Frontliner — українське репортерське медіа, яке розповідає про війну Росії проти України. Було засноване у 2021 році Андрієм Дубчаком — лауреатом численних нагород і премій, фіналістом премії імені Георгія Гонгадзе. У фокусі уваги видання — події на лінії фронту, деокупованих територіях, у тилу. Також його журналісти займаються фіксуванням доказів і збиранням свідчень воєнних злочинів Росії. «Детектор медіа» поговорив Андрієм Дубчаком і його дружиною Єлизаветою Ковтун, генеральною директоркою видання про те, як виникла ідея створити Donbas Frontliner, хто допомагав медіа ставати на ноги та які виклики йому доводиться долати сьогодні.

Уперше події в Україні Андрій Дубчак почав знімати у 2013 році. Щоправда, тоді це був не фотоапарат, а камера GoPro3, яку українська редакція «Радіо Свобода», де Дубчак працював сисадміном, придбала напередодні за його ж наполяганням. Відео з «Маршу мільйонів» на Майдані, який Андрій зняв 8 грудня 2013 року, залізши на металеву конструкцію «йолки», показали New York Times, Al Jazeera, CNBC та багато інших світових медіа. Ті кадри спростували вигадки російських пропагандистів про «малочисленные пикеты в центре Киева».

 Андрій Дубчак під час подій Революції Гідності на Майдані. Фото з його фейсбук-сторінки

Він відстримив майже всі найважливіші події Революції гідності, потім, озброївшись фотокамерою, висвітлював анексію Криму, а згодом разом із воєнним репортером «Радіо Свобода» Мар’яном Кушніром почав їздити у відрядження на схід України. З цього і народилась ідея створити медіа, яке б розповідало світові про війну в Україні та життя українців на прифронтових територіях.

«Особливо гостро потребу в такому ресурсі я відчув у 2020 році, коли зрозумів — інтерес до подій на лінії фронту починає згасати не лише в іноземних, а й в українських медіа. У лютому того року сталося загострення поблизу Золотого, де росіяни неочікувано пішли у наступ неподалік від ділянки розведення військ, намагаючись прорвати українські позиції. Вирушаючи туди, ми з Мар’яном Кушніром думали, що, поки доберемося, будемо щонайменше десятою знімальною групою на місці подій. Але виявилися першою й останньою. Це для мене було дуже красномовним аргументом», — згадує Андрій Дубчак.

Почалися пошуки фінансування. З ідеєю свого проєкту Андрій звертався до різних організацій і державних інституцій. Відгукнувся Міжнародний фонд «Відродження», запропонувавши підтримку у вигляді краудфандингового гранту. «Це означало, що до суми, яку ми зберемо на “Спільнокошті”, фонд нам додає стільки ж. І ми дуже швидко зібрали 180 тисяч гривень. Причому найбільше донатів — не за розміром, а за кількістю — надійшло від журналістів. Що, гадаю, свідчило про розуміння необхідності такого медіа в самій медіаспільноті», — розповідає засновник Frontliner.

 Андрій Дубчак розповідає, що ідея створити репортерське медіа в нього з’явилась у 2022 році, коли він відчув, що інтерес до війни в Україні згасає. Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»

Зібраних на «Спільнокошті» донатів і гранту «Відродження» вистачило на придбання комплекту початкової техніки (фото- й відеокамери, монтажного ноутбука), оренду авто й оперативні видатки на перші місяці роботи. Медіа запустили у травні 2021 року та спочатку в ньому працювали троє журналістів — сам Андрій Дубчак, Єва Фомичева й Олена Максименко. Вони робили репортажі з лінії фронту для соціальних мереж, які виходили переважно англійською мовою.

