маси, якщо не маєш психологічної потреби звертатися до всієї профспілки? Відсутність потреби, зрозуміло, не кримінал. Така людина може цілком плідно працювати, наприклад, виконавчим секретарем. Але для лідерів, керівників громадської (!) організації, це ознака несприйняття сучасної (гуманістичної) демократії. (Вибачте, наведу три рядки теорії: на відміну від демократії ХV-ХІХ століть (право голосу і виявлення більшості) нова демократія передбачає врахування думки кожної особи, захист прав меншості. Тому – максимально можлива відкритість, відвертість, відповідальність лідерів. Інакше – нема віри проповідникам. Практикувати таку демократію стало на порядок простіше після того, як стали широко доступними інтернет та електронна пошта.)

Чому активісти не мають внутрішньої потреби (і переконання) діяти в рамках сучасної демократії? Можна пояснити незнанням або ж небажанням. Як на мене, в нашому випадку маємо перше – люди просто не знають, що це таке, або знають, та не розуміють, навіщо воно їм. Що в обох випадках дає однаковий наслідок. Дійшло просто до анекдоту: два конфліктуючих лідера в пошуках правди звернулися до іноземців, тоді як для більшості спілчан справа залишалася засекреченою.

Розумію, що хвороба медіаспілки притаманна багатьом громадським організаціям. Поважаю думку з цього приводу Володимира Ференца: «Українці не дуже уявляють собі, як то працювати в сучасній громадській організації, мають ще совкову нехіть до такого виду діяльності». Але ж я не про інших веду мову, а про спілку журналістів. Хто, як не журналісти, мають нести суспільству правильне уявлення «як працювати в сучасній громадській організації»? А що ж вони можуть нести, якщо й самі «не дуже уявляють собі»?

Якось, ще до Майдану, відповідав на запитання журналу «Телерадіокур’єр»: чому про громадські організації (НУО) України так мало повідомляють наші медіа? По-перше, тому, що 90% НУО того не варта, а по-друге – 90% журналістів не мають уявлення про сучасні громадські організації, принципи їх роботи.

З того часу нічого не змінилося. Ось голова регіональної організації в розмові скаржився, що «рядові» не хочуть ходити на збори, вчасно сплачувати внески, брати участь у роботі на громадських засадах (зараз це називають волонтерством). Активістів – на пальцях порахувати можна, а роботи на десяток штатних працівників. І тут я поставив підступне (вибачте, будь ласка) запитання: а якими засобами ви шукали активістів поза колом членів комітету? «Ну, закликали брати участь в акціях…», – такою була відповідь, яка підтвердила моє припущення: питання у такому формулюванні голові ще ніхто не ставив. Ні опитувань щодо актуальних проблем, ні поточного інформування про роботу комітету, ні запрошень взяти участь у вирішенні важливих питань, у роботі виборних органів – навіть думки такої не виникало. Звідки ж довіра народиться, волонтери додадуться?

Так коло замикається: роботи більшає, активістів меншає. Керівники профспілки ображаються на інертність та егоїстичність «маси», а маса «не хоче слугувати гарматним м’ясом» – така влучна формула пролунала на з’їзді.

Один із членів комітету НМПУ емоційно пояснював мені, недолугому, що спілка має структуру матрьошки: первинна організація (в редакції чи на каналі), регіональна організація і комітет. Отже, рішення та пропозиції комітету мають доводитися до окремих журналістів через активістів, які беруть участь у відповідних засіданнях. Аналогічним шляхом має проходити догори, у зворотному напрямі, думка «рядових». Коли я не стримав іронічної усмішки, цей цілком симпатичний хлопець образився на мене. Вибачте, будь ласка: чи мав я змогу протягом трьох хвилин (за кавою) пояснити, що ви оповідаєте парадигму демократії ХІХ століття? Вона не суперечить статуту, але не працює в сучасному суспільстві. До речі, чинний статут не зобов’язує, але й не заважає дотримуватися вимог нової демократії: це питання віддано на розсуд виборних органів і їх керівників. А наші пастирі обирають…

Який шлях обере новий голова НМПУ? Сумніви починаються з того, що він погодився керувати, не уявляючи реальних проблем «рядових» членів і організації взагалі. Вже сам цей вчинок говорить не на його користь. Та ще й налаштувався лише на представницьку роль фронтмена. Організаційну ж роботу планує покласти на першого заступника та «потужний апарат».

Кваліфікований апарат, безумовно, потрібен. Але він призначений виконувати виконавчі функції, інакше невідворотно перебирає на себе керівництво. І тоді апарат починає працювати не на громаду, а на себе, а виборні органи перетворюються на демократичну ширму – як той самий з’їзд. Навіть наш, український (не кажу вже про світовий) досвід незаперечно доводить: успішною і впливовою профспілка може стати тільки за умови залучення до активної роботи значної частини «рядових» і такого розподілу функцій, щоби до них реально залучалися всі члени виборних органів. До такої системи, у нас, здається, ніхто навіть не прагне. Бо про той досвід, як і про багато інших корисних знань та вмінь, актив профспілки досі не відає.

Що ж НМПУ в такому разі отримала? Заступник був головою чотири роки, виконав купу корисної роботи, але на фініші стомився і серйозно «проколовся»: підірвав довіру до своєї особи. Якщо не визнає помилок, то вони будуть відтворюватися. А як йому працюватиметься без довіри? Виходить, всупереч його заяві, жирної крапки в старому житті профспілки не поставлено: бо навіть місію спілка не сформувала.

Профспілка «представляє інтереси членів Профспілки при реалізації ними конституційного права на звернення за захистом своїх прав до судових органів, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також міжнародних судових установ», – так обіцяє і зобов’язує статут. Але що нам статут? На запитання, яким чином збирається цю проблему вирішувати, новий голова дав пораду: наймайте адвоката. За пораду, звичайно, можна подякувати, бо хто ж з нас, «рядових», сам допетрає, що потрібен адвокат?

Проте відповідь якось не надихає. Адже тільки за ознайомлення зі справою юридична фірма просила 3500 грн. Тепер, з урахуванням інфляції ця послуга потягне на 5 тисяч. Та ще протягом 2-3 років процесу піде тисяч 30-40, а потім – ще час і гроші на виконання рішення… Не маю сумніву, що такі гроші для нового голови – не проблема. А як бути іншим спілчанам? Чи будуть вони сплачувати внески тільки за право отримати дешеву пораду від голови? Якою мовою розмова? «Моя твоя не розумій…». Тож як могла відбутися дискусія в «Детектор медіа»?