Актор Іван Жилюк: «У 75% сценарію серіалу “Шлях” описані події, які відбувалися зі мною протягом останніх двох років»

Актор Іван Жилюк: «У 75% сценарію серіалу “Шлях” описані події, які відбувалися зі мною протягом останніх двох років»

19 Лютого 2024
1807

Актор Іван Жилюк: «У 75% сценарію серіалу “Шлях” описані події, які відбувалися зі мною протягом останніх двох років»

1807
Нещодавно закінчився знімальний період воєнної драми «Шлях», головну роль в якій зіграв актор Іван Жилюк. Про роботу над цим серіалом, свій шлях до акторської професії Іван розповів у інтерв’ю «Детектору медіа».
Актор Іван Жилюк: «У 75% сценарію серіалу “Шлях” описані події, які відбувалися зі мною протягом останніх двох років»
Актор Іван Жилюк: «У 75% сценарію серіалу “Шлях” описані події, які відбувалися зі мною протягом останніх двох років»

Воєнна драма «Шлях», знята на замовлення «2+2», розповідає про співробітника волонтерської організації Олексія, який ще до повномасштабного вторгнення допомагав сім’ям, розділеним лінією фронту, повертав полонених і розшукував зниклих безвісти. Талановитий перемовник та аналітик, він не нехтував будь-якими зв’язками, аби допомогти людям. Проте після початку повномасштабного російського вторгнення, особисто зіштовхуючись зі звірствами російських окупаційних військ, він проходить складний шлях трансформації та змінює своє ставлення до війни, що призводить до краху ідеалів Олексія. Прем’єра серіалу запланована вже на осінь цього року. Роль у цьому фільмі — не перша для Івана Жилюка, він раніше знімався у стрічках «Слідаки», «Слід», «Черговий лікар» та інших. Він народився 1994 року, а 2018-го закінчив Харківський національний університет мистецтв імені Котляревського за спеціальністю «актор драматичного театру й кіно».

— Іване, всіх акторів умовно можна розділити на дві групи: тих, хто справді мріяв грати на сцені й у кіно та постійно йшов до своєї мети, і тих, хто потрапив у цю професію випадково. А як було у вашому випадку? Як ви прийшли в акторську професію?

— У мене, напевне, щось середнє було. Тому що я родом із маленького міста у Донецькій області та після закінчення школи навчався на електрика у технікумі й отримав диплом із цієї спеціальності. Але під час навчання я постійно грав у КВК і це мені дуже подобалось. І коли ми на практику прийшли на завод, то я подумав, що це не те місце, де б я хотів працювати. Я хотів розважати людей і дарувати їм радість. Я подумав, що, можливо, мені варто спробувати стати актором, бо уявляв собі цю професію як щось дуже веселе, щось дуже позитивне. Тобто я вже почав задумуватися про те, що потрібно вступати до якогось театрального закладу, але куди — я просто не знав. Їхати до Києва у мене не було грошей. Тому я спочатку вирішив скласти ЗНО, а далі подивитись. А це був як раз 2014 рік, у Донецьку почалися всі ці сумнозвісні події. Тож я був вимушений виїхати з рідного міста до Харкова. Практично останнім потягом. І вже через пару днів мені сказали, що назад ти вже не повернешся. Я склав у Харкові ЗНО і вже там, можна сказати випадково, побачив оголошення про прийом до Харківського національного університету мистецтв. Я вирішив спробувати, хоча зовсім не був готовий. У мене був тільки один улюблений віршик Віктора Баранова «До українців». Я його прочитав приймальній комісії — і бачу, що люди через мою наївність посміхаються. Прийшов, мовляв, якийсь хлопчик-електрик і вважає, що він може бути актором, хоча про професію не має жодного уявлення. Зі мною почали обережно розмовляти, пояснюючи, що я, напевно, не підходжу для цієї професії. Але я дуже хотів вступити, й певно, викладачі тоді щось таке в мені розгледіли. Тому я дуже вдячний своєму майстру Олександру Аркадійовичу Школьнику, який взяв мене до себе на курс, завкафедри Полянській Ірині Миколаївні й викладачеві сценічної мови Людмилі Андріївні Важньовій. Це саме ті люди, які повірили в мене, дали мені шанс, завдяки яким я став актором.