Тоді, говорить Андрій, до зони бойових дій виїздило небагато медійників, чиї телевізійні репортажі, на його погляд, грішили одноманітністю. «Це були стандартні сюжети на одну-півтори хвилини про те, що “ворог стріляв, але наші бійці дали гідну відповідь”, та про щось ще не надто цікаве, — згадує Дубчак. — Натомість ми намагалися показати прифронтову ситуацію у багатьох аспектах, проїхати всю лінію фронту, розповісти про те, що відбувається на різних ділянках, на КПВВ, у прифронтових містах і містечках, які настрої у жителів прифронтових сіл і містечок».

 Репортерка Frontliner Єва Фомічева під час одного з відряджень до зони бойових дій. Фото: Frontliner

Те, що сталося 24 лютого 2022 року, не було для воєнного журналіста чимось неочікуваним. Спостерігаючи через Google Maps за тим, як росіяни концентрують на кордоні з Україною техніку, озброєння й особовий склад, він розумів: вторгнення — це лише питання часу. Коли Андрію зателефонувала дружина Єлизавета, яка в той час як фіксерка супроводжувала знімальну групу американського телеканалу NBC в поїздці до Харкова, Андрій порадив їй виконувати настанови сек’юріті та пішов робити каву. У той день він разом із журналісткою The New York Times Ліндсі Аддаріо перебував у Сіверськоденецьку, звідки вони виїхали спочатку до Краматорська, а потім — до Києва. «Несподіванкою для мене було тоді їхати на фронт до себе додому — до Києва. Я думав, “загориться” лише на сході», — зізнається Дубчак.

Саме під Києвом, до речі, вони з Ліндсі Аддаріо потрапили 6 березня 2022 року під мінометний удар російської армії в Ірпені, ставши свідками загибелі родини Перебийносів (матері та двох дітей), яка у той день намагалася евакуюватися. Зняті ними фото й відео були поширені світовими медіа та стали одним із перших доказів того, що Росія стріляє по цивільних. «Я безплатно віддав це відео всім, хто просив, аби вони говорили про цю ситуацію. І світові медіа підхопили це. Знаю точно, що воно долучене до матеріалів Міжнародного кримінального суду як один із перших доказів того, що країна-агресорка чинить в Україні воєнні злочини», — каже Андрій.

Перші місяці широкомасштабної війни Frontliner тримався лише на Андрії — хтось зі співробітників поїхав за кордон, хтось був зайнятий евакуацією рідних. І лише з кінця літа редакція запрацювала у повному складі. До неї приєдналася дружина Дубчака Єлизавета Ковтун — і всі разом почали думати над розширенням команди та пошуком джерел фінансування.

«У мене немає ніякого досвіду, але гаразд — я тобі допоможу», — відповіла Єлизавета на прохання Андрія приєднатися до проєкту. І стала спочатку хаотично, а потім більш системно шукати гроші на проєкт. Стукала в усі двері — і їй почали допомагати.

 Дружина Андрія Дубчака Єлизавета Ковтун розповідає, як почала працювати в Frontliner генеральною директоркою. Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»

Серед тих, хто відгукнувся, була організація Media Development Foundation, Львівський медіафорум, Інститут масової інформації. «Директорка ІМІ Оксана Романюк тоді потелефонувала й запитала, чи потрібен нам старлінк? Ми кажемо — так, давайте. Він пролежав майже без діла в нас до осені 2022-го. І став у пригоді, коли наша команда поїхала до щойно деокупованого Херсона, в якому в той час не було ніякого зв’язку. Навіть не знаю, як би тоді всі журналісти, включно з представниками іноземних медіа, передавали свої матеріали, якби не той старлінк», — посміхається директорка видання.

Загалом, допомога українським та іноземним журналістам у роботі на лінії зіткнення, на прифронтових та деокупованих територіях — один із ключових напрямків у роботі Frontliner. Там залюбки діляться з колегами зв’язками, досвідом, темами, контентом. На початку повномасштабної війни Дубчак був одним із тих, хто мав акредитацію для роботи на лінії фронту, розумів, як працює ця система, знав військових, географію гарячих точок. І тоді кожного дня він отримував від колег із десяток звернень із проханням допомогти потрапити до зони бойових дій, організувати роботу в Україні (коли йшлося про іноземні медіа).

 Польський репортер Патрик Ярач і репортер Суспільного Тарас Ібрагімов знімають поблизу Бахмута підготовку до пострілу саморобної реактивної пускової установки «Партизан» підрозділу «Айдар», травень 2023 року. Фото: Андрій Дубчак

Можливо, з меншою інтенсивністю, але ця робота ведеться й зараз. «У багатьох журналістів немає транспорту чи належної техніки, хтось не знає, де можна зупинитися у відрядженні, в когось бракує тем. Ми завжди допомагаємо колегам, адже разом робимо одну велику й корисну справу», — каже Андрій. А Єлизавета додає: «Наша бюрократія вбиває бажання в іноземних журналістів робити матеріали про Україну. Дуже часто їм не відповідають на запити та дзвінки. Вони просто губляться у цьому лабіринті. Ми ж допомагаємо їм пройти цей шлях і на виході отримати той результат, який зрештою потрібен й нам усім тут, в Україні. Оскільки кожна стаття чи репортаж іноземного медіа — це промінчик, який висвітлює боротьбу українського народу проти агресора, доносить до світу правду про цю війну».

 Засновник і головний редактор Frontliner Андрій Дубчак на Романовському мості в Ірпені після деокупації Київщини, 2 квітня 2022 року. Автор: Євген Роженюк

Ще коли Дубчак презентував свій проєкт на «Спільнокошті», обіцяв, що Frontliner підсвічуватиме теми та проблеми, які потім зможуть глибше розробляти телеканали та великі медійні онлайн-портали, що мають для цього достатній ресурс. Так зараз і відбувається. Один з останніх прикладів — фоторепортаж «Бучанські відьми. Жінки, які захищають небо» про першу в Україні добровольчу жіночу мобільно-вогневу групу ППО, що збиває російські шахеди на підльотах до Києва. Після того, як цей матеріал вийшов на Frontliner, «Бучанські відьми» потрапили у центр журналістської уваги. Безліч медіа про них чи то написали, чи то показали репортажі, починаючи з «Голосу Америки», закінчуючи ТСН на «1+1». А медійна популярність, своєю чергою, призвела до великої кількості охочих допомогти захисницям неба — спорядженням, обладнанням тощо.

На початку осені 2022-го Frontliner отримав грант від «Інтерньюз-Україна», а його головний редактор Андрій Дубчак — премію Free Media Award від норвезької фундації Fritt Ord і німецького благодійного фонду Zeit-Stiftung за «сміливе й професійне висвітлення подій у бойовій зоні, часто з ризиком для життя». «Це були наші перші великі гроші. Але разом із ними з’явився додатковий головний біль — необхідність організовувати проєктно-звітну роботу. Усього довелося вчитися по ходу. Допомагали друзі-бізнесмени, колеги з громадських організацій», — розповідає Єлизавета.

 Президент України Володимир Зеленський вручає воєнному репортеру Андрію Дубчаку орден «За заслуги» ІІІ ступеня, червень 2022 року. Фото: president.gov.ua

Сьогодні редакція Frontliner складається з двох рівновеликих частин — творчої команди, яка виробляє контент, і бекап-офісу, який займається фінансово-організаційними питаннями. У складі останнього — бухгалтер, юрист, грант-менеджер, фінансовий менеджер та інші співробітники, котрі залишаються за кадром. Загалом у медіа працюють 15 штатних працівників. Місячний бюджет видання — приблизно $10 000. Переважна його частина — донорська підтримка, яка, за словами Дубчака, покриває близько 85% витрат редакції. Частину коштів медіа збирає на Patreon, а також намагається заробляти на продажу контенту. «На жаль, кількість інформації про Україну в закордонних медіа сьогодні значно скоротилась. І те, що там з’являється про російсько-українську війну, зводиться до офіційних повідомлень, заяв і сухої інформації. Наше ж медіа залишається одним із тих джерел, які розповідають про війну через історії людей, у форматі репортажу. І я можу стверджувати, що попит на це за кордоном є», — розповідає головред Frontliner, ділячись планами збільшити незалежність видання від грантової підтримки.