Я лише потім зрозумів, чому була така реакція у приймальної комісії. Бо акторство — це не суцільне свято, як я собі уявляв. Це дуже жорстокий світ. Світ конкуренції, заздрощів, зламаних доль.

Я був вихований бабусею і вона навчила мене, що всі повинні підтримувати один одного. Всі повинні любити всіх і всім допомагати. І вже на першому конкурсі я зіткнувся з тим, що не всі тебе люблять. Що є певна ієрархія — і якщо в цій ієрархії ти займаєш не досить високу позицію, то ти програєш.

— І як ви себе почуваєте у цьому «жорстокому» світі акторської професії? Немає розчарування?

— Це дуже складне питання. Інколи, звісно, буває. Як і у будь-якій іншій професії. А я ж не знав, із чим я зустрінуся, що на мене чекає. У мене була якась закоханість у цю професію. І звісно, що не всі мої сподівання були реалізовані. Я інколи пишу невеличкі розповіді, й у мене є оповідання, в якому я порівнюю свою професію з умовною коханкою, з якою у мене був перший період захоплення, потім ми звикли один до одного, потім одружилися, далі поступово набридли один одному, потім народили дітей... І постає питання, чи я піду з цієї сім’ї та буду шукати собі іншу подругу, з якою знову пройду всі ці етапи — чи я буду шукати якісь глибини у цій сім’ї, у цій професії та залишуся в ній. Я поки що вирішив шукати щось нове, щось цікаве, щось натхненне у цій роботі.

— Але ж можна сказати, що ваша акторська кар’єра складається досить успішно: навіть в умовах війни ви продовжуєте зніматися в непоганих проєктах. Чому тоді у вас такі сумніви?

— Якщо подивитися зі сторони, то я справді знімаюся в кіно і граю в театрі. Може скластися враження, що я вже повністю «відбувся» у професії. Проте поки я не «перехворію» тим, який я класний, красивий, як мене всі люблять і всі мені аплодують, поки я не відмовлюся від усього цього і не почну просто служити професії — до цього моменту я не можу вважати себе повністю реалізованим. Мій майстер, Олександр Аркадійович, тільки в 45 років зрозумів, що значить любити мистецтво в собі, а не себе у мистецтві. Я поки що цього ще не зрозумів і не відчув.

— Я знаю, що ви, готуючись до ролей, багато спілкуєтесь і тижнями працюєте з людьми тієї професії, якою повинен володіти ваш герой. Навіщо ви це робите?

— Все залежить від того, яку ви мету переслідуєте. Будьмо відвертими: хтось хоче подивитися на себе красивого, хтось хоче заробити багато грошей, хтось хоче залікувати свою дитячу травму й довести собі й усім навколо, що він не такий немічний. Я — хочу грати все життя. Я постійно кажу, що я обрав ультимативну професію, яка містить усі професії. Мій дух, моя душа постійно потребують змін. Я постійно прагну чогось нового. А де я ще, наприклад, можу побути лікарем, не маючи відношення до цієї професії? Тільки як актор.

У серіалі «Жіночий лікар»

— Але ж можна зіграти роль того ж лікаря просто на акторській майстерності. Зробити відповідний вираз обличчя, додати певних інтонацій у голос.

— Так, звісно. Але я роблю це не для того, щоб вразити глядача, не для того, щоб бути красивим і переконливим. Я органічно заручаюся допомогою лікарні й лікарів. Я починаю з ними товаришувати, я чую і починаю розуміти їхні жарти, я відчуваю їхню енергію, ми щиро бажаємо один одному успіху. І я таким чином потрапляю у величезну лікарняну систему і стаю її частиною. Я три тижні був із цими лікарями, й коли я буду в кадрі або на сцені грати лікаря — вони всі в цей момент у мені «заговорять». Тому що вони три тижні жили у мене в голові, змінювали мене, я відмовлявся від своїх звичок, натомість отримував їхні звички — й тоді у кадрі починається пряме перевтілення. Тобто після цього я відчуваю себе лікарем. Звісно, справжнім лікарем за три тижні я не стану, але відчути себе лікарем можу.