 Засновник та головний редактор Frontliner Андрій Дубчак робить селфі на колишніх російських позиціях у звільненій Чорнобаївці Херсонської області, листопад 2022 року

«Репортаж — це доволі високовартісний продукт. Я завжди кажу: воєнні репортери повинні мати найкраще обладнання — потужний ноутбук, відеокамеру, яка швидко працює і має режим low light, щоб знімати навіть уночі, старлінк, щоб оперативно передати відзнятий контент за відсутності зв’язку, і так далі. І ні в якому разі не можна економити на транспорті для знімальної групи. Я ніколи не розумів керівників медіа, які відправляли своїх співробітників до зони бойових дій на поїзді — з усім обладнанням, із бронежилетами й касками. А як їм потім добратися від вокзалу, скажімо, до Часового Яру? Викликати таксі? Я лише на пальне під час відрядження до зони бойових дій витрачаю до 10 тисяч гривень», — розповідає Дубчак.

 Репортер Frontliner Данило Дубчак, син Андрія, під час зйомок репортажу про 10-ту окрему гірськоштурмову бригаду «Едельвейс», Донбас, квітень 2024 року. Фото: Ніколетта Стоянова

Втім, редакція дбає про забезпечення всім необхідним не лише тих співробітників, які працюють «на виїздах». Одна справа — зібрати матеріал, інша — обробити його: написати, відредагувати та перекласти тексти, змонтувати відео, відібрати фото тощо. У тих, хто цим займається, має бути відповідна техніка, безперебійний інтернет та інші умови для якісної роботи. А це ще одна вагома стаття видатків.

Крім фінансових питань, медіа доводиться розв’язувати й кадрові. Досвідчені медійники, говорить Андрій, або працюють у великих, (як правило, іноземних) редакціях, звідки їх не переманити, або вже вигоріли, або не хочуть ризикувати та їхати на нуль. Тож у Frontliner намагаються вирощувати репортерів із випускників факультетів журналістики.

Хоча для того, щоб стати хорошим репортером, говорить Дубчак, потрібен не стільки диплом журналіста, скільки життєвий досвід і бажання постійно навчатися нового: «Попри те, що я вже десять років у професії, все одно продовжую вчитися. Сьогодні мало вміти лише фотографувати. Якщо репортер тільки знімає, але не пише — вже старий формат. Як і текст без візуальної складової. Щоб навчитися робити тексти, я пройшов курс із письменницької майстерності Method Writing Наталії Скорикової. Новий формат журналістики — бути універсальним і вміти робити готовий продукт для різних ресурсів».

 Засновник і головний редактор Frontliner Андрій Дубчак (праворуч) та фоторепортер Суспільного Тарас Ібрагімов на артилерійській позиції під Бахмутом, літо 2023 року. Фото: Анатолій Яворський

Ще одна проблема, з якою стикаються сьогодні воєнні кореспонденти й медіа, що висвітлюють війну, — відсутність довгого доступу до зони бойових дій. Щоб зробити повноцінний змістовний репортаж, який би мав відгук в аудиторії, каже Дубчак, до військового підрозділу потрібно потрапити на тривалий час. Адже за кілька годин, проведених на лінії зіткнення, неможливо показати людину такою, як вона є, — з її характером, страхами, надіями. «Потрібно прожити з військовими певний період, аби люди почали тобі відкриватися. Коли нам це вдається, виходять яскраві історії, якими можна пишатися», — пояснює Андрій.

Якщо це справді якісний репортаж, продати його — не проблема, каже він. Можливо, це пояснюється тим, що репортаж живе набагато довше, ніж новина, розмірковує Андрій: «Нам не цікава кількість вибухів на лінії фронту і хто яке село захопив у певний день. Нам цікавий умовний дід Микола, який серед усього цього перебуває, — що він думає, що відчуває і як виживає. Тобто для тих, хто робить репортаж, цікаві люди, їхні історії, їхні долі. І що більше років мине, то цікавішими буде саме це, а не інформація про кількість залученої техніки та випущених снарядів».

 Головред Frontliner Дубчак під час одного з відряджень до зони бойових дій. Фото з його фейсбук-сторінки

Завдання медіа — показувати повну картину того, що відбувається, — війну, військових, цивільних, соціальні настрої, проблеми й позитиви. Члени команди самі пропонують ідеї для своїх матеріалів, які потім виносять на обговорення всієї редакції, щоб зрозуміти, наскільки це буде цікаво читачам, як їх краще втілити у тексти й фото. «Я вважаю, що репортеру має бути цікаво те, що він робить. Якщо журналісту нав’язали якесь завдання, навряд чи від нього можна очікувати якісний матеріал», — ділиться Дубчак.

Чи є в роботі Donbas Frontliner якісь табу? Так. Це політика. «Політика давно вийшла за межі урядового кварталу на столичному Печерську. І політики намагаються впливати навіть на війну. Ми не хочемо транслювати політичну зацікавленість у тих чи тих питаннях певних людей. У наших матеріалах цього ніколи не буде», — стверджує гендиректорка видання Єлизавета Ковтун.

На питання про те, кого вони вважають своїми конкурентами, керівники Donbas Frontliner здивовано переглядаються: «Ми не розглядаємо інші медіа, які працюють на фронті, як своїх конкурентів. Як можна конкурувати на ділянці півтори тисячі кілометрів? Там тисячі історій, про які ще ніхто не розповів. Їх просто потрібно вміти знаходити й показувати».

 Генеральна директорка Frontliner під час поїздки на Херсонщину після підриву росіянами греблі Каховської ГЕС, червень 2023 року. Фото: Frontliner

Тож у медіа замість перейматися конкуренцією, приділяють чимало уваги співпраці з колегами. Приміром, у рамках партнерського проєкту на сайті Еспресо.tv вже вийшло кілька спеціальних репортажів від Frontliner — про навчання військових на Донеччині, про наслідки катастрофи на Каховській ГЕС, про роботу стабілізаційного пункту на Бахмутському напрямку, про ситуацію в селах на березі річки Інгулець та інші. А репортаж про прикордонні села Сумщині журналістки Frontliner Ніколетти Стоянової вийшов на «Українській правді». І таких прикладів багато.

 Репортерка Frontliner Ніколетта Стоянова, яка у 2023 році отримала премію Media Development Foundation для медіамейкерів-початківців «25 до 25: молоді та зухвалі». Фото: Frontliner

Відзнятого журналістами Frontliner матеріалу набагато більше, ніж можуть умістити репортажі. Тож у редакції медіа дбайливо архівують футаж (відзнятий на відео- чи кінокамеру матеріал, який зазвичай потрібно відредагувати й обробити, щоб використати для створення репортажу, художнього чи документального фільму — «ДМ»), який, за словами Єлизавети Ковтун, матиме попит ще багато-багато років після завершення війни. Крім того, редакція планує знімати власні великі документальні проєкти.

 Андрій Дубчак і Єлизавета Ковтун розповідають «Детектору медіа» про плани створювати документальні проєкти. Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»

«Фактично наше медіа — це бібліотека війни. Я вагітна. В нас з Андрієм буде син. І я вже зараз уявляю, як він буде приходити до мене, коли йому буде років десять, і питати про те, що відбувалося в Україні, коли він тільки народився. Я впевнена, що зможу йому все пояснити, показуючи наші сьогоднішні репортажі та завтрашні документальні фільми», — говорить Єлизавета.

На головному фото Репортерка Frontliner Олена Максименко знімає тренування снайперів у школі «Альфа-Браво», Донецька область, березень 2024 року. Фото: Данило Дубчак