— Наскільки близька вам історія, про яку йдеться у серіалі «Шлях»?

— Ви навіть не уявляєте, наскільки це моя історія. Коли я читав сценарій, то мав враження, ніби це за мною підглядали прихованими камерами. У 75% сценарію описані події, які відбувалися зі мною протягом останніх двох років. Я був вражений. Це історія про людину, яка в кризові моменти окупації Київщини починає допомагати людям на окупованій території. І внаслідок цього її психіка стикається з важкими випробуваннями. Свого часу я все це пережив сам. Ми їздили з друзями на окуповану територію, витягували звідти людей, домовлялися з рашистами, щоб нас пропускали через їхні блок-пости. Нас перевіряли під дулами автоматів, ми бачили трупи, ми переїжджали через мінне поле, де міни були замасковані під дитячі іграшки. Ми вивозили людей колоною і проїжджали повз таку саму колону, яка була повністю розбита. Люди їхали перед нами — і їх знищили. А ми вижили. Потім я все це в собі дуже глибоко заховав і заткав, тому що це дуже страшно. Коли почалися зйомки, я почав удавати, що я все це граю. І тоді режисер Денис Тарасов і оператор Андрій Бухтіяров, дуже обережно, але водночас настійливо кажуть мені: «Вань, а що це ти граєш? Спробуймо отак». І завдяки цьому розкривалися якісь дуже болючі теми, які аж дзвеніли у просторі. А ще мені дуже пощастило з партнеркою. Настя Пустовіт — це просто неймовірна акторка. Я їй безмежно вдячний за те, що вона під час роботи над цим серіалом буквально «за руку» проводила мене всіма коридорами моєї ж душі. І для мене «Шлях» — це історія про людину, яка свої коридори душі спочатку закрила, а потім дуже болісно відчиняла, щоб просто не з’їхати з глузду.

— З друзями, які залишилися на окупованій території, підтримуєте відносини?

— За рік після того, як я приїхав до Харкова і вже вчився в академії, мені, чесно кажучи, було дуже важко. Бо адаптуватися до нових умов життя, до незвичної системи навчання було неймовірно складно. І я інколи телефонував своїм друзям у Харцизьк, розпитував у них, що там і як? А вони вже під аеропортом воюють за терористів. Їм автомати пороздавали, показали, як і куди стріляти, а все інше — додасться. І вони відповідають з агресією та конфронтацією, але начебто не до мене, а в цілому до всього українського: «Алё, укроп, как дела? Тебя там не обижают? Если что, то мы скоро прийдем». Це було дуже страшно. Страшно усвідомлювати, наскільки люди змінилися. Мені тоді й так було погано, а після цього взагалі… Дотепер я це пам’ятаю і дуже довго відходив від цього «спілкування». Є друзі, які просто поїхали в Росію, хтось, хоч і небагато, переїхав в Україну. Більшість із тих, хто поїхав з мого міста в Росію, потім повернулися в Харцизьк. Потім розказували, що їх там «кинули», обманули, підставили. Ті, хто переїхав на підконтрольну Україні територію — залишилися тут і поки що не повернулися. Я не хочу, щоб це щось сприймалося як загальна ілюстрація, але таке спостереження є. Я не кажу, що тут не буває обман і підстави. Звісно, бувають. Але тут ти якось можеш вголос сказати: «Хлопці, це неправильно, так не можна». І тебе підтримають. Там — таке неможливо.

— Чому ви носите бороду? Це якийсь особливий імідж чи вам так зручно?

— Є така людська особливість, яку можна «прокачати», — адаптивність. Треба навчитись адаптуватися до зовнішніх і внутрішніх чинників. З огляду на те, що відбувається, наприклад, війна, політичні зміни, — треба бути дуже уважним до того, як людина при цьому внутрішньо змінюється. І тому борода — це теж один із проявів внутрішнього стану людини. Я, наприклад, колись налисо голився, колись фарбувався у білий колір, колись фарбувався у синій колір. Це все прояви внутрішнього стану, який відповідав зовнішнім обставинам. У 2020 році я потрапив у невеличке містечко Нікополь у Дніпропетровській області й у мене тоді почала відростати борода, прям дуже велика. Люди, які мене оточували, не  могли зрозуміти, чому це молодий хлопець ходить із такою величезною бородою? І я всім відповідав, що це потрібно для ролі, бо я буду грати дереворуба. Оцей «дереворуб» став для мене своєрідним мемом. Коли у мене трапляється будь-яка зміна у зовнішності — я просто кажу, що «граю дереворуба».

— Ви зіграли головну роль у комедійному детективі «Новорічна зміна», який став хітом цьогорічного новорічного телеефіру. Як вважаєте, у чому причина такого успіху у глядачів цього фільму?

— Це все завдяки класній команді, яка у нас була: режисерка Юля Павлова, оператор Сергій Ревуцький, кастинг-директорка Орина Петрова, Сергій Солопай, який грав мого напарника Богданича. Це все професіонали найвищого класу. Ці люди приходять на знімальний майданчик — і буквально світяться. Вони випромінюють любов і щастя, і це потім відчувається на екрані. Я відносно недавно почав зніматися — з 2019 року — й без перебільшень можу сказати, що «Новорічна зміна» — це перший мій проєкт, який я потім подивився повністю й мені все в ньому сподобалось. Я сміявся, мені справді було весело, у мене піднявся настрій. І мені стовідсотково не соромно за цей проєкт. Але все це відбулося саме завдяки нашій команді. Це була певна хімія, яку не можна висловити словами.

У фільмі «Новорічна зміна»

— І це при тому, що сюжет цього фільму дуже спрощений і далекий від реальності, а наші вороги показані у ньому кумедними недоумками.

— Коли я знімався у «Жіночому лікарі», мені казали: це фігня, такого у житті не буває. На що я відповів: «Друзі, інколи людям не потрібна реальність. Інколи їм треба побути у казці. Вони хочуть цього. Вони хочуть відпочити від реальності. Вони хочуть видихнути». І, як на мене, «Жіночий лікар» — це історія про той світ, у якому ми всі хотіли б жити. Бо у себе всередині ми всі хочемо бути ідеалістами, хочемо вірити, що все у нас буде добре. Тому такі фільми як «Жіночий лікар», як «Новорічна зміна» — про надію. Про надію, що все у нас буде добре, що є, наприклад, чесні й відважні поліцейські. І вони справді є. Я кілька тижнів ходив із патрульними перед зйомками — і тепер знаю багато особливостей їхньої роботи. Вони інколи жартують і поводяться як діти. А як інакше? Там такі випадки бувають… Одного разу ми приїхали на виклик де хлопець-наркоман побив свою матір і дружину. Жорстока історія, в якій нічого позитивного знайти просто неможливо. Я виходжу звідти просто в шоку — а один поліцейський мені каже: «Знаєш, Ваня, а я думаю, що немає поганих людей, кожного інколи заносить». Він такі ситуації бачить дуже часто — і примудряється зберегти розум і врівноваженість. Він не читає ні Ніцше, ні Шопенгауера, а просто намагається триматися за хороше. Таку віру в добро, яку я побачив у цьому поліцейському, я й намагався показати. Намагався сказати: «Варто вірити в хороше». І тому «Новорічна зміна» — це насамперед фільм про надію. Пам’ятаєте, там є момент, коли Богданич питає: «А що треба робити?», а йому відповідають: «Вірити в ЗСУ!» Треба вірити — і тоді ви можете зсунути гори.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1807
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